Війна наркісів

Вано Крюґер

Вперше опубліковано @Krytyka

Психологія особистости від початку є також психологією соціяльного.
Зиґмунд Фройд

I

Первісно Перша світова війна отримала назву Велика світова війна, адже по тому, як вона завершилася, мало хто передбачав, що буде ще Друга. Про подібність Великої світової війни, чи Першої світової, до російсько-української, що триває просто зараз, уже пишуть військові аналітики, зокрема Ніколай Мітрохін, і, вочевидь, писатимуть іще: довга, мало- і тяжкорухлива лінія фронту, сотні тисяч смертей солдатів, які, вочевидь, не хотіли помирати, поля свіжих могил на цвинтарях аж до горизонту.

Та війна — це хвороба, що не локалізується на фронті; як сифіліс зрештою заражає весь організм, а не лише первісно уражену ділянку, так війна заражає все суспільство. Війна загострює і оприявнює все те, що в мирний час є схованим і неочевидним. Війна робить видимим усе те у сторонах конфлікту, що вони воліли би приховати — і доволі успішно приховують — у мирний час. Війна — це завжди бруд, страждання, кров, піт, гниття, рани, каліцтва, смерть — тіл і психіки. Це стосується всіх сторін конфлікту — і жертви, і аґресора.

Смерть не знає моральної метафізики, як її не знає й сифіліс, однаково заражаючи і досвідченого спокусника, і щиро закохану в нього дівчину, ще вчора здорову та цнотливу; однаково заражаючи і досвідчену повію, і ще вчора цнотливого й здорового гімназиста.

Саме Велика світова війна остаточно переконала Зиґмунда Фройда в існуванні — і, зрештою, в нездоланній перемозі — потягу до смерти. Навіть максимально дистанціюючись від атмосфери російсько-української війни й перенесення власних вражень від неї на особу та письмо Фройда, зіставляючи, припустімо, його «Потойбіч принципу задоволення» із ранішим «Тлумаченням сновидінь», стає зрозуміло, як, попри збережений блискучий, легкий стиль, йому було тяжко писати.

Тяжко було і мені писати цей есей. І я розумію, як тяжко буде його читати.

II

Принцип задоволення <Lustprinzip> у Фройда первісно мав назву принцип невдоволення <Unlustprinzip>, адже йшлося про зняття напруги в психіці індивіда; якщо точніше, то про наростання напруги від подразників і психічну розрядку, що знімає її і повертає індивідові психічний комфорт. Принцип реальности не так протистоїть принципові задоволення, як кореґує його, <тимчасово> примиряє психіку індивіда з напруженням, вчить і змушує <тимчасово> терпіти дискомфорт.

Саме тому я все-таки пишу цей есей: бо зв’язок із Реальністю важливий, а Реальність завжди некомфортна.

Та всіх, хто, відповідно до принципу задоволення, миттю маркує все некомфортне як ворожу ІПСО, токсичне урівнення ката із жертвою, маніпуляцію, знецінення страждань тощо і тим самим миттєво знімає психічну напругу, закликаю просто прогортати ці сторінки, не читаючи.

III

Досі я писав про Реальність, та тепер розділю її як одне поняття на два: Реальність-1 — Так-Як-Вона-Є-Насправді — травматична й некомфортна, джерело постійних напруги, подразнення, невдоволення для психіки індивіда; і Реальність-2 — комфортна й зручна, яку конструює індивідова психіка заради заміщення Реальности-1. Реальність-2 може наближатися до Реальности-1 — і це є ситуацією здорової, сильної психіки, а може, навпаки, віддалятися від Реальности-1 —  і це ситуація слабкої, хворої психіки. У випадку крайньої психічної патології Реальність-1 і Реальність-2 втрачають майже всі зв’язки — і це ситуація психозу.

Підкреслю, що Реальність-2 ніколи і ні в кого не збігатиметься повністю із Реальністю-1, адже до того ж Реальність-1 завжди значно складніша за будь-які уявлення індивіда — і, тим паче, колективні уявлення індивідів — про неї, за будь-яку інтерпретаційну рамку, яку індивід чи група індивідів накладають на неї. У суворому сенсі Реальність-1 завжди непізнавана, що, однак, не означає, що від її пізнання слід відмовитися. Радше навпаки: пізнання Реальности-1 вимагає особливої відповідальности індивіда.

Пізнання <= наближення Реальности-2 до> Реальности-1 вимагає також і особливої мужности. Адже, як я уже наголосив, Реальність-1 завжди є так чи так некомфортною, травматичною для психіки індивіда.

Пізнання конче передбачає деконструкцію <захисних конструктів> Реальности-2, <їх> розв’язування, демонстрування фіктивности Реальности-2. Ergo: пізнання конче передбачає диференціяцію — функцію мислення.

Пізнанню, деконструкції та диференціяції протистоїть надмірна генералізація — функція мітологічного мислення, котре якраз і створює захисні конструкти Реальности-2 і так віддаляє її від Реальности-1.

Саме тому μέθοδος — це не просто шлях, а шлях крізь, пере-хід <μετά + ὁδός>, переступ, необхідна трансґресія. І саме тому Sapere aude!, що його визначив Імануїл Кант у статті «Відповідь на запитання “Що таке Просвітництво?”» є також і гаслом Зиґмунда Фройда. Або, як це формулює Жак Лякан у «Чотирьох основних поняттях психоаналізу», «Desidero є Фройдівським cogito» [Курсив мій. —  В. К.].

IV

Зиґмунд Фройд двічі відобразив у щоденнику свій неуспіх щодо Нобелівської премії: вперше на позір нейтрально, а насправді гірко, 1929 року: «Пройшов повз Нобелівську премію» (запис від 31 жовтня), і ще гіркіше вдруге, 1930 року: «Остаточно пройшов повз Нобелівську премію» (запис від 6 листопада).

Бо премії вручають не найкращим, премії вручають найконвенційнішим — <майже> завжди вони не збігаються. Премії вручають тим, хто витворює зручну і комфортну Реальність-2, а не тим, хто надто наближається до травматичної та некомфортної Реальности-1.

І саме тому жодну премію не варто фетишизувати — навіть Нобелівську.

Попри всю гіркоту записів, Фройд це розумів. Іще 1916 року, в розпал Великої світової війни, він пише до Шандора Ференці: «Було б абсурдним очікувати знаків визнання, якщо 7/8 світу виступають проти мене».

Це романтик Ганс Християн Андерсен у «Новому вбранні короля» фантазує, як натовп прозріває на словах хлопчика про те, що король голий. Зиґмунд Фройд чудово розуміє, що зачепити колективний наркізм означає приректи себе на остракізм за життя і по смерті.

V

Згідно з масовими уявленнями, наркізм — це надмірна любов до самого себе. Як це є <майже> завжди із масовими уявленнями, вони хибні, максимально віддалені від Реальности-1. Адже наркіс любить не себе, а своє віддзеркалення — недосяжний для нього Ich-Ideal. Ба більше, своє віддзеркалення наркіс любить саме тому, що сам себе він любити не здатен. А отже, він не здатен любити взагалі нікого.

У цій критичній невпевненості в собі, у критичній нездатності любити <перш за все себе, а отже, взагалі нікого> корениться масове явище: наркізм незначних відмінностей. Адже насправді не Зовсім інший, а Трохи інший ставить під сумнів критично невпевнене у собі Ich, Ich із відчуттям неповноцінности — а отже, справді неповноцінне Ich наркіса. Бо ж неповноцінне Ich наркіса постійно сприймає Трохи іншого як кращу версію Ich, більш гідну любові й уваги — первісно материнських, а в зрілому житті уже ширше — будь-якої уваги та будь-яких ресурсів.

Саме тому Трохи інший є джерелом постійного сумніву, тривоги, подразнення, постійного невдоволення для неповноцінного Ich наркіса — і ці подразники такі сильні, що неодмінно провокують аґресію та ненависть наркіса до Трохи іншого — значно лютіші, ніж до Зовсім іншого.

VI

Якщо є хороші росіяни, значить, є і хороші українці^[i]. Їхнє перебування nolens volens у одному — західному — інформаційному та публічному полі, а також критична залежність обох категорій від нього призвели до того, що хороші українці постійно намагаються провести чітку межу: де ми, а де вони, часто-густо передаючи куті меду. Адже у висліді більша частка ненависти хороших українців дістається зовсім не поганим росіянам —  безпосереднім аґресорам, а хорошим росіянам —  противникам аґресії, котрі, на думку хороших українців, завжди не так, недостатньо, не тими словами, не тими вчинками підтримують Україну. І хоч би що противники аґресії — хороші росіяни — робили чи, навпаки, не робили, вони завжди будуть винні хорошим українцям, завжди, на думку хороших українців, відбиратимуть у них такий комфортний — бо без особливих зусиль забезпечує омріяну увагу — статус жертви, відбиратимуть кожною некоректною, на думку хороших українців, згадкою російсько-української війни: <Вони не <так> називають нас жертвою; Вони не <тільки> нас називають жертвою, Краще б мовчали!> або ж, навпаки, просто відбиратимуть цей омріяний статус мовчанням щодо цієї війни <Вони не називають нас жертвою>.

Саме тому за союзників хороші українці радше визнають Зовсім інших — представників тваринного світу, котрі напали <чи котрим приписали напад> на <будь-яких> росіян — акулу, кенґуру, папугу тощо — чи взагалі персонажів епосу масової культури — наприклад, маґістра Йоду із всесвіту — Реальности-2 — «Зоряних воєн».

У такій картині світу цілком закономірно просто не існує нападів представників тваринного світу на громадян, припустімо, Сполучених Штатів Америки. Такі напади просто не потрапляють у поле зору хороших українців, їх не існує у їхній Реальності-2.

Скажімо, після нападу акули на громадянина Російської Федерації Владіміра Попова на пляжі Хурґади в Арабській Республіці Єгипет 8 червня 2023 року хороші українці у своїй Реальності-2 записали її в союзники у російсько-українській війні, і це союзництво є для них настільки важливим, що більшість із них просто зіґнорували —  не включили в свою Реальність-2 —  напад акули на громадянку Сполучених Штатів Америки українського походження, проукраїнську активістку Тетяну Колтунюк на пляжі Рокевей у Нью-Йорку 7 серпня 2023 року.

Менша частина хороших українців узагалі виправдала <і навіть заохотила> акулу, звернувши увагу на <a> російськомовність Тетяни Колтунюк, <b> її старший вік, <c> одеське походження тощо^[ii].

У Реальності-2 цієї частини хороших українців акула як союзник важливіша за проукраїнську активістку так само, як загалом Реальність-2 для хороших українців важливіша за Реальність-1.

VII

Подібна — одна з маґістральних — лінія конструювання Реальности-2 хороших українців збігається з однією з маґістральних ліній публічної авторепрезентації Владіміра Путіна, а саме з його численними офіційними фотосесіями з представниками тваринного світу: амурськими тиграми, псами, стерхами тощо, покликаними представити Владіміра Путіна і в очах своїх підданих, і в очах іноземних лідерів як володаря не лише людського, а й усього тваринного світу. Разом з одним зі своїх псів — лабрадором Коні — Путін приймав Анґелу Меркель 2007 року в Сочі, чудово знаючи, що Меркель боїться псів.

Подібно до хороших українців, зайнятих конструюванням дистанції між собою і хорошими росіянами, Путін у публічній авторепрезентації конструює дистанцію між собою та рештою людей, також використовуючи, зокрема, і представників тваринного світу.

Путін відчуває очевидну відразу до образів маси. Він любить бачити себе наодинці, без супроводу. Серія постановкових знімків зі звірами цікава саме тим, що систематично вилучає людей, наголошуючи самотність лідера, оточеного дикою природою, раєм до гріхопадіння. <...> репрезентаційний канон Путіна підкреслено антидемократичний, хоч він далекий і від фашистської чи радянської моделей. Його політична естетика вилучає натовп. Придумана для нього церемонія інавґурації по-своєму безпрецедентна. Востаннє її незвичність було наголошено цілком спустошеною Москвою, проїзд якою увінчувався довгим проходом у повній самотності сходами й анфіладами Кремлівського палацу, —

пише Міхаіл Ямпольський у статті «Політика як естетика»^[iii].

Цей збіг у <методах конструювання> Реальности-2 між Владіміром Путіним і хорошими українцями пояснює, чому ще 2012 року, за результатами опитування Соціологічної групи «Рейтинґ», 53% — понад половина — українців позитивно ставилися до Путіна. Ідеться про тип любові за наркісним типом, про який Зиґмунд Фройд пише в нарисі «Про наркізм», а саме про його підтип c: любити «те, чим сам хотів би бути» [курсив мій. — В. К.]

VIII

Та в любові до ворога хороші українці звинувачують якраз українців поганих; адже якщо є хороші українці, значить, є і українці погані, з якими перші також змушені постійно конструювати дистанцію, переносячи на них власні давні, витіснені бажання — бажання, у яких хороші українці сьогодні не можуть собі зізнатися, бажання, яких вони тепер дико бояться, бажання, табуйовані Über-Ich — і це теж дія принципу реальности — настільки, що сама згадка про них сьогодні викликає в хороших українців якщо не мовчання, то люту захисну ненависть.

Колективістські ритуали, передовсім колективістські ритуали ненависти, участь чи неучасть у них — те, що дає змогу хорошим українцям відрізняти себе від українців поганих. Будь-який контроль над емоціями, будь-яке відсторонення, спробу зовнішнього, незаанґажованого аналізу хороші українці трактують як зраду, любов до ворога, намагання розв’язати конфлікт і нашим, і вашим тощо.

IX

Мислення маси не здатне до диференціяції в тому сенсі, що воно не може вийти за межі бінарних опозицій: ми <маємо бути всі однакові> versus вони <всі однакові>, воно не спроможне відмовитися від надмірних узагальнень, адже воно на них безпосередньо ґрунтується: мислення маси завжди і неодмінно є мисленням епікомітологічним.

Урешті, мовою для опису російсько-української війни у масовій комунікації цілком закономірно стає мова, яку сконструював Джон Роналд Руел Толкін, лінґвіст і воїн Великої світової війни, для всесвіту — Реальности-2 — «Володаря перснів»^[iv], — зокрема й передовсім через оманливу простоту бінарних опозицій, на яких вона ґрунтується і які не терплять проміжних форм, жодних відтінків.

Як і належить епічній мітології, ми у ній — завжди Добро, Світло, велич, героїзм, праведність, цивілізація тощо; вони — завжди Зло, Темрява, потворність, ґвалт, зрада, скверна, варварство тощо. <Само>вивищення своїх як представників — чи навіть захисників — цивілізації і, відповідно, протиставлення їх варварам є базовою конструкцією будь-якого колективного наркізму.

Особливо якщо окупаційна армія Російської Федерації справді щодня і щоночі численно це підтверджує.

X

Та мова формує і визначає свідомість. Мова визначає мислення. Мова визначає картину світу, а отже, і сам світ — Реальність-2 — свого носія.

А публічні інституції модерного Заходу сконструйовано на зовсім інших засадах: на нормативності множинностей, на уявленні про світ не як про арену боротьби Добра зі Злом, а як множину акторів із розмаїтими інтересами та про необхідність упорядкувати цей світ через створення низки інституцій заради їх раціонального узгодження.

Модерний Захід свідомо витворював систему інституцій, завдяки яким мав би відбуватися мирний діялог навіть між найзапеклішими супротивниками, ба більше, навіть між екзистенційними ворогами.

Модерний Захід не знає моральної метафізики.

Усе це цілком закономірно лише помножує лють та аґресію хороших українців: адже, замість опису російсько-української війни як епічної битви Добра зі Злом, її подають як реґіональний конфлікт, хай і найбільший та найкривавіший в Европі від часів Другої світової війни, — цього вочевидь не досить, щоб задовольнити колективний наркізм, адже його ніколи неможливо задовольнити.

XI

Хороші українці й Захід розмовляють різними мовами і перебувають у різних Реальностях-2; їм складно почути й зрозуміти одні одних: аґенда хороших українців занадто віддалена від сучасної конвенційної західної раціональности; а механізми й практики Заходу, попри всю допомогу Україні, хороші українці розглядають як зраду та примус до капітуляції.

Колективний Захід — система західних акторів та інституцій — отримує від хороших українців ті ж звинувачення, що й хороші росіяни і погані українці: Вони не <так> називають нас жертвою, Вони не <тільки> нас називають жертвою.

Ані критично важлива для України допомога Заходу, ані постійне кваліфікування російсько-української війни з боку Заходу як жорстокої, невмотивованої, неспровокованої аґресії Російської Федерації проти України, ані визнання з боку Заходу військових злочинів першої проти другої нездатні задовольнити хороших українців — як їх неспроможне зупинити й те, що таку критику що далі, то менше толерують на Заході й, вочевидь, далі толеруватимуть іще менше.

XII

У нарисі «Про наркізм» Зиґмунд Фройд пише про його генезу:

існує нав’язлива потреба приписати дитині досконалість, для якої за тверезого погляду немає жодних підстав, приховуючи та забуваючи всі її недоліки <...> Крім того, проявляється потяг прибрати з дороги дитини всі ті поступки вимогам культури, з якими довелося б рахуватися власному наркізму батьків, та вимагати для дитини всіх тих переваг, від яких самі батьки давно вже змушені були відмовитись. Хай дитині буде краще, аніж її батькам, вона має бути вільною від усіх вимог долі, владі яких батькам довелося підкоритися. Дитину не повинні зачіпати ані хвороба, ані смерть, ані відмова від насолод, ані обмеження її волі; закони природи та суспільства втрачають над нею силу, вона дійсно має стати центром та ядром світобудови [Курсив мій. —  В. К.]. His Majesty the Baby —  це те, ким батьки колись вважали самих себе. Вона має втілити невтілені бажання батьків, стати замість батька великою людиною, героєм, а замість матері отримати в чоловіки принца. Найслабший пункт наркісної системи, що так безжально заперечується реальністю, —  безсмертя Ich, отримує в особі дитини новий ґрунт та утвердження. Зворушлива та загалом така дитинна батьківська любов є насправді лише відродженням наркізму батьків.

Тобто вже у зрілому віці наркізм розвивається у тих індивідів, від яких у дитинстві забагато вимагали: бути першим, бути найкращим, завжди перемагати тощо або занадто панькалися, особливо якщо це панькання зменшувалося (а з погляду дитини, взагалі рвучко обривалося) з народженням наступної дитини. Що завищені вимоги, що раптово обірвана любов неодмінно призводять до нездоланного відчуття неповноцінности.

Саме тому вже у зрілому віці наркіс є критично залежним від будь-яких зовнішніх реакцій на себе.

XIII

Наркіс, як і параноїк, мислить себе центром Всесвіту — всі погляди Всесвіту спрямовано на нього / все у Всесвіті відбувається заради нього.

Наркіс постійно відчуває необхідність відповідати цим зовнішнім поглядам. Він змушений постійно складати іспит на відповідність тій центральній позиції, яку він займає, і є критично залежним від зовнішньої валідації, яку він віднаходить всюди, де тільки може і не може.

Звісно, ворог у нього теж має бути ідеальний. І якщо у собі наркіс критично невпевнений, його Ich-Ideal переноситься на ворога, що нарешті дає наркісові і вимріяну зовнішню валідацію, і психічну розрядку: сутичку з ідеальним ворогом закономірно слід програти.

XIV

Саме тому наркіс не може уявити внутрішню деструкцію персоналістського режиму Владіміра Путіна, адже в його уявленні цей режим є монолітним, непорушним, спаяним намертво, а отже, нездоланним.

Наркіс не може уявити приватні інтереси Маріни Овсяннікової, пов’язані з кар’єрою та працевлаштуванням в Европейському Союзі чи бодай із приватними виїздами туди, чого позбавлено її <колишніх> колеґ, — для наркіса Овсяннікова є безвольною безпосередньою виконавицею вказівок якщо не самого Путіна, то Владіслава Суркова, — і наркісові байдуже, що на час акції Овсяннікової Суркова вже декілька років як було відлучено від влади і він не міг ухвалювати чи проєктувати рішення. Для наркіса все це — частини операції прикриття, як і те, що російський пошуковик Яндекс після акції Маріни Овсяннікової перестав видавати в результатах пошуку її світлини.

На рівні праксису наркіс не здатен до утворення союзів — ані стійких приватних <сімейних, дружніх тощо>, ані ситуативних публічних <Віктор Шендеровіч: «Ми <з Україною> партнери до першого повороту»>, ані тривалих публічних <інституції колективного Заходу, створені для узгодження інтересів різних акторів>.

На рівні праксису наркіс завжди іґнорує і можливість, і важливість розколу еліт ворога як необхідну умову падіння його режиму —  режим наркісового ворога завжди монолітний і нездоланний; на менше наркіс не згоден.

XV

У термінальному стані в наркіса розвивається моралізм: наркіс не здатний нічого протиставити зовнішнім вимогам, ототожнює себе з ними, і його ворогом стає Всесвіт, у якому кожен не здатен відповідати його вимогам щодо моральности.

У «Потойбіч принципу задоволення» Фройд пише про одного зі своїх пацієнтів:

Ця ж сама дитина, за якою я спостерігав, коли їй було півтора роки, за його першої гри <Fort —  Da> через рік взяла собі за правило кидати об підлогу іграшку, на яку вона сердилася, кажучи: Йди на війну! Йому тоді розповідали, що його відсутній батько знаходиться на війні, та він зовсім не відчував його відсутності, даючи ясно зрозуміти, що не хотів би, щоб хтось заважав йому володіти матір’ю.

Кожен учасник українського сеґмента соціяльних мереж бачив сотні коментарів такого штибу під усім, що не подобається тому чи тому коментаторові. Як і у малого пацієнта доктора Зиґмунда Фройда, їхнє Йди на війну! Іди воюй! Годі відлежуватися в тилу! тощо є лише заміщенням Згинь! Іди на смерть! Помри! Соціяльні мережі взагалі виразно унаочнюють масову комунікацію і масову психопатологію.

На жаль, такі моралістські роковання на смерть не обмежуються лише соціяльними мережами, адже ці мережі нічого принципово нового не винаходять, тільки оприявнюють те, що є. Навіть концепт соціяльної мережі / соціяльного кола належить Ґеорґу Зимелю, сучасникові Фройда —  у Реальності-1 їм відповідають рейди поліції у місця масового відпочинку громадян із масовим роздаванням повісток; рейди, якщо не полювання.

XVI

Тож, попри те, що на рівні дискурсу постійно й абсолютно небезпідставно підкреслюється героїзм тих, хто воює: Слава Йсу й ЗСУ! Наші котики, Дякую ЗСУ, вірю ЗСУ, слава ЗСУ! — на рівні праксису і держава, і суспільство розглядають відправлення на фронт як кару.

XVII

У Реальності-2 — колективістські ритуали любові та вдячності, у Реальності-1 —колективістські ритуали ненависти й покари, роковання на смерть.

XVIII

Смерть не знає моральної метафізики. Та сам моралізм — це концентрована любов до смерти.

Моралістам усі винні, доки живі, і винні саме тому, що живі.

Саме тому моралісти так люблять мертвих героїв. Та героїка моралістів — лиш приваба для тих, кому вони прищепили відчуття власної провини та неповноцінности — і так самих зробили моралістами.

Поза тим, у Реальності-1 — лиш чиста, гола смерть; смерть, що прагне єдиного — ще смерти.

XIX

Жахлива війна, яку розпочала Російська Федерація, її невиправдана свавільна аґресія, щоденні й щонічні звірства її окупаційних військ в Україні створили ідеальне середовище для моралістів: їхня ненависть нарешті отримала таке жадане для них зовнішнє, цілком леґітимне виправдання.

Життя моралістів, раніше позбавлене сенсу, нарешті його отримало: раніше тамовану зі змінним успіхом ненависть тепер уже не потрібно тамувати.

Навпаки, її всіляко заохочують.

XX

А це означає, що у трьох взаємопов’язаних сферах <a> колективної психіки, <b> масової комунікації, <c> національної мітології російсько-українська війна триватиме якщо не вічно, то ще не одне покоління: після війни з поганими росіянами хороші українці продовжать війну із хорошими росіянами, з поганими українцями, зрештою, із Заходом, бо суд моралістів безконечний, їхньої ненависти вистачить на всіх.

Вано Крюґер
Поет. Філософ.
Член ПЕН-клубу. Випускник Києво-Могилянської академії — маґістр політолоґії. Автор книг: віршів — «Прощальний поцілунок Ілліча», «Зіґґі Фрейд & Ктулху», «Вертеп на Куренівці», «Цебер без дна»; філософсько-літературознавчих есеїв — «Коли я чую слово "культура"...», «Розчахнута квітка». Лавреат Міжнародньої літературної україно-німецької премії ім. Олеся Гончара — за книгу «Зіґґі Фрейд & Ктулху». Стипендіят Президента України. Стипендіят ПЕН-клубу. Стипендіят міністерства культури Чеської Республіки.

[i] Характерно, що самі хороші українці дзеркалять це означення, називаючи хорошими українцями якраз тих українців, котрі готові до розмови із хорошими росіянами.

[ii] Проявилася тотемістська свідомість у всіх трьох її базових елементах: <a.> нас захищає наш тотем; <b.> на кого напав тотем — той наш ворог, порушник табу, носій скверни; <c.> тотем не можна вживати в їжу.

[iii] До цієї статті Міхаіла Ямпольського, написаної 2013 року, слід додати, що згодом — після незаконної анексії з боку Російської Федерації Автономної Республіки Крим, Севастополя (2014 року), Херсонської, Запорізької, Донецької, Луганської областей (2022 року), шістьох частково чи повністю окупованих реґіонів України — були спроби внести в репрезентаційний канон Путіна нацистський органіцизм і представити його як Вождя, що відновлює Тіло Нації, раніше розірване ворогами, й тим дає йому нове життя, та загалом ці спроби так і залишилися спробами, яким не вдалося сформувати його новий репрезентаційний канон.

[iv] Цей епос цілком свідомо сконструював Джон Роналд Руел Толкін як те, що англійська культура, на його думку, must have, компенсацію відсутности. «Мене з найранішого дитинства засмучувала злиденність моєї любої батьківщини <Курсив мій. —  В. К.>, —  у неї немає власного передання (пов’язаного з мовою та ґрунтом), принаймні тієї якости, що я шукав та знаходив <…> в леґендах інших земель. Є епос грецький та кельтський, романський, германський, скандинавський та фінський (цей справив на мене найсильніше враження), та зовсім нічого англійського, окрім дешевих видань народних казок», —  пише Толкін. Слід зазначити, що «Беовулфа» Джону Роналду Руелу Толкіну виявилось недостатньо, а апеляція до мови і ґрунту у поєднанні із цілком свідомим мітотворенням свідчить про те, що Джон Рональд Руел Толкін, попри цілком свідоме і деклароване несприйняття німецького націонал-соціялізму, перебуває із ним в одному дискурсивному полі (див. «Історію німецького народу створювало селянство» Рихарда Даре».

Проєкт «Війна — це… Українські письменники про те, як пережити катастрофу» виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE).