Володимир Зеєв: «Очевидно, що нинішня війна має досить акцентований єврейський аспект»
Інтерв’ю з ізраїльським політологом і дослідником питання інтеграції репатріантів із пострадянських країн в ізраїльське суспільство присвячено впливу російсько-української війни на міграційні тенденції в єврейських діаспорах. Це розмова про те, якими є настрої серед українських і російських євреїв, куди найчастіше вони мігрують та яким є соціально-демографічний портрет мігрантів. Російсько-українська війна також суттєво впливає на трансформацію ідентичності в середовищі українських і російських євреїв. Відтак розмову присвячено цим ідентичнісним трансформаціям. Зокрема ми обговорили роль російської мови як лінгва франка для євреїв із пострадянського простору та (не)можливість зміни такого становища в найближчій перспективі.
«Нині відбувається процес формування локальних етнічних груп — українських, російських, білоруських євреїв тощо»
Як Ви оцінюєте ймовірний вплив російсько-української війни на долю євреїв обох країн? Окресліть, будь ласка, коротко основні тенденції, які Ви вбачаєте.
Вплив війни після російського вторгнення в Україну в лютому минулого року проявляється у трьох основних вимірах. Перший — це міграція і демографічні процеси. Другий — особливості взаємовідносин усередині транснаціональної спільноти російськомовних євреїв. Мається на увазі те, якою мірою війна вплине чи не вплине на те, що ми називаємо «транснаціональна діаспора пострадянських євреїв», де російська мова традиційно була лінгва франка (мовою міжетнічної комунікації) [1]. Водночас нині відбувається процес формування локальних етнічних груп — українських, російських, білоруських євреїв тощо, а також емігрантських спільнот, таких як російськомовні ізраїльтяни, російськомовні євреї США, Німеччини тощо. Спільнота радянського і пострадянського єврейства, яка пережила перше десятиліття розпаду СРСР, у попередньому вигляді перестала існувати — вона перемістилася в глобальну сферу, і її центром є Єрусалим, а не Москва, Берлін, Нью-Йорк чи Київ. Певною мірою зазнає змін почуття єдності всередині спільноти, адже війна вимагає підвищеного рівня лояльності єврейських громад до тих країн, в яких вони проживають.
Третій вимір — це те, що відбувається з організованим єврейським рухом. До війни ми були свідками розквіту єврейського життя в країнах пострадянського простору, особливо в двох найбільших общинах — російській та українській. З огляду на теперішні події виникає питання, чи вціліє організоване єврейське життя у цих країнах і чи залишиться повноцінна єврейська спільнота як частина місцевих громадянських націй. Адже є ризик, що ситуація може стати подібною до тієї, яку ми спостерігаємо в Польщі, Чехії, Австрії, балтійських країнах, певною мірою в Білорусі. Євреї там присутні як символ, «одиниця пам’яті», а не реальний суб’єкт інституційного простору. З іншого боку, хоча в цих країнах єврейських общин переважно немає, проте є всі можливі єврейські інституції — музеї, дослідницькі центри, синагоги, які насправді мало хто відвідує. Постає питання, чи відбудеться подібне в Росії, а особливо в Україні після війни. Ось три основні виклики, які ставить перед нами нинішня російсько-українська війна.
Ви досліджуєте міграційні тенденції в середовищі єврейських общин України, Білорусі, Молдови, Росії й Казахстану. Розкажіть, будь ласка, детальніше про це соціологічне дослідження, його мету й завдання.
Дослідження мало на меті дати відповіді на питання, які я озвучив на початку нашої розмови. Тригером для цього дослідження стала моя книга, яка у жовтні була опублікована у видавництві De Gruyter. Це перший том серії «Пострадянське єврейство в процесі транзиту», де я є головним редактором. Ця книга переважно опирається на дослідження, яке ми проводили у 2019–2020 роках в Росії, Україні, Білорусі, Молдові та Казахстані напередодні пандемії COVID-19, коли здавалося, що ситуація є стабільною. І коли я вже практично підготував книгу до видання, сталося 24 лютого 2022 року. Отож мені потрібно було зрозуміти, наскільки зібрані дані релевантні для нинішнього стану. Це було масштабне деталізоване дослідження з величезною вибіркою, сотнями інтерв’ю, нескінченною статистикою й описом діяльності єврейських общин. Воно містило соціально-антропологічні сюжети, дані про сімейний та особистий простір, участь у політичному процесі, презентувало аналіз етнічної, релігійної, громадянської ідентичності та роль зв’язків із Державою Ізраїль. Готуючи до публікації цю книгу, мені потрібно було з’ясувати, чи дійсно після 24 лютого 2022 р. відбулися серйозні зміни або ж змінився контекст, але не основний процес. У протилежному випадку результати дослідження можна було б вважати виключно посібником з історії.
Тому я зробив усе, що від мене залежало, щоб проаналізувати поточні тенденції. Найпростіше і найдоцільніше було робити це серед емігрантів (репатріантів) з України, Росії та Білорусі в Ізраїлі, адже ми точно знаємо їх кількість і місце перебування. Нам вдалося двічі їх проінерв’ювати і зробити репрезентативну вибірку. Меншою мірою ми розуміємо, що відбувається серед емігрантів з України, Росії та інших країн колишнього СРСР, які зараз перебувають в Європі, але нам вдалося отримати деяку статистику і спостереження від німецьких колег, та й ми зробили певний внесок у це дослідження, буваючи в тому регіоні. Найменше у соціологічному сенсі ми розуміємо, що відбувається в Україні й Росії, оскільки війна — не зовсім підходящий час для проведення досліджень. Хоча Соціологічна група «Рейтинг» і Київський міжнародний інститут соціології в Україні та «Левада-Центр» у Росії проводять опитування, єврейська вибірка у цих дослідженнях дуже маленька, набагато менша, ніж статистичний мінімум, на підставі якого можна робити якісь далекосяжні висновки. Тому все, що нам залишається, — це проводити інтерв’ю, спостереження, оцінювання і порівнювати, щоб визначити існуючі тенденції.
Я починав робити це дослідження, ще коли був головним ученим Міністерства алії та інтеграції, урядового відомства, яке займається міграцією, репатріацією в Ізраїль та інтеграцією євреїв в ізраїльське суспільство. Я продовжую працювати над дослідженням, повернувшись до Університету імені Бар-Ілана, де викладаю, і до Інституту євро-азіатських єврейських досліджень у Герцлії, де я нині є науковим керівником. Насправді перед нами постало два вагомі завдання, які стосуються академічного й практичного вимірів дослідження. Перший полягає в академічному аналізі процесів. Проте коли ми ведемо мову про новітні процеси, важко абстрагуватися від практики, тому я сподіваюся, що наше дослідження буде мати практичне значення для єврейських общин та керівництва і громадянських суспільств тих країн, де проживають євреї.
Насамперед це стосується України, тому що Україні після війни і, дуже сподіваємося, перемоги у цій війні потрібно буде переосмислити свої взаємовідносини з Європою, світом, Росією, Ізраїлем, своїми партнерами, з НАТО та гарантами української незалежності і безпеки, які показали себе по-різному. І зрозуміти, що таке українське громадянське суспільство, громадянська нація, і яке місце у ньому будуть займати недомінантні етнічні та релігійні групи. Дуже сподіваємося, що точні цифри і факти, висновки та рекомендації з дослідження будуть серйозно сприйняті нашими колегами в академічному середовищі й поза його межами.
«На сьогоднішній день найбільших демографічних втрат зазнала єврейська община України»
Яким чином російсько-українська війна вплинула на міграційні тенденції в середовищі єврейських общин?
На сьогоднішній день найбільших демографічних втрат зазнала єврейська община України. До війни в Україні проживало приблизно 40–45 тисяч членів ядра єврейського населення. Під «ядром» ми маємо на увазі осіб, які під час пострадянських переписів населення називали себе євреями, або ж тих, які могли назвати себе як завгодно, але водночас мали стійку єврейську ідентичність. Найчастіше це люди гомогенного єврейського походження, тобто у них обоє батьків євреї. Проте сюди також можуть належати й люди, у яких один із батьків єврей. Далеко не завжди йдеться про матір, по лінії родоводу якої згідно юдейської релігійної традиції й визначається єврейська приналежнiсть нащадків. Із точки зору Галахи, єврейського релігійного права, єврей — це людина, у якої мати єврейка, або яка прийняла гіюр, тобто здійснила перехід в юдаїзм за процедурою, прийнятою в ортодоксальних єврейських общинах, а іноді й в реформістських. За єврейською традицією це означає не лише зміну релігії, а й приєднання до єврейського народу в етнічному, національному значенні. Неможливо бути неєврейським юдеєм: можна бути яким завгодно християнином — американцем, французом, українцем, африканцем, але в єврейському випадку так не буває, подібно до того як неможливо бути синтоїстом, не будучи японцем. Проте японцем не можна стати, якщо не народитися ним, а ось євреєм — можна. Для цього необхідно пройти процедуру гіюру, тобто здійснити перехід в юдаїзм. На пострадянському просторі подібний підхід поки що слабо виражений, тому ми насамперед говоримо про етнічне походження.
До того ж існує ще один параметр — це відповідність критеріям Закону про повернення. Згідно останнього єврей (у широкому сенсi цого слова) — це той, хто має право на ізраїльське громадянство. Таких осіб в Україні до війни було приблизно 200 тисяч. До того ж Закон про повернення визначає не лише критерії права на репатріацію, а й межі єврейського колективу в діаспорі. Інакше кажучи, єврейські общини в діаспорі працюють з усіма, хто має право на ізраїльське громадянство. Частина цих людей має єврейську ідентифікацію, частина — ні, але так чи інакше якщо єврейська община бачить людину, котра має право на єврейське громадянство, її сприймають як єврея в тому чи іншому сенсі. На сьогоднішній день, згідно наших оцінок, етнічне ядро скоротилося приблизно наполовину, а розширена єврейська популяція, тобто особи, які відповідають критеріям Закону про повернення, зменшилася приблизно на чверть. Тобто станом на сьогодні в Україні залишилося 20–25 тисяч євреїв, які належать до етнічного ядра, й орієнтовно 120–150 тисяч тих, хто має право на репатріацію.
У Росії напередодні війни проживало приблизно 175 тисяч членів ядра єврейського колективу та 600 тисяч тих, хто має право на репатріацію. Після початку війни розширена єврейська етнічна група скоротилася орієнтовно на 100 тисяч. Куди поїхали ці люди? Росіяни — переважно в Ізраїль. Оскільки Росія стала токсичною, російські євреї, як і росіяни взагалі, ніде нікому не цікаві. І це не залежить від того, за що вони виступають — «за» чи «проти» війни, за Володимира Путіна чи проти нього, ходять на антивоєнні демонстрації чи навпаки підтримують вторгнення. Така країна, як Ізраїль, за великим рахунком приймає всіх, тому саме сюди відбувається міграція з Росії: на сьогоднішній день в Ізраїль з початку війни прибуло приблизно 65 тисяч репатріантів із Росії.
Для українців, включаючи євреїв, де-факто відкритий увесь світ, тому під час ажіотажу алії (лютий–березень 2022 року) українські євреї та члени їхніх сімей рухалися здебільшого в Ізраїль, а потім репатріація з України до Ізраїлю різко знизилася й українські євреї переселяються переважно в країни ЄС. Власне кажучи, алія з України закінчилася десь у травні минулого року. У підсумку ми бачимо, що українська єврейська община наразі розподілилася між трьома основними центрами — Україною, Ізраїлем та Німеччиною і Центральною Європою. В Ізраїлі зараз нараховується приблизно 16 тисяч українських євреїв і ще 18 тисяч українців різного походження, які не мають права на репатріацію, але приїхали в Ізраїль, бо їх щось пов’язує із цією країною (родичі, друзі тощо). У ширшому сенсі цю групу теж можна зараховувати до числа «кандидатів до єврейської спільноти» країни.
Німеччина прийняла близько 12 тисяч українських євреїв (за критеріями ізраїльського Закону про повернення). Ще близько 20 тисяч мігрантів до Німеччини, як і до Ізраїлю, були так чи інакше пов’язані з єврейськими общинами — вони вважали, що мають якесь глибше єврейське коріння, або ж під час війни отримали допомогу від єврейських громад в Україні. Останні допомагали всім, кому могли, не питаючи про їхнє походження. Тому, опинившись в Європі — Німеччині, Австрії, Румунії, — певна частина цих людей за інерцією продовжували звертатися до місцевих єврейських общин і дуже часто отримували консультацію, допомогу тощо.
Російська єврейська громада за великим рахунком не зазнала таких важких демографічних втрат, хоча інфляція етнічного ядра там теж має місце. Адже виїжджають переважно жителі великих міст, де загалом сконцентрована основна частина російської єврейської общини. Половина російських євреїв проживає в Москві й Санкт-Петербурзі, відповідно саме з цих міст почався масовий виїзд. До того ж значна частина цих людей чудово розуміла, що відбувається, і не хотіла мати нічого спільного з російським урядом та його політикою. Загалом можна констатувати, що єврейські емігранти з України — це біженці в повному сенсі цього слова, а мігранти з Росії та члени їхніх сімей — це люди, які здебільшого втікають від невизначених економічних перспектив й неготовності прийняти політику російського керівництва.
Важливе питання, чи повернуться ці люди назад, коли і якщо закінчиться війна. На мою думку, війна найближчим часом не закінчиться. Наш ізраїльський досвід показує, що арабо-ізраїльський конфлікт триває ось уже майже сто років, і зараз ми спостерігаємо чергову фазу його загострення. Я дуже хотів би помилятися, але у мене стійке відчуття, що цей конфлікт — всерйоз і надовго. Практика показує, що незалежно від того, на який час людина планувала поїхати зі своєї країни (декілька тижнів, місяців, рік чи декілька років), критичним є термін два роки. Якщо людина провела за кордоном два роки, шанс на повернення знижується на 50 %, а якщо — п’ять, то шанс на повернення за нашими даними, як ми це бачимо на прикладі емігрантів із Ізраїлю, становить 20 %. Тобто у восьми випадках із десяти емігрант не повертається. Тому я вважаю, що оцінки українських демографів, які зазначають, що до 2025 року в Україні буде приблизно 30 мільйонів жителів, можуть стосуватися і євреїв.
«Три ключові країни, де проживають 90 % пострадянських євреїв, — це Росія, Україна і Білорусь»
Як Ви окреслюєте соціально-демографічний портрет тих людей, які бажають виїхати?
Соціально-демографічний портрет — це репрезентативний зріз єврейського населення кожної країни. На початку 1990-х років виїжджали переважно жителі великих міст, на початку 2000-х — мешканці периферії. Путінська алія включає декілька етапів: кримський період після початку війни у 2014 році, коли Росія офіційно «не воювала», потім «ковідний» період, а тепер військова алія. Остання репрезентативно представляє все єврейське населення України, Росії та Білорусі. У решті країн колишнього СРСР єврейські общини надто малочисельні, щоб можна було робити якісь суттєві узагальнення, за винятком можливо Азербайджану, де єврейська община зміцнилася завдяки еміграції з Росії. Дуже незначна частина єврейських іммігрантів оселилася в Грузії, Вірменії і Молдові.
Три ключові країни, де проживають 90 % пострадянських євреїв, — це Росія, Україна і Білорусь. У Білорусі теж дуже серйозна еміграція: за рік і три місяці з початку війни в Ізраїль приїхало 2 тисячі репатріантів із Білорусі, а це приблизно третина євреїв цієї країни, які мають право на повернення. Якщо говорити про російських та українських євреїв, то це переважно міське освічене населення (дві третини — особи з вищою освітою). Як правило це люди, які приблизно 10–15 років тому вирішили для себе, що нікуди не поїдуть, якщо не трапиться нічого екстраординарного; вони адаптувалися до країни перебування і пов’язали з нею свою долю. Але ось екстраординарне трапилось. З психологічної точки зору часто це люди, які не готові до радикальної зміни свого життя: розгублені, розчаровані, вони не в змозі визначити своє майбутнє і те, що збираються робити далі.
Якщо говорити про гендер у параметрах «більше»-«менше», то алія з України в Ізраїль та еміграція до Європи — це переважно жіноча й молодіжна еміграція. Це відбувається зі зрозумілих причин: чоловіки воюють або принаймні повинні воювати, адже передбачається, що чоловіки призовного віку до 60 років мають залишатися в Україні. Алія та еміграції з Росії, знову ж таки в параметрах «більше»-«менше», — переважно чоловіча, особливо після вересня 2022 року, коли чоловіки стали тікати від мобілізації, не розуміючи, чому вони мають воювати і за що гинути у цій війні. Відповідно українці розуміють, за що вони воюють і за що помирають. Якщо подивитися на Ізраїль чи Німеччину й Центральну Європу — два основні центри, куди виїхала єврейська еміграція, — то видно, що серед алії з Росії більше чоловіків, ніж жінок, а серед алії з України більше жінок, ніж чоловіків. Щодо інших параметрів, то вибірка надто мала, щоб можна було робити висновки про якість суттєві тенденції.
«Я думаю, що українська мова залишиться на рівні символу, який відрізнятиме українських євреїв від решти євреїв з колишнього СРСР»
Як ці міграційні процеси в середовищі євреїв з України й Росії можуть позначитися на ідентичності спільнот у майбутньому?
Важливо розуміти, де теперішні емігранти об’єднаються зі своїми близькими, коли закінчиться гаряча фаза війни. Іммігранти, які прибули в Ізраїль, але близькі родичі яких залишилися за кордоном, удвічі рідше відповідали, що залишаться в Ізраїлі на постійне місце проживання. Тобто якщо у людини родичі (дідусі, бабусі, тати, мами, діти, чоловіки, дружини тощо) знаходяться за кордоном, ймовірність того, що вона залишиться в Ізраїлі, вдвічі менша. Проте в цілому 80 % опитаних впевнено відповіли, що вони залишаться, або розглядають можливість залишитися в Ізраїлі. Інша справа, якщо після війни в Україні почнеться економічний бум або ж в Росії розпочнеться серйозне економічне зростання — тоді буде зворотна міграція, і швидше за все досить суттєва.
У такому випадку може виникнути цікаве явище — зміцнення общини експатів, тобто українських, російських і білоруських євреїв з ізраїльськими паспортами. Такі общини існують у низці країн світу — наприклад єврейська громада Японії, американські й англійські євреї, ізраїльтяни або ж японці, які пройшли гіюр. Єврейська община Об’єднаних Арабських Еміратів також повністю складається з експатів, а єврейська громада Сингапуру — це англомовні експати. Щось подібне значною мірою може відбутися в Україні і частково в Росії. Як до цього буде ставитися українське керівництво і суспільство, а як — російське? Я думаю, що російське — з підозрою, а українське — нейтрально або ж позитивно. До того ж це будуть люди, які приїдуть із цінними зв’язками та ідеями. Навіть до еміграції багато з них займали далеко не останні соціальні позиції в суспільстві. Відтак мені здається, що вони будуть готові зробити свій внесок в економічний розвиток країни після війни. Але якщо цього не станеться, не буде запущено черговий «план Маршала» і не відбудеться інтенсивне економічне зростання, тоді ближчим до істини буде мій перший висновок.
Проте як би там не було, єврейська тема з українського та російського контексту не зникне. Тобто єврейство тією чи іншою мірою буде присутнє в житті суспільства, і навіть якщо єврейська община зменшиться в чисельності, залишаться відносно великі єврейські центри — Київ, Харків, Дніпро, певною мірою Одеса і Запоріжжя, а єврейські громади Західної України, куди перебралися жителі зі сходу, будуть зміцнюватися. Може статися й так, що єврейська присутність, як каже Ярослав Грицак, буде в економічній та політичній стратах. Тобто євреїв в Україні буде мало, але в бізнесі, політиці, економіці, культурі, інтелектуальних колах, медіа їх буде диспропорційно багато. Тому складатиметься враження, що насправді єврейська громада в Україні не зменшилася. Третій вагомий аспект — феномен квазієврейського населення, який ми помічали упродовж останніх років ще до війни: йдеться про людей, які не мають права на повернення в Ізраїль, але мають певні зв’язки з єврейськими общинами і відчувають себе частиною цієї квазієврейської спільноти. Це більш характерно для Росії, де йшла мова про синтез російської інтелігенції з євреями, а це і є квазієврейська спільнота. Щось подібне може відбутися в Україні, особливо в нинішній ситуації буму українізму, коли наприклад репатріанти з України зараз дуже часто називають себе українськими євреями, які говорять по-російськи.
За результатами опитування, яке ми провели в кінці 2022 року серед емігрантів з України в Ізраїлі, на запитання «Яку мову ви вважаєте своєю?» приблизно 60 % респондентів відповіли, що це українська. На запитання «Якою мовою ви розмовляєте з близькими?» дві третини відповіли, що російською, а ще 20 % — що російською та українською водночас. Зрозуміло, що мігранти, які залишаться за кордоном, зрештою засвоять феномен двомовності, що має місце серед емігрантів з колишнього СРСР. У них виробиться стійкий білінгвізм: в Ізраїлі — іврито-російський, у Німеччині — німецько-російський, у Сполучених Штатах та Канаді — англо-роійський тощо. Тож я думаю, що українська мова залишиться на рівні символу, який відрізнятиме українських євреїв від решти євреїв з колишнього СРСР. Наприклад, іврит є общинним символом для російськомовних ізраїльтян, які живуть у Канаді, де робочою мовою є англійська, проте між собою вони спілкуються російською. Щось подібне може відбутися й серед вихідців з України, але я не розраховую на формування окремих українських єврейських громад у країнах імміграції: вважаю, що вони приєднаються до існуючих спільнот вихідців із колишнього СРСР. Безпосередньо в Україні ймовірно зберігатиметься українсько-російська двомовність як у спілкуванні із зовнішнім середовищем, так і всередині общин. Російська мова, як і раніше, залишиться лінгва франка для всієї транснаціональної спільноти євреїв.
«Я не думаю, що Путін є антисемітом у класичному значенні цього слова. Проте в його оточенні досить багато латентних чи відкритих антисемітів»
Якою є поточна політика режиму Путіна щодо єврейських общин Росії? Свого часу мали місце антисемітські публічні заяви міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова. Чи є інші сигнали про можливе наростання антисемітських настроїв у Росії?
Очевидно, що нинішня війна має досить акцентований єврейський аспект, диспропорційно великий у порівнянні з чисельністю євреїв у Росії, Україні та Білорусі. На першому етапі, до недавнього часу, єврейська тема сприймалася як позитивний актив. Путін, починаючи з 2014 року, виправдовував своє втручання в українські справи, а потім і пряме вторгнення військ в Україну необхідністю боротьби з «фашистським / бандерівським / антисемітським режимом». Відтак антисемітизм був третьою за значенням темою, яка ідеологічно виправдовувала агресію проти України. Тому Путін збирався «рятувати» не лише російськомовних українців чи етнічних росіян незалежно від того, якою мовою вони розмовляють, але й євреїв, звично не переймаючись питанням, чи просили вони в нього про це. У цьому контексті існував виразний попит на єврейську тематику.
Зрозуміло, що така інструменталізація єврейської теми досить легко може скотитися у звичайний антисемітизм. Як тільки хтось поставить питання про те, а як же ви збираєтеся рятувати Україну від українських євреїв, якщо там євреї президент, прем’єр-міністр, міністр оборони, мер столиці, лідер опозиції, багато інших міністрів, парламентарів та олігархів, то в такій ситуації згодиться інтуїтивна відповідь побутового антисеміта. Саме так сталося з Лавровим, який зазначив, що у Гітлера напевно було єврейське коріння. Це ж стосується недавнього висловлювання Путіна на Петербурзькому міжнародному економічному форумі. Під час інтерв’ю російського президента запитали, яким чином заяви про «фашистський» режим в Україні в’яжуться з тим фактом, що Володимир Зеленський є євреєм і не заперечує цього. Путін відповів на це так: «У мене багато єврейських друзів, і вони кажуть, що Зеленський — це сором єврейського народу». Це промовисті приклади використання стандартних антисемітських формулювань представниками керівництва Росії. Водночас я не думаю, що Путін є антисемітом у класичному значенні цього слова. Проте в його оточенні досить багато латентних чи відкритих антисемітів.
Якщо говорити про російське суспільство в цілому, то дослідження, які заслуговують на довіру, показують, що росіяни загалом не антисеміти, але вони асеміти. Це означає, що вони будуть ненавидіти євреїв, якщо існуватиме запит влади на антисемітизм. Якщо ж такого запиту не буде, росіяни байдуже ставитимуться до євреїв. Чим частіше лунатимуть подібні антисемітські висловлювання, тим активніше латентний антисемітизм буде переходити в активну площину. Все інше не має ніякого значення, як, наприклад, запитання в опитуваннях «Левада-Центру» на зразок «Чи вважаєте ви, що євреї надто часто використовують тему Катастрофи?», «Чи вважаєте ви, що євреї думають насамперед про Ізраїль чи про себе, а не про Батьківщину?». Цей центр соціологічних досліджень зокрема включав до одного зі своїх опитувань і таке запитання: «Чи готові ви погодитися з тим, що президентом країни буде єврей?». Звісно більшість респондентів відповіли, що ні. До речі, схожі тенденції демонстрували результати опитування й в Україні. Дослідження у Східній Україні, в організації якого я також брав участь і яке проводилося напередодні останніх президентських виборів у 2019 році, містило запитання «Чи готові ви погодитися з тим, що єврей буде президентом України?». Більшість відповіли «Ні», але через пів року 73 % проголосували за Зеленського. Тому подібні опитування часто мало про що свідчать.
Відтак станом на сьогодні у Росії поки немає небезпеки погромів. Але як тільки дадуть подібну команду, нічим хорошим це не закінчиться. Це певним чином пояснює позицію Ізраїлю під час російсько-української війни. Останній враховує ту обставину, що в Росії проживає пів мільйона заручників-євреїв, не кажучи вже про 40 тисяч людей з ізраїльськими паспортами. Ми не можемо пожертвувати своїми співвітчизниками. В Україні теж існує певний запит на єврейську тему. Подекуди звучать порівняння про те, що події в Україні — це Катастрофа (Шоа), Голокост, подібний до того, який пережили євреї. В Ізраїлі, як відомо, подібні заяви сприймаються дуже неоднозначно [2].
«В Ізраїлі немає різниці між українськими та російськими євреями, які приїхали 20–30 років тому, — переважно всі вони підтримують Україну»
Чи потрапили до фокусу Вашого дослідження ті євреї, які обрали активну підтримку України в протидії російській агресії? Зокрема частина українських євреїв перебувають у лавах Збройних сил України (серед них — мій колишній науковий керівник, професор Максим Гон) або ж підтримують Україну багатьма іншими способами. Що Ви можете сказати про їхній соціологічний портрет?
На сьогоднішній день пострадянські війни — російсько-українська, азербайджано-вірменська, конфлікт у Придністров’ї — вимагають від єврейських общин цих країн набагато більшого рівня лояльності, ніж це було раніше. Позиція єврейських общин є наступною: українські євреї, які залишилися в Україні або знаходяться поза її межами, тотально згуртовані на підтримку своєї країни. В Ізраїлі немає різниці між українськими та російськими євреями, які приїхали 20–30 років тому, — переважно всі вони підтримують Україну. Тих, хто підтримує російську агресію, вкрай мало. Може скластися враження, що їх багато, тому що вони іноді вдало заповнюють інформаційний простір. Насправді Росію підтримує менше ніж 5 % людей, які приїхали з колишнього СРСР до Ізраїлю. Ця ситуація радикально відрізняється від тієї, що була до повномасштабної війни. Тоді переважна більшість мігрантів не підтримувала жодну зі сторін конфлікту. Сьогодні ж, очевидно, всі симпатії на боці України.
Що стосується Росії, то звідти виїхали ті лідери і діячі єврейських громад, які виступили проти війни. Ті, хто залишився, чітко не артикулюють свою позицію, щоб влада не втручалася у їхню діяльність. Проте режим посилює тиск на значимих єврейських фігур і лідерів та починає вимагати від них публічних заяв про лояльність. У Білорусі ж єврейська тема взагалі знята з порядку денного.
Якою є політика Ізраїлю щодо нащадків людей, яким присвоєно звання Праведників народів світу?
–в Ізраїлі, ніяких обмежень для них не було і немає. Йдеться не лише про Праведників, а й про їхніх нащадків. Вони отримують статус біженців. Наскільки мені відомо, ніяких змін у цій політиці не відбулося.
Розмовляв Петро Долганов.
У публікації використано світлини з відкритих джерел.
Посилання та примітки
1 Лінгва франка (італ. lingua franca, мова франків) — зазвичай так називають мову, яка використовується для міжетнічного спілкування.
2 В українському інтелектуальному середовищі такі контексти порівняння Голокосту й подій нинішньої війни також часто викликають осуд. Зокрема, коли нещодавно один із круглих столів під егідою Українського інституту національної пам’яті хотіли назвати «Чи потрібен Бабин Яр після Бучі?», це викликало хвилю обурення через невідповідність і некоректність подібних порівнянь. Завдяки цьому організатори відмінили заплановану подію, щоправда чомусь обґрунтувавши це терористичними атаками ХАМАС на ізраїльських громадян.
Володимир Зеєв Ханін
ізраїльський політолог, професор Інституту євро-азіатських єврейських досліджень у Герцлії та Університету імені Бар-Ілана. Народився в Запоріжжі, закінчив історичний факультет Московського університету, стажувався на базі Оксфордського університету. У 1992 р. емігрував до Ізраїлю. Викладав у Тель-Авівському університеті, з 2009 р. працював у Міністерстві алії (зокрема заступником міністра). Як науковець займається дослідженням питання інтеграції репатріантів із пострадянських країн в ізраїльське суспільство. Нещодавно опубліковано його дослідження «From Russia to Israel – And Back? Contemporary Transnational Russian Israeli Diaspora». Це том 49 із серії «Європейські єврейські студії» (Europäisch-jüdische Studien – Beiträge).
Вперше опубліковано @Україна Модерна
Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).
ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.
