Відчитуючи єврейський модернізм у Парижі
Вперше опубліковано @Ukraina Moderna
Коли я їхала на свій дослідницький місяць до Парижа, взяла в літак книжку єврейської письменниці зі Львова Дебори Фогель «Білі слова: Есеї, листування, рецензії та полеміки»(переклад і редакція Анастасії Любас, 2020). Я прочитала її за час перельоту — настільки ці тексти резонують і видаються доречними.
У одному з листів письменниця згадувала свою майбутню подорож до Парижа, в 1930-х роках і писала про те, що «Париж — це символ життя, яке завжди перемагає, яке не допускає ніякої стаґнації і “стискання до однієї точки”». Паризькі згадки у Дебори Фогель змусили мене замислитися про зв’язок єврейських інтелектуалів та митців початку століття з цим містом. Вони шукали в Парижі, який у міжвоєнному періоді зберігав статус центру тяжіння численних мистецьких ініціатив контактів, самоствердження чи кар’єрних можливостей. Натомість тепер можемо відшукувати їхні сліди у географії Парижа, що відобразилися як не в архітектурі, то у символах, які спроможні розшифрувати лише ми.
Зокрема таким досвідом стала кімната в музеї Оранжерея з картинами художника Моріса Утрілло (1883–1955). Він був паризьким художником-постімпресіоністом, який малював урбаністичні пейзажі Монмартра. Його картини міських вулиць стали відомими в Парижі у міжвоєнний період, і, мабуть, там Дебора Фогель їх і бачила, коли відвідувала місто в 1920-х і 1930-х роках. Утрілло вразив поетесу, він з’являється в її творах у різних контекстах. Вірш Дебори Фогель «Передміські кам’яниці» починається зі слів «За мотивами Утрілло», і у нього вона, мабуть, взяла увагу до рекламних вивісок, графіті та інших минущих елементів міського ландшафту. Два серця пронизані стрілою, мотив який вона підгледіла в Утрілло, стає символом смутку і безнадійності життя, так само як паризькі пісні про любов. Власне цієї картини немає в колекції Оранжереї, бо вона знаходиться у японському музеї Пола. Фогель також згадувала Утрілло в своїх мистецтвознавчих есеях, наприклад, порівнювала Утрілло з Шагалом, контрастуючи статичну зреченість його пейзажів з динамічним стражданням у Шагала. Я свого часу довідалася про Утрілло саме з вірша Дебори Фогель, і музейна кімната в особливий спосіб стала для мене контактом не з художником, а з львівською поеткою.
Іншим місцем для відшукування відомих мені сюжетів став Музей мистецтва та історії юдаїзму. Його багата експозиція показує різноманітність єврейського світу, адже в Парижі мешкали і ашкеназькі євреї, і, з плином ХХ століття, щоразу більше сефардських. Але все ж я була вражена, коли першими побачила роботи художника Іссахара Рибака (1897–1935). Він народився в Єлисаветграді (тепер Кропивницький), а до Парижа приїхав у 1925 році. Іссахар Рибак був членом Культур-Ліги, єврейської організації, яка постала за правління Центральної Ради і розвивала світську єврейську культуру, тож був тісно пов’язаний з творенням української. Родина Рибака постраждала у погромах, що справило на нього велике враження, і у своїх гравюрах та еспресіоністичних картинах він показував штетл — похмурий і темний. Штетл для Рибака уже пам’ять, не ностальгійна, але тяжка і похмура. Його картина «Алеф-Бет», яка висить при вході, позичена з музею Рибака в ізраїльському місті Бат-Ям. Це рання робота Рибака, з 1918–1919 році, тобто з його періоду в Культур-Лізі. «Алеф-Бет» є кубістичним натюрмортом, в якому склянка для кідушу, свічник і маца переплітаються з літерами івритського алфавіту. Літери єврейського алфавіту у Рибака, як і в іншого художника Культур-Ліги Ель Лісіцького, з одного боку, відповідають візуальним завданням абстрактного мистецтва, а з іншого — є впровадженням до його глибших мотивів, пов’язаних з єврейською традицією. Ця робота якнайкраще виявляє підхід Рибака до єврейського мистецтва, задекларований у його програмній статті спільній з Борисом Аронсоном в 1919 році «Шляхи єврейського живопису. Роздуми митця». У ній автори стверджують, що національним мистецтво стає можливим саме завдяки формі, і наводять приклад Марка Шагала як власне першого єврейського художника. Свою статтю Аронсон і Рибак завершили оптимістичним передбаченням: «Втомлений Захід, вичерпавши всі форми пластичного ремесла, пожертвувавши в ім’я майстерності екстазом життєвих емоцій, кличе нових художників, єврейських митців, по-азіатському залюблених у форму». Як бачимо, умовний «Захід» не є джерелом натхнення, а радше місцем, яке досі неприсутні чи навіть дискриміновані митці можуть збагатити своїм баченням. Окремо в музеї, на жаль, без ширших пояснень історії експонатів, стоять моделі східноєвропейських синагог, зроблені в 1948 році. Серед них — тернопільська, жовківська та острозька. Брак описів чи пояснень трохи ускладнює просвітницьку роль музею. Картина Іссахара Рибака не має коментаря у залі, а на сайті музею написано, що він «ключовий художник у відродженні єврейського мистецтва в Росії» та що «мрія про єврейську культурну автономію в Росії була розбита остаточною перемогою більшовиків у Києві». Таке уникання згадки про український контекст Культур-Ліги є досить частим. Але якщо воно не дивує у випадку виставки Музею толерантності в путінській Росії, то видається вельми дивним у випадку європейського музею.
Не для всіх митців Париж ставав кроком до успіху. Товариш Дебори Фогель, дрогобицький письменник і художник Бруно Шульц, також їздив до Парижа в 1938 році, про що читаємо в його листуванні з представницею літературно-мистецького середовища Варшави Романою Гальперн. Романа щиро вірила, що поїздка підбадьорить художника: «Якщо Ти дійсно зможеш зосередитися, щоб з’їздити до Парижа, — то це, звісно, стане набагато кращими ліками, ніж відвідини навіть найславнішого невропатолога (…) Бруно, дещиця віри в себе, адже Ти чудовий митець і ще створиш речі, які здивують світ» (15.05.1938, Бруно Шульц «Книга листів». Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський, переклад Андрія Павлишина 2012). Його поїздка була затьмарена бюрократичними складнощами отримання паспорта. Через затримку Шульцу вдалося доїхати до Парижа лише влітку, коли всі люди, з якими він намагався налагодити контакти, уже виїхали, а незнання французької перешкоджало спілкуванню з тими, хто був. Тому поїздка радше стала для нього пригніченням, ніж натхненням, як Шульц писав у листі до Романи Гальперн: «Попри те, я задоволений, що побував у Парижі, побачив стільки дивовижних речей, побачив бодай раз зблизька, а не на репродукціях, мистецтво великих епох, — а зрештою, позбувся певних ілюзій щодо світової кар’єри». (29.08.1938, з тої таки «Книга листів»).
Париж дозволяє побачити дуже багато релевантного для українського культурного контексту. Але, хоча всі інституції, які я згадала, відкриті для публіки, а книжки Фогель, Шульца та каталоги Культур-Ліги опубліковані в Україні, не всі зв’язки є очевидними. У 2010 році виходила книжка Віти Сусак «Українські мистці Парижа. 1900–1939», яку зараз можна знайти лише в бібліотеках. У 2021 році видано українською мовою монографію Пйотра Лукашевіча «Об’єднання Митців artes (1929–1935) та інші історії львівського модернізму» у перекладі та за редакції Андрія Боярова, де згадано про паризькі впливи на львівських митців. У 2022 році відкрилася виставка «In the Eye of the Storm: Modernism in Ukraine, 1900–1930s», яка представляла митців, що стали відомими за кордоном, в тому числі єврейську художницю Соню Делоне, яка народилася на Полтавщині і згадувала про впливи української культури на формування свого мистецького чуття. Усвідомлення і оприявнення цих зв’язків у більш популярному контексті є дуже важливим для здобуття нашої суб’єктності.
Владислава Москалець
дослідниця Центру Міської Історії Центрально-Східної Європи у Львові, викладачка кафедри історії Українського Католицького Університету, координаторка програми Єврейських студій. Займається дослідженнями соціальної історії євреїв Галичини та історією міських просторів. Гостьова лекторка в Іллінойському університеті Чикаго.
ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.
