Якою була «анатомія» Голокосту в тринаціональній Галичині? - Україна Модерна
Історики полюбляють заглиблюватися в минуле. І я, не будучи винятком, пропоную почати розмову про рецензовану монографію з порівняння двох історичних ситуацій. У вересні 1655 р. армія Богдана Хмельницького за участю російського війська під проводом боярина Василя Бутурліна взяла в облогу Львів і поставила вимогу: «Жидів, оскільки вони є ворогами Христа і всіх християн, видати з усіма маєтками і з дітьми і з жінками» [1].
Натомість міська громада відмовилася і зрештою сплатила великий викуп. Ми не знаємо аргументів, які дворяни і міщани римо-католицької, греко-католицької, греко-православної, вірмено-католицької та юдейської віри (або, кажучи сучасною мовою й уживаючи сучасні поняття, — поляки, українці, німці, вірмени та євреї) обговорювали між собою. Однак їхнє рішення — відоме.
Звісно, чинником солідарности ранньомодерних львів’ян був спільний досвід: у жовтні 1648 р. місто вперше оточила армія Богдана Хмельницького разом із кримськотатарським військом Туган-бея і намагалася захопити, проте й тоді задовольнилася викупом. Як промовисто написав тогочасний єврейський історик Натан Гановер у хроніці «Книга глибокої безодні» (Yeven metsula):
«Ворог, підійшовши до Львова, отаборився на полі біля Високого Замку, який знаходився поза мурами міста. З Високого Замку по ньому стріляли й убили тисячі православних і татар — доти, доки полякам не довелося за браком води залишити Високий Замок. І вони відступили в місто, а городяни попалили всі будинки попід мурами, аби вороги не змогли в них укриватися. Але, незважаючи на це, ворог захопив Високий Замок, і місто було взяте в облогу з усіх боків, і люди боялися виходити зі своїх домівок через гарматні ядра, що ними стріляли з Високого Замку. І в місті почалися моровиця та великий голод…
<> І Хмель (х. б. с. й. і.) [2] послав до міста свого тисячника на ймення Гловацький, який походив зі шляхти, але присягнув йому, зрадивши свого короля, з кількома козацькими начальниками, аби вони домовлялися про угоду. Після цього до Хмеля (х. б. с. й. і.) вийшло з міста багато шанованих мешканців для переговорів про угоду, й серед них львівський штадлан ребе Шимон. Було домовлено, що все місто — як євреї, так і християни — має сплатити на викуп своїх душ 200 тис. золотих. Оскільки ж готівкою такої суми грошей не було, то віддали срібло й золото, а також різні товари, що їх рахували за такою низькою ціною, якої ніколи в ті часи не бувало навіть для купців. Срібло й золото важили на великих вагах так, як важать олово, й віддавали за півціни. Так було пограбовано св. громаду Львова, і уподібнилася вона до ставка, з якого виловили всю рибу» [3].
Минуло майже триста років — й у червні 1941 р. вермахт увійшов у Львів. Одразу ж німецька окупаційна влада спровокувала єврейський погром, основними учасниками якого стали українці. Тож 1655 р. львів’яни були солідарні між собою, а якщо ми говоримо про православних русинів (сучасною мовою — українців) — навіть більше із іновірними сусідами, ніж зі своїми одноплемінниками й одновірцями по той бік міських мурів. Інша річ — 1941 р.
Логічне питання для історика: чому поширення національної свідомости серед мешканців України й атмосфера насильства періоду Другої світової війни внеможливили ту соціяльну солідарність, яка могла існувати у світі релігійних війн, тай у корпоративному суспільстві XVII ст.? Приклад Львова показовий і для решти міст Східної Європи. Тим паче для ближчих галицьких міст. Хай рецензована книжка допоможе відповісти на це питання!
1. Хто такий автор?
Омер Бартов — американський історик, який походить з Держави Ізраїль і відомий своїми дослідженнями військової історії Другої світової війни та Голокосту. У 2018 р. побачила світ книжка, присвячена історії галицького міста Бучач, із якого походить родина матері історика і яке розташоване у Тернопільській області України. Починаючи роботу над дослідженням про Голокост у Бучачі, Бартов здійснив подорож Західною Україною, слідами якої в 2007 р. опублікував книжку «Стерті. Зникаючі сліди єврейської Галичини у сучасній Україні» [4]. Це дослідження породило дискусію серед колег з України і не тільки, висвітлену на сторінках форумів часописів «Україна модерна» й «Ab Imperio» [5].
Реакція істориків на цю книжку Бартова варта окремого аналізу. На мою думку, проблема неприйняття «Стертих» багатьма колегами полягає у «відстороненій» позиції автора, що визначає не тільки «холодний» стиль його письма, а й помилки у викладі української історії та сьогоднішніх реалій [6], хоча авторська критика української «непам’яти» про євреїв є серйозним тестом на суспільну «дорослість» [7].
Написання «Анатомії геноциду» тривало більше десяти років. За кілька останніх років книжка була перекладена польською, івритом і німецькою, але досі — сподіваюся, поки тимчасово, — не українською. А в 2020 р. праця здобула престижну американську Національну єврейську книжкову премію. Це дослідження теж викликало неоднозначну реакцію істориків, які раніше виступили рецензентами книжки.
Звідси ставлю перед собою завдання проаналізувати не тільки Бартову «Анатомію геноциду», а й одну з дискусій навколо книжки, яку організував на своїх сторінках впливовий американсько-російський часопис «Ab Imperio» за участю самого автора [8]. Це також допоможе дати відповідь на непросте практичне питання про те, як історику бути зрозумілим для своїх колег.
2. Про що ця книжка?
Зазвичай читачі отримують відповідь на запитання «Про що книжка?» з її заголовка. Але не в цьому разі. «Анатомія геноциду» — не тільки про історію Голокосту в Бучачі, або навіть передісторію, історію та комеморацію трагедії євреїв міста, а й також про всю попередню єврейську історію Бучача від середньовічної Корони Польської.
У «ностальгічному» вступному слові під назвою «Спогади з дитинства» Бартов звернувся до своєї родинної історії та біографії своєї матері й заявив, що «ця книжка намагається реконструювати життя Бучача у всій його складности і змалювати, як польське, українське та єврейське населення міста мешкали пліч-о-пліч протягом кількох століть, сплітаючи свої власні оповіді про минуле, висловлюючи свої відмінні розуміння теперішнього й формулюючи надто відмінні плани на майбутнє. Життя у містах на кшталт Бучача тривало в умовах постійної взаємодії між різними релігійними й етнічними громадами» (p. 4) [9].
Від себе відзначу: у цій декларації авторського задуму навіть не зроблено акцент на єврейській історії. Тож книжка замислена як історія міста трьох народів. Чи досяг автор цієї амбітної мети, яка самим своїм формулюванням заслуговує на читацьку повагу?
Українському читачу, можливо, відомий такий підхід, коли автор викладає єврейську історію міста загалом. Історик-аматор, за фахом — музикант і педагог, Володимир Музиченко написав докладну книжку «Володимир єврейський. Історія і трагедія єврейської громади Володимира-Волинського», яка витримала два видання українською та ще одне — англійською. Це історія єврейської громади Людмиру, як євреї називали це місто на Волині, з особливою увагою до Голокосту, а також й історія єврейського земляцтва вихідців із міста і сучасної комеморації Голокосту у Володимирі [10].
Творчий задум Бартова — схожий, хоч і не обмежений єврейською громадою, виходячи з його власного висловлювання зі вступу до «Анатомії геноциду». Перша проблема полягає в тому, що цей намір контрастує із заголовком книжки, який стосується тільки Голокосту, а друга — в тому, що не відповідає й підзаголовку «Життя і смерть міста Бучач». Адже «смерть» спіткала тільки єврейську громаду міста, а саме місто — хай і відмінне від того Бучача, в якому мешкали родичі автора, — досі займає певну точку на мапі України. Тож підзаголовок — саме про єврейську історію міста. Для українського ж читача підзаголовок може виглядати образливим, хоча повинен змусити замислитися про «пам’ять міста» — про те, чому в книжці «Стерті» Бартов із сумом констатував: добре, що його матір — на відміну від нього — ніколи не побачить сучасний Бучач…[11]
Згаданий контраст між заголовком і змістом книжки виявився справжнім «каменем спотикання» для його рецензентів з «Ab Imperio». Редактор часопису Ілля Герасимов та українська історикиня Владислава Москалець убачили у цій суперечности авторську позицію: Бартов написав історію Голокосту longe duree, тобто в тривалій історичній ретроспективі. Звідси Герасимов поставив під питання зв’язок між війнами середини XVII ст. і Голокостом [12], а Москалець побачила в авторському підході спробу раціоналізувати «ірраціональний лічильник насильства серед сусідів» у багатовіковій історії міжетнічних відносин у Східній Європі [13].
У своєму слові-відповіді Бартов був вимушений констатувати, що обидва історики його не зрозуміли [14]. Саме так, не зрозуміли. Річ не в тім, що заголовок книжки не відповідає змісту, а підзаголовок — задуму, хоч і відображає зміст. Поставлю питання: чому рецензенти так не зрозуміли автора?
Моя відповідь полягає в тому, що сучасні історики пишуть «процесуальні» тексти — наукові статті, дисертації та монографії. «Процесуальними» називаю їх тому, що в них висвітлений якийсь процес, навіть якщо йдеться про окрему подію, яка є відносно цілісним явищем, або постать, у якій біографія творить зв’язок між діями та періодами. А якщо історик пише іншу книжку, наприклад — підручник з історії міста, регіону, України загалом? Як жартував один мій університетський викладач: «Історія України від мамонтів до сьогодення». У цьому жарті — тільки половина жарту. о в підручнику мають бути й умовні «мамонти», й не менш умовне «сьогодення».
Питання полягає в тому, що в книжці про якесь місце саме ця локація і виступає тою «рамкою», яка поєднує явища «всередині» та відокремлює від явищ «назовні». Якщо продовжимо говорити про підручник з історії України, то приблизний кордон сучасної Української Держави «підсумовує» українську історію, поєднуючи поселення первісних людей із початком ХХІ ст. А якщо йдеться про книжку з історії Бучача, то місто «рамкує» всю його історію — і ті історії, які не стосуються Голокосту, і ті історії, які стосуються його. Тож Бартов узявся за написання книжки про Бучач із наголосом на Голокості, але не тільки про Голокост. А його рецензенти вирішили, виходячи із невідповідного заголовку та надто академічних уявлень про наукові тексти, що книжка Бартова тільки про Голокост. Звідси вони виснували: якщо в книжці про Голокост описані події до ХХ ст., значить автор начебто переконаний, що ці події вплинули на Голокост.
Що ж робити історикам, щоби бути однозначно зрозумілими? По-перше, очевидячки, треба правильно формулювати заголовки. Й тут варто знову згадати про «Володимир єврейський. Історія і трагедія єврейської громади Володимира Волинського» Музиченка яко книжку з «правильною» назвою: метафоричним заголовком та однозначним підзаголовком. Нижче покажу, що й заголовки перших глав «Анатомії геноциду» працюють на нерозуміння книжки.
По-друге, авторам варто пояснювати у вступі, чому саме присвячене дослідження: процесу, події, постаті або локації. Бо якщо книжка про якесь місце, то в ній висвітлюватимуться різноманітні сюжети, які можуть бути пов’язані між собою хіба цією локацією — містом, регіоном, країною. Можливо, доречно вказувати, які завдання ставить перед собою історик і які аспекти охоплює його дослідження. Інша річ, що дальший виклад має відповідати багатозначному вступу. Відзначу, що цього не побачимо в книжці Бартова. Тож історик має бути насамперед зрозумілим: інакше його пошуки та побудови не будуть переконливими.
3. Острів «Бучач»: єврейська історія до «епохи націоналізму»
«Анатомія геноциду» складається зі вступу, про який ішлося вище, семи глав і післямови. Перша глава називається «Збирається буря» (“The gathering storm”). Якщо поєднати із заголовком книжки, то виглядає так, начебто у цій главі розглянуто передумови Голокосту. Як ішлося згаданим вище рецензентам книжки. Насправді — аж ніяк. Глава присвячена історії міста від XVII ст., коли маємо перші свідчення письмових джерел про єврейську громаду Бучача, і доходить до Першої світової війни. Тож більш доречним був би заголовок глави на кшталт «Єврейське життя міста Бучач».
Специфіка авторської оповіді про мале місто полягає в тому, що Бартов починає свій виклад не з історії регіону. Він тільки згадує про належність Бучача до Червоної Руси, яку сьогодні називають Галичиною, до двох пов’язаних держав — Корони Польської та Речі Посполитої. Та й наводить відомості, що найдавніший єврейський надгробок датований 1587 р. і що на початку XVII ст. місто перейшло під владу магнатів Потоцьких (p. 8). Власне тоді правильно було би вказати, що Бучач — не «місто», тобто самоврядний населений пункт, а «містечко» — приватновласницьке місто. Зазвичай власники містечок — польські магнати — запрошували у свої володіння євреїв на умовах сплати невеликого чиншу — фіксованого грошового податку. Саме тому слово «містечко» (їдишем — штетл) й асоціюється з єврейством Східної Європи загалом і досі має ностальгічний присмак для нащадків євреїв із теренів колишньої Речі Посполитої у західних та не дуже західних країнах.
Авторська неувага до історії Галичини, а відтак і до місцевих українців та поляків, виглядає невиправданою. Якщо про містечко, яким було Бучач, не маємо докладних відомостей, то доречним було б охарактеризувати регіональну історію загалом. Саме таким шляхом і пішли автори статті «Історія Бучача» в українській «Вікіпедії», в якій власне міські події розпочинаються тільки від XV ст.[15]
Натомість історичну подієвість від Бартова відкривають події Хмельниччини — перших етапів Української революції 1648–1676 рр., під час яких у жовтні 1648 р. Бучач — за хронікою Натана Гановера — потрапив у козацьку облогу, зазнав великих втрат (напевно, все ж таки не в тих масштабах, про які писав ранньомодерний єврейський історик), проте вистояв (p. 9–11):
«А в сильних та укріплених містах — Кам’янці-Подільському, св. громаді Язлівця, св. громаді Бучача, св. громаді Комарна, св. громаді Белза та в Сокольському монастирі — шляхта і євреї, що там перебували, вистояли проти розбійників. Вони стріляли по них із гармат і повбивали силу лиходіїв, і ті не спромоглися заволодіти жодною із зазначених фортець, і відступили звідти з великою ганьбою, бо мешканці згаданих міст не бажали ані домовлятися з ними про викуп, ані дати бодай найменшої речі. Проте в усіх цих місцях панували страшна моровиця та голод, від чого померли тисячі й десятки тисяч євреїв» [16].
Наступні описані Бартовим події стосуються Польсько-турецьких війн 1672–1676 і 1683–1699 рр., внаслідок яких Поділля — разом зі східною частиною Бучача з 1672 по 1683 рр. — перебувало у складі Османської імперії. Завершення цих війн означало відновлення привілеїв бучацьких євреїв і продовження мирного життя (p. 11–13). Саме в першій половині XVIII ст. були споруджені Велика синагога Бучача і прилеглий до неї бейт-мідраш — школа з вивчення Тори і Талмуда.
Якщо середньовічна історія Галичини майже не представлена на сторінках книжки, а ранньомодерної Галичини — показана лишень епізодично, то модерна історія вже докладно висвітлена і розпочинається екскурсом у регіональну історію, коли Галичина була включена до складу Австрійської імперії. Тоді імперські чиновники розробляли проєкти реформування становища євреїв, які ґрунтувалися на ідеї, що євреї мали полишити свої поширені заняття — роздрібну торгівлю та дрібне ремесло — і перейти до «продуктивного» землеробства. Звісно, ці проєкти були безрезультатними, зате виказували, що Дунайська монархія уявляла себе «цивілізатором» своїх галицьких окраїн. Звідси австрійська влада підтримувала освітні зусилля єврейських просвітників — маскілім, які були прибічниками єврейського просвітництва — Гаскали. Просвітники обстоювали інтеграцію євреїв у модерне суспільство і перетворення своїх одноплемінників на світську спільноту (p. 17–18).
Справжні реформи, за викладом автора, відбулись у середині ХІХ ст.: у 1848 р. було скасоване кріпацтво, що спричинилося до постання модерної української нації. Тут Бартов звертається до українського націєтворення й українсько-польського протистояння, а також до українського ставлення до євреїв як економічних конкурентів, які визискували селянство (p. 19–22).
Наступним реформістським кроком австрійського уряду стала здійснена у 1867 р. емансипація євреїв, тобто скасування правових обмежень, хоча євреї не були визнані в Австро-Угорщині окремою національною спільнотою. Додам од себе: проєкти австрійських чиновників та єврейських просвітників були втілені не стільки ними, скільки самою соціяльною модернізацією з притаманними їй стрімкою урбанізацією і становленням капіталістичних відносин.
Прогнозовано чимало уваги Бартов приділив бурхливому початку ХХ ст. Наприклад Бучацькій гімназії, заснованій у 1899 р. (p. 26–28). Щоправда, у главі хіба згаданий без наведення біографії бурмістр (мер) Бучача — єврей Бернард (Абіш) Штерн, якому присвячена окрема стаття у польській «Вікіпедії» [17]. Серед «персонажів» останніх сторінок глави: представник просвітницької родини Оскар Кофлер, теж виходець із сім’ї маскілім — соціяліст Фабіус Нахт і його не менш «ліві» сини — Макс і Зігфрид, які були однолітками найвідомішого уродженця міста ізраїльського письменника Шимона Йосефа Агнона (p. 22–24, 26–33). Автор згадав і про українсько-єврейську співпрацю під час виборчої кампанії до Райхсрату 1907 р., спрямовану на поборення польської гегемонії (p. 33–34).
Отже, перша глава задає траєкторію для всієї книжки. Перед нами — історія єврейської громади міста. На жаль, не Бучача загалом попри те, що про це було заявлено у вступному слові. Бо ж якщо автор ставить на меті проаналізувати міжетнічні відносини, то не має обмежуватися єврейською спільнотою. Наприклад, відома українському читачеві книжка ізраїльського історика Шимона Редліха «Разом і нарізно в Бережанах», присвячена іншому місту сучасної Тернопільщини, висвітлює історію всіх трьох громад міста, щоправда тільки за міжвоєнних і воєнних часів [18].
Нехай авторський виклад з історії до ХХ ст., якби Бартов пішов тринаціональним шляхом Редліха, нагадував би реферат із чужих монографій. Зате перед читачем постала б цілісна картина Галичини трьох народів, до якої належав і Бучач. Натомість автор звузив свою перспективу. Саме через неувагу до регіональної історії та обмеженість єврейською громадою я висновую, що в книжці йдеться про єврейський острів «Бучач» у різнонародному морі Галичини. Завершу огляд глави розлогою промовистою цитатою з передостаннього абзацу, в якій наголошено на небезпеці зростання націоналізму в поліетнічному світі, яким була «стара Галичина»:
«[Від того часу,] як люди почали ідентифікувати себе за національністю та ідеологією, вони також інакше побачили інших, визначаючи їх не тільки за релігією й етнічністю, а ще й за тим, чи дає історія їм право жити там, де вони мешкають. Відтак ті, хто потрапив у націоналістичний дискурс, обмежували свій горизонт, визначаючи, хто вони і до чого належать, на що мали би і мусили би сподівалися і за що боротися. У цьому хороброму новому світі великі колективи перетворювалися на спільноти віри в те, що історія та майбутнє визначені національною належністю. За цією вірою інші виключалися за визначення — і цього наслідку неможливо було уникнути» (р. 36).
4. ХХ століття набирає оберти: від початку Першої світової війни до кінця Другої Речі Посполитої
Перша світова війна стала великим зіткненням не тільки імперських автократій і демократичних республік, а й націоналізмів, які брали на озброєння ворогуючі актанти, разом із танками та літаками. Велика війна продовжилась у повоєнних конфліктах [19], зокрема в Українсько-польській війні 1918–1919 рр., яка наклала свій виразний відбиток і на 1920–1930-і рр., і на період Другої світової війни, і навіть на перші повоєнні роки. Саме тому вирішив об’єднати в один параграф розгляд двох глав книжки Бартова «Вороги на власний розсуд» (“Enemies at their pleasure”) та «Разом і нарізно» (“Together and apart”). Як тут знову не згадати про відому книжку Редліха?
Назва глави про Першу світову війну й наступну Українсько-польську війну — «Вороги на власний розсуд» — здається зрозумілою, якщо йдеться про Велику війну: всі тогочасні великі держави «на власний розсуд» йшли назустріч цій війні. Однак Українсько-польська війна була інакшою, а з огляду на своє значення для міжетнічних відносин наступних десятиліть варта винесення в окрему главу.
На початку глави автор зробив слушне зауваження, що його читачам набагато краще відомі події на Західному фронті, ніж на Східному (р. 37–38). Однак, на жаль, він не зробив екскурс у військову історію Першої світової війни на теренах Галичини. Питання ж відносин між «загальним» і «окремим» — дилему місця історії Галичини та Бучача в авторському викладі — Бартов вирішив у «мікроісторичний», а відтак і надзвичайно виразний спосіб: він виклав події Першої світової та Українсько-польської війн, здебільшого наводячи і коментуючи цитати із докладного щоденника Антонія Сівінського, який у повоєнні та воєнні роки очолював бучацьку школу для хлопчиків (р. 38–57, 63–74).
Страждання ж єврейських мешканців під час російської окупації Галичини та Буковини 1914–1915 рр. представив за щоденником (написаним їдишем і виданим у російському перекладі) російського солдата єврейського походження Аби Лева, чия військова частина займала Бучач (p. 59–60). Покликався Бартов і на «Єврейські двори» згаданого в попередній главі Оскара Кофлера (р. 45–53), і на «Руйнування Галіції» російсько-єврейського громадського діяча Семена Ан-ського (p. 60–61). На жаль, автор не звернувся до пізніших українських напівмемуарних публікацій зі збірника «Бучач і Бучаччина» 1972 р. про становлення в Бучачі влади Західноукраїнської Народної Республіки та дій в околицях міста формувань Української галицької армії [20].
Для узагальнення ж ситуації, викликаної Українсько-польською війною, автор звернувся до матеріялів українських і польських політиків, направлених у 1919 р. у Вищу Раду Антанти, а також доповіді британського віцеконсула у Львові, який у 1920 р. здійснив поїздку Галичиною (p. 75–81). Міжнародна увага до Галичини, як відомо українському читачу, була обумовлена тим, що належність регіону до відновленої Польської держави стала предметом британсько-французького суперництва, оскільки саме Франція виступала за посилення Польщі на противагу Німеччині, а відтак — за передачу їй Галичини, ба навіть через це поступилася на користь Великій Британії Північним Іраком з нафтоносним районом міста Мосул.
Автору варто було би приділити бодай один абзац Львівському погрому 1918 р., здійсненому польськими мешканцями після того, як польське військо витіснило з міста українських вояків. Цей погром показовий через те, що більшість єврейського населення Галичини під час Українсько-польської війни дотримувалося нейтралітету. Однак львівських євреїв звинуватили в підтримці українців. Тож в умовах українсько-польського протистояння обидві сторони підозрювали євреїв у праці на «ворога» або якусь третю сторону, в чому читач переконається при огляді наступних сюжетів.
Главу «Разом і нарізно» Бартов розпочинає сюжетом активізації в Бучачі сіоністського руху та еміграції в Палестину внаслідок попередніх війн (p. 82–87). Не зрозуміло, чому саме цим відкривається частина про міжвоєнні часи. Напевно, це зумовлено сімейним досвідом автора: матір Бартова встигла виїхати у Палестину напередодні Другої світової війни. Логічно було б розпочати главу нарисом із національної політики Другої Речі Посполитої, в якій національним ядром були поляки, а національні меншини були надто численними та впливовими для поширення на них польських політичних впливів.
Велику увагу автор приділив освітній царині, в якій були встановлені дискримінаційні обмеження для євреїв на обіймання педагогічних посад і вступу до державних навчальних закладів (p. 88–96). У «єврейському контексті» викладена й історія діяльної у 1930-і рр. Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), серед активістів якої було чимало євреїв (p. 101–102).
У книжці українські сюжети чомусь розпочинаються від 1930-х рр. й охоплюють громадське та політичне життя, представлене культурницькою «Просвітою», легальною партією «Українське національно-демократичне об’єднання» (УНДО) і підпільною Організацією українських націоналістів (ОУН) (p. 103–111) [21].
І тільки після цього автор переходить до «наріжного каменя» — державної національної політики в Галичині, яка ґрунтувалася на кресовій мітології. «Голосом міту» в книжці став мемуарист Пйотр Маньковський — єпископ Кам’янецький (катедра знаходилась у Кам’янці-Подільскому) з 1918 по 1926 рр., який з 1920 р. — внаслідок перемоги Радянської Росії у війні з Польщею — постійно мешкав у Бучачі (р. 113–114). Це ще один вдалий «мікроісторичний» крок Бартова.
Наступним сюжетом книжки стала національна політика Другої Речі Посполитої та політична активність непольських народів, представники яких створили у сеймі Блок національних меншин, що протистояв ксенофобській позиції правлячої «ендеції» (Польської націонал-демократичної партії) (р. 114–115). Автор слушно зазначив, що Юзеф Пілсудський, у 1926 р. здійснивши державний переворот проти ендеків, сам повів країну «праворуч» (р. 115).
Маніфестацією національної політики у конкретному Бучачі, як описує Бартов, стало святкування Дня Конституції 3 травня 1930 р., коли відбувся парад, який пройшов повз Велику синагогу та греко-католицький собор Святого Миколая, але був суто польським заходом (р. 116). Напередодні ж Другої світової війни, від 1937 р., відбулося посилення ксенофобії уряду та польських правих, які виступали за «вирішення» єврейського питання шляхом еміграції (р. 120–122). Автору варто було додати, що навіть існував французько-польський «план Мадагаскар», спрямований на переселення євреїв із Польщі. Відповіддю ж української громадськости, як указує Бартов, стала радикалізація політичних настроїв (p. 122).
Вдалим завершенням глави став сюжет про ситуацію в Другій Речі Посполитій з погляду Третього Райху, який виказували німецькі дипломати з Варшави і Львова. Вони відзначали національну окремішність та антипольську наставленість українців, наявність серед них впливової іредентистської ОУН, названої «українською фашистською таємною організацією», і відсутність іноземного «протектора» (p. 122–127) [22]. Діяльний висновок із цих міркувань читач побачить у позанаступній главі про нацистську окупацію Галичини та Бучача, коли українці отримали певні преференції від окупантів, які загравали з їхніми національними почуттями.
Підсумовуючи розгляд двох глав книжки, наголошу на не завжди логічному викладі та недостатньо повній характеристиці історичних ситуацій. Зате відзначу успіхи автора: «мікроісторичні» сюжети, засновані на споминах про Бучач, і завершальний огляд українського питання в міжвоєнній Польщі очима німецьких дипломатів.
Від себе додам міркування про посилення міжетнічної ворожнечі та роль у ній великих держав. Якщо Австро-Угорщина вибудовувала баланс ієрархічних відносин між етноконфесійними спільнотами, що після «Весни народів» 1848 р. загалом удавалося, то Російська імперія під час окупації Галичини та Буковини принесла логіку виключення: «націоналізовані» українці, тобто переконані в належности до української нації, перебували під підозрою в «мазепинстві»; євреї ж — у нелояльности, ба навіть шпигунстві, й зазнавали насильства з боку військовиків.
Друга Річ Посполита була класичною «націоналізуючою державою», якщо вживати термін Роджерса Брубейкера про пострадянські держави, які намагаються стати національними [23]. У міжвоєнній Польщі поляки мали преференції, а неполяки (у цьому разі — українці та євреї) стикалися з обмеженнями. Загальноєвропейський «поворот праворуч» 1930-х рр. загострив ситуацію, зокрема посилив ксенофобію Польської держави та громадськости, а також обумовив розбудову на противагу польській політиці підпільної мережі ОУН [24].
Стосовно ж українсько-єврейських відносин, то співпраця австрійських часів стала неможливою після двох політичних процесів середини 1920-х рр. Першим була «справа Штайґера» 1925 р., коли єврея Станіслава Штайґера звинуватили в замаху на президента Станіслава Войцеховського, який насправді здійснив бойовик нелегальної Української військової організації (УВО) Теофіл Ольшанський. Першою реакцією стало загострення польсько-єврейських відносин, яке показало єврейській громадськости важливість співпраці з поляками, а тому після з’ясування того, хто був справжнім злочинцем і відповідальним за замах, відбулося польсько-єврейське зближення, що було негативно сприйнято галицькими українцями [25].
Другим і найбільшим чинником погіршення українсько-єврейських відносин стало вбивство Симона Петлюри в Парижі у 1926 р. і наступний «процес Шварцбарда». Петлюра не був популярним політиком у Галичині через укладений ним у 1920 р. союз із Юзефом Пілсудським проти більшовиків, за яким Друга Річ Посполита й Українська Народна Республіка (УНР) ставали союзниками коштом визнання Галичини польською територією. Однак українська громадськість сприйняла звинувачення політичного керівництва УНР у відповідальности за єврейські погроми 1919 р. і виправдання Шварцбарда за антиукраїнську наставленість євреїв [26].
На жаль, автор, вкотре уникаючи викладу регіонального контексту, не розповів про ці перипетії українсько-польсько-єврейських відносин своїм читачам, а тому не допоміг їм зрозуміти складну картину міжвоєнної Галичини, в якій міжнаціональні відносини витворювалися не за схемою «держава + державна нація — недержавні нації», а за складнішим принципом: «держава + державна нація — одна недержавна нація — інша недержавна нація».
5. Історії війн і трагедій: очима провінційного міста
Чотири глави книжки — «Радянська влада» (“Soviet Power”), «Німецький порядок» (“German Order”), «Повсякденне життя геноциду» (“The Daily Life of Genocide”) і «Сусіди» (“Neighbors”) — висвітлюють ситуації Другої світової війни. Читаючи їх, розумієш, чому «Анатомія геноциду» писалася більше десяти років: через докладний виклад подій з біографічними нарисами їхніх учасників. Розгляну ці глави разом, окрім глави «Сусіди», яка стосується міжнаціональних відносин і надто нагадує заголовок знаменитої монографії Яна Томаша Ґросса «Сусіди: історія знищення єврейського містечка» про погром у Єдвабному в 1941 р.
Глава «Радянська влада» значною мірою «мікроісторична»: автор надав «голос» українським, польським та єврейським мемуаристам. Для поляків падіння національної держави стало трагедією. Українці й поляки відзначали оптимізм українців та підтримку євреями радянської влади, з наголосом на євреях. Звісно, від спостереження за єврейською підтримкою радянської влади залишався один крок до міту про «жидобільшовизм», який взяли на озброєння нацисти та праворадикали з-поміж різних народів Європи 1930-х рр. Як відзначає Бартов, євреї усвідомлювали нацистську загрозу по той бік новопосталого кордону. Вони були амбівалентними в оцінках радянської влади, позаяк для буржуазних прошарків — до яких належало чимало євреїв, як і поляків, — побудова соціялізму означала знищення бізнесу, а головне — заслання на Схід його власників (p. 130–139, 144–153). Проте, як завважує у своїй рецензії Герасимов, автор не висвітлює тему експропріяції єврейської власности [27]. Додам од себе нотатку про парадоксальність сталінських репресій для євреїв із колишніх східних воєводств Другої Речі Посполитої: заслання в азійську частину Радянського Союзу зробилося для них порятунком од Голокосту.
«Німецький порядок» у Бучачі розпочався зі вступу німецьких та словацьких частин 5 липня 1941 р. Виходячи із наведеного в книжці фактичного матеріялу, «сценарій» встановлення окупації нагадував «парадигмальний» для Галичини Львівський погром, про який не згадав автор: окупанти відкривали тюрми й демонстрували тіла українців, нібито замордованих «жидобільшовиками», створювали українську народну міліцію за допомогою прибулих з німецькими військовиками активістів ОУН і спрямовували українську ненависть до «совітів» на місцевих євреїв [28].
На відміну від Львова, в Бучачі обійшлося без погрому, хоча решта подій відбулася. А подеколи місцеві українці нападали на євреїв та поляків. Українські активісти сформували Бучацьку Січ, яка проголосила «незалежну Українську державу», і навіть взяли участь у сутичках із червоноармійцями. 20 липня в місті відбувся «український парад». Однак до кінця місяця нацисти утвердили окупаційний режим і приборкали самостійні дії українських націоналістів (р. 158–162).
Від серпня 1941 р. в Бучачі встановилися ті ж самі порядки єврейських гетто, як і на решті теренів Центрально-Східної Європи. Євреї зазнавали обмежень і мусили ходити по вулицях тільки із блакитною «зіркою Давида», були сформовані юденрати (Judenrat — рада представників єврейської громади) та єврейська поліція (німецькою — Ordnungsdienst, або скорочено — OD), які виконували роль нижчих органів окупаційної влади серед євреїв. Відзначу, що біографії провідників юденрату наведені в книжці з властивою Бартову докладністю. Також у місто були введені бійці айнзатцгруп зі структури СС, головним завданням яких було «остаточне вирішення єврейського питання». Того ж часу, як і по всій Галичині, народна міліція була перетворена на допоміжну поліцію, яка діяла вже під цілковитим контролем окупаційної адміністрації (р. 169–179).
Загалом більша частина цієї глави — біографічні нариси про провідників окупаційної адміністрації (р. 179–229). Наприкінці ж наведені відомості про події Голокосту в Бучачі: масові розстріли на Федір-горі, переведення в Чортківське гетто та депортації в концтабір Белжець у 1942–1943 рр. (р. 229–231) Відзначу, що в Наддніпрянській Україні євреїв зазвичай розстрілювали у приміських ярах, що робило ці вбивства менш помітними для неєврейського населення: в їхніх очах євреїв вивозили кудись із міста — і вони більше не поверталися. У Бучачі ж розстріли євреїв мали наочно показати, яким був «новий порядок» нацистів. Напевно, після Львівського погрому й наступних «днів Петлюри» у Львові (25–27 липня 1941 р.) нацисти були переконані в масовому антисемітизмі галицьких українців і воліли «порадувати» їх розправою над євреями.
Глава «Повсякденне життя геноциду» сплетена із вражаючих історій уцілілих. Більшість із них в «епоху Голокосту» були дітьми, та наведені й історії дорослих. Як і в інших містах Східної Європи, євреї шукали прихистки, віддавали своїх дітей в українські та польські сім’ї, переховувалися українськими селянами на міських околицях. Так само, як і всюди, чинником виживання могла бути «північна» зовнішність: світле волосся, яке нечасто зустрінеш серед євреїв — здебільшого південних європеоїдів, з погляду фізичної антропології. Бартов згадує й групу чоловіків, які втекли з гетто і сформували партизанський загін, який, щоправда, навряд чи проіснував тривалий час (р. 232–262).
Насамкінець наведемо ознаки Голокосту на «Сході» — на теренах Радянського Союзу (у кордонах після 1939 р.), визначені американським істориком Джеффрі Бердзом на початку його монографії про винищення євреїв у місті Рівному на сусідній Волині: 1) нацисти представляли вбивство євреїв визволенням од «жидобільшовизму»; 2) масові вбивства євреїв здійснювалися відкрито (не у віддалених концтаборах), із залученням місцевих поліційних формувань; 3) до антиєврейських дій залучалася «значна частина місцевого населення» [29]. Ці ознаки були властиві й Голокосту на Галичині.
6. Після Голокосту: справи неєврейських сусідів
Стикаючись із заголовком «Сусіди», очікуєш на українські та польські історії Бучача і його околиць за часів нацистської окупації з 1941 р. Зокрема про колаборантів і підпільників. Натомість читаєш про події, пов’язані з українсько-польським протистоянням 1944 р. та перших років по відновленню радянської влади. Бартов пояснює цей конфлікт етнічною чисткою поляків, улаштованою Українською повстанською армією (УПА), яку сформувала ОУН (б) — основна фракція українського радикального руху. Щоправда, автор не згадує про регіон початку етнічної чистки — Волинь улітку 1943 р. Ситуацію робила ще трагічнішою, як наголошує Бартов, поширеність українсько-польських шлюбів (р. 265–270). На жаль, про те, що являло собою польське підпілля, в книжці не йдеться, хоча зрозуміло, що до нього належали прибічники екзильного уряду Другої Речі Посполитої.
Додам од себе: подібно до того, як Перша світова війна продовжилася українсько-польською, так і Друга світова війна мала наслідком тривалий українсько-польський конфлікт, сторонами якого були підпільні утворення. А згодом справу «етнічного розмежування», себто чисток і депортацій, очолили радянський режим і прорадянська польська влада.
Автор наголошує на тому, що Люблінська угода 1944 р. між Радянським Союзом і Польською Народною Республікою не завершила «громадянську війну в регіоні», зате наступні «обміни населенням» 1944–1947 рр. показали, що «Радянський Союз сприйняв логіку [українських] націоналістів щодо творення етнічно однорідних регіонів [Західної України], аби покласти край міжетнічному конфлікту» (р. 273). Звісно, це ніяк не завадило спецзагонам НКВС проводити операції проти груп УПА в околицях Бучача у 1944–1945 рр.
Важливим сюжетом є наведені Бартовим свідчення українців та поляків про Голокост. Українці зі співчуттям згадували про вбитих нацистами євреїв. А серед поляків були ті, хто вважав масові вбивства покаранням за прихильність або нейтралітет євреїв щодо комуністичною влади (р. 277–284). На мою думку, ці мемуаристи не співчували сусідам-євреям через те, що закидали їм нелояльність до Другої Речі Посполитої.
Фінальними ж акордами післяісторії Німецько-радянської війни та історії українсько-польського конфлікту для Бучача і його околиць стали спецоперації НКВС зі знищення оунівської мережі й заслання на Схід обвинувачених у підпільній боротьбі, а також депортація місцевих поляків до Польщі (р. 284–288). В останньому ж абзаці глави наведені сумні спостереження автора за сучасним Бучачем, яким він побачив місто під час своєї подорожі 2000-х рр.:
«До падіння [залізної] завіси у 1991 р. міста на кшталт Бучача мали такий вигляд, ніби вони застрягли в часі, а їхні пошарпані радянські фасади та запилені вулиці виказували безнадію мешканців, багатьом з яким продовжувало здаватися, навіть десятиліттями пізніше, що вони борються за те, яким має бути міське життя в занедбаній прикордонній глибинці» (p. 288).
Зрозуміло, що така невлаштованість міського життя — наслідок радянського періоду, і ця безгосподарність досі не подолана у сучасній Україні. Вірогідно, одноманітність неремонтованих будинків резонує в очах автора із силоміць встановленою етнічною однорідністю населення.
У главі «Сусіди» не тільки бракує відомостей з української та польської військово-політичної історії Галичини, а й, як прикінцевої частини книжки, екскурсу з радянської історії Бучача. Втім, про сучасність Бартов уже песимістично висловився у книжці «Стерті».
Продовження глави «Сусіди» вбачаю в авторській післямові, в якій наведені різні погляди на історію Бучача: українського націоналіста Петра Пасічника, радянського автора Дмитра Дуди та сучасної громадської активістки Орести Синенької, причетної до спорудження монументу ОУН і УПА й створення громадського «Бучацького музею визвольних організацій» (р. 289–295) [30]. Усі три позиції, як випливає з тексту, об’єднує «іншування» євреїв: або забуття, якщо йдеться про радянський погляд, або відсторонення, властиве минулим українським націоналістам і багатьом нашим сучасникам. Проте, на мою думку, відсторонення — значно краща річ, ніж забуття, бо від відсторонення — набагато ближче до визнання.
Огляд глави «Сусіди» та післямови наштовхує мене на низку тез, які відображають історичні процеси, пов’язані з міжнаціональними відносинами і становищем галицьких українців:
Упродовж 1939–1941 рр. і під час осмислення цього періоду в конфліктному трикутнику «українці–поляки–євреї», — який визначався не тільки відносинами між державами (разом із державними націями) та недержавними націями, а й узаєминами між окремими недержавними націями, — три державні потуги теж ототожнювалися з однією із тутешніх націй. Звідси пропоную визначити «національний статус» кожної держави:
1) Друга Річ Посполита, самозрозуміло, була польською національною державою, ба навіть державою, яка націоналізується, про що було згадано вище;
2) Радянський Союз із польського погляду здавався спільником українців та євреїв, а з українського — був пов’язаний з євреями. Звісно, це українське бачення було висловлене сучасниками подій у повоєнний час, тобто сформоване постфактум. Можна припустити, що під час «золотого вересня», ба навіть пізніше, чимало українців могли вважати «совітів» якщо не за «свою», то за «союзну» владу. Єврейське ж ставлення до Радянського Союзу, як наголошує Бартов, було амбівалентним: знищення дискримінаційного польського режиму і порятунок од нацистів не робив новий режим «проєврейським» через одержавлення бізнесу та репресії проти буржуазних верств, а головне — через те, що радянська влада виглядала «єврейською» хіба для антисемітів. Преференції, які радянський режим надавав українцям та євреям, все ж таки не робили його «проукраїнським» чи «проєврейським»;
3) Третій Райх зі своєю послідовно антипольською та геноцидною антиєврейською політикою, які поєднувалися з преференціями українцям і співпрацею з ОУН, зміг створити собі імідж «проукраїнської» влади. Звісно, цей імідж протримався хіба перший місяць окупації Галичини. Але цього було досить, щоби презентувати українців антисемітами й уникнути будь-якого дієвого опору окупації з боку українців. Якщо радянський режим позбавив високих соціяльних позицій поляків, то нацистський — знищив євреїв, чим поліпшував становище українців. Однак відзначу амбівалентність нацистського ставлення до українців: з одного боку, вони були представниками слов’янської «нижчої раси», приреченої Третім Райхом до упослідженого становища, а, з іншого, — пригніченою нацією, якій можна сприяти як другій після нечисленних «фольксдойчів» і чий гнів можна спрямувати на євреїв та поляків.
IIа. Насильство не є статичним явищем, а розвивається за спіраллю, в якій породжуються нові злочинні практики. Ця теза неоригінальна, зате придатна для пояснення поширення геноцидного насильства. Нацисти, здійснюючи масові вбивства і депортації євреїв, продемонстрували, як можна усувати «небажані народи». На ці практики взорувалася УПА на Волині влітку 1943 р., звідки українсько-польське протистояння поширилося на Галичину та Закерзоння.
IIb. Інші практики військового часу теж утворюють спіраль. Припускаю, що радянські депортації народів Криму та Північного Кавказу, а також великих мас українців і поляків під час повоєнного «обміну населенням» мали за зразок ненасильницьку операцію — масову евакуацію населення й обладнання вглиб Радянського Союзу в перші місяці Німецько-радянської війни.
III. Продовжуючи пункт перший, усі нові влади прагнули здобути підтримку українців і проводити політику, спрямовану на забезпечення «українських інтересів». Адже українці — це більшість населення, які за логікою модернізації та урбанізації мали посилити свої позиції в місті, а за логікою національної історіографії — «жили на своїй землі». Показова теза Бартова, що проведені СРСР і ПНР «обміни» українським та польським населенням виглядали продовженням українсько-польського протистояння. Звісно, «інакшість» українців-«західняків» і Західної України усвідомлювалася протягом усього радянського періоду [31].
IV.Зрештою, сучасна українська громадськість, насамперед коли йдеться не про Київ і Львів, а про провінційні міста на кшталт Бучача, має перед собою завдання опрацювати непросту (простої в Україні ніде бути не може) та поліетнічну історію. І те, що наші сучасники співчутливо згадують про євреїв та Голокост, є позитивним моментом. Тут рецензент, на відміну від автора, невиліковний оптиміст.
7. Концепція міжетнічного насильства Іллі Герасимова
Монографія Бартова зветься «Анатомія геноциду». Але чи представлена в книжці ця «анатомія»? Бо ж нічого принципового нового для розуміння подій ми не прочитаємо. Що не звершив автор — іноді довершують рецензенти.
Важливе питання теми, яке автор порушив на початку глави «Німецький порядок», проте далі не розвинув, — участь «сусідів» (у цьому випадку українців) у Голокості. Власне цьому присвятив велику увагу один із рецензентів «Анатомії геноциду» — Ілля Герасимов — у своєму тексті під промовистим заголовком «Коли сусіди починають ненавидіти». Він поставив за мету окреслити причини масової участи в етнічному насильстві. Звісно, рецензована книжка — тільки відправна точка Герасимових міркувань, позаяк Бучач — один із багатьох і геть не промовистий приклад. Більш показовим є Львів з єврейськими погромами 1914, 1918 і 1941 рр., а також загрозою погрому в 1945 р.[32]
Ретельно розглянувши тези Бартова, Герасимов формулює свої наріжні питання, які викладу в такий спосіб: 1) чому Голокост був настільки вбивчим у регіоні без попередньої історії антиєврейського насильства (якщо «сусіди» були найбільш численними злочинцями)? 2) чому неєврейські «сусіди» настільки масово повернулися проти місцевих євреїв (якщо Голокост був організований і очолений нацистами)?
У своїх міркуваннях Герасимов виходить із положень монографії Лі Енн Фуджі про нещодавній геноцид «Убивство сусідів: мережа насильства в Руанді» (“Killing Neighbors: Webs of Violence in Rwanda”), під час якого участь у насильстві була колективною дією [33], а також спирається на осмислення «Голландського парадоксу», коли наявність стабільного демократичного режиму та багатовікова відсутність міжетнічних конфліктів не зарадили порятунку тамтешніх євреїв, 73 % яких загинули під час нацистської окупації [34]. Звідси рецензент висновує, що за умов складних міжетнічних відносин участь у насильстві є маніфестацію належности до «своєї» етнічної спільноти і називає це пояснення «універсальним механізмом модерного геноциду» [35].
З міркувань Герасимова випливає, що презентувати себе українцем у Галичині в 1941 р. означало брати участь у нападах на євреїв, спровокованих нацистами. Тим паче якщо окупанти вивищували українців. Додам од себе: якщо говоримо про період між 1919 і 1939 рр., то презентувати себе поляком означало підтримувати націоналізуючий режим і дискримінацію неполяків; у 1943–1944 рр. презентувати себе українцем означало нападати зі зброєю на поляків, а бути поляком — таким самим чином відповідати українцям, тим паче в інших місцевостях, де українці не становили більшість.
Отже, «анатомія» Голокосту в Бучачі зокрема та в Галичині загалом розкривається в тому, що перед червнем 1941 р. міжнаціональні відносини були конкурентними, а тому кожен режим позиціонував себе і розглядався населенням крізь призму своєї участи в конфліктному трикутнику «українці–поляки–євреї» на боці якоїсь однієї або якихось двох націй. Нацистський режим витворив собі імідж, особливо в перші тижні війни, «проукраїнського» і створив умови колаборації для українців, для яких участь у насильстві проти євреїв ставала маніфестацією не тільки перемоги в міжетнічній конкуренції, а й лояльности до окупаційної адміністрації. Саме залучення «сусідів» зробило вбивство євреїв тотальним.
Підсумки
«Анатомія геноциду» заслужено стала історіографічною подією через важливу тему і добру репутацію автора яко дослідника Другої світової війни. Бартову вдалося детально відтворити історії вбивць і вцілілих у Голокості, опрацювати мемуарні свідчення мешканців Галичини — представників трьох народів, а також на підставі мемуаристики написати окремі «мікроісторичні» сюжети регіональної та міської історії. Однак доводиться констатувати, що монографія за рівнем своєї підготовки вийшла невикінченою, а тому провокує не тільки на дискусії, а й на питання від рецензентів та читачів — через свою «недозрозумілість». Підсумую вади книжки:
1) заголовок не відповідає змісту, який не обмежується історією Голокосту, а підзаголовок не доповнює заголовок, оскільки «смерть Бучача», про яку в ньому йдеться, стосується не всього міста, а саме його єврейської громади;
2) далекосяжний задум написання історії Бучача в історіях трьох етноконфесійних громад та їхніх взаємовідносин, висловлений у вступі, не відповідає ані заголовку, в якому йдеться про Голокост, ані змісту, який представляє насамперед єврейську історію міста;
3) в авторському викладі не вистачає докладного пояснення регіональних контекстів та подій і викладені лишень окремі українські та польські сюжети.
Проблемним для сприйняття колег став нетиповий для наукової праці та невідповідний заголовку заявлений «формат» книжки: історія міста. Сучасні дослідники очікують від наукових публікацій «процесуальности» у вивченні певної проблеми. Тож якщо йдеться про дослідження, визначені просторовою «рамкою» — з історії міста, регіону, країни, — науковцю треба докладно проговорювати свій задум у вступній частині.
Насамкінець повернуся до свого вступу: чому в 1941 р. не існувало українсько-єврейської — як і українсько-польської та польсько-єврейської — солідарности? Такої, як у сповненому насильства — хай і насильства в менших масштабах — 1655 р.? Не існувало, тому що в Галичині був чинним конфліктний трикутник «українці–поляки–євреї», каталізатором ворожости в якому ставали політичні режими, які встановлювали свою владу над Галичиною і влаштовували дискримінацію тих чи інших етносоціяльних спільнот. Простіше кажучи, політичні режими виходили зі спокусливою пропозицією — змінити відносини у цьому трикутнику, ба навіть знищити його, залишивши якийсь один народ.
Зрештою будь-яку міжетнічну солідарність яко можливу соціяльну норму вдалося викорінити, тому що нацистський режим скористався зі становища українців, які були: а) «корінним» населенням з погляду національної історіографії; б) бездержавною та підлеглою нацією з погляду націоналістичної ідеології; в) соціяльно упослідженим населенням, виходячи із соціяльно-економічних міркувань. А остаточно зруйнували галицьку етнічну мозаїку повоєнні «обміни населенням» із депортаціями українців із Польщі та в межах Польщі, а поляків — з України. Книжка Бартова своїм матеріялом і проблематикою допомагає збагнути ці процеси, хоча — на читацький жаль — не стала прикладом занурення у специфіку міжнаціональних відносин у Галичині.
У публікації використано світлини з особистого архіву автора та з відкритих джерел.
Цей текст є електронним додатком до числа 34 Міжнародного інтелектуального часопису «Україна Модерна» на тему «Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину».
Посилання та примітки
1 Денис Зубрицький, Хроніка міста Львова, пер. з пол. І. Сварник, комент. М. Капраля, наук. ред. Я. Дашкевич і Р. Шуст. (Львів: Центр Європи, 2022), 330. Цит. за: Ігор Мельник, «Облога Львова 1655 року» (8 листопада 2015 р.) // ZBRUČ.
2 «Х. б. с. й. і.» — абревіатура єврейського прокляття «Хай буде стерте його ім’я» (Yimakh shemo) щодо людей, яких в юдейські традиції вважають за ворогів. Цей вираз походить від прокляття «Хай буде стерте його ім’я і пам’ять» на адресу легендарного візира Амана, який нібито намагався знищити євреїв імперії Ахеменідів і з опором якому пов’язане єврейське свято Пурім. За книгою Естер (у синодальному перекладі — книгою Есфірі) єврейської Біблії, Аман був сановником давньоперсидського царя Ахашвероша, який відповідає або Ксерксу І (485–465 рр. до н. е.), або Артаксерксу І (465–424 рр. до н. е.). До речі, книжка Бартова «Стерті. Зникаючі сліди єврейської Галичини у сучасній Україні», про яку йтиметься нижче, на мою думку своїм заголовком теж відсилає до цього прокляття.
3 (Натан Гановер), Глибокий мул. Хроніка Натана Гановера, (пер. з англомовного видання), наук. ред і комент. Н. Яковенко. (Київ: Дух і літера, 2010), 95–98.
4 Omer Bartov, Erased: Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-Day Ukraine. (Princeton–Oxford: Princeton University Press, 2007). Див. також український переклад:
Омер Бартов, Стерті. Зникаючі сліди єврейської Галичини у сучасній Україні. (Київ: Український центр вивчення історії Голокосту).
5 Див. репліки двох історіографічних форумів за участю самого Бартова: 1) «Єврейська спадщина в Україні та репрезентації Голокосту: обговорення книжки Омера Бартова “Забуті”»: Україна модерна 15 «Пам’ять як поле змагань» (2009): 273–348; 2) «Память о друзьях, врагах и соседях»: Ab Imperio 1 (2010): 120–153.
6 Див. огляд змісту книжки Бартова: Ярослав Грицак, «Голокост попросту», Незалежний культурологічний часопис «Ї» 58, 2009; у російському перекладі надруковано у форумі “Ab Imperio”: Ab Imperio 1 (2010): 128–137.
7 Див. репліку про значення «Стертих»: Андрей Портнов, «Готова ли Украина к взрослению?», Ab Imperio 1 (2010): 147–153.
8 Обговорення «Анатомії геноциду» стало частиною ширшого тематичного форуму «Переосмысливая гражданскую войну и мир»: Ab Imperio 2 (2019): 19–183.
9 Тут і далі в дужках наведені посилання на сторінки рецензованого видання.
10 Див.: Володимир Музиченко, Володимир єврейський. Історія і трагедія єврейської громади м. Володимира-Волинського. (Луцьк: ПрАТ «Волинська обласна друкарня», 2011); англійський переклад і водночас друге видання: Volodymyr Muzychenko, Jewish Ludmir: The History and Tragedy of the Jewish Community of Volodymyr-Volynsky: a Regional History. (Boston: Academic Studies Press, 2015); третє видання: Його ж, Володимир єврейський. Історія і трагедія єврейської громади Володимира-Волинського, вид 3-тє, виправл. і доп. (Нововолинськ: Формат, 2021).
11 Bartov, Erased: Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-Day Ukraine, 141.
12 Ilya Gerasimov, “When neighbors begin to hate”, Ab Imperio, 2 (2019): 130.
13 Vladyslava Moskalets, “History as a Story Without End”, Ibid., 118. Див. також український переклад цієї рецензії: Владислава Москалець, «Історія як оповідь без завершення» // Україна модерна.
14 Omer Bartov, “Response to Ab Imperio Forum”, Ibid., 171, 173–174.
15 Див: «Історія Бучача» // Вікіпедія.
16 (Натан Гановер), Глибокий мул. Хроніка Натана Гановера, 99–100.
17 Див.: “Bernard Stern” // Wikipedia
18 Див.: Шимон Редліх, Разом і нарізно в Бережанах: поляки, євреї та українці, 1919–1945, пер. з англ. Н. Вельбовець, вид. 2-ге. (Київ: Дух і літера, 2007).
19 Див.: Публічна лекція Оксани Дудко «Війни, що завершили Війну: насильство і збройні конфлікти на “Східному фронті” 1917–1923 років» // Центр міської історії Центрально-Східної Європи; або конспект цієї лекції: Назар Кісь, «Чому потрібно говорити про Першу світову війну. Уроки історії: про тотальну пропаганду, образ ворога і участь цивільного населення» // ZAXID.NET.
20 Див.: Степан Шипилявий, «Бучаччина в боротьбі за самостійну українську державу» і Лев Шанковський, «Бучаччина в роки визвольної війни 1918–1920» в Бучач і Бучаччина. Історико-мемуарний збірник. (Нью-Йорк–Лондон–Париж–Сідней–Торонто: Наукове товариство імені Шевченка, 1972), 71–84.
21 Один із учасників тематичного форуму журналу “Ab Imperio” український історик Юрій Радченко слушно вказав, що Бартов, застосовуючи вираз «український націоналізм», не визначає специфіку ОУН яко радикального руху: Юрий Радченко, «Локальная история геноцида в Галиции», Ab Imperio 2 (2019): 104.
22 Нацистські симпатії до «української справи» та підтримка еміграційних кіл радикальних українських націоналістів із ОУН, за оцінкою німецького історика Франка Гольчевські, стала константою німецької політики з 1938 р., див.: Ірина Вушко, «Німецько-українські стосунки між двома світовими війнами» [Frank Golczewski, Deutsche und Ukrainer 1914–1939 (Paderborn: Ferdinand Schöningh, 2010)], Україна модерна 20 «Фашизм і правий радикалізм на сході Европи» (2013): 359–360.
23 Роджерз Брюбейкер, Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у східній Європі, пер. з англ. О. Рябова. (Львів: Кальварія, 2006), 94–98.
24 Наведу промовисту цитату з полемічної рецензії Герасимова з форуму «Єврейська спадщина в Україні та репрезентації Голокосту: обговорення книжки Омера Бартова “Забуті”»: «Упродовж століть Галичина, в якій українці, поляки і євреї становили приблизно рівні за чисельністю групи населення, які істотною мірою визначали розподіл сфер зайнятости і місця проживання, зберігала стабільність завдяки маніпулятивним зусиллям “імперії-садівника” (Речі Посполитої, а потім — Габсбурзької імперії). Крихкий баланс було порушено, коли реґіон опинився у складі націоналістичної та націоналізуючої Польської держави, і політика національного виживання та самовизначення перетворилася на політику “національного тіла”. Польський націоналізм “Blut und Boden” призводив до зворотної радикалізації українського національного руху; довести приналежність до “свого” національного тіла можна було тільки одним шляхом: особистою участю (або принаймні не неучастю) у знищенні “чужого”. Обидві сторони відмовляли євреям у праві на місцевий “ґрунт”, що автоматично означало неминучість кровопролиття»: Ілля Ґєрасімов, «Judenrein пам’ять та її невідповідності», Україна модерна 15 (2009): 324. Або в дещо пізніше надрукованому російському оригіналі з форуму «Память о друзьях, врагах и соседях»: Илья Герсимов, «Память Judenrein и недовольство ею», Ab Imperio 1 (2010): 145.
25 Володимир Меламед, «Справа Станіслава Штайґера», Незалежний культурологічний часопис «Ї» 51: Гебрейський Львів (2008): 214–227; Іван Монолатій, Вічний Жид з Коломиї. «Українець» Мойсеєвого визнання Яків Саулович Оренштайн. (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2014), 270–298.
26 Див.: Симон Редліх, «Єврейсько-українські стосунки в міжвоєнній Польщі у висвітленні української преси», Сучасність 8 (1992): 76–88.
27 Gerasimov, “When neighbors begin to hate”, 134.
28 Див. опис Львівського погрому 1941 р. й аналіз участи у ньому українських
націоналістів та української міліції від канадського історика Івана-Павла Химки: Джон-Пол Химка, «Львівський погром 1941-го: Німці, українські націоналісти і карнавальна юрба», пер. з англ. // Історична правда; John-Paul Himka, Ukrainian Nationalists and the Holocaust. OUN and UPA’s Participation in the Destruction of Ukrainian Jewry, 1941–1944. (Stuttgart: ibidem-Verlag, 2021), 230–238.
29 Джеффрі Бердз, Голокост у Рівному: масове вбивство в Сосонках, листопад 1941 р., пер. з англ. Д. Аладька. (Рівне: Волинські обереги, 2017), 6–7.
30 Ореста та її чоловік Іван Синенький і цей громадський музей згадані й у книжці «Стерті»: Bartov, Erased: Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-Day Ukraine, 134.
31 Tarik Cyril Amar, The Paradox of Ukrainian Lviv: a borderland city between Stalinists, Nazis, and nationalists. (Ithaca and London: Cornell University Press, 2015). 184, 318.
32 Див.: Михайло Мартиненко, «Спроба єврейського погрому в радянському Львові. “Справа 14 червня 1945 року”», Україна модерна 24 «Єврейські історії українських теренів» (2017): 122–138.
33 Gerasimov, “When neighbors begin to hate”, 149–150. У рамках того ж форуму були надруковані вступна та підсумкова частини згаданої монографії в російському перекладі: Ли Энн Фуджи, «Убийство соседей: сети насилия в Руанде. Введение: соседский геноцид» і «Убийство соседей: сети насилия в Руанде. Заключение», 33–77.
34 Gerasimov, “When neighbors begin to hate”, 152–153. У рамках того ж форуму опубліковано статтю на цю тему: Ido de Haan, “The Holocaust in the Netherlands: National Differences in a Western European Context”, 83–93.
35 Ibid., 151–152. Аналогічно Герасимов висловився у дискусії історіографічного форуму «Єврейська спадщина в Україні та репрезентації Голокосту: обговорення книжки Омера Бартова “Забуті”». Як вище було процитовано в примітці 25-й: «…[Д]овести приналежність до “свого” національного тіла можна було тільки одним шляхом: особистою участю (або принаймні не неучастю) у знищенні “чужого”»: Ґєрасімов, “Judenrein пам’ять та її невідповідності”, Україна модерна 15 (2009): 324.
Вперше опубліковано @Україна Модерна
Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).
ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.
