Владислав Гриневич: «Навряд чи в Україні знайдеться родина, в якій немає жертв і учасників Другої світової війни»
Розмову з українським істориком Владиславом Гриневичем присвячено сучасним практикам вшанування пам’яті про жертв та героїв Другої світової війни. Сьогодні Україна стрімко переосмислює меморіальний простір та комеморативні практики, відмовляючись від багатьох елементів совєтського наративу. Водночас постає актуальним завдання протидії російській пропагандистській кампанії, що по-новому інструменталізує різні міфологеми «перемоги над фашизмом». Владислав Гриневич намагається окреслити й проаналізувати поточні шляхи розвитку української культури пам’яті за реалій російсько-української війни.
«Червона армія попри свою легендарну перемогу над нацизмом була головним інструментом сталінського імперіалізму»
Пане Владиславе, сьогодні тривають палкі дискусії щодо пам’яті про перемогу над нацизмом. Наближається 80-та річниця перемоги над нацизмом, і нещодавно з ініціативи групи «Глобальна Україна» було опубліковано звернення, що містить заклик не ігнорувати «подвиги українців у складі Червоної армії». Ви є одним із підписантів цього звернення. Належне вшанування пам’яті про тих українців, які служили у складі Червоної армії — чому це важливо для сучасної України?
Коли ми говоримо про службу солдатів у Червоній армії, то стикаємося з двома крайнощами. З одного боку, є бажання стерти пам’ять про українців, які воювали на боці Сталіна під час Другої світової війни, а з іншого — існує стара совєтська традиція героїзації і меморіалізації їхніх подвигів. Як же знайти тут золоту середину, адже це стосується не лише академічних, але й моральних питань?
По-перше, навряд чи в Україні знайдеться родина, в якій немає жертв і учасників Другої світової війни. Наприклад, мій дід Андрій Гриневич пропав безвісти під час оборони Києва у 1941 р., дядько Адріан був смертельно поранений під час звільнення Одеси у 1944 р. З чоловіків вижив лише мій батько. Він почав війну у Серпухові у 1940 р. (навчався у військово-технічному повітряному училищі) і закінчив у Відні у 1947 р.
Про складну долю українців під час цієї війни почали думати вже давно. Василь Барка — червоноармієць, а потім письменник-емігрант — у своєму романі «Рай» один із перших порушив це питання. «Можливо, війна, — писав він, — ударить, як криця або кремінь, аж іскри посиплються і обпалять очі всім, хто байдуже дивиться на боротьбу; посиплються на всі кінці, примусять вибирати: з ким ти? Кому служить душа твоя — небу чи пеклу? Отут-то й є!: вибрати трудно, бо то — «два чоботи — пара»: московський і берлінський. Хто з українців битиметься проти червоної смерті — матиме рацію; хто битиметься проти чорної — теж матиме рацію; як також і той, хто битиметься проти обох. Лише той не матиме рації, хто проголосить «моя хата скраю» найвищою мудрістю земною» [1].
Після розвалу СССР ми — молоді науковці — зіткнулися з вищезазначеною проблемою вже у науковому вимірі. У середині 1990-х рр. видатний історик Ярослав Дашкевич запросив нас із Людмилою Гриневич до участі у проєкті з написання монографії «Історія українського війська (1917–1995). Львів, 1996». Вона містила у собі нариси і про УПА, і про Карпатську Січ, і про дивізію «Галичина», і про Збройні сили сучасної України. Ми писали нові розділи про українців у Червоній армії, які врешті склали більшу половину цієї грубезної книжки. І це концептуально змінило весь попередній формат видання. «Історії війська України, — мислив Ярослав Дашкевич, — це не лише історія (особливо для ХХ ст.) окремих українських національних формувань у складі чужоземних військ чи цілком самостійних українських збройних сил, але й історія українців, які опинилися в рядах чужоземних армій і флотів без власної окремої зовнішньої питомої організаційної національної ознаки» [2]. Дашкевич також відзначив, що наші тексти стали цілком новим — невідомим досьогочасній історіографії — поглядом на українство у Червоній армії. Звісно, ключовою темою тут було не оспівування героїзму українців у сталінській імперській армії, а аналіз того, як їм не дозволити створити свою власну армію. Ярослав Дашкевич зауважив з цього приводу, що «військово-етнічну політику московського центру визначив єдиний фактор: страх перед відродженням українських національних збройних формувань».
Крім академічного існує ще й політичний бік питання, особливо наразі у роки російсько-української війни. Це стосується передовсім питання про роль українців у здобутті вікторії над гітлерівською Німеччиною. А це останнє тягне за собою питання про те, які наслідки вона мала для України. Письменник Василь Гроссман вдало зазначив, що крім перемоги над Гітлером та нацизмом була ще й перемога Сталіна над власним народом.
В Україні був придушений національно-визвольний рух, а постання української незалежності — відсунуте ще на 50 років. До ГУЛАГу поїхали ешелони, напаковані сотнями тисяч депортованих українців. Стався черговий голод 1946 року. Тоталітаризм ще більш посилився. А країна на довгі десятиріччя опинилася за «залізною завісою». Червона армія попри свою легендарну перемогу над нацизмом була головним інструментом сталінського імперіалізму. Вона окупувала Східну й Центральну Європу і створила загрозу для всього демократичного світу. І саме через таку призму варто розглядати участь українців у Червоній армії.
«Не менше 6 млн мешканців України воювали у складі совєтських військ»
Яким був етнічний склад Червоної армії? Скільки українців воювало в її лавах за увесь період німецько-радянської війни? Скільки з них загинули?
Мобілізація 1941 року. Напередодні німецького нападу у складі Червоної армії і у військах НКВС нараховувалося 4,3 млн, з яких понад 20 % складали українці. Загальна мобілізація охопила військовозобов’язаних від 1890 до 1922–1923 років народження. До кінця 1941 р. було мобілізовано назагал близько 8 млн осіб. Це призвело до значного зростання чисельності українців у частинах і з’єднаннях РСЧА. Війська Південно-Західного і Південного фронтів, які впродовж початкових місяців війни втратили більшу частину свого попереднього складу, доукомплектовувалися передусім за рахунок місцевого населення. Так, 206-та стрілецька дивізія формувалася за рахунок запасників Запорізької і Дніпропетровської областей, 255-та — Вінницької, 297-ма — уродженцями Київської і частково Сумської областей і т. ін. З мешканців УССР були переважно сформовані 37-ма, 38-ма, 40-ва армії, в яких українці складали понад 50 %.
Але такі масштабні мобілізаційні заходи швидко зводилися нанівець. Після розгрому у прикордонних боях першого ешелону (укомплектованого здебільшого досвідченими професійними кадрами, непогано спорядженими й озброєними) до Червоної армії в Україні масово пішли призовники, які майже не мали військової підготовки чи вона була скорше умовною. Готувати таких бійців уже не вистачало ані часу, ані можливостей, тож їм від початку була відведена роль «гарматного м’яса». Із 5,7 млн совєтських військовополонених на 1941 р. припало 3,3 млн. При цьому близько 75 % припадало на 13 великих «котлів», влаштованих вермахтом для Червоної армії. В Україні в оточення потрапило близько 1 млн осіб: під Києвом (665 тис.), під Уманню (100 тис.), у Приазов’ї під Мелітополем (100 тис.) та в Криму під Керчю (100 тис.). Більшість оточенців практично не чинили опору противнику і масово здавались у полон, що вочевидь свідчило про пригнічений психологічний стан військ.
За умов швидкого німецького наступу, катастрофічних військових поразок і масової втечі місцевої влади українці більше думали не про те, як битися «за родіну, за Сталіна», а як уникнути призову чи повернутися з армії додому. Німців не боялися, бо вважали, що гірше за більшовиків уже нічого не може бути. Так було і на заході, і на сході України. Наприклад, на відміну від західних областей, де стрімкий наступ німців майже суцільно зірвав усі плани, на сході у совєтської влади було в запасі чотири місяці для здійснення мобілізації, але вона також не мала успіху. Станом на 16 жовтня 1941 р. на призовних пунктах у Ворошиловграді явка військовозобов’язаних виявилася вкрай незадовільною: на Артемівський пункт прийшли лише 10 %, на Климівський — 18 %. Станом на 23 жовтня 1941 р. по Харківському військовому округу (ХВО) з’явилося лише 43 % від загальної кількості призваних. Нерідкими були й випадки втечі мобілізованих під час транспортування їх до діючої армії. За повідомленнями військкоматів Харківської та Сталінської областей, наприкінці жовтня 1941 р. відсоток дезертирів з числа новобранців був досить високим: по Чугуївському райвійськкомату — до 30 %, Сталінському — до 35 %, Ізюмському — 45 %, Дергачівському — 50 %.
У цілому кількість мобілізованих в Україні у 1941 р. нараховувала до 2,5 млн осіб. Але насправді більшість із них так і не потрапили до військових частин. На окупованій території СССР за різних обставин (дезертирування, недбалість військкоматів, швидкоплинність зміни лінії фронту тощо) залишилось 5 631 600 осіб, що підлягали мобілізації у Совєтському Союзі. Так, у Київському військовому окрузі (КОВО) залишилося 1 625 174 особи, в Одеському військовому окрузі (ОдВО) — 813 412, у Харківському військовому окрузі (ХВО без Донецької і Ворошиловградської областей) — 603 129, що назагал по Україні становило 3 млн.
Відтак кількість українців у Червоній армії скоротилася з 20 % у середині 1941 р. до 12 % станом на 01.07.1942 р. Попри це українці зберігали друге місце після росіян у складі «південних фронтів». Так, у березні 1942 р. чисельність особового складу частин Окремої Приморської армії, що боронили Севастополь, становила 64 971 чол. Серед них українців було 15 893, росіян — 28 134, представників інших національностей — близько 20 тис. У квітні 1942 р., напередодні наступу під Харковом, на Південно-Західному фронті воювали 31 тис. українців і 201 тис. росіян. Схожою була структура національного складу Донського фронту у вересні 1942 р.: 33 554 українці, 216 412 росіян, близько 40 тис. інших національностей. З 01.07.1942 р. до 01.07.1943 р. кількість українців у Червоній армії становила понад 11 %, а в період совєтського осіннього наступу знов почала зростати.
Особливості мобілізації 1943 року. Враховуючи плачевний досвід мобілізацій 1941 р., совєтське керівництво подбало про вдосконалення системи призову. Наказом Ставки Верховного Головнокомандування № 089 від 9 лютого 1942 р. «Про призов громадян на визволених від окупації територіях і формування запасних полків» військовим радам армій було надано право призову придатних до військової служби в запасні полки осіб із місцевого населення, які не служили в РСЧА. Згідно з наказом у полках, дивізіях та бригадах було створено спеціальні підрозділи, відповідальні за військово-мобілізаційну та обліково-призовну роботу. Неофіційно вони дістали в народі назву «польові військкомати», а діюча армія отримала карт-бланш на майже безконтрольне використання місцевих людських ресурсів згідно своїх потреб. Необхідність такого в цілому не притаманного для армії заходу (адже і мобілізувати, і займатися військовим вишколом нового поповнення в польових умовах було вкрай складною проблемою) пояснювалась совєтським командуванням «недоліками роботи транспорту», перевантаженість якого, мовляв, утруднювала своєчасне прибуття до військ нового поповнення.
Дійсно, з одного боку, залучення діючої армії до здійснення мобілізації давало можливість значно прискорити введення до бойових дій нових резервів. Водночас це впливало на якість відбору і підготовки мобілізованих, призводило до чисельних порушень усіх можливі стандартів призову — вікових, медичних тощо — та строків підготовки, а отже, в кінцевому результаті негативно позначалося на боєздатності військ. На практиці подібна мобілізація виглядала як облава на чоловіче населення. Після вступу до звільнених населених пунктів усіх чоловіків забирали і вивозили до запасного полку. Там мав відбуватися відсів та проводитися бойова підготовка цього контингенту у смузі дії своїх армій. Але насправді цього не ставалося. Мобілізованих, часто навіть не переодягнених у військову уніформу і не озброєних, відразу кидали на передову. А ще гірше — на мінні поля, в атаки на вогневі точки противника тощо. Мовляв, вони своєю кров’ю мають спокутувати провину перед товаришем Сталіним за те, що лишилися на окупованій території.
Навіть німцям було незрозуміле таке ставлення до своїх людей. Провівши у цей період обстеження полонених червоноармійців, вони дійшли парадоксального висновку, що Совєтський Союз остаточно вичерпав усі свої людські ресурси, адже серед нового поповнення виявилося чимало підлітків, людей похилого віку, які були мобілізовані з числа місцевих мешканців кілька тижнів тому. Велика кількість фактів використання польовими військкоматами щойно мобілізованих на передовій призвела до появи таких назв, як піджачники, чорнобушлатники, чорна піхота. Апогей цієї жорстокої практики припав на період битви за Дніпро у вересні–листопаді 1943 р., коли селян із навколишніх сіл, неозброєних і не одягнених у військову форму, а нерідко і без плавзасобів, гнали форсувати Дніпро. За деякими підрахунками, у битві за Дніпро загинуло понад 200 тис. примусово мобілізованих віком від 16 до 60 років.
Врешті таке свавілля військового командування, коли кожен командир полку чи дивізії мав можливість мобілізовувати до своїх частин місцеве населення і кидати його у бій, було призупинено наказом Ставки Верховного Головнокомандування № 0430 від 15 жовтня 1943 р. А наприкінці жовтня до Главупраформу було передане Головне управління загального військового навчання.
Мобілізація у Західній Україні мала свою виразну специфіку передусім через активну діяльність у регіоні УПА. Совєтське військове командування міркувало, чи варто взагалі тут проводити мобілізацію. З таким запитанням звернувся до Хрущова командувач 1-го Українського фронту генерал Ватутін. Бажаючи особисто розібратися в ситуації, Хрущов у січні 1944 р. поїхав до Сарн — одного з перших західноукраїнських міст, звільнених від німців. Про результати поїздки він поінформував Сталіна: західних українців треба призивати до Червоної армії на загальних засадах, як і східних, тільки «старанніше відсівати й відбирати ненадійних, а також агентуру, яку, безумовно, намагатимуться заслати до нас німці через цих оунівців, через бандерівців та бульбівців».
25 січня 1944 р. Сталін підписав спеціальний наказ Державного Комітету Оборони «Про мобілізацію совєтських громадян у визволених від німецьких окупантів районах Західної України і Західної Білорусії», і мобілізація розпочалася. Але Хрущов усе ж погарячкував. Усе виявилося не так просто. У березні 1944 р. він підготував лист на ім’я Сталіна і Маленкова, а також текст проєкту постанови ДКО «Про спеціальні заходи щодо західних областей України», де запропонував кремлівським керманичам із метою боротьби з УПА провести суцільну мобілізацію. «Щоб позбавити націоналістів можливості вербувати, чи то добровільно, чи то насильно, учасників своїх банд, — наголошував він у листі, — треба провести мобілізацію всього чоловічого населення призовного віку» [3]. Хрущов також повідомив, що вже дав вказівку командуючому Київською військовою округою про першочергову мобілізацію осіб призовного віку до 30 років «як найбільш активної частини чоловічого населення». Він також оповістив Москву, що позаяк одному КВО з цим завданням впоратися буде важко, він домовився з маршалом Жуковим, і в цій роботі візьмуть участь відділи укомплектування армії і фронту — тобто польові військкомати. Відповідно до проєкту цієї постанови, всіх мобілізованих передбачалося негайно відводити в тилові округи і після фільтрації й навчання «кращу половину» направляти в бойові частини, а решту використовувати в тилових частинах (будівельні, дорожні та ін.) і на відбудовчих роботах.
23 березня 1944 р. вийшла постанова ДКО № 5460сс, у якій йшлося про формування запасних стрілецьких бригад для навчання совєтських громадян, котрі мобілізуються в районах Західної України та Західної Білорусії, що звільняються від німецької окупації. Мобілізації та призову підлягало практично все чоловіче населення більш ніж тридцяти вікових груп — від 1894 р. до 1926 р. народження. Значною мірою запасні полки використовувалися ще й як засіб для відсіву нелояльних і ворожих елементів. Попри те, десятки тисяч чоловіків потрапили в тилові частини Червоної армії після перебування в загонах УПА.
Ще однією особливістю цієї мобілізації було те, що крім українців тут призивали і представників інших етнічних груп. Згідно з повідомленням наркома оборони УССР генерала Василя Герасименка, станом на 23 вересня 1944 р. у Львівському військовому окрузі було мобілізовано 453 тис. українців, 73 878 поляків та 5 588 чехів.
Призов у регіоні тривав до кінця війни, при чому в низці областей мобілізація мала суцільний характер. Наприклад, у Волинській області, відповідно до даних партійних органів, було мобілізовано 16 % населення (це можна окреслити поняттям «тотальна мобілізація»). До того ж наприкінці 1944 р. в західних областях почався т. зв. достроковий призов 17-річних, у результаті чого станом на березень 1945 р. по Львівському округу було призвано 30 799 осіб, із яких майже 10 тис. було відправлено до військових частин ще в кінці 1944 р. Всього за роки війни у регіоні було мобілізовано понад 600 тис. осіб.
Українізація фронтів. Якщо на початку 1944 р. кількість українців у Червоній армії становила 15,11 %, то на 01.07.1944 р. вона була вже 21,17 %. Наслідком проведеної армією військової мобілізації стала фізична українізація фронтів. На початку 1944 р. у військах 1-го Українського фронту налічувалося 200 тис. українців, 2-го Українського — 66 352, 3-го — 140 882. У другій половині 1944 р. в низці загальновійськових армій 1-го Українського фронту українці становили від 50 % до 70 % особового складу (5-та гвардійська армія, 27-ма, 60-та та ін.). Хоча 2-й і 3-й Українські фронти невдовзі вийшли за межі України, до них продовжувало надходити українське поповнення. Тут також частка воїнів-українців у низці армій перевищувала 50 %. Приміром, у 4-й гвардійській армії 2-го Українського фронту навесні 1944 р. налічувалося 57 % українців, 35 % росіян, 0,8 % білорусів, 1,3 % татар, 1,5 % євреїв, 1,4 % представників республік Закавказзя, 1,7 % — Середньої Азії, 1,3 % — інших народів.
За період наступальних операцій 1944–1945 рр. відсоток українців у Червоній армії знову зменшився: на 01.01.1945 р. він становив до 20,44 %. При цьому мобілізовані з визволених територій українці переважали у піхотних частинах і серед рядового складу, а там, де потребувалася спеціальна військово-технічна підготовка, і серед командного складу їхня чисельність була меншою за росіян. У 8-й Повітряній армії 4-го Українського фронту, приміром, на середину 1944 р. серед особового складу було 20–25 % українців, серед офіцерів — 33 %.
Щодо співвідношення рядового і командного складу за національною ознакою, то, наприклад, у 121-й гвардійській стрілецькій дивізії станом на 1 червня 1944 р. українці за кількістю вдвічі перебільшували росіян; у той же час на 28 квітня цього ж року офіцерів-українців було в 1,4, а сержантів — у 5,5 разів менше, ніж росіян, хоча між рядовиками їх було майже порівно.
А втім, на 1 травня 1944 р. українці в Червоній армії складали другу після росіян частку офіцерського корпусу: серед полковників їх було 1044 особи, підполковників — 3301, майорів — 12 286, а всього — 16 631 особа (15,23 %.) Назагал серед 3 765 совєтських генералів українців було 380 (росіян — 2 916).
На останньому етапі війни в Україні по чотирьох військових округах був призваний 265 091 сімнадцятирічний. Проводилися також жіночі призови, які охопили декілька десятків тисяч жінок. Мобілізували і негромадян СССР, як-от у Закарпатті.
Усього за період з 1943 до 1945 рр. в Україні було мобілізовано до 3 млн осіб, а загалом у роки війни не менше 6 млн мешканців України воювали у складі совєтських військ. Це становило приблизно 20 % від понад 30 млн військовиків, які служили у Червоній армії в цей період. Майже 3 млн українців загинули під час війни.
Отже, загальний внесок українців у перемогу над гітлерівською Німеччиною важко переоцінити. Українці склали авангард націй, які найбільше доклалися до перемоги, і ми, безумовно, маємо цим пишатися. А втім, не слід забувати про те, що українці воювали в армії, яка використовувала їх здебільшого як гарматне м’ясо. Тож кожного разу, коли ми вживаємо високе слово «героїзм», треба згадувати про чорносвитків, яких у 1943 р. без зброї у цивільному одязі гнали форсувати холодні води Дніпра. Чи про десятки тисяч тих, кого маршал Жуков «поклав» під Берліном під час штурму глибокоешелонованих залізобетонних німецьких укріплень, щоб раніше за союзників взяти столицю Німеччини. Це до питання про те, як правильно «не ігнорувати подвиги українців у складі Червоної армії».
«В українській моделі пам’яті не може залишатися місця совєтським міфам»
Один із популярних в Україні наративів підштовхує до висновків про те, що лише український національно-визвольний рух заслуговує на належне вшанування. По-перше, тому що бійці різних формацій цього руху боролися за незалежність. По-друге, служити в УПА йшли добровільно, тоді як до Червоної армії мобілізували через примус. Ця думка скидається на красивий міф, адже в джерелах часто можна зустріти інформацію про те, що УПА, як і більшість армій у минулому та сьогоденні, також застосовувала мобілізаційні практики. Зважаючи на це, чи можемо ми бодай частково відстежити мотивацію тих українців, які служили в Червоній армії? Чи нівелює сам факт примусової мобілізації людини на службу цінність її подальших дій і подвигів?
Я думаю, що тут справа не у добровільному чи примусовому характері мобілізацій. Під час масштабних і жорстоких війн грані поміж добровільністю та примусом часто втрачаються. Важливіше подивитися на ці історичні події з точки зору політики пам’яті: як ми наразі оцінюємо роль УПА і Червоної армії в історії України і як вони вписуються в нашу сучасну систему політико-ідеологічних координат. Тобто поговоримо про міфи.
Тоді у 1940-х рр. український національно-визвольний рух вдруге програв Росії свою битву за Україну. Але наслідком цієї боротьби (як і в Східній Україні у 1918–1920-х рр.) стало творення героїчного і жертовного міфу змагання за незалежну й суверенну Українську державу — антиімперського за своєю сутністю. А з іншого боку маємо міф «Великої Вітчизняної війни», який створили комуністичні ідеологи і яким наразі послуговується Путін у своїй геноцидній війні проти України. Назагал три основні українські національні міфи-символи творять сучасну українську ідентичність:
- Українська революція 1917 р., логічну крапку в якій поставило прийняття у січні 1918 р. Четвертого універсалу, що проголосив незалежність Української Народної Республіки (УНР) від Росії і закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками. За цим слідувала російсько/совєтсько-українська війна — Українська війна за незалежність, — яка тривала до початку 1920-х років. Ця битва стала найбільш виразним свідченням і демонстрацією прагнення України до створення власної незалежної держави. Натомість більшовицька влада не являла собою добровільний вибір українського народу, а була встановлена внаслідок московської окупації Червоною армією.
- Голодомор являв собою жахливий злочин проти української нації і водночас став свідченням опору сталінській імперії, який виявився у різних активних і пасивних формах, зокрема й у збереженні історичної пам’яті про ці злодіяння. Голодомор є вічним нагадування українцям про те, що геноцид проти нації можливий за умов імперського панування та відсутності власної держави і армії.
- Національно-визвольна боротьба ОУН та УПА проти сталінської імперії продемонструвала прагнення українців до незалежності і творення власної держави й водночас засвідчила, що імперський геноцид проти українців триває.
Усі ці три міфи-символи заклали підґрунтя тієї моделі історичної пам’яті, яка посприяла постанню незалежної Української Держави у 1991 р. і яка наразі формує нашу модерну політичну ідентичність — демократичну й антиімперську за своєю суттю.
Натомість Червона армія від самого початку обороняла більшовицький режим, в основі якого було закладено насильство. Тож пам’ять про Червону армію іманентно присутня в російському імперському дискурсі і вона аж ніяк не вписується у процес формування української тожсамості.
У 1920 р. відбулася третя окупація України Червоною армією, що визначило її долю на тривалий час. Майже мільйонна військова потуга, яка «визволяла» Україну, нараховувала у своєму складі понад 80 % великоросів з центральних губерній Росії і тільки на 8 % складалася з українців. Національний склад України був з точністю до навпаки. Цей дисбаланс був настільки очевидним, що самі більшовицькі вожді — Михайло Фрунзе, Лев Троцький та ін. — зазначали, що це більше нагадує окупацію. Тоді ж, у 1920 р., т. зв. український уряд приїхав в Україну в обозі Червоної армії як справжня колоніальна адміністрація, члени якої навіть мовою «туземців» не володіли. Впродовж усіх 1920-х років в Україні тривав антибільшовицький повстанський рух, найбільш яскравим проявом якого стала Холодноярська республіка на Черкащині. Увічнена пером Ю. Горліса-Горського, ця героїчна боротьба надалі надихала молодих оунівців і вояків УПА.
Під час Другої світової війни Червона армія у 1943–1944 рр. повернулася не лише звільняти Україну від німців, але й відновлювати сталінський тоталітарний режим. Під час другої окупації західних областей України Червона імперія діяла тут ще брутальніше, ніж у 1939–1941 рр. За умов відсутності підтримки з боку переважної більшості населення совєтська влада могла спиратися лише на купку місцевих колаборантів та привезених зі сходу функціонерів. Власне у тому й полягала головна загроза з боку ОУН та УПА, що вони впродовж тривалого часу унеможливлювали утвердження влади сталінізму на західноукраїнських теренах.
Коли ми говоримо про совєтську владу в Західній Україні у цей період, то йдеться передусім про Червону армію, яка була її головним уособленням. Партійних та совєтських органів практично ще не існувало, а ті, які вже створили, були настільки кволими і безпорадними, що без військової підтримки не здатні були захистити навіть самих себе. Саме Червона армія після відступу німецьких військ заходилася встановлювати на західноукраїнських теренах комуністичний режим і саме на її багнетах цей режим і тримався. Відтак усі масштабні заходи, які тут проводилися, — боротьба з повстанським рухом (зокрема й військово-чекістські операції, що здійснювалися разом з НКВС), військові мобілізації, відселення та депортації місцевого населення тощо — не обходилися без сталінської армії.
Залучення регулярних військ до антипартизанських акцій неминуче призводило до їхньої деморалізації і водночас до бруталізації методів ведення бойових дій, оскільки військам доводилося воювати переважно проти цивільного населення. Тут спадають на думку певні аналогії. Найсуттєвішу ревізію стандартних оцінок німецької армії часів Другої світової війни, яка на початку 1990-х рр. радикально змінила погляди науковців на це питання, здійснив американський дослідник Омер Бартов. Автор довів, що не тільки війська СС, а й вояки вермахту істотно вплинули на процес варваризації війни на сході і перетворення її на геноцидне масове вбивство. Це дуже нагадує ситуацію в Західній Україні, де проти УПА діяли і війська НКВС, і Червоної армії, а наслідки їхньої жорстокої діяльності цілком вписуються у формулу геноцидного вбивства українського населення. Крім численних кримінальних злочинів, що їх вчиняли окремі військовослужбовці (мародерство, ґвалтування жінок тощо), сама Червона армія несла відповідальність за військові злочини проти цивільного населення, руйнуючи цілі села і вбиваючи людей. Син Лаврентія Берії Серго Берія, який влітку 1944 р. перебував на Львівщині, згадував, що став свідком знищення «загону націоналістів» біля Мостиськ. Совєтські війська оточили повстанців і запропонували їм здатися, проте ті відмовилися. Тоді в цей район перекинули три артилерійські полки. Після потужного артилерійського обстрілу в живих не лишилося жодного упівця. «Пізніше дізнався, — писав С. Берія, — що генерали Конєв і Петров (маршал Іван Конєв і генерал Іван Петров командувачі відповідно 1-го і 4-го Українських фронтів — В. Г.) виділили до десятка артилерійських полків для «чистки тилу», як вони казали. Очищали територію саме таким чином. Навіть совєтські прикордонники, яким була доручена безпека тилу, не приховували обурення: «Це ж не по-людськи: проти жменьки людей проводити майже фронтову операцію». […] Примиритися з цим було важко, — зазначав С. Берія. — Ми засуджували німецьких генералів, що вони боролися з партизанами, а наші ж армійські частини використовували ті ж методи, нерідко ще у більш звірячому вигляді. Спалювали цілі села» [4].
Серед документів «Особых папок» Сталіна також збереглася інформація про спалення українських сіл під час бойових дій проти повстанців. Зокрема, розповідається про бій чекістсько-військової групи кількістю 120 бійців із загоном УПА у 300 осіб, що відбувся 25 жовтня 1944 р. в районі с. Сороцьке Теребовлянського району Тернопільської області. Повстанці затято чинили опір. Бій тривав з 7-ї години ранку до 15-ї. Не в змозі «вибити» партизанів із села, чекісти звернулися за допомогою до військової авіації. «Летючі танки» — штурмовики Іл-2 — атакували з повітря вузли оборони УПА, внаслідок чого загинули 76 повстанців, 15 з яких згоріли разом із підпаленими з літаків хатами.
Про те, що совєтські штурмовики обстрілювали з повітря «бандерівські села», також свідчив у своїх мемуарах льотчик Георгій Береговий. Війна УПА проти Сталіна вражає своїми масштабами, тривалістю, безкомпромісністю та жертовністю з боку повстанців. Назагал Західна Україна сплатила високу ціну за своє прагнення до свободи: з 1944 до 1952 рр. тут було репресовано майже пів мільйона осіб (заарештовано понад 134 тис., вбито більш як 153 тис., вислано довічно за межі України понад 203 тис. осіб). Усе це і за характером, і за нищівними наслідками може бути охарактеризовано як геноцидне вбивство українського народу. І це не метафора. Вже є міжнародний прецедент, коли Європейський суд з прав людини визнав, що репресії Совєтського Союзу проти литовських партизан як значної частини національної групи можуть вважатися геноцидом.
Варто згадати і про роль Червоної армії у русифікації. У Російській імперії армія завжди була найпотужнішим інструментом зросійщення народів. Українські селяни, яких на 25 років призивали до царської армії, часто поверталися додому русифікованими. Щоправда, у Червоній армії мав місце короткий період українізації. І це був вимушений захід. Через низку зовнішніх та внутрішніх причин більшовики змушені були на це піти. Зокрема, українські селяни en masse не говорили російською мовою, а за умов територіальної системи вони складали переважну більшість в армії. Так ось найбільш гострі суперечки і навіть сутички між українцями та росіянами ставалися саме на ґрунті мови і політики коренізації назагал. Звісно, що імперський менталітет росіян не здатен був з цим миритися. Серед українців також вистачало таких, хто здатен був давати відсіч. Деякі пропонували навіть прибрати з ужитку в армії все російське. Також вистачало і взаємних образ на побутовому рівні: обзивань «кацап» — «хохол» і справжніх чвар та гострих дискусій. Щоб уявити собі, наскільки був різним менталітет двох народів, варто навести один приклад. Приміром, у відповідь на звернення росіян до прикладу Леніна один українець у розпал суперечки заявив: куди вашому Леніну до Петлюри!
Дійсно, рівень української національної самосвідомості за часів війни за незалежність значно зріс, й українці були готові захищати свої національні права. Але це тривало недовго. Більшовики швидко побачили, яку загрозу це може нести. Звісно, закінчилося це згортанням українізації та «розстріляним відродженням». А у національній політиці і пропаганді запанував концепт «великого російського народу — старшого брата народів СССР» — м’яка совєтська версія російського націоналізму.
А втім, під час Другої світової війни сталося певне déjà vu. У період потужної фізичної українізації армії на початку 1944 р. в СССР були прийняті поправки до конституції, а на найвищому рівні заговорили про створення національних військових формувань і наркоматів оборони союзних республік. Так, у наказі до 26-ї річниці Червоної армії Верховний головнокомандувач Сталін зазначив, що «утворення нових військових формувань в союзних республіках, підготовлене бойовою співдружністю народів СССР у Вітчизняній війні і всією історією нашої держави, ще більше зміцнить Червону армію і увіллє до її лав нові бойові сили» [5].
Голова Верховної Ради УССР Микита Гречуха, виступаючи на сесії Верховної Ради СССР, заявив: «Якщо нинішня світова війна не навчила декого уму-розуму, то в майбутніх битвах за честь, свободу і незалежність нашої соціалістичної батьківщини бійці і офіцери українських з’єднань ще раз доведуть, як вміють битися нащадки славних українських богатирів — Богдана Хмельницького, Данили Галицького, Миколи Щорса» [6]. Під час «дебатів» на 6-й сесії Верховної Ради УССР той самий Гречуха упевнив «мудрого полководця великого Сталіна», що українське червоне військо, виховане в дусі славних традицій наших предків-запорожців, в дусі славних традицій героїв Вітчизняної війни, стане вірною, могутньою і надійною опорою «нашої Червоної армії».
Слід зазначити, що ще двома роками раніше подібні висловлювання були б сприйняті як прояви націоналізму. 30 червня 1942 р. Олександр Довженко писав у щоденнику: «Попрошу М. С. (Микиту Сергійовича Хрущова — В. Г.) організувати Українську армію, бодай український корпус Червоного козацтва «Запорозьку січ» зі зразковою політчастиною і видатними кадрами. Яке б велике це мало значення політичне, яке сильне враження справило б це на народ під час наступу» [7]. Ці мрії митця знайшли відображення також у його повісті «Перемога», в якій оспівувалася ратна звитяга українців на війні. Повість була передана до видавництва журналу «Знамя», однак совєтські ідеологи розцінили її як «політично помилкову і шкідливу» й заборонили до друку. Начальник управління агітації та пропаганди ЦК ВКП (б) Александров критикував автора зокрема й за те, що описувана в повісті військова частина складалася переважно з українців. «Так не буває», — стверджував Александров, роблячи висновок, що в повісті «штучно відірвано боротьбу українського народу від російського та всіх народів СССР проти німців» [8].
А вже на початку 1944 р. було створено НКО УССР і призначено українського наркома оборони генерала Василя Герасименка. Останній, до речі, належав до того незначного числа генералів-українців, які не соромилися свого українського походження й розмовляли рідною мовою. Це дратувало росіян-генералів Івана Конєва і Федора Толбухіна, які позаочі називали Герасименка не інакше, як «хохлом».
Розширення прав союзних республік виявилося черговою сталінською фікцією, метою якої було здобути додаткові голоси в ООН.
Отже, в українській моделі пам’яті не може залишатися місця совєтським міфам і передовсім міфу «Великої Вітчизняної війни», який у путінській Росії становить головний чинник творення російської національної ідентичності. Старій комуно-імперській моделі пам’яті наразі немає місця у сучасній Україні, як після Другої світової війни не лишилося місця для націонал-соціалізму в демократичній Німеччині, попри те, що там ще зоставалась велика кількість його симпатиків. Совєтська модель не сумісна з українською державницькою, як не сумісні свобода і рабство, незалежність та колоніалізм тощо. І зараз ми це виразно розуміємо.
«На мій погляд, більш продуктивно було би протистояти російській пропаганді шляхом засудження разом з європейцями двох тоталітарних режимів»
Як Ви оцінюєте тенденцію до прирівнювання нацистського та радянського тоталітарних режимів, яка простежується не лише в Україні, але й у низці інших країн Центрально-Східної Європи? Чи узгоджується ця тенденція із вшануванням пам’яті перемоги над нацизмом, адже в подібних наративах часто наголошується на тому, що один тоталітарний режим переміг інший?
Зазначимо насамперед, що це не тенденція, а загальноєвропейська визнана практика, яка вже закріплена у документах ЄС. Але тут ми знову маємо поговорити про історичну пам’ять — точніше про її різні моделі.
Соціально-політичні події останньої декади ХХ ст. — оксамитові революції, декомунізація та об’єднання Європи — суттєво вплинули на підходи до формування офіційної політики пам’яті в європейських країнах, яка, втім, має суттєві відмінності на заході та сході.
Західна Європа, спираючись на ідейну спадщину Просвітництва і Гуманізму та досвід Другої світової війни, стала на шлях творення нової культури пам’яті. Вбивство нацистським режимом євреїв, які мешкали практично в усіх країнах Європи і формували помітну частину тамтешніх суспільств, було усвідомлено трагедією всіх європейських народів. Водночас в її осмисленні виразно виявилося й відчуття провини, адже частина населення і в країнах-агресорах, і в країнах-жертвах була причетною до цього злочину, що стало однією з найганебніших сторінок в європейській історії. Такі ідеї зумовили центральність Голокосту як символу в історичній пам’яті Західної Європи, важливим елементом культури якої стало покаяння та засудження націоналізму.
Натомість центрально- та східноєвропейські країни після десятиліть комуністичного правління визначили пріоритетами відновлення/витворення своєї історичної пам’яті з наголосом на національно-культурне відродження. У посткомуністичних країнах, які зазнали численних жертв від обох тоталітарних режимів, намітилася тенденція до віктимізації національної історії. Радикальна відмова від усієї совєтської спадщини та плекання «культурного» націоналізму є важливою складовою моделі таких посткомуністичних країн. Це, безумовно, стосується й України, оскільки націоналізм завжди виступав основою ідеології визвольного руху та української державності — від часів Української Центральної Ради і до Другої світової війни. Станом на сьогодні у роки російсько-української війни ця ідеологія, звісно, у її модерному розумінні — ліберальний, культурний націоналізм тощо, — стала для нас просто життєво необхідною.
Попри певні відмінності, наразі у ЄС формується спільна модель пам’яті про Другу світову війну, в якій є місце для осмислення явища Голокосту і спокути колективної провини та для осмислення злочинів «двох тоталітаризмів». Це виразно засвідчило, зокрема, прийняття Європарламентом 19 вересня 2019 р. резолюції «Про важливість збереження історичної пам’яті для майбутнього Європи». У документі зазначено, що Друга світова війна почалася передусім унаслідок підписання німецько-совєтської угоди про ненапад від 23 серпня 1939 р., в секретному протоколі якої йшлося про розподіл Європи на зони впливу між двома диктаторами. Окремий пункт резолюції нагадує про те, що «нацистський та комуністичний режими здійснювали масові вбивства, геноцид та депортації, і спричинили безпрецедентні втрати життя і свободи», а також «про жахливий злочин Голокосту, вчинений нацистським режимом».
Сучасну російську модель історичної пам’яті про Другу світову війну можна визначити як неоімперську. За сталінською традицією ця війна у Росії зветься «Великою Вітчизняною» і позначена героїчно-переможною тональністю, а офіційна пам’ять про неї виступає стрижнем для формування сучасної російської ідентичності. Назагал у межах російської моделі пам’яті сталінські міфи «Великої Вітчизняної війни» не спростовуються, а «націоналізуються». Ще більшою мірою, ніж у Совєтському Союзі (де йшлося про «видатну роль у перемозі над Німеччиною великого російського народу»), в неоімперській моделі роль Росії у минулій війні виразно гіперболізується. Центральною тут є теза: Росія була здатна перемогти і без будь-якої зовнішньої допомоги, наприклад від західних союзників, не кажучи вже про союзні республіки, зокрема Україну. 16 грудня 2010 р. тодішній прем’єр-міністр Російської Федерації Володимир Путін під час спілкування з росіянами у прямому ефірі у відповідь на запитання журналіста заявив: «Я дозволю з вами не погодитися, коли ви зараз сказали, що якби ми були розділені, ми не перемогли б у війні. Ми все одно перемогли б, тому що ми — країна переможців».
Ще більш радикально неоімперіалізм проявився у міфі «Великої Вітчизняної війни» на тлі російсько-української війни. З моменту перемоги Революції гідності Москва, готуючись до війни, розпочала масовану антиукраїнську пропаганду, в основу якої було покладено тезу про те, що у Києві шляхом державного перевороту прийшла до влади «фашистська хунта». Натомість Росія як спадкоємиця СССР та його «Великої Перемоги» над фашизмом, що принесла свободу всій Європі, має особливу відповідальність за мир у світі й покарання тих, хто створює йому загрозу. Наголошуючи на своєму особливому внеску у перемозі над гітлеризмом, Росія ототожнює всі національно-визвольні, антисталінські та антисовєтські рухи тих часів із нацизмом і колаборацією. Подібний лексикон домінує повсюдно — від масмедіа до освіти і науки. Трагедію Голокосту використовують як елемент ведення пропагандистської війни з виразним акцентом на відповідальності за це націоналістів з України та Прибалтики. Навіть такий всесвітньо відомий символ Голокосту, як Бабин Яр, у російській пропаганді виступає як «переконливе свідчення» злочинів українських націоналістів — колаборантів Гітлера.
Задамося питанням: чи є сенс боротися з росіянами за спадщину «Великої Перемоги»? На мій погляд, більш продуктивно було би протистояти російській пропаганді шляхом засудження разом з європейцями двох тоталітарних режимів. Те, що один із них не сів на лаву підсудних у Нюрнберзі, а опинився серед суддів, не має вводити нікого в оману. Наслідком того, що сталінізм лишився непокараним, а його злочини — не пропрацьовані, зокрема й в імперському дискурсі, стала сучасна війна Росії проти України. Тож вочевидь не слід продовжувати стару політику меморіалізації та героїзації подвигів українців у Червоній армії.
«Проблема вшанування пам’яті загиблих за звільнення України і відмова від старого міфу вирішені без радикальних заходів»
Російське повномасштабне вторгнення запустило процес руйнування багатьох пам’ятників, присвячених Другій світовій війні й перемозі над нацизмом (через війну, а також процес деімперіалізації). Почасти ініціатива цих процесів йде знизу від органів місцевого самоврядування. Чи варто зупиняти ці процеси? Які вони можуть мати наслідки для української культури пам’яті, українсько-російського інформаційного протистояння та деколонізації східноєвропейських студій і ширше — культури пам’яті в західних суспільствах?
У центрі Торонто стоїть кінний пам’ятник англійському королеві. І це цілком звичайно для Канади, яка була британською колонією. Там є чимало пам’ятників англійським монархам, а вулиці носять їхні імена. Натомість у США ви назагал такого не зустрінете — ні назв вулиць, ні пам’ятників, адже ця країна виборювала свою свободу через війну за незалежність проти британської корони. Але сенс тут в іншому. Цей пам’ятник — подарунок Торонто від Індії, яка стала незалежною і вирішила у такий елегантний спосіб позбутися британських імперських символів.
Є ще один засіб звільнитися від небажаних «дарунків». Так зробили з пам’ятником маршалу Конєву у Празі. Після регулярного обливання червоною фарбою його врешті демонтували і відправили до музею тоталітаризму просто неба. Цей сталінський маршал спочатку визволяв Прагу від німців у 1945 р., а потім окупував її під час «оксамитової революції» у 1968 р.
А ось у нас, попри певні подібності, проблема з пам’ятниками складніша. Але спершу трішки теорії. Серед національних символів, таких як прапори, герби, гімни тощо, важливу роль відіграють воєнні меморіали та традиції вшанування полеглих за націю, адже саме вони, як зазначає Ентоні Сміт, уособлюють такі головні ідеї націоналізму, як незалежність, ідентичність, національний геній, єдність і братерство, роблячи ці ідеї зрозумілими для кожного члена спільноти, обертаючи принципи абстрактної ідеології на відчутні конкретні вирази.
Після втечі совєтської влади влітку 1941 р. українські націоналісти стали споруджувати в Західній Україні кургани-пам’ятники як своєрідні меморіали полеглих за націю. Як засвідчують совєтські військові документи, основні роботи припали на вересень–жовтень 1941 р. Насипані членами ОУН за участю місцевого населення (з огляду на вороже ставлення німців — як правило, вночі), ці могили сприймалися як певні ритуальні місця. Біля них напівлегально відправлялися великодні панахиди, скликалися збори селян, де лунали заклики до боротьби за самостійну Україну як проти Москви, так і проти німців. Це все не тільки сприяло піднесенню національної свідомості українців, але й реально посилювало серед них вплив ОУН.
Після повернення «совєтів» ці «оунівські святині» Червона армія почала відразу нищити. Однак невдовзі більшовицьке керівництво змінило тактику дій. Могили-кургани вирішили перетворити із символів боротьби проти совєтської влади на символи її утвердження. Так, 12 червня 1944 р. політуправління 1-го Українського фронту за особистою вказівкою Хрущова підготувало спеціальну директиву № 027, в якій політорганам пропонувалося посилити агітаційну роботу серед населення та військовослужбовців частин, зосередившись на роз’ясненні: «а) контрреволюційності, антинародного характеру цих могил; б) того, що вони не мають жодного відношення до релігії та визволення України, а є ознакою затвердження поневолення України німецько-фашистськими окупантами; в) того, що полеглі в боротьбі з совєтськими військами бандерівці, мельниківці чи бульбівці є не борцями за волю України, а ворогами українського народу та захисниками Гітлера й німецько-фашистськими катами на Україні» [9].
У директиві наказувалося не знищувати кургани, а переобладнувати їх, знімати хрести, «націоналістичні» написи та тризуби і замість них ставити піраміди або пам’ятники з зіркою, серпом, молотом та написами (неодмінно українською мовою) на кшталт «Вічна пам’ять борцям Червоної армії, що впали у боротьбі за Радянську Україну з німецько-фашистськими загарбниками!», «Хай живе рідна Радянська Україна! Смерть німецько-фашистським загарбникам!».
Особливі інструкції давалися щодо церемонії відкриття нових пам’ятників. Наголошувалося на потребі скликання спільних мітингів за участю бійців відповідних частин та місцевих мешканців з обов’язковими виступами на них військових (неодмінно українською мовою з попередньою перевіркою текстів виступів особисто начальниками політвідділів з’єднань). Директивою визначався й конкретний термін закінчення «антикурганної кампанії» — до 20 червня 1944 р. 25 червня начальники політвідділів з’єднань мали повідомити про результати проведеної акції члена військової ради фронту генерал-лейтенанта Костянтина Крайнюкова та начальника політуправління 1-го Українського фронту генерал-майора Сергія Шатилова.
Реакція місцевого населення на ці заходи Червоної армії, за свідченням військових документів, була настороженою. Селянство не виказувало відвертої ворожості до цих заходів, явно побоюючись розправи. А між іншим, такі побоювання були зовсім не безпідставними: у той час, коли Червона армія виконувала наказ щодо переобладнання курганів, НКВС розпочала «виявлення» та арешти учасників їхнього спорудження у 1941 р. Слід зазначити, що подекуди навіть місцеві райкоми партії (приміром, у Станіславській області) не наважувалися брати участь у спільних з армією заходах щодо зняття хрестів, посилаючись на те, що у них немає відповідних вказівок. Про це, зокрема, повідомляв політвідділ 8-ї повітряної армії. Насправді ж слабкі, нечисленні, позбавлені підтримки серед місцевого населення райкоми партії просто намагалися не брати на себе відповідальність за проведення такої вочевидь непопулярної акції.
Не останню роль у цьому відігравало й побоювання помсти з боку ОУН, яка, «маючи очі» на селах, пильно стежила за всіма антикурганними заходами. В інформаційних звітах українських націоналістів ретельно фіксувалися і факти висадження в повітря курганів-могил совєтськими військами (як було, приміром, у с. Пилипи біля Коломиї), і факти їхнього переобладнання, і навіть випадки поховання в цих курганах совєтських військовослужбовців (так було на Снятинщині). Проте як тільки Червона армія пішла далі на захід, ОУН почала повертати хрести на кургани та відновлювати традицію святкування біля них визначних подій. 7 травня 1945 р. один із командирів загону УПА звернувся з таким листом до місцевого священника на Львівщині: «Всечесний Отче, відділ повстанців має гаряче бажання, щоби по старому звичаю на могилах полеглих борців за волю України, Христову віру і Бога відправити під час Великодніх свят панахиди в Любіні Малому і Великому (Городоцький район на Львівщині). Доказом цього є наново поставлені хрести, зрізані більшовиками…» [10].
Після закінчення війни виникла нагальна потреба в упорядкуванні поховань загиблих совєтських воїнів, позаяк таких виявилося дуже багато. Приміром, лише в одній Запорізькій області на 1946 р. було зареєстровано 3600 одиничних і 1697 братських могил, на початок 1948 р. на Вінниччині — 3415 братських та одиночних могил. Подібна картина була характерною і для інших регіонів.
Совєтська влада, як завжди, вдалася до стандартизації проблеми. Постановою Совнаркому СССР від 18 лютого 1946 р. передбачалося не тільки впорядкування всіх поховань періоду «Великої Вітчизняної війни», а й завершення до 1 серпня 1946 р. розробки 50 типових проєктів пам’ятників для військових кладовищ, братських та одиничних могил. Протягом 1950-х рр. на території України було впорядковано понад 19 тис. могил, споруджено понад 11 тис. пам’ятників, обелісків, нагробків та меморіальних плит.
У період неототалітаризму, коли міф «Великої Вітчизняної війни» отримав друге дихання, процес увічнення пам’яті героїв війни набув масштабного характеру. В Україні було встановлено понад 250 пам’ятників на честь совєтських партизанів і підпільників у Житомирській, Запорізькій, Полтавській, Чернігівській областях. Близько 100 будинків відзначено меморіальними дошками про діяльність підпільних патріотичних груп у Волинській, Донецькій, Житомирській, Івано-Франківській, Київській, Луганській, Миколаївській, Полтавській, Рівненській, Чернігівській областях тощо. У другій половині 1960-х років в Україні розпочалися роботи зі спорудження обелісків у містах-героях. Упродовж 1970–1980-х рр. було створено низку ансамблів, як-от меморіальний комплекс воїнам-визволителям Донбасу на Савур-могилі у м. Сніжне Донецької області, пам’ятники «Україна — визволителям» у с. Міловому (Ворошиловградська обл.) і в Ужгороді, меморіальний комплекс на Сапун-горі у Севастополі, Пояс Слави навколо Одеси, меморіальний комплекс у Корсунь-Шевченківському тощо. На середину 1980-х рр. у містах і селах України було встановлено понад 8 тис. пам’ятників воїнам-землякам.
Апогей цього процесу припав на 9 травня 1981 р., коли у Києві було відкрито меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.». На цю подію з Москви спеціально приїхав Леонід Брежнєв.
Після розвалу СССР у Західній Україні передбачувано розпочався демонтаж пам’ятників «Великої Вітчизняної війни» і встановлення нових. Лише впродовж 1995 р. у Львівській області було споруджено 20 пам’ятних знаків на могилах воїнів УПА. Символічні хрести, пам’ятні знаки у формі тризуба встановлені на братських могилах бійців УПА в селах Калуського, Коломийського, Рогатинського, Тисменецького районів Івано-Франківської області.
Водночас у Тернопільській області в 1992 р. зняли з обліку 177 пам’яток, у тому числі будинки, де знаходилися штаби, командні пункти 302-ї, 338-ї стрілецьких дивізій, бойова техніка, встановлена на честь визволення міст і населених пунктів від нацистських загарбників. Івано-Франківський міськвиконком 10 жовтня 1995 р. прийняв постанову «Про демонтаж меморіальних дощок та пам’ятних знаків», згідно з якою передбачалося знесення двох пам’ятних знаків, 37 меморіальних дощок з будинків, де мешкали Герої Совєтського Союзу.
Але цей процес не набув такого ж нищівного характеру, як із пам’ятниками Леніну. Передусім там, де це стосувалося могил загиблих. Їх здебільшого просто переоблаштовували на український кшталт. Совєтську символіку — пірамідки з зірками та серпами-молотами — знімали і встановлювали хрести, тризуби та українські прапори. На трасі Київ–Львів можна побачити чимало таких пам’ятників, присвячених совєтським воїнам. Це і стандартні фігури солдата з автоматом, що схилив голову, і танки на постаменті, і скорботні матері тощо. Все це десовєтизовано і українізовано. До того ж доволі виразно проглядаються релігійні моменти у вигляді встановлених хрестів чи фігури Божої Матері. Тобто проблема вшанування пам’яті загиблих за звільнення України і відмова від старого міфу вирішені без радикальних заходів. І не варто вже до неї повертатися.
Тож якою має бути наша позиція у поставленому вами на початку питанні:
- Ми маємо пишатися участю українців у розгромі гітлеризму і зберігаємо пам’ять про наших близьких, які брали у цьому участь.
- Водночас ми засуджуємо червоний імперіалізм, головним інструментом якого була Червона армія, і відмовляємося від спроб під різними соусами реанімувати совєтсько-російські міфи.
Розмовляв Петро Долганов.
У публікації використано світлини з відкритих джерел.
Посилання та примітки
1 Василь Барка, Рай. Роман (Джерзі ситі/Нью-Йорк: Свобода, 1953), 307.
2 Історія українського війська (1917–1995). Львів, 1996. С. 4.
3 ЦДАГОУ. Ф. 1. Оп. 23. Спр. 703. Арк. 17.
4 Киевские новости. 9 июня. 1993.
5 Сталин И. В. О Великой Отечественной войне… С. 138.
6 Радянська Україна. 1944. 9 лютого.
7 Довженко О. Україна в огні. Кіноповість, Щоденник. К.,1990. С. 194.
8 РГАСПІ. Ф. 17. Оп. 125. Спр. 212. Арк. 1.
9 ЦАМО РФ. Ф. 244. Оп. 2980. Спр. 17. Арк. 346.
10 ЦДАГОУ. Ф. 1. Оп. 23. Спр. 1717. Арк. 14.
Владислав Гриневич
директор Інституту дослідження території та ландшафту пам’яті Бабиного Яру «Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», кандидат історичних наук, доктор політичних наук, старший науковий співробітник. Член академічної ради UJE, постійний член Українсько-німецької історичної комісії, стипендіат програм ім. Фулбрайта, Кеннана, Карнегі, Яцика, Колиски та ін. Автор понад 100 публікацій, зокрема: Babyn Yar. History and Memory. Edited by Vladyslav Hrynevych and Paul Robert Magocsi. Distributed by the University of Toronto Press for the Chair of Ukrainian Studies University of Toronto 2023. 455 pp.; Червоний імперіалізм. Друга світова війна і громадська думка в Україні, 1939–1941. 2-е вид., змін. і допов. Київ: HREC PRESS, 2019. 493 с.; Суспільно-політичні настрої населення України в роки Другої світової війни (1939–1945 рр.). Київ: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2007. 520 c.
Вперше опубліковано @Україна Модерна
Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).
