Важлива дискусія у важкі часи
Вихід у світ нового числа «України Модерної» під назвою «Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину», присвяченого вивченню історії Шоа в Україні, викликав значний інтерес у наукових колах. У європейському політичному дискурсі тривалий час йдеться про те, що важливим кроком для будь-якої країни, яка прагне інтегруватися в ЄС, є вирішення «проблемних питань» минулого, серед яких — дискусія про події переслідування та вбивства євреїв у період Другої світової війни. У середовищі українських публічних інтелектуалів ще багато років тому звучало повторення тези їхніх західних колег про те, що «визнання своєї причетності до Голокосту є своєрідним квитком на потяг європейської інтеграції»[1]. Події після початку повномасштабної війни РФ проти України 24 лютого 2022 року та нападу руху ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня 2023 року багато в чому змінили оцінку того, як саме та якою мірою події періоду Другої світової війни впливають на сучасність. Це особливо актуально в контексті політичної інструменталізації історії Шоа путінською Росією і ставлення до гасла «Ніколи знову!», яке було підважено 7 жовтня 2023 року, коли за один день на невеликій території за дуже короткий термін жахливими методами було вбито близько 1 200 євреїв, а 200 — взято в заручники.
Юрій (Амір) Радченко
Дискусійний форум числа 34 часопису «Україна Модерна»: ключові питання та особливості організації
Нове число часопису «Україна Модерна» відкриває дискусійний форум за участю істориків з України, США, Австрії, Канади та Німеччини [2]. Організована часописом «Україна Модерна» дискусія підштовхує й далі замислюватися, зокрема над подіями останніх років. У цьому тексті я спробую проаналізувати вказану дискусію. Під час аналізу я покликатимусь не лише на матеріали опублікованої в часописі дискусії, але й на відеозапис презентації згаданого числа «України Модерної», в якій взяли участь Петро Долганов, Ігор Щупак та Єгор Врадій. [3]
На жаль, дискусія відбувалася не наживо, коли історики сидять та обмінюються думками, а за допомогою опитування через листування. Редактори номеру розіслали учасникам заходу (Анатолію Подольському, Каю Струве, Дітеру Полю, Мартіну Діну, Джону-Полу Химці, Джареду Мак-Брайду, Олександру Лисенку, Максиму Гону [4], Ігорю Щупаку та Омеру Бартову) перелік запитань, які описували коло проблем, що пропонувалися до обговорення:
- участь у вбивствах євреїв місцевого неєврейського населення: між «національною провиною» та «безгрішністю»;
- критика концепції «bystander»;
- як історику уникнути ролі «судді» під час вивчення Шоа;
- чи легітимно співставляти Шоа та інші геноциди або геноцидні явища;
- роль «свідчень очевидців» як джерела дослідження;
- якими є перспективи гендерних студій у межах вивчення Шоа;
- як «правильно» проводити меморіалізацію Шоа;
- якими є перспективи студій Шоа в Україні та світі.
Загалом дискусія виглядає цікавою і стосується багатьох аспектів, які недостатньо проговорені в контексті історії України. Проте кидається в очі низка моментів, корекція яких могла б зробити цю дискусію продуктивнішою та більш сучасною. Наприклад, на жаль, серед учасників не було жінок-дослідниць історії Шоа з України або з-за кордону. Дискусія багато в чому залишається на рівні, коли обговорюються проблеми відносин між окупаційною владою, «титульним народом» (у цьому контексті українцями-православними або греко-католиками) та єврея-ашкеназами. Наприклад, Бартов розмислює про те, «як українсько-єврейське співіснування трансформувалося у насилля періоду Другої світової війни» (с. 58) [5]. У цьому контексті учасники дискусії практично не згадують про поляків, росіян, кримських татар, волзьких татар, людей змішаного походження або євреїв-неашкеназів [6]. Про кримських татар говориться тільки, коли йдеться про історію депортації в травні 1944 року. Показово, що це робить не дослідник з України, а німецький історик Дітер Поль (с. 47). Проблема полягає й у тому, що до цієї та багатьох інших подібних дискусій не була залучена кримськотатарська інтелігенція (перш за все історики ХХ століття), яка мешкає в Україні та поза нею (наприклад, у Туреччині чи Західній Європі). У контексті відносин кримських татар та євреїв (орієнтальних громад Криму й ашкеназів) ми маємо низку не достатньо обговорених проблем. Усе це призводить до багатьох некоректних ситуацій. Зокрема, серед проєктів Кримського дому, які фінансуються Українським культурним фондом, тобто Українською Державою, знімаються досить «проблемні» фільми. Наприклад, у межах проєкту «Зінджир — Ланцюг» було підготовлено сюжет, у якому єврейська історична ідентичність кримчаків та кримських караїмів оголошувалася «вигадкою росіян». До того ж, буцімто через цю «вигадку» кримчаки стали жертвами Шоа: «…більша частина матеріалів з історії та етнографії караїмів і кримчаків зараз недоступна, і ми не знаємо, які факти приховані від нас… У Росії були зовсім інші плани щодо караїмів та кримчаків. Оскільки у цих народів ніколи не було своєї державності, їх треба було зробити «своїми». Змінити походження, тобто не вдаватися до подробиць етногенезу. Навіяти їм навколо, що це частина єврейського народу, підкорити своєму впливу, дати все для розвитку, а згодом — асимілювати… Радянські посадовці буквально змушували кримчаків забути свою справжню історію. У 1941 році визнання малого корінного народу єврейським спричинило катастрофічні наслідки. З початком німецької окупації більшість кримчаків Сімферополя, Карасубазара, Феодосії, Керчі, Севастополя були знищені. Вижили лише ті, хто випадково називав себе татарином чи караїмом» [7].
Слід зазначити, що, на жаль, такі бінарні підходи («титульний народ» — ашкенази) у вивченні історії Шоа властиві багатьом іншим відомим вченим та організаторам сучасних західних конференцій [8]. Тому очевидно, що організатори дискусії слідували «західним стандартам» початку 2000-х, а не намагалися винайти щось своє, унікальне. До участі в цій заочній дискусії не були залучені польські колеги, які мають потужну школу вивчення історії Голокосту, представлену Центром вивчення Шоа в Варшаві (Centrum Badań nad Zagładą Żydów). Очевидно, що якщо в заході взяли б участь Барбара Енгелькінг або Анджей Жбіковський, то це покращило б рівень дискусії.
Учасники останньої використовують різні підходи до визначення того, хто є «місцевим» мешканцем України, а хто — ні. Наприклад, Ігор Щупак розрізняє «місцеве населення» (маючи на увазі, мабуть, українців, росіян, поляків та інших) і євреїв (с. 27). Анатолій Подольський говорить про «місцеве неєврейське населення» (с. 25), підкреслюючи давно очевидний факт, що євреї також є місцевим корінним населенням поряд з іншими народами.
Ігор Щупак висловлює ще низку тез, які звучать дещо дискусійно. Наприклад, він стверджує, що «серед українців» були «ідейні антисеміти» (лапки автора — Ю. Р.), які «не ставили завдання тотального фізичного винищення євреїв України» (с. 28). За його словами, «подібне можна простежити і в позиції «ідейних антисемітів» у Польщі. Адже відомо, що серед організаторів та активних діячів «Жеготи» були такі поляки, які не приховували свої антисемітські погляди (як Зофія Коссак-Щуцька). Попри це, Коссак-Щуцька та інші польські лідери не тільки рішуче засудили масові вбивства євреїв та байдужість світових лідерів до їхньої долі, але й створили й скеровували діяльність найбільшої організації в Європі, яка надавала допомогу приреченим на знищення євреям» (с. 28).
Звичайно, можна проводити паралелі між українськими і польськими політичними, воєнними та релігійними діячами під час війни. Проте необхідно враховувати декілька аспектів. По-перше, інформацію про долю євреїв збирав єврейський референт у відділі інформації Бюро інформації та пропаганди Головного відділу Армії Крайової [9]. Тобто долею польських євреїв польський уряд в екзилі опосередковано, але цікавився. По-друге, цей уряд був досить поміркованим у контексті ідеології та практики втілюваної ним політики. Його не очолювали праворадикали чи ліворадикали. Польські крайні праві мали свої партизанські загони — Народові сили збройні (НЗС), але вони не були малочисельні. В українців відповідно під час війни не було свого легітимного поміркованого уряду у вигнанні, який був би незалежним від німців. Ба більше, українці зазнали поразки у визвольних змаганнях, через що не мали тривалого досвіду державного будівництва у міжвоєнний період. Українські партизанські загони створювалися людьми, погляди яких під час війни були далекі від демократичних. Їхня ідеологія була ближчою до НЗС, а не ідейних переконань більшості особового складу Армії Крайової (АК). Коли Щупак згадує про Коссак або Крахельську-Філіпович, то слід пам’ятати не тільки про їхній католицький антисемітизм, але й про те, що вони були уродженками «кресів» [10]. Поляки, які народилися на цих територіях, почували себе «меншиною», як і євреї.
Важливо, як історик інтерпретує джерела, котрі цитує. Некоректним у дискусії є те, що Щупак цитує спогади Ерни Клінгер про аналізи крові «на єврейство» та зовсім не коментує їх: «Вивчення документа дозволило відчути такі життєві драми, які можуть зворушити сильніше від трагедій В. Шекспіра. Наприклад, випадок, коли було ув’язнено двох подружок: Одна єврейка, друга полька, яку підозрювали у єврействі. Їм було зроблено аналіз крові. Єврейка вийшла як чиста арійка, а справжня арійка — полька — була заарештована, бо її кров не була арійської групи. Аж поки та єврейка не звернулася до родини польки, і вони втрутилися в хід справи» (с. 54).
У 1920–1930-ті роки робилися спроби біологів визначити критерії того, кого за аналізом групи крові можна вважати євреєм, росіянином, корейцем або киргизом [11], але ці підходи не мали жодного наукового підґрунтя. Як показують факти, такі аналізи були радше спробою залякати людей, які в екстремальній ситуації могли себе видати [12]. Подібним чином німці намагалися визначити «єврейськість» слов’ян караїмського віросповідання («суботників») у Криму в 1942 році [13]. Цікаво, що серед прихильників караїмського тюркського націоналізму побутує наратив про те, що за допомогою аналізу крові та вивчення «антропологічної расової специфіки» можна визначити, є людина євреєм чи ні [14]. Тому для відповідального науковця дуже важливо прокоментувати такі моменти у джерелах. Загалом не можна виключати, що історії про «аналіз крові на єврейство» можуть бути (принаймні частково) післявоєнним фольклорним конструктом. Подібні «расові дослідження» можна було також сплутати з забором крові для аналізів на різні інфекційні хвороби.
Дискусія про єврейський історико-культурний спадок і комеморацію
Важливим питанням, яке обговорюється під час дискусії, є те, що робити з єврейським спадком в Україні (приміщеннями синагог, кладовищами тощо), які через недогляд руйнуються та розграбовуються. Про це говорить, наприклад, Омер Бартов: «Також було зроблено дуже мало для вшанування пам’яті про єврейське життя в Україні до Голокосту, а залишки єврейських місць, таких як кладовища і синагоги, дуже занедбані» (с. 66). Інший учасник дискусії Максим Гон справедливо зазначає, що в сучасній Україні «участь у комемораційних заходах — це прерогатива передусім представників нечисленних єврейських громад або членів їхніх культурно-історичних товариств» (с. 66). Тобто держава найчастіше (хоча, звичайно, бувають винятки) відмовляється брати участь у таких проєктах, і тоді до справи береться громадянське суспільство. Відповідно однією з базових проблем у цій ситуації є питання про те, що робити з єврейським спадком, коли немає єврейської громади або єврейського населення (або воно нечисленне та немолоде за віком). Наприклад, чи є сенс реконструювати стару синагогу саме як місце для молитви, коли в місті немає можливості зібрати мін’ян? Чи може краще з цієї синагоги зробити якийсь «єврейський музей»? Чи законсервувати все «як є» і встановити таблички з описом історії цього місця? Чи просто залишити все на розграбування мародерам та дати природі самій завершити процес руйнування? Ці питання залишаються без відповіді. Особливо в період війни. Вони зовсім не унікальні й не нові. Коли Клод Ланцман знімав свій відомий фільм «Шоа» в Польській Народній Республіці, то він зіткнувся з ситуацією, коли синагоги в колишніх єврейських містечках стояли без догляду, бо попросту не було кому там молитися:
«У Володаві була синагога?
Так, була,
А яка гарна!
Ще з царських часів.
Давніша навіть за костел.
Але вона зараз зачинена.
Немає вірян» [15].
Поряд із цим, стан комеморації і єврейського спадку в країнах Центрально-Східної Європи (та навіть в Україні в умовах повномасштабної війни) на фоні ситуації в інших країнах може виглядати не таким вже й поганим.
Прикладом вирішення схожих проблем може слугувати Королівство Саудівська Аравія. В атмосфері «Авраамових угод» рабин і капелан Яаков Ісраєль Герцог (Jacob Israel Herzog), який також себе називає «головним рабином КСА», влітку 2022 року був ініціатором та реалізатором вшанування пам’яті хахама Мухайріка [16]. Він поїхав на кладовище, де були поховані вбиті при Ухуді прихильники Мухаммеда, і помолився там за «за душу Мухайріка ібн Надіра, єврейського рабина…, який пав смертю шахіда» [17]. На жаль, подібні акції стали не можливими після нападу ХАМАСу на Ізраїль 7 жовтня 2023 року та фактичної денонсації (або заморожування) «Авраамових угод», але, як кажуть, час лікує. Можливо, за декілька десятиліть ми ще побачимо в КСА, наприклад, музей Хайбару чи щось подібне. Принаймні хочеться на це сподіватися.
Як показує практика країн, на які Україна намагається рівнятися, комеморація Шоа, інтеграція єврейського спадку в національний наратив та формування локальної єврейської ідентичності можуть відбуватися як паралельні процеси. Наприклад, так сталося у Франції. Відомий історик П’єр Нора писав, що саме в цій країні пам’ять про Шоа, режим Віші та процес конструювання єврейської ідентичності були взаємозалежними. На початку 2010-х він зазначав, що шлях до визнання провини французької держави і суспільства устами президента Жака Ширака влітку 1995 року був не дуже простим: «Ще тридцять років тому про «єврейську пам’ять» ніхто не говорив, навіть спогад про Віші не був аж такий прив’язаний до антисемітських законів та відповідальності французької держави за депортацію та знищення. Сьогодні все навпаки, і «єврейська спільнота» (словосполучення, яке також раніше ніхто не вживав) не перестає вимагати в президента республіки визнання такої відповідальності, що Жак Ширак і зробив під час свого відомого виступу 16 липня 1995 року на паризькому Зимовому велодромі. Те, що у Франції називають «національною пам’яттю», не що інше, як трансформація глибинної історичної пам’яті внаслідок вторгнення пам’ятей груп» [18].
За словами Нора, дискусії у Франції про Шоа, встановлення сучасної єврейської та поколіннєвої ідентичностей пов’язані з двома історичними подіями. Перша подія — це «Травень 1968 року», друга — Шестиденна війна. За його словами, саме у 1967 році, «коли замайоріла примара другого Голокосту… широка підтримка Ізраїлю дала хід тривалій тенденції нового відкриття для французьких євреїв релігійного, культурного, історичного континенту, який був стертий асиміляцією «по-французьки» [19]. У жовтні 2023 року ми побачили (фактично в прямому ефірі) щось більше, аніж «примару Голокосту». Коли Нора описував французький досвід комеморації, то згадав, що був період, «коли не дуже й говорили ані про Шоа (слово почали вживати згодом, в часи появи фільму Клода Ланцмана в 1985 році), ані про Віші…». Говорячи про взаємини «французів всіх походжень» та «французів-євреїв», він у контексті Шестиденної війни зазначив, що навіть його, досить асимільованого єврея, ці події змусили приїхати до Ізраїлю, а багатьох його співгромадян — переглянути свої відносини з французькою державою та оточуючими-неєвреями: «Дотримуючись класичної франко-юдейської домовленості, французькі євреї самі вважали свої страждання або переслідування даниною патріотичній та національній самопожертві. Потрібно було, щоб минуло багато часу й відбулося чимало подій, починаючи зі створення та консолідації держави Ізраїль, щоб така людина, як я, опинилася вранці 6 травня 1967 року в ізраїльському посольстві, а 12-го — в Тель-Авіві» [20].
Думаю, що події двох Майданів і російсько-українська війна (особливо після 24 лютого 2022 року) та 7 жовтня 2023 року мають стати важливим фактором оцінки єврейського спадку України й ідентичності українських євреїв загалом. Проблемою для української єврейської ідентичності, на відміну від французької у 1960–1980-ті роки, може стати демографія. У ті роки до Франції приїхала велика кількість євреїв з Алжиру. У випадку України ми маємо протилежну тенденцію — досить великий рівень міграції з країни через війну та асиміляції.
Актуальні питання, що залишилися поза дискусією
Звичайно, багато викликів, актуальних для дослідників Голокосту в Україні, залишилися поза дискусією. Один із них, який з’явився ще у 2014 році та став у повний зріст у 2022 році, — це доля українських архівних джерел. Відомий американський дослідник Гіроакі Куроміа, який серед іншого написав чудову монографію з історії Донбасу у ХІХ–ХХ століттях, в одній зі своїх свіжих статей констатує, що повномасштабна війна РФ проти України повністю закрила (принаймні на цьому історичному етапі) доступ до важливих джерел, які зберігаються в російських архівах: «…факт залишається фактом: саме в Росії, а не в інших колишніх совєтських республіках, зберігаються документи, що мають вирішальне значення для розуміння історії України, Росії та Радянського Союзу. Науковці можуть певною мірою обійти цю проблему, досліджуючи архіви на Заході, а також у країнах колишнього Совєтського блоку, як-от Польщі та Болгарії. Скажімо, після багаторічних пошуків документів у Росії я знайшов копії деяких із них в Улан-Баторі в Монголії. Декілька років тому в Тайбеї (Тайвань) я знайшов два оригінали листів Сталіна до Чана Кайші від 1939-го та від 1941 року, копії яких у Москві зберігаються в закритому доступі» [21].
Я сам отримував у відповідях на мої запити в архіви СБУ інформацію, що важливі документи з моєї тематики знаходяться ймовірно «в архівах тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим та архівах органів безпеки країни агресора — російської федерації» [22]. До цього додається знищення архівів на території України російськими ракетами та вивезення архівів з окупованих районів України до РФ у 2014 та 2022 роках.
Незважаючи на певні аспекти, дискусія на сторінках «України Модерної» є цікавою та важливою. По-перше, вона сприяє тому, щоб тема Шоа фігурувала в українському дискурсі (принаймні науковому). По-друге, маючи цей текст, через якийсь час ми можемо проаналізувати, як Шоа сприймали науковці з України, країн Західної Європи та Ізраїлю напередодні та на початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Я залишаюся песимістом, оцінюючи перспективи широкої суспільної дискусії про роль місцевого неєврейського населення під час реалізації Шоа в Україні. Дискусія на кшталт тих, які відбувалися у Франції чи Польщі («хоча б як у поляків»), навряд чи можлива в найближчі роки й навіть десятиліття. Головною причиною цього може служити 24 лютого 2022 року та путінська інструменталізація історії Шоа і радикального крила українського націоналістичного (національного) руху в період Другої світової війни. Але не варто забувати, що в Німеччині, де пам’ять про Шоа часто слугує прикладом для інших країн, все було не так легко з цим на перших етапах [23]. Тому в будь-якому випадку навіть в умовах війни, коли inter arma silent Musae (лат. «поміж зброєю музи мовчать»), не слід забувати вираз єврейських мудреців з трактату Мішни «Авот»: «Не тобі доведеться завершити роботу, але й не вільний ти звільнитися від неї». І така дискусія — частина цієї великої роботи для професійних істориків та громадянського суспільства демократичної країни.
У публікації використано світлини з особистого архіву автора та з відкритих джерел.
Посилання та примітки
1 Ярослав Грицак, Голокост — це українське питання // Офіційний вебсайт Незалежного культурологічного часопису «Ї».
2 Дискусійний форум // Міжнародний інтелектуальний часопис «Україна Модерна». Число 34. Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину. Харків — Львів: Видавництво «Манускрипт-Львів», 2023. С. 17–75. Електронна версія часопису доступна на сайті University of Toronto Press.
3 Обговорення №34 журналу «України модерної», Львівський книжковий форум, 8 жовтня 2023 // Офіційний YouTube-канал канадської недержавної організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).
4 З березня 2022 року перебуває на службі в ЗСУ.
5 Тут і надалі зазначені в дужках посилання на номери сторінок стосуються одного джерела: Міжнародний інтелектуальний часопис «Україна Модерна». Число 34. Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину. Харків — Львів: Видавництво «Манускрипт-Львів», 2023.
6 Про різні перспективи вивчення історії Шоа з позиції мультикультуралізму див.: Юрій Радченко, Нові перспективи дослідження Голокосту в Україні з позиції мультикультуралізму, The Ideology and Politics Journal, № 2 (21), 2022, С. 89–109.
7 Відео проєкту «Zincir — Ланцюг. Культурно-мистецький проєкт» у мережі YouTube «Караїми, кримчаки, яке справжнє походження цих корінних народів Криму?».
8 Див., наприклад: The Shoah as a European »Project«? New Perpetrator Research in a Transnational Perspective, 14–16 March 2023
9 Розмова з Владиславом Бартошевським (розмовляв Анджей Фрішке у липні 2002 року), Єгупець, 24, 2015, С. 58.
10 Розмова з Владиславом Бартошевським (розмовляв Анджей Фрішке у липні 2002 року), Єгупець, 24, 2015, С. 59–60.
11 Per Anders Rudling. Eugenics and racial biology in Sweden and the USSR: contacts across the Baltic Sea, Can Bull Med Hist. 2014; 31 (1), p. 41–75.
12 Андрій Усач. Пофарбоване каченя: як виживали діти під час Голокосту, Консультація Андрія Усача, Дітера Поля, Пера А. Рудлінга.
13 Про долю слов’ян караїмського віросповідання у Криму в 1941–1944 роках див.: Юрий Радченко. Нацистская политика в отношении славян караимского вероисповедания в Крыму (1941–1944), Ab Imperio, 3/2023, pp. 77–124.
15 Клод Ланцман. Шоа, Київ, 2022, С. 32.
16 Історично на території сучасного КСА проживало єврейське населення, яке було витіснене звідти в Палестину ще за часів халіфа Умара. На місці, де колись проживали єврейські племена, наприклад, в оазисі Хайбар, не існує жодного музею або навіть меморіальної таблички. Загалом через палестино-ізраїльський конфлікт тривалий час питання того, як можна комеморіювати історію, наприклад, єврейсько-арабських племен бану курайза або бану надір, на території КСА було без відповіді. Певні перспективи якось вирішити ці питання з’явилися після підписання «Авраамових угод» між Ізраїлем та деякими арабськими країнами за посередництва США. У межах цього була згадана фігура, яка до певної міри могла об’єднати історичну пам’ять мусульман та євреїв, — рабин (хахам) Мухайрік (араб. مخيريق), який жив у Медині і бився разом з ісламським пророком Мухаммедом у битві при Ухуді 19 березня 625 року (3 шавваля 3 року хіджри за ісламським календарем) на території сучасної північно-західної Аравії. Ісламська традиція повідомляє, що Мухайрік був багатим, освіченим і шанованим рабином, вождем єврейсько-арабського племені Талаба. Як вказують хадіси, цей рабин зберіг вірність юдаїзму та союзницьким зобов’язанням мусульманам у рамках Мединської конституції. Битва при Ухуді відбулася між військом мусульманської громади Медини на чолі з Мухаммедом і військом Абу Суф’яна ібн Харба в шабат. Незважаючи на обов’язкове дотримання шабату, Мухайрік вирішив, що повинен битися пліч-о-пліч з Мухаммедом. Він попросив своїх одноплемінників також приєднатися до битви. Деякі погодилися, але інші нагадали рабину про суботу. На це Мухайрік відповів: «У вас немає суботи» та суворо дорікнув своїм одноплемінникам за нерозуміння галахічних принципів. Він наказав, що якщо його вб’ють у битві, то все його багатство, включно з фініковими пальмами, має перейти до Мухаммеда. Мухайрік загинув у битві та за деякими підходами став «першим єврейським мучеником ісламу». Як передає усна мусульманська традиція, коли важкопораненому Мухаммеду розповіли про героїчну смерть Мухайріка, Мухаммед сказав: «Він був найкращим із євреїв». Пізніше сім садів та інше багатство, яке Мухаммед успадкував від рабина, були використані для створення вакфу, першого в історії «благодійного фонду ісламу». Norman A. Stillman (October 15, 1979). The Jews of Arab lands: a history and source book. Jewish Publication Society. p. 121; Muqtedar Khan, Mukhayriq ‘the best of the Jews’, https://slashnews.co.uk/news/2009/12/04/5953/Mukhayriq-the-best-of-the-Jews
17 https://twitter.com/saaed_bsharat/status/1549394769863925762; Раввин Мухайрик Бин-
Надир, кто он?, https://youtu.be/SVvd9UCacYA
18 П’єр Нора, Теперішнє, нація, пам’ять (збірка). Київ, 2014, С. 14–15.
19 П’єр Нора, Теперішнє, нація, пам’ять (збірка). Київ, 2014, С. 164.
20 П’єр Нора, Теперішнє, нація, пам’ять (збірка). Київ, 2014, С. 166–167.
21 Гіроакі Куромія, Руйнівний вплив Росії на західних гуманітаріїв і їхні дослідження, «Критика», № 7–8, 2023, С. 9.
22 Лист Галузевого державного архіву СБУ від 12 липня 2022 року.
23 У Західній Німеччини в 1950–1970-ті роки політики та старше покоління загалом не хотіли нічого чути про трагедію їхніх єврейських співгромадян, як і євреїв з інших країн, окупованих гітлерівцями в період Другої світової війни. Така байдужість іноді призводила до трагедій. Показовим у цьому є випадок відомого польсько-німецького єврейського історика нацизму та Шоа Йозефа Вульфа, який у період Другої світової війни був в’янем Аушвіцу. Після війни він проводив свої дослідження та оселився в Західному Берліні. У 1965 році Вульф запропонував перетворити віллу в Берліні, де проходила Ванзейська конференція у 1942 році, на музей. Наступного року Вульф разом із Фрідріхом Ціпфелем і Пітером Хейлманном заснував Міжнародний центр документів з вивчення націонал-соціалізму та його наслідків і розпочав кампанію за розміщення його на віллі Ванзейської конференції. Але у 1971 році він припинив свої зусилля. Німецький уряд на той час не був зацікавлений у просуванні цієї ідеї. Будівля використовувалася як школа. Крім того, не було фінансування з бюджету на такий проєкт. Питання меморіалу у ФРН було настільки політично чутливим, що Вульф навіть потребував захисту поліції через погрози. Клаус Шютц, тодішній мер Західного Берліна, сказав, що не хоче жодних «страшних культових місць», коли мова йшла про створення музею у Ванзеє. У цих умовах Вульф не витримав та покінчив життя самогубством 10 жовтня 1974 року, вистрибнувши з вікна п’ятого поверху своєї квартири. Тільки у 1986 році мер Берліна Еберхард Діпген оголосив, що на віллі Ванзеє буде споруджено меморіал. 20 січня 1992 року, на 50-ту річницю Ванзейської конференції, це місце було нарешті відкрито як меморіал і музей Шоа. Smith, Mark L. “Joseph Wulf and the Path Not Taken: The Turn from Writing Jewish History in Yiddish to Writing Nazi History in German”, Holocaust and Genocide Studies, Volume 37, Issue 1, Spring 2023, P. 125–139.
Юрій (Амір) Радченко співзасновник та директор Центру дослідження міжетнічних відносин Східної Європи, стипендіат New Europe College. Кандидат історичних наук (2012). Захистив кандидатську дисертацію на тему “Нацистський геноцид українських євреїв на території Прифронтової зони (1941– 1943 рр.)“. У 2008 році закінчив магістратуру з історії у Харківському національному університеті імені Василя Каразіна. Був реципієнтом низки стипендій (зокрема Saul Kagan Claims Conference Fellowship for Advanced Shoah Studies, L. Dennis and Susan R. Shapiro Fellow, Center for Advanced Holocaust Studies, United States Holocaust Memorial Museum, Fellow in Zentrum für Holocaust-Studien, Institut für Zeitgeschichte, Yahad In Unum Research Fellow, Yad Hanadiv/Beracha Foundation post- doctoral fellowship, Post-doctoral fellow of The Israeli Inter-University Academic Partnership in Russian and East European Studies, Ben-Gurion University of the Negev). Автор монографії «Помічники у масових вбивствах: допоміжна поліція, місцева адміністрація, СД та Голокост на українсько-російсько-білоруському прикордонні» (у процесі видання). У 2019 році отримав International Prize for an outstanding publication «Jews and Illiberal Regimes in Eastern Europe after 1917». Наукові інтереси: історія Голокосту, історія юдаїзму, українсько-єврейські відносини, колаборація у Центральній та Східній Європі в період Другої світової війни, історія праворадикальних рухів у Європі у 1920–1940-х роках. Працює над проєктом «Андрій Мельник: історія життя лідера ОУН та пам'ять про нього і його рух» та «Караїмсько-єврейсько-мусульманські відносини в Україні під час нацисткої окупації».
Вперше опубліковано @Україна Модерна
Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).
ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.
