Український історик Сергій Плохій: «Це, можливо, не останній розділ в історії Російської імперії, але він важливий»
Первісно опубліковано англійською мовою @The Guardian
Гарвардський професор про те, як вдається писати, коли перебуваєш у скорботі, — і що його країна робитиме далі
Перед першою поїздкою в Україну для написання репортажу я дістала дві поради від одного з досвідчених колег-воєнних кореспондентів. По-перше, не пропустити смачнющу каву й тістечка в Києві (дуже підбадьорює, коли вирушаєш у зону конфлікту). По-друге, обов'язково прочитати книгу Сергія Плохія «Брама Європи: Історія України від скіфських воєн до незалежності». Я так і зробила, і ця книга розгорнула переді мною 2500-річну палітру складних, захопливих і часто трагічних подій, починаючи з розповідей Геродота про стародавніх скіфів і закінчуючи протестами на Майдані в Києві десять років тому. Зараз ми з Сергієм Плохієм розмовляємо через Zoom — я з Лондона, а він зі свого помешкання біля Гарвардського університету, де він викладає українську історію. Плохій сидить у своєму кабінеті: там на кожній поверхні стоять глобуси, а стіни обвішані старовинними мапами України.
65-річний Плохій має добру й привітну вдачу. Він спокійний, відкритий, з легким гумором, не схильний до хизування — саме такий, яким собі уявляєш і хочеш бачити професора історії. Однак його крайній проєкт — це зовсім не звичайна історіографія. Свою нову книгу «Російсько-українська війна» Плохій зі спогадів про момент, коли, перебуваючи у Відні, рано вранці 24 лютого 2022 року він увімкнув телефон і перевірив електронну пошту. В одному з е-листів колега з Гарварду, з яким він обговорював небезпеку тотального вторгнення, висловив надію, що з ним все гаразд. «Зі мною не все було гаразд», — пише Плохій. Окрім усього іншого, його сестра з родиною перебувала в Запоріжжі, де пройшли його дитячі роки. Коли він додзвонився до сестри, вона вже чула гуркіт російської артилерії. Плохій описує, як він ретельно одягнувся того першого ранку: вдягнув сорочку й піджак для відвідування архіву, «щоб показати, що я зібраний і готовий виконувати свої обов'язки, в чому б вони не полягали». Книга закінчується післямовою, в якій автор пронизливо вшановує пам'ять свого двоюрідного брата, що загинув у жовтні під Бахмутом.
Історію зазвичай пишуть зі спокійної, відстороненої позиції, якої науковець досягає, коли хаотичні події набувають певної впізнаваної форми чи улягають закономірностям. Історіє писання зазвичай не переривається скорботою за родичем, який загинув внаслідок описуваних подій, які ще не добігли кінця. Спочатку, за cловами Плохія, він опирався ідеї написати книгу про вторгнення під час самого вторгнення. Написати таку працю означало б «піти проти основних принципів професії». «Наша мудрість як істориків полягає в тому, що ми вже знаємо, як все склалося», — каже він.
Проте незабаром він почав змінювати свою думку. Історія, зрештою, є зброєю в цьому конфлікті. Владімір Путін виправдовує свою агресію проти України, спираючись на своє (викривлене й хибне) розуміння минулого. У 2021 році він навіть виклав свої погляди в розлогому, повному неточностей есеї під назвою «Про історичну єдність росіян і українців». У Плохія почало формуватися відчуття, що він мусить боротися з жахливим історієписанням з боку російського президента за допомогою власного хорошого, ґрунтовного викладу історії.
«Я опинився в тій самій ситуації, що й багато українців, — каже він. — Шок минає, і ти запитуєш себе: “Гаразд, чим я можу допомогти?” І, власне, відчуття залученості допомагає вижити емоційно. Потім ти думаєш, яку допомогу можеш запропонувати. Думаєш про Славу Вакарчука, який їде співати для військових. Думаєш про хлопця, який йде у військкомат, отримує автомат і йде на навчання. Думаєш про людину, яка купує вживані автівки в Європейському Союзі і везе їх на фронт. Всі ці люди є частиною оборони. І я відчув, що теж можу бути її частиною, використовуючи свої навички історика». Дивовижно, як йому вдається залишатися безпристрасним науковцем поміж інтенсивної особистої турбулентності, яку принесло російське вторгнення в його країну. За словами Плохія, він мусив бути таким весь цей час: «Щоб бути хорошим істориком, я повинен контролювати свої емоції, інакше я б не виконував свою роботу відповідно до стандартів галузі й не міг би дати щонайефективнішу відсіч».
Щойно Україна пережила перший наступ, Плохій точно знав, як підійти до нової книги: «Як історик, я знав відповіді. Тобто я не можу сказати вам — і не кажу в книзі, — що станеться завтра чи післязавтра. Але я розглядаю цю війну як одну з багатьох воєн періоду розпаду імперії і під таким кутом, що великі держави програли кожну війну, яку вони вели з 1945 року, від Кореї до В'єтнаму та Афганістану».
Після того, як шок минув, я запитав себе: «Гаразд, чим я можу допомогти?»
Тож чи Росія по суті вже програла? Чи повномасштабне вторгнення в Україну — це конвульсії імперії, що вмирає? «Так, саме так, — каже Плохій. — Ми просто не знаємо, як довго це триватиме і якою буде ціна». Передсмертні конвульсії, зазначає він, можуть тривати досить довго, й додає, що розпад Російської імперії почався 1914 року з початком Першої світової війни і що «Османська імперія, наприклад, перебувала в процесі розпаду з XVII століття», а Балканські війни 1990-х років і поява Ісламської держави, за його словами, є частиною повільного розгортання цієї історії. «Тож я не готовий зробити поспішний висновок, що вторгнення в Україну є безумовно останнім розділом в історії Російської імперії. Але я не маю сумніву, що це важливий розділ».
Я запитую, чи може він передбачити розпад Російської Федерації в її нинішньому вигляді, надто в контексті того, що Росія, схоже, мобілізує непропорційно високу частку військових з-поміж мусульманських народів і периферійних автономних республік. «Процес дезінтеграції вже розпочався, — відповідає Плохій. — Росія вже не контролює своєї конституційної території». Він має на увазі, що деякі частини України, формально введені в склад Російської Федерації минулої осені після повномасштабного вторгнення, як-от Херсон, вже звільнені й повернуті під контроль України. Однак, за його словами, республіки на периферії федерації — Тува, Бурятія і Саха, не кажучи вже про Чечню, — вразливі: «Що довше триває війна, то сильнішим стає наратив про те, що Росія використовує їх як гарматне м'ясо».
Жорстоко просити історика зазирнути в майбутнє, але ми таки дійшли до цього моменту. Як каже сам Плохій, перефразовуючи Черчилля, історики — це, мабуть, «найгірші оглядачі сучасних подій, за винятком усіх інших». То що ж принесе з собою, запитую я під час нашої розмови в останні дні квітня, весняний контрнаступ українців, який очікується з дня на день?
Плохій не готовий передбачити результат контрнаступу, але що б не сталося, він матиме вирішальне значення, за його словами. В одному кінці спектра можливих здобутків українських військових лежить повернення Криму, на що Плохій дивиться набагато оптимістичніше, ніж багато спостерігачів. (Росіяни побудували потужну систему оборони на півострові і, безсумнівно, боротимуться за цю територію запекліше, ніж за будь-яку іншу частину незаконно анексованої української території.) Якби цього вдалося досягти, каже він, «в напрямку Москви пішла б потужна ударна хвиля в політичному плані. Це справило б великий вплив на український моральний дух, на російський моральний дух і на моральний дух прихильників України на заході». З іншого боку, якщо контрнаступ повністю провалиться, «вищу ймовірність матиме сценарій зі своєрідним перемир'ям, за якого Україна втратить додаткові території. Це означатиме не завершення війни, а зовсім інший результат».
У кожному разі, «від цього багато що залежить». Цей рік розпочався, за словами історика, з «усвідомлення того, що багато чого вирішуватиметься на полі бою, а не за столом переговорів. На полі бою було два питання: результат російського зимового наступу і результат українського весняного контрнаступу. На перше питання ми маємо відповідь. З російського наступу нічого не вийшло». Тепер на черзі відповідь на друге питання. Це може стати поворотним моментом для всієї війни.
Мені цікаво, як Сергій Плохій бачить свою книгу у зв'язку з журналістикою. «На це можна поглянути під таким кутом: журналіст робить фотографію, — пояснює він. — Потім з'являється історик, який створює рамку і надає іншого значення цьому знімку реальності». На відміну від журналістського підходу до написання книги про війну Плохій відводить добрих 150 сторінок, щоб тільки перейти до подій 24 лютого 2022 року. Він проводить читача назад до 1991 року (і навіть далі), тонко розмежовуючи історії російської та української пострадянської політики й паралельно відповідаючи на деякі ключові питання останніх 30 років: чому демократія «прижилася» в Україні, але не в Росії? Чому Україна має пострадянську історію масових протестів, а Росія — ні? Як Україна реагувала в різні періоди на притягальну силу, з одного боку, Москви, а з іншого — НАТО та ЄС?
Я розповідаю йому про випадок, який стався зі мною. Продавчиня в київській книгарні сказала, що покупці найчастіше запитують: «Порадьте, будь ласка, книжку не про страждання українців». Плохій сміється й розповідає: Володимир Винниченко, перший прем'єр-міністр України у 1918–1919 роках, казав, що неможливо читати українську історію без брому (який колись правив за заспокійливе), бо вона «болюча, жахлива, гірка й сумна». Чи судилося Україні бути буферною державою, затиснутою між Сходом і Заходом, приреченою на все нові й нові страждання? «Ви не можете змінити географію, — каже Плохій. — Не можете змінити своїх сусідів. Але можете змінити себе, і мені здається, що саме це відбувається зараз, посеред цієї війни». Іншими словами, Україна може вибрати — і вибирає — не бути нічийною територією. «Коли ви стукаєте у двері НАТО чи ЄС, а вони не відчиняються одразу, це не так важливо, якщо ви готові повернутися й постукати ще раз, — каже він. — Так було, скажімо, з Польщею. Це лише питання часу».
Він чітко й недвозначно стоїть на боці України: чи це нормально для історика? Чи науковець має бути більш неупередженим? «Для мене немає проблеми в тому, що я на боці країни, яка намагається врятувати свою демократію від агресії дедалі більш авторитарної, диктаторської держави, — пояснює Плохій. — Для мене немає проблеми в тому, що я на боці жертви, на яку напали під фальшивим приводом і неправильним тлумаченням історії — а історію я розумію».
«Так, я на одному боці. Але тут нема що думати». Він пересуває камеру, показуючи мені одну мапу, виготовлену в Італії в XVII столітті, що прикрашає стіну його кабінету. Над Чорним морем видніється напис, який перекладається як «вільна Україна». І на обличчі гарвардського професора історії з’являється широка, оптимістична посмішка.
Книга Сергія Плохія «Російсько-українська війна» (The Russo-Ukrainian War) вийде друком 16 травня у видавництві Allen Lane.
З англійської переклав В. Старко.
