Як мертва російська культура вбиває українців
У нас немає іншої перспективи, крім Перемоги, для якої і заради якої ми всі живемо. Ця подія, хоч коли вона станеться, буде найбільшою подією у житті кожного.
Бачити важко. Упродовж минулих місяців війни очі вже не дивляться, не хочуть вдивлятися. Мозок відмовляється перетворювати побачене на певні сенси, бо всього вже забагато. Щодня гинуть невинні цивільні. Сини й доньки нашої країни віддають життя за її свободу. Вже, певно, не залишилося жодної родини, якої так чи так не торкнулась би війна. Усі українці, хоч би де ми були, хоч де жили, щодня відчуваємо напругу, і вона не відпускає, а тільки дужчає, бо всі ми – одне. Ця єдність народжується в теперішні страшні часи, коли кожен воєнний день має неймовірну вагу.
У нас немає іншої перспективи, крім Перемоги, для якої і заради якої ми всі живемо. Ця подія, хоч коли вона станеться, буде найбільшою подією у житті кожного. Це слід усвідомлювати. У такий час ми народилися, у такий час нам призначено сповнювати наші долі, і саме перемога над Росією у війні визначатиме подальшу історію і кожного з нас окремо, і всіх нас разом як політичної нації.
Ніхто не думав, що початок XXI століття виявиться для України таким важким. Тому, можливо, мало хто з нас, скажімо, двадцять років тому хотів усвідомлювати, що почало відбуватися 2003 року довкола острова Тузла. Що вже казати про так звану «русскую весну» 2014 року? В українців не було єдности щодо того, що робити із цією анексію, як її собі пояснювати, як реаґувати. Досить згадати, скільки було різних спекуляцій і доволі вишуканих теорій щодо сходу країни, в яких докладно, з фактами пояснювалося, чому «східняки» не зовсім українці і чому було би краще віддати Росії ці території. Мовляв, вони розмовляють російською, тож самі винні в тому, що відбулося. Навіть тепер, після повномасштабного вторгнення, іноді випадало чути або читати подібне. Але не на часі згадувати і ці спекуляції, і ці образи. Не про них тут ідеться.
Триває війна, і ми мусимо водночас захищати свої життя, наші родини, країну й підіймати власну культуру, як підіймають плугом пласт землі, щоби старе зламалося, розкришилося і стало родючим, щоб засіяти тут нові зерна. Ми всі працюємо нині для того, щоб зійшла нова прорість, щоб розквітла наша земля і наша нація.
Ми вийшли в це поле й оремо його. Піт омиває лице, а сльози і кров часом заливають очі. Бачити важко, але побачене назавжди залишається з тобою. Саме тому треба не просто дивитися, а вдивлятися, розуміти і запам’ятовувати те, що відбувається.
У розумінні народжується необхідна для подальшого життя ясність. Вочевидь, нашому народові нарешті треба прокинутися від важкого пострадянського сну, в якому не було місця прозорому баченню реальности. Нам треба зрозуміти, яку саме країну і який народ ми звикли називати братніми.
Що таке Росія, панове? Як зрозуміти той жах, який вона принесла в наші життя? Ким є ці істоти, які на танках привезли під сам Київ свою «велику культуру»? Чи можна думати про них, як про людей? Що Києву мислити про Москву, так званого «старшого брата», який насправді всі століття сусідського існування поводився як божевільна молодша сестра?
Запитань багато, вони дуже болісні, але пройти шлях розуміння так само важливо, як і пройти шлях до перемоги.
Найскладніше в цій ситуації зрозуміти, як узагалі можлива Росія. На яких засадах універсум тримає в собі певний цілісний за характеристиками й доволі великий простір, де живуть мільйони людей, які бажають убивати, ґвалтувати, знищувати сусідів. Людей, для яких нічого не варта таємниця не лише іншої культури, а й самого життя. І навіть якщо деякі з них самі не готові йти і брати в руки зброю, вони палко делеґують право на це своїм співвітчизникам, своїм «ребяткам», своїм «мальчикам». Усіляко підтримують їх і вболівають за них. І це абсолютно зрозуміло, бо державна російська політика, зокрема й внутрішня, цілком втратила навіть умовну підпорядкованість законові. Десятками тисяч до підрозділів збройних сил наймаються звичайні злодії, що перебувають за ґратами. Десятки тисяч громадян мобілізуються заради священного для кожного росіянина геноциду українців на українських територіях. Усі громадяни цієї держави так чи так стали співучасниками цієї війни. Невинних там немає.
Чи можна це зрозуміти? Вони ж такі самі, як і ми, принаймні зовні. І очі такі самі. І говорять вони зрозумілою нам мовою. Ба більше, багато хто з них є етнічними українцями. Серед цих мільйонів маніяків є безліч науковців, письменників, музикантів, політологів і журналістів, трапляються серед них скульптори, актори, фізики й математики, мистецтвознавці, філологи та філософи, принаймні так вони себе називають. Вони ж і мови нібито вивчали, і Платона читали, і Данте, і Декарта, й Рильке, і чотирьох Євангелій ніхто від них не приховував. Не кажучи вже про Конституцію.
Цілісна культурна спільнота, головною ознакою якої є неповага до інших культур, остаточна втрата принципового ставлення до самих себе і світу, знищення ціннісного виміру мислення як такого. Ці мільйони і є справжніми нащадками й представниками так званої «великої російської культури».
То чим є ця «велика російська культура»? Як можлива культура, головним результатом існування якої є постійні загарбницькі війни, тотальний геноцид, знищення цілих народів, а також виникнення ідеології, яку вже офіційно назвали рашизмом? Хоча, здається, дійсності більше відповідає термін «шизофашизм», бо в ньому є іманентна потреба бути фашистом, але при цьому називати фашистом Іншого, тим самим отримуючи право на остаточний суд над ним і, врешті, на його вбивство. Відчуття себе і своїх одноплемінців як істот, котрі мають право на фізичне знищення Інших, – характерна прикмета сучасної «великої російської культури».
Щоб зрозуміти цей феномен, вочевидь, треба коротко проговорити, що таке культура, для чого вона потрібна і які функції виконує. Здається, це не надто складне завдання, якщо на цьому шляху не створювати самим собі зайвих труднощів. Культура — це особливе штучне середовище, що його творять люди і в якому людське суспільство здатне формуватися та відтворюватися власне як людське, а конкретна людина — набувати ознак істоти, спроможної на трансцендування, тобто на перевищування власних фізичних, емпірично усталених рамок існування. Саме здатність виходити у своїх вчинках за рамки фізично даного і є головною ознакою людської істоти.
Коли я чиню по совісті, я дію, спираючись на те, чого фізично немає. Немає жодної совісти, як, власне, й Бога – як предмета серед предметів. Натомість совість – безумовний факт мого існування, і Бог, звісно, теж існує, але як сили, дію яких я не можу не відчувати в собі. Так працює ціннісний простір, власне, людський простір у кожному з нас. І у своїй значущості для нас він перевищує всі дані предметного ряду. Ціннісне невидиме і не спирається на емпіричне. Емпіричне безумовно дано нам у відчуттях, але фактично воно є мінливим, і в ньому, як і у будь-яких фактах, як колись зауважив Аристотель, сенсу немає. Сенс виникає тільки тоді, коли людина здатна впорядковувати хаос предметного світу, спираючись на мережу ціннісних, абсолютно невидимих не предметних констант.
Не таємниця, що людина – двоприродна істота. Ми, зрештою, якщо брати наш тілесний складник, не надто далеко відійшли від братів наших менших на цій планеті. Склад крові людини і будь-якого притомного українського поросяти майже тотожний. Мої бажання зберегти себе, нагодувати, так-сяк продовжити рід не вельми відрізняються від такого ж інстинкту ворона, що літає над київським лісом десь між Бучею і Бородянкою.
Але в нас є і суто людська природа, ціннісна за суттю, яка абсолютно не збігається з органічними даними нашого існування. У цьому сенсі люди — абсолютно штучні істоти. Ми в природний спосіб не народжуємося. Народжується щось первісне, маленьке і в своїй основі майже абсолютно тілесне. Кожен має пройти довгий життєвий шлях, тримаючись культури і культурних інституцій людства, щоб мати можливість нарешті народитися вдруге — як людина серед людей.
І все власне людське не має підґрунтя у нашому фізіологічно-психологічному статуті. Добро не народжується природно. І моральний вчинок не може мати емпіричні причини. Добро — тому що добро. Воно є причиною самого себе. Але для його втілення у світі, як правило, потрібна важка праця і напруження всіх наших сил. Ба більше, щоб чинити по совісті, по доброті, по милосердю, дуже часто треба піти проти власних емпіричних потреб і зауважень нашого інстинкту самозбереження. Це завжди ризик, завжди самотність і завжди особиста відповідальність за те, що відбувається у світі. Відповідальність, яка є ознакою самосвідомости, ознакою світла, що осяває всі мої дії, всі бажання і вчинки з перспективи вічности й краси. Які, своєю чергою, ми перевіднаходимо у культурі й у власній душі, бо саме в душі щось відгукується на предмети і речі культури.
У цьому сенсі будь-яка культура як особливий штучний витвір, а також усі предмети і речі культури – це безумовно механізми відтворення в людині людського, ціннісного, того, що неможливо звести до категорій предметного хаосу, в якому всі ми змушені існувати. Проходячи крізь світ культури, стаючи дотичними до художніх висловлювань, зафіксованих у літературі, музиці, живописі, рухаючись крізь давньогрецьку філософію і римське право, істота, що має два ока й дві ноги, здобуває здатність орієнтуватися у речах світу, водночас відбудовуючи себе як істоту, дотичну до ціннісних основ буття.
Тож культура як штучне середовище є водночас і продуктом зусиль людства, і ґарантом його людськости, матрицею, в якій визріває і суспільство, і конкретна особистість. У світлі цих міркувань по-особливому сприймається так звана російська культура, яка народила одностайний шизофашизм десятків мільйонів людей. Чи не одинокою спільною ознакою цієї людської конґломерації є абсолютна зневага до ціннісного простору. Свобода, закон, особистість, повага до Іншого, здатність до милосердя і доброти – смішні й неактуальні речі для цих істот. Навіть у кращих представників цієї нації – особливо у зв’язку з тим, що робить Росія в Україні, – легко розпізнається абсолютна самозакоханість, інфантильність, відсутність емпатії тощо. Нездатність до ціннісних орієнтирів робить представників російської культури сентиментальними монстрами.
Досить згадати проєкт фотографа Сєрґея Пономарьова «RELOCATED». Чулпан Хаматова тримає портрет батьків і м’яку іграшку. Міхаіл Фішман хвалиться тенісною ракеткою. Ілья Красільщік тішить око своєю домашньою пательнею – тощо, тощо, тощо. Ця справжня феєрія ностальгії дала можливість відомим російським еміґрантам останньої хвилі продемонструвати найдорожче, що вони вивезли з Росії. Сам Пономарьов пише:
Вони публічно засудили війну, і їхні голоси мають вирішальне значення. Нове покоління російських вигнанців розкидано Европою і пострадянськими республіками.
Тут характерне тримання за пострадянщину, підсвідоме невизнання незалежних уже протягом тридцяти років країн самостійними. Але у зв’язку із цим проєктом здається дуже доречною ініціятива Каті Марґоліс, письменниці й художниці, яка в себе на сторінці у фейсбуку зробила диптихи, додавши до фотографій російських еміґрантів останньої хвилі документальні світлини, на яких зображено справжніх жертв війни, що триває: українців, живих і мертвих, українців, яких убила велика сучасна російська культура, культура сентиментальних убивць і ґвалтівників. Культура людей, у яких абсолютно відсутня відповідальність не тільки за власний народ, за країну, в якій вони народилися і жили протягом усього життя, а й передовсім за самих себе. Ти — росіянин. Це твоя країна. Це ти підтримував імідж цієї влади і працював на нього. Якщо ти не приймаєш відповідальности за те, що відбувається, тебе просто немає як особистости. Бо головною ознакою особистости є саме відповідальність за все, що відбувається в просторі твого життя.
У проєкті «RELOCATED» дивовижне все. І його простота, і легкість, і показовість. Він став нібито лакмусовим папірцем, який дуже чітко визначив: кращим представникам цієї культури бракує совісти, художнього смаку, просто людської гідности, щоб не насолоджуватися естетикою своїх вигаданих страждань у час, коли гинуть тисячі українців. Росіяни вбивають і автоматично зображають себе жертвами. Вони справді нездатні побачити, як сприймаються зі своїми сковородами і вивезеними з Росії приватними бібліотеками. Естетику їхніх поневірянь підкреслюють прекрасні помешкання, в яких усе це знімалося. Хороші росіяни красиво страждають. В Україні в цей час гине цивільне населення, сотні тисяч залишаються без домівок і без сподівання на власний дім. Тисячі викрадених, сотні вбитих дітей, зруйнованих життів, безліч зґвалтованих, закатованих, понівечених, назавжди травмованих. Унаслідок обстрілів російських окупантів зазнали руйнацій і пошкоджень сотні об’єктів культурної спадщини України національного та місцевого значення. Знищено або постраждали сотні мистецьких об’єктів і таких закладів культури, як релігійні споруди, бібліотеки, музеї та заповідники.
Це справа рук ваших співгромадян, дорогі росіяни. І ви теж винні в цьому. Не можете не бути винними. Бо це ваша країна, ваш народ робить усе це жахіття. Ви дали мовчазну згоду на те, щоб такі жахіття стали можливі, навіть якщо припустити, що не дійшло до вашої активної участи у формуванні сучасних імперських наративів. Зрештою, так звана російська інтеліґенція завжди робила все для того, щоб посмішка дракона здавалася привабливішою.
Для мене очевидно, що російська культура — культура мертва. У тому ж сенсі, в якому ми говоримо про мертві мови. Немає живих носіїв. Мільйони росіян, які радіють смертям українських дітей, які легко відмежовуються від того, що відбувається, які нездатні не тільки до емпатії, а й до елементарного почуття відповідальности, тільки зовні, тобто біологічно, є живими істотами. А насправді цілком можливо, що вони провели все життя в лімбі переднародження, так і не народившись, власне, як люди.
Десятки прекрасних письменників, музикантів, художників, інших геніїв російського національного духу і минулих часів, і сучасних виявилися неспроможні сформувати механізми, які відтворювали би в росіянах саме людське. Найбільше, на що здатні представники цієї культури, — це жорстока й цинічна сентиментальність дешевого ґатунку. Сентиментальність загалом нескладна і багато не вимагає; вона тим і прикметна, що заради неї не треба нічого робити. Сентиментальність — це почуття без учинку. Життя, в якому немає проблиску совісти й відповідальности за своє існування, тільки прекраснодушне вихваляння існуванням, яке їм дарував Творець. Більших тварин, ніж сентиментальні люди, важко знайти.
Але в умовах війни прекраснодушність здатна набувати форм, які перетворюють цю дешеву російську сентиментальність на воєнний злочин. Буквально сьогодні я прочитав у френда на фейсбуці допис про те, що українських дітей, депортованих до Російської Федерації, щодня змушували виконувати не тільки російський державний гімн, а й відомий неформальний гімн руху авторської пісні у пізні радянські часи – «Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались». Діти, які відмовлялися співати, зазнавали тортур.
У цьому факті вся велика російська культура. Бардівський гімн, що його співають залякані й замучені українські діти, — це і є ця культура. У цій пісні, в цьому акті нарешті з’єдналися, обійнялися і заспокоїлися на одному неподільному духовному цвинтарі і Пушкін із Ґрібоєдовим, і Толстой із Алєксандром Блоком. І справді, так прекрасно, що вони нарешті тут, на цьому цвинтарі, всі зібралися, і нарешті їх усіх можна побачити й порадіти прозорій ясності того, що відбувається. Якщо у когось іще вистачає сили на це.
Фактично велика російська культура — це мертвонароджений комплект іноді справді видатних творів мистецтва, які виявилися неспроможні перетворити біологічних істот на людей. Зовні цей феномен дуже скидається на те, що ми звикли іменувати культурою, але це щось абсолютно протилежне. Це не-культура, і навіть не в тому сенсі, що це підробка, фальсифікат, а в тому, що це особливий об’єкт, який здатний виконувати свої функції і максимально виконує їх тільки тоді, коли він майже ідентичний із культурами інших народів. Аж настільки, що дуже легко обманутися, піддатися на цей обман, на вишуканість форм, яких він здатен набувати. Відкрити обійми назустріч і останньої миті перед бомбардуванням твоєї столиці побачити темряву і неживих, котрі йдуть, щоб угамувати жагу вбивства, бо іншої справжньої жаги в них ніколи не було.
Я впевнений, що існує певна структурна проблема пізнавально-етичного ґатунку в цьому корпусі текстів — і літературних, і, скажімо, архітектурних чи музичних. У мистецьких творах вона набуває естетичних обрисів. Ця естетична неповноцінність, спільна для всієї російської культури, базується саме на помилках у пізнавально-етичній площині. Вона складна, і при цьому не достатньо очевидна.
Гадаю, феномен так званої імперської свідомости – це тільки зовнішній аспект. Значно важливішою, як мені здається, є відсутність розуміння серед кращих представників російської культури того, що свобода особистости неможлива у суспільстві, де немає свободи, що, своєю чергою, вільне демократичне суспільство неможливе в умовах тотальної несвободи конкретної персони. Зазвичай російські митці були готові віддати особисту громадянську свободу молоху російської державности. Аналізувати тут окремо поетику тих чи тих письменників буде зайвим, але, як мені здається, можна вказати на досить притомний аналіз пушкінського міту, що його здійснив Міхаіл Епштейн у листопаді минулого року на сайті «Радіо Свобода».
«Иные, лучшие, мне дороги права; Иная, лучшая, потребна мне свобода...» Що таке ці карбовані рядки – захист свободи чи формула відмови від неї і, зрештою, від самого себе? Свобода, яка заздалегідь обмежує себе рамками «кращої» і підриває довіру до «гіршої», суспільної свободи, до «гірших», громадянських прав... Гірко усвідомлювати, що історичні наслідки цієї самоомани судилося звідати на власній долі не лише поетам, а й їхньому народові.
Либонь, саме чинник свідомої відмови від особистої свободи, свободи громадянської не дав російському національному комплектові художніх висловлювань, прекрасних духовних станів, а також безнастанному хаосу напівнароджених суспільних громадських структур перетворитися на культуру. Свідома відмова від свободи обернула всю цю мистецьку розкіш спочатку на купу непотребу, а потім на об’єкт під назвою «не-культура». Я впевнений, що про це ще міркуватимуть і писатимуть філософи, мистецтвознавці, філологи, історики, інші освічені люди. Думаю, справді цікаво буде зрозуміти, як саме нашим північним сусідам, прекраснодушним і сентиментальним, вдалося не стати людьми з громадянською, а не рабською свідомістю, як вони спромоглися відмовитися від особистісного бачення світу і себе в ньому. Замість зброї громадянського опору обравши пательні, замість думок — м’які іграшки в голові. Пізня радянська естетика повсякденного і повсякчасного інфантилізму, тріюмф тваринного й безвідповідального існування.
Прокляття впало на ваші голови, панове. Із вашою бардівською піснею. Із вашою культурою. Із сентиментальною любов’ю до будь-якої влади. Із вашим цинізмом і презирством до Іншого. І нікуди вам від цього прокляття не подітися.
Неймовірна за жорстокістю війна, яку російська держава разом із мільйонами росіян веде проти України й українського народу, нарешті окреслила всьому світові потойбічну порожнечу і темряву Росії, навмисну чорноту і марність усіх її зусиль. Пьотр Яковлєвіч Чаадаєв — один із небагатьох справжніх російських філософів, якого російський уряд свого часу оголосив божевільним за його твори, писав у «Філософських листах»:
Самотні в світі, ми нічого не дали світові, нічого не навчили його; ми не запропонували жодної ідеї до численних ідей людських, нічим не сприяли проґресові людського розуму. Все, що ми отримали від цього проґресу, ми спотворили. Від першої хвилини нашого суспільного існування ми нічого не зробили для загального блага людей; жодна корисна думка не народилася на безплідному ґрунті нашої батьківщини; жодна велика істина не вийшла з нашого середовища; ми не завдали собі клопоту придумати щось самі, а з того, що вигадали інші, ми переймали тільки оманливу зовнішність і марну розкіш.
Відтоді нічого не змінилося. Може, за одиноким винятком. Росія нарешті спромоглася на справді непересічну річ. Вона вирішила на очах у всього людства, буквально в режимі нонстоп знищити дотла одну з найбільших европейських держав. Сотні тисяч росіян прийшли в Україну вбивати, ґвалтувати, руйнувати, красти пральні машини й унітази. Найпотужніша маніфестація справжньої сутности російської культури. Росіяни таки змогли гідно втілити не-життя своєї нації, не-народженість свого суспільства. Ця не-культура таки дала плід, гідний себе. І людство ще довго смакуватиме його і після того, як вона зійде зі світової арени в пітьму й забуття, де їй самісіньке місце.
Далебі, саме це й становить головну різницю у світобаченнях росіянина і притомного українця: ставлення до наявности на планеті державного утвору, званого Росією. Росіяни – «хороші» й «погані», імперці й ліберали – не бачать без нього дальшого поступу світової історії. Натомість українці вбачають у Росії з її «великою російською культурою» головний чинник, здатний той поступ урвати, й тому абсолютно певні, що на її місці має постати щось принципово нове. Зрештою, нехай це не буде просто невиразна місцевість із болотами та річками, на яких рибалить мирний китайський поселенець. Нехай на ній постане якась держава чи шерег національних держав зі своїми конституціями. Хай там що, такою, як вона є тепер, Росія не має права залишитися на світовій мапі. Бо Росія – це війна й убивства, темрява і падіння. Бо велика російська культура – це цілком перевірений спосіб віддати душу дияволу: безвідповідальній сентиментальності, за якою стоїть хаос емпіричного, що не бажає підкорятися світлу буття.
Про автора
Письменник, літературознавець, критик
Київ
Український письменник, поет, перекладач, літературознавець та кінокритик. Закінчивши Донецький університет за спеціальністю російська філологія та культурологія, він писав і друкувався повністю російською мовою. Після початку російської агресії на сході України, Рафеєнко залишив Донецьк і переїхав до міста під Києвом, де написав «Мондеґрін: Пісні про смерть і любов», свій перший роман українською мовою, який увійшов до шорт-листа Національної премії імені Тараса Шевченка, найвищої нагороди України в галузі мистецтва і культури. Серед інших визнань — лауреат премії імені Володимира Короленка за роман «Коротка книга прощань» (1999) та літературної премії Вишеградського східного партнерства за роман «Довгі часи» (2017).
Вперше опубліковано @Krytyka
Проєкт «Війна — це... Українські письменники про те, як пережити катастрофу» виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE).
