Війна — це не лише про героїв
Вперше опубліковано @Krytyka
Війна — це про героїв і доблесть, але не тільки. Війна взагалі — про всіх нас, недосконалих і неідеальних, навіть тих, кого не зачепили осколки, хто перебуває далеко від лінії фронту. Ми не народжені для війни — ніхто з нас, жоден із нас. Але всі ми — в різний спосіб і різною мірою — є її жертвами.
Олександр, якому тридцять чотири роки, майже чотирнадцять місяців не виходив із дому. Він із дружиною Соломією виїхав із Києва 28 лютого 2022 року, 10 березня я зустрів їх в Ужгороді. Дорогою вони зупинялися на декілька днів у друзів, а пізніше марно намагалися знайти житло: все вже було переповнено, винайнято й забито.
Подружня пара планувала знайти помешкання поближче до західного кордону, щоб «у разі чого» втікати далі; виїхати за кордон одразу змоги не було — держава заборонила виїзд чоловікам призовного віку, а підстав для відстрочки Олександр не мав.
Через знайомих знайомих мене попросили допомогти Олександрові й Соломії в пошуках житла. І саме тоді я цілком випадково почув, що мій ужгородський приятель вирішив здати переселенцям свою крихітну квартиру, так звану «хрущовку». Раніше там жила його мама, а після її смерти в нього ніяк не доходили руки зробити там ремонт або продати. На початку війни така нерухомість у розташованому на кордоні з ЕС Ужгороді різко стала розкішшю: вільні місця залишилися тільки на підлогах у спортзалах шкіл, а тут окрема квартира, та ще й господар порядний, хоче довоєнну ціну за оренду. Люкс!
Олександр — успішний представник київського середнього класу. Добрі заробітки, дворівнева квартира в іпотеці, електрокар, кількадесят відвіданих країн, страхування з покриттям усіх витрат, рахунок у приватному пенсійному фонді. Айтівець, керівник відділу в одній із державних корпорацій — таких можна знімати в рекламі про історії успіху.
Війна щось зламала в ньому. Із Києва його гнав тваринний страх, але в Ужгороді, на який ракети не падали, він не зник. Страх звив собі кубло всередині і спочатку проявився давно залікованим гастритом — нив, допікав, роз’їдав. Згодом пустив метастази в душу й підкорив собі людину повністю, спровокував параліч. Олександр перестав виходити з дому, але боявся вже не ракет, а військового патруля, який роздає мобілізаційні повістки в армію.
Так чи сяк, але то був страх смерти — спочатку від ворожих бомб, а тепер від смерти на фронті. Боятися — абсолютно природно, не хотіти вмирати — цілком нормально, але Олександрів страх вийшов за межі природности й нормальности, перетворився на параною, на різновид манії переслідування.
Під час коротких прогулянок увечері чи походів до супермаркету в темну пору доби Олександрові здавалося, що хтось от-от візьме й поплескає його ззаду по плечу. Потім — повістка, супровід силоміць до військкомату, вислання на передову й невблаганна смерть. Уяву розбурхували вичитані в соцмережах жаскі історії про те, як військові перекривали виходи з торгового центру і всім чоловікам усередині вручали мобілізаційні повістки, як патрулі приходили на стадіони й пляжі. Якоїсь миті чоловік вирішив, що безпечніше взагалі нікуди не потикатися, а сидіти вдома. Добре, що роботи вистачало.
Наприкінці травня 2022 року, після деокупації Київщини і злощасного 9 травня, яким усіх так лякали, люди почали масово повертатися до своїх столичних домівок. Держкорпорація, в якій працював Олександр, ухвалила рішення відновити повноцінний режим роботи і закликала весь персонал, а особливо топ-менеджмент, повернутися до праці в офісі. Зваживши всі «за» і «проти», чоловік написав заяву на звільнення — айтішної роботи він міг набрати й на фриланс додому, а на Київ реґулярно падали ракети, і на вулицях там чигали патрулі з повістками. Ужгород здавався безпечнішим — зрештою, так і було.
Соломія, Олександрова дружина, всіляко підтримувала рішення чоловіка. Аж настільки, що мої знайомі вважали, що це насправді її рішення. Хай там як, а вона переживала за чоловіка й не хотіла, щоб він вирушив на фронт. Не тому, що був непридатним, навпаки: Олександр був здоровим чоловіком, але міг, на думку жінки, значно більше зробити в тилу. Як мінімум, заробляти гроші за кордоном онлайн і сплачувати податки в Україні, тримати, так би мовити, економічний фронт. Та й куди йому воювати: білоручка, ботан, фактично пацифіст, навіть у Соломії було більше войовничого норову.
Про все це я дізнався постфактум, бо після нашої першої зустрічі в березні не випадало нагоди побачитися. Уперше про Олександрову фобію я почув аж під Новий рік, коли знайомі казали, що хочуть розіграти його: прийти й стукати в двері, вимагаючи відчинити представникам військкомату. Цей дотеп не здався мені смішним, та й узимку 2022-го я вже знав багатьох чоловіків, які місяцями не показували носа з дому. Страх мобілізації став масовим, щоденні некрологи з Бахмута створювали гнітючу атмосферу, і черг із добровольців перед військкоматами не було. Така сумна і гола правда.
У травні 2023 року Соломія подала на розлучення, пара вирішила роз’їхатися. Це й була та мить, коли від знайомого, який винаймав їм квартиру, я почув усю історію. Якщо коротко, то подружжя не витримало такого тривалого часу в замкненому незручному просторі. Вони ще якось перетривали ковідну ізольованість, але війна остаточно зруйнувала зв’язок між ними.
Жінка, яка спочатку сама категорично забороняла чоловікові виходити з дому, з часом почала принижувати й пресувати його за боягузтво. Під час сварок дозволяла собі заборонені прийоми і кидалася словами про те, що він не чоловік, а ганчірка. Ставила в приклад інших, потім вибачалася, виходила з дому й зникала на весь день без пояснень, знаючи, що він не піде за нею на вулицю. Психологічне насильство як щоденна домашня розвага в нудному провінційному житті.
Я повівся не цілком коректно, випитуючи подальші подробиці й принагідні плітки про Олександра й Соломію, бо ця на позір банальна історія здалася мені повноцінною темою для роману. Роману про війну, яка проникає всюди, просочується в найтривкіші сполуки й руйнує їх зсередини. Нищить сім’ї, долі, життя, навіть якщо не бомбардує їх ракетами. Війна — вірус, від якого немає щеплення або повністю безпечної ізольованости в тилу.
У романі, який я подумки вже почав уявляти й укладати, Олександр після розлучення мав відродитися з попелу. Розчавлений, як гниле яблуко при дорозі, він мав сягнути емоційного дна й знайти в собі сили підвестися. Герой того роману самостійно пішов би до військового комісаріяту і пройшов через пекло фронту. Поранений і тричі контужений, нагороджений однією із найвищих відзнак, він повернувся би після перемоги до Києва.
Іще раз спробував би відродити сім’ю із Соломією, але щось у них так би й не склалося. Довівши їй, що він таки не ганчірка, знову здобувши жінку та її повагу, чоловік раптом відчув би, що перегорів. Утік би й далі жив в ізольованості, на самоті, повертаючись ночами до жаских сновидінь, у яких він витягує тіла загиблих побратимів із переднього краю фронту.
Це міг би бути цікавий і реалістичний роман, успішний в Україні й популярний за кордоном, із нього навіть можна було б зробити фільм, трішки змінивши завершення на гепі-енд і щасливий шлюб із двійком дітей. Але скажу чесно: зараз я не бачу потреби щось вигадувати і «творити», у такі страшні й вирішальні миті роль письменника цілком може зводитися просто до «записувати». Фіксувати реальне життя, значно цікавіше й химерніше за будь-яке фентезі.
Зрештою, війна ставить чимало запитань перед кожною людиною, а перед творчими особистостями, які своїми творами промовляють до ширшої авдиторії, виставляє ще й вимоги щодо відповідальности й зрілости. Скажімо, як письменник я відчуваю гостру небезпеку: пишучи про війну, ти завжди ризикуєш потрапити в одну з двох ключових пасток. Перша — надмірне героїзування, романтизація війни, скочування до чорно-білости, категоричних суджень і патосу. Думаю, кожен автор остерігається цього, адже в такий спосіб легко можна перетворитися на інструмент пропаґанди, на один із ґвинтиків інформаційного фронту, стати кимось на кшталт передбачуваного й нецікавого представника творчого офіціозу в совєтські часи. Але як (і чи треба) уникати цього, якщо ти письменник і тобі найкраще вдається саме писати? І чому б під час страшної війни не робити те, що вмієш, добре, допомагаючи в такий спосіб своїй країні і рятуючи своїх людей?
Друга пастка — хизування своїм правдорубством, намагання бути праведнішим за праведників, коли письменник відчуває сатисфакцію від своєї творчої сміливости. Порушує болючі теми, ставить незручні запитання, має силу критикувати не ворога, а своїх — мовляв, пливе проти течії. Це дуже спокуслива поза, бо приємно й почесно бути особливим, вибиватися із загального хору, рубати з плеча. Водночас якщо поставити талант на службу критиці своїх же, то чи не буде це забиванням цвяха в свою труну? Починаючи нову сторінку, можна написати текст про героя війни, який став на наш захист, а можна описати історію дезертира чи зрадника — і який із цих текстів прислужиться формуванню бойового духу, наблизить, як це нині модно казати, перемогу?
Творчість в умовах воєнного часу — це постійне балансування між самоцензурою і відповідальністю, прохід між Сцилою і Харибдою власних інтенцій та загальних очікувань від тебе. Не дивно, що чимало письменників у цій ситуації воліють облишити писання, присвятивши себе волонтерській діяльності чи службі в армії. Вирішивши, що під час війни є заняття посутніші й корисніші, ніж красне письменство.
Уже не пригадаю джерела, але десь я натрапляв на думку: якби всі письменники й загалом оповідачі менше романтизували війну, а описували тільки її жаске криваве смердюче нутро, людство нарешті могло би вийти зі спіралі воєн, що повторюються кожні декілька поколінь практично в усіх куточках світу. Логіка така, що через оспівування війни — героїв, перемог, бойової звитяги — ми свідомо напучуємо майбутні покоління повторити цей яскравий досвід, пережити й свою війну.
Визнаючи часткову рацію такого твердження, я все-таки не погоджуся з ним загалом. Не претендую на роль великого мислителя, але мій приватний досвід обмірковування і спостереження каже, що війна є частиною натури людських спільнот, як зло є невилучною частиною людської природи.
А людська природа буває різною, всі ми неповторні й унікальні, хоч і нестерпно подібні в деяких речах. Хтось від природи сильніший і сміливіший, а хтось кволіший і тихший, але водночас розумніший. Хтось інший і сміливий, і розумний, а зовсім поруч із ним чи з нею перебуває людина фізично слабка, та з незламною волею. Таких комбінацій безліч, часто-густо вони ще й оманливі, бо іноді тиха й інтровертна особа у критичну мить виявляється — навіть сама собі на подив — зубатою й цілеспрямованою.
Я вдався до цього дещо банального вступу, щоб зартикулювати очевидну тезу: люди різні від природи, тому й війну всі проходять по-різному. Хтось лякливіший і схильний до паніки, а є й такі, що в стихії сучасного бою почуваються, мов дрон у небі. Рішуча вдача й фізична витривалість під час війни є істотною перевагою, натомість слабодухість чи кволість не є індульґенцією.
Наведу приклад. Узимку 2022 року українські соцмережі сколихнув допис певної жінки, яка заявила, що її бойфренд «не народжений для війни». Тобто його фізичні й психологічні риси не роблять чоловіка ідеальним солдатом, натомість у тилу він значно корисніший, бо може створювати ринковий продукт, сплачувати великі податки, з яких держава утримує армію, що мала би складатися якраз із «ідеальних солдатів», вочевидь, «народжених для війни». Звісно, так поставлене питання обурило тисячі людей, чиї близькі також могли би бути кориснішими у тилу і яким також страшно на фронті; вони теж ніколи не мріяли вбивати ворогів, але так склалося, що опинилися в армії і тепер тягнуть цю лямку. Зайве говорити, якими болючими ці слова були для тих, чиї рідні сини, брати, чоловіки загинули на війні.
Один із найстрашніших наслідків війни — стирання відмінностей, особливостей, індивідуальности. Під час війни ви не письменник, не фермер і не бізнесмен, який сплачує великі податки в бюджет. Ви — мішень для ракети, кулі, осколка. Бомбі байдуже до вашої освіти й рівня доходів, до ваших психоемоційних характеристик, статі й готовости стати до бою. У тотальній війні, яку Україні оголосила людиноненависницька Росія, мішенями є не армія, а народ, усі без винятку. Звідси висновок, що й оборона має бути справою всіх, а не тільки чоловіків-рембо, «народжених для війни».
Війна стала справжнім іспитом для патріярхальности як такої, перетворилася на найбільшу кризу і водночас тріюмф маскулінности. Адже хоч би що там казали, а воюють переважно чоловіки. Звісно, у лавах Збройних Сил України й інших підрозділів Сил оборони є дуже багато жінок, чимало з яких воюють у найпекельніших точках фронту, проте чоловіків там, на передньому краю, у рази більше.
У цьому сенсі війна стала глибоким стрес-тестом для ґендерних узаємин у суспільстві. Іще раз відкрила давно відому, але впродовж минулих десятиліть часто висміювану тезу про те, що різні статі рівні, але не тотожні. У постіндустріяльному українському суспільстві 2010-х років здавалося, що ролі чоловіка й жінки однакові, професійні можливості також, і все, що нам залишилося, — досягнути рівности в оплаті праці, представництві у владі, можливостях для самореалізації.
Велика війна відкинула нас далеко назад, до, так би мовити, базової (природної) моделі. Адже природно, що чоловіки фізично витриваліші й сильніші, тому примусова мобілізація під час воєнного стану торкається саме їх, тоді як на жінок покладено роль уберегти (вивезти) дітей, узяти на свої плечі турботу про сім’ю та домашнє господарство.
Розумію, що від несприйняття цієї фрази в багатьох людей аж волосся наїжачилося, але факт залишається фактом: війна відкидає нас назад, це реґрес і деґрадація в усіх сферах життя, повернення часів без відчуття безпеки, електрики й пального, скочування на попередні, нижчі фази розвитку.
Під цим кутом війна в Україні є наочним прикладом, своєрідним шоурумом для Заходу: що може бути з їхніми суспільствами, якщо раптом почнеться велика війна, яка вийде за рамки використання лише контрактної армії. Коли люди, що ніколи не мали досвіду у військовій сфері, переконані пацифісти й представники креативних кластерів раптом змушені забути про минуле життя, взяти до рук зброю і звикнути до брудних від копання окопів нігтів.
Зрештою, феміністичні організації не влаштовували демонстрацій та протестів проти примусової мобілізації або заборони на виїзд за кордон для чоловіків — либонь, така дискримінація в критичний момент здалася їм прийнятною. Надзвичайні обставини і смертельна небезпека змусили модерне суспільство повернутися до (архаїчної) логіки, в якій чоловік є головним захисником.
Утім, маскулінний образ цього захисника, виплеканий масовою культурою та голівудським кінематографом, у реальності виявився геть інакшим. У статистичній більшості Україну рятує не умовний Брюс Віліс із накачаними біцепсами й рекламною усмішкою, а прості хлопці зі спрацьованими руками й уже сиві дядьки з пивними животами.
Парадокс ситуації полягає в тому, що війна стала тріюмфом маскулінности і водночас її найбільшою кризою, підтвердженням патріярхальних основ і тяжким тягарем для мільйонів українських жінок, які виїхали за кордон самі або з дітьми чи залишилися без мобілізованого до армії чоловіка.
Війна чітко розділила ролі і кардинально змінила сприйняття різних людей у суспільстві. Чоловік, який пішов до армії добровольцем і вже півтора роки без відпустки перебуває на фронті, став героєм. Олександр, який півтора роки ховався і не виходив із дому, став ледь не зрадником, об’єктом суспільного остракізму. Так, тут мова не лише про стать, а передусім про порядність, громадянську свідомість і відчуття обов’язку, про певні риси характеру, сміливість, урешті-решт; і серед жінок точно було би безліч героїнь, які без вагань пішли би на фронт, і так само безліч боягузок, які шукали би можливости стати ухилянтками. Різниця, однак, фактична, бо цей тест у вигляді обов’язкової мобілізації держава поставила перед чоловіками, а перед жінками — ні.
Поділюся приватним спогадом. На початку березня 2022 року я привіз сім’ю до свого рідного маленького містечка Виноградова на півночі Закарпаття. У той час місто виросло вдвічі — стільки сюди приїхало внутрішніх переселенців, які рятувалися від війни й окупації. Котрогось дня я хотів розвантажити дружину й узяв нашу донечку на прогулянку до центру міста. Ніколи не забуду відчуття, коли ми опинилися на дитячому майданчику. Довкола були тільки жінки, і в їхніх поглядах читався німий докір: мовляв, чому ти тут? Їхні чоловіки були або на фронті, або переховувалися від мобілізації в домівках і не виходили на вулиці. Тієї миті бути чоловіком було вкрай ніяково.
Упродовж другого року війни ми живемо в ситуації, коли на вулицях українських міст чоловіків менше ніж раніше. Значна частина з них перебуває в армії, але ще більша частина воліє без зайвої потреби не виходити в людні місця, щоб випадково не натрапити на патруль і не поповнити першу частину. Мабуть, через багато років після закінчення війни в українських підручниках історії писатимуть про те, що в перші години російського нападу перед військовими комісаріятами вишикувалися черги з добровольців, готових захищати свою державу й народ. Цікаво, чи згадає хтось бодай одним реченням про те, що вже за декілька місяців значно більше чоловіків ховали голову в плечі й уникали соціяльного життя? Хтось боявся повістки, а комусь просто фізично було неприємно перебувати в товаристві жінок, чиї син, чоловік або брат цієї миті могли бути десь у пеклі фронту.
Так, війна складніша за всі стереотипні уявлення й схеми, вона роз’їдає зсередини, сповнює серця ненавистю, підточує людські стосунки аґресією. Якоїсь миті розлючене суспільство вже не може спинитися, шукаючи винних і ворогів. Повітря просякнуто злобою і бажанням швидкої справедливости, жертвами цієї наелектризованости часто-густо стають зовсім випадкові люди. Необачно сказане слово в інтерв’ю, відмінна від загальної інтонація, дещо складніша думка — і людину автоматично піддають не просто критиці, а спробі тотального кенселінґу.
Випадки Юрія Андруховича, Ярослава Грицака, Оксани Забужко, яких рідне суспільство намагалося розіп’яти як відступників чи зрадників, дуже промовисті. Виступ на фестивалі з «неправильною» людиною, інтерв’ю «неправильному» медія, публікація тексту в «неправильній» антології — і суспільний суд Лінча не знає пощади. Людей, які десятиліттями будували модерну українську культуру й сучасну европейську державу, зненацька оголошують ворогами. І в таких інвективах аґресії часто більше, ніж до реальних окупантів. Полювання на внутрішніх ворогів відкрито — до того ж воно вельми зручне, бо жертви тут, поруч, на відстані одного комента, ми їх так добре знаємо і так легко можемо поранити!
«Накручене» щоденним стресом і екзистенційною тривогою суспільство шукає для себе механізмів психологічної компенсації, способів розрядитися. Коли в житті стільки страху й люті, вони мусять кудись каналізуватися, амортизуватися, — от люди й «підсідають на голку» аґресії, підсвідомо шукають мішеней і завдають ударів. Оскільки реальний ворог далеко, такими мішенями стають рідні, знайомі чи випадкові люди, про існування яких спраглий справедливости індивід довідався хвилину тому в соцмережі.
У такій ситуації боягузами, зрадниками й ворогами поступово стають усі без винятку, а не лише ухилянти на кшталт Олександра чи ідеологічні «диверсанти» штибу Андруховича або Грицака. Скажімо, уже сьогодні спалахує чимало конфліктів між самими військовими, бо хтось воював під Бахмутом, а хтось — на менш небезпечному напрямку, хтось пішов добровольцем, а когось примусово мобілізували, когось було поранено, а когось просто контузило, комусь ампутували ногу, а іншого «несправедливо» нагородили орденом. Здавалось би, бодай між цими людьми, які вдягнули військову форму, не має бути претензій і звинувачень, але вони є, і їх неймовірно багато. Бацила аґресії інфікує всіх і вся, суспільство й усі його прошарки поступово втрачають гальма.
Я пишу це не для того, щоб виправдати Олександра і його сорому гідну й безвідповідальну, але все-таки загалом зрозумілу позицію. Я бачу його не так боягузом чи зрадником, як жертвою війни. Так, у нього немає видимих поранень чи каліцтв, але війна вже проїхалася по ньому гусеницями багатотонного танка, знищила його. Звісно, правову оцінку його діям має дати закон, але по-людськи все більш-менш зрозуміло: була собі хороша, успішна, порядна людина. І якби не Путін із його армією, вона жила би нормальне й повноцінне життя, а не ставала об’єктом остракізму та суспільної зневаги. Часто, критикуючи чи упосліджуючи когось із українців, ми забуваємо, хто є головним ворогом і причиною всіх наших страхіть.
Так, війна — це про героїв і доблесть, але не тільки. Війна взагалі — про всіх нас, недосконалих і неідеальних, навіть тих, кого не зачепили осколки, хто перебуває далеко від лінії фронту. Ми не народжені для війни — ніхто з нас, жоден із нас. Але всі ми — в різний спосіб і різною мірою — є її жертвами.
Андрій Любка
письменник, перекладач, есеїст
Ужгород, Україна
Письменник, перекладач, есеїст. Член Українського ПЕН. 2023 року ввійшов до складу Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Найновіша книжка — збірка короткої прози «Щось зі мною не так» (Чернівці: Meridian Czernowitz, 2022).
Проєкт «Війна — це… Українські письменники про те, як пережити катастрофу» виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE).
