Згідно з ориґіналом
Вперше опубліковано @Krytyka
Те, що ми робимо сьогодні як журналісти та всі документатори війни, — це пам’ятка. Росії не вдалося приховати свої дії від світу й від історії. Свідчення про ці злодіяння збережено.
У перший місяць після вторгнення Росії я не писала репортажів.
Я завжди була журналісткою на фрилансі. Це означає: могла сама формувати робочий графік, писати більше чи менше або призупинитися і не працювати взагалі. Окрім того, я репортажистка, а не репортерка. Як не-репортерка я не мала обов’язків висвітлювати щоденні події. Як репортажистка я писала довші, повільніші тексти.
Після 24 лютого ця свобода зіграла зі мною поганий жарт. Як і багатьом авторам, які не працювали з «тут-і-зараз», мені здалося, що наша робота тепер не обов’язкова. Головним для українців стало виживання, і розповідання історій, які не були би прямими свідченнями про вторгнення, сприймалося як щось зайве. Та й сама можливість зосередитися на довшій історії була недосяжним, ба більше, непотрібним привілеєм.
Я жила далеко від місць воєнних дій. Але на сході України була частина родини, друзі та знайомі. Тому мої щоденні справи, окрім перегляду новин, були такі: допомогти з евакуацією родичеві із Сєверодонецька, поселити на Заході України колишніх сусідів, шукати мед для батончиків, що їх готували для ЗСУ волонтери на кухні нового ресторану у Львові, який не встиг відкритися, бо власник пішов на фронт. Я також працювала з іноземними медіями як фіксерка й перекладачка.
Та минули тижні від початку вторгнення, і я усвідомила, що мушу повертатися до професійних обов’язків. Зовсім нещодавно в інтерв’ю соціологині Наталі Отріщенко прочитала формулювання цього усвідомлення: «Коли ти витрачаєш роки на здобуття доброї освіти, чутливості та фахової оптики, то мусиш професійно реагувати на обставини». Справді, моїм обов’язком було розповідати про те, що люди переживають у війні.
«Безстрашні баби»
Тому в другій половині весни я поїхала у звільнені села. Чому села? На початок повномасштабного вторгнення уже впродовж двох років я разом із колеґою та сестрою, фотографкою Анною Ільченко займалася документальним проєктом про архітектуру українських сіл Old Khata Project. До 24 лютого ми зібрали матеріял для фотокниги, але продовжувати проєкт у попередньому, «мирному», форматі було неможливо. Тому ми пере-придумали його, адаптувавши до воєнних умов, і поїхали у звільнені реґіони, аби розповідати про те, що пережили за час окупації люди в тамтешніх селах.
У перші дні вторгнення люди мали ілюзію, що від війни можна сховатися в селі. Але обласних центрів Росія не змогла захопити, а ось райони навколо опинилися в окупації. І жителям сіл було що розповісти.
У Чернігівській, Сумській та Київській областях я вперше побачила вирви від бомб у піщаних дорогах. Розбиті танки, БМП та інші воєнні машини. Вперше почула з уст очевидців про знищені прильотом снаряду будинки. Про жінок, які мусили народжувати в підвалах. Про розстріляні на дорогах родини. Тепер це майже забулося, але на початку навіть вирва від снаряду в селі під Києвом здавалася паралельною, неможливою реальністю, що й казати про розстріли.
Це був час, коли одні реґіони почали оговтуватися після місяця окупації, а в інших вона тривала. Час, коли було важко встежити за всім, що відбувається. Початок квітня — в новинах Буча й Ірпінь, Ягідне і Тростянець. Обстріл Краматорського вокзалу, де люди чекали на евакуацію. Азовсталь. Окупація укріплюється на Харківщині, Херсонщині, в Запорізькій області.
На початку українці були в стані шоку, втратили ґрунт під ногами і базове почуття безпеки. Але до травня я побачила: потяги їздили, банки працювали, запаси круп і консервів лежали в шафі. Голод настав хіба що енергетичний.
Той декількамісячний період відсутности пального на заправках згадую тепер як серію анекдотичних ситуацій. Кілометрова черга на заправку на трасі Чернігів–Київ. Із кущів виходить людина з «Україною», на багажнику і кермі каністри. Повільно, впевнено минає чергу, рухається до заправки. Напружено спостерігаєш за цим із авта, але нічого не вдієш. Нарешті твоя черга — і, звісно ж, пальне закінчилося. Або серія заправок, де можна отримати бензин за талонами. Талони є в перекупника на olx. Вихопивши такий талон, люди їздять містом від заправки до заправки, а телеграм-канали в онлайн-режимі сповіщають, куди підвезли бензин і який. Доїжджаєш до потрібного місця — лунає тривога, зачинено.
Орендоване завдяки ґрантові від европейців авто їхало на газу. Газ був майже скрізь, і так ми починали слухати історії з окупації.
Київщина. У баби Ніни з Кухарів через обстріли погинули бджоли. Чернігівщина. Родина з малими дітьми із Шестовиці жила в погребі, а група окупантів — у їхньому будинку. Командир умивався лише в хаті й обов’язково просив рушничок. Безкінечні розповіді про грабунок: «грабували весь куток», «один мамині чоботи одів і поїхав», «собачу будку повантажили на машину». Повертаючись до своїх будинків, люди знаходили в домі пам’ятки від окупантів: напис «Петя Чуркин, Ростов-на-Дону», брошуру «Бухенвальд» 1976 року, пляшку від води, на етикетці — молитва на прийняття просфори.
Спочатку я боялася торкатися найстрашнішого, відмежовувалася від теми смерти. Але смерть у цих оповідях рано чи пізно все одно з’явилася б.
Сумщина. У Боромлі викрали чоловіка й вивезли до Росії. У Великому Самборі колона йшла через село, родина була на городі, жінки і діти сховалися за копицями, а батько — за деревом. Його і сусідку застрелили. Син демонструє на телефоні фото ран крупним планом. Як це — постійно носити ці знімки із собою?
Історії бували несподівано життєствердними. Вісімдесятирічна баба Мотря посадила в ямі від снаряда кавуни, «щоб земля не гуляла». Інша жінка виходила під обстрілами доглядати троянди:
Я ще не знала, що то таке — ті дрони. Було тепленько, думаю: піду рози открию. А воно щось літає: «З-з-з-з-з». Я стала і думаю: хіба то мухи чи бджоли повилітали в цю пору? Безстрашна така баба була.
Це був період божевільного героїзму. У Підлипному на Сумщині жінка зняла відео, яке побачила вся Україна. Росіяни заходять на танках у село, а декількасот селян перегородили дорогу й матюкають їх. Закадровий жіночий голос гукає пішій групі російських солдат: «Слава Україні!». У тому селі росіяни так і не закріпилися — люди не пустили. Вони відійшли і стояли за полями, намагалися пробиватися («Нам нужно в Киев» — «Я тобі покажу Киев!»), але селяни позрізали столітні липи, щоб загородити дорогу, й ганяли російські БТРи селом, як шкодливих котів.
Коли тільки могли, люди сміялися з росіян. Ми ловили такі моменти, бо хотіли показати й здатність українців, здатність людей узагалі переживати найстрашніше і йти далі. Діялогічна оповідь про росіян у селі на Миколаївщині від чоловіка і дружини:
Вона: Ми тоді маму — в машину, я — білу тряпку з вікна. Доїхали до середини вулиці, а вони — наперід і почали стріляти. Чоловік вийшов, руки заламали: «Давай паспорт». А в нас львівська прописка. Ну, думаю, гаплик.
Він: Знайшли Степана Бандеру накінець-то.
Тоді вражало і здавалося вартим фіксації просто те, як люди виїжджали з міст під обстрілами. Молода мама із села тоді ще окупованої Миколаївщини:
Наш родич відремонтував жигуль старенький. Дітей накривали собою, бо чули, що машини розстрілювали. Писали на листках великими буквами (так що на один листок вміщалася одна буква): «ДІТИ». Ну, на їхній мові писали: «ДЕТИ».
Перечитую ті інтерв’ю і бачу, як змінювалася наша чутливість. Після Бучі, Маріуполя та Ізюма артилерійські обстріли не вражають. Зруйновані хати, побачені наживо — тобто те, що від них залишається: комин, мішок металу і два відра цегли, — теж не викликають особливого здивування. Обстріли міст стали такою буденністю, що ми забуваємо: це не норма. Це також злочин, і він має свою назву та кваліфікацію в міжнародному праві.
Підвал у Ягідному
На п’ятсот-котрийсь день великої війни вже мало хто плутає воєнні та військові злочини. Ми засвоїли й далі закріплюємо лексику війни. Вислів «воєнний злочин» — тобто злочин, вчинений під час війни проти цивільних, — став буденністю. «Ми документуємо воєнні злочини», — кажеш десь у селі під Харковом, і чергова «безстрашна баба» махне рукою, мовляв, «знаємо, бачили вже таких».
Справді, після повномасштабного вторгнення Росії для журналістів та всіх, хто розуміється на інтерв’юванні й писанні, найкращою точкою докладання своїх умінь стало документувати досвіди людей, які пережили і переживають війну. Документувати — тобто записувати, фіксувати, переповідати. Авторський голос тут не обов’язковий. Важливо дати голос свідкам. Документальні формати стали найдоречнішими. Знайомий письменник почав писати репортажі. Знайома письменниця зайнялася документуванням воєнних злочинів.
Наступний крок — документувати так, щоб ці інтерв’ю могли стати основою для формування юридичних справ. Я приєдналася до команди журналістів «The Reckoning Project. Свідчить Україна», щоб записувати свідків воєнних злочинів Росії саме з такою метою: аби підготувати ці свідчення до моменту розплати, зведення рахунків (саме так перекладається англійське reckoning). Хоч би якими були судові процеси чи трибунал проти Росії і хай би коли це сталося, ми маємо бути готові до цього. Тобто ви повинні мати конкретних свідків, які розкажуть, що чинили росіяни. Бо хоч здається, ніби все очевидно, — є ж стільки відеодоказів російських злодіянь, — урешті-решт найдостовірнішим свідченням у міжнародному суді досі є свідчення людини. Принаймні так кажуть юристи із «The Reckoning Project», які працювали над справами европейських судів проти сирійських воєнних злочинців.
Одні журналісти-дослідники зосередилися на Маріуполі, інші — на Луганщині, хтось — на окупації Чорнобильської АЕС. Записували свідчення про ракетні удари: Чернігів, Краматорськ, Кременчук. Про тортури, про депортації, про розстріли. Упродовж декількох місяців я працювала з темою Ягідного на Чернігівщині, де росіяни ув’язнили 368 людей — майже ціле село — в підвалі місцевої школи на весь місяць окупації. У самій школі вони зробили свій штаб, для якого цивільні внизу слугували живим щитом.
Десятеро людей померли там від задухи, жахливих умов перебування та браку медичної допомоги. Коротко про ці умови: переповнений темний підвал, без вентиляції. Пів квадратного метра — це простір на одну особу («як ось цей стілець», — наочно пояснив прокурор, що працював зі справою Ягідного). Хочеш — спи сидячи, не можеш — не спи. Понад три сотні людей сиділи у п’яти підвальних кімнатах і коридорі. Сиділи на тому, що самі знайшли. Готували їжу на вогнищі, яке спорудили при виході з підвалу. Готували з продуктів, що їх знайшли в шкільній їдальні й змогли принести з дому. Росіяни їх не забезпечили нічим, що потрібно для життя. Вдень дозволяли вийти до шкільного туалету надворі, а вночі були відра, що їх люди десь роздобули. У найбільшій кімнаті на півтори сотні людей стояло три відра на цілу ніч. Не всі мали сили навіть дійти до відра. Перед смертю люди божеволіли, починали говорити з давно померлими рідними. Коли людина помирала ввечері, до ранку росіяни не дозволяли винести її з підвалу. Тіло залишалося поруч із живими, поруч із дітьми — наймолодшим було декілька місяців — до ранку. Ховати померлих не дозволяли впродовж багатьох днів. Коли нарешті дозволили, чоловіки встигли викопати дві ями на п’ятьох осіб — на все про все мали дві години, росіяни попередили: не повернетеся вчасно, почнемо розстрілювати людей із підвалу. Перепоховали загиблих тільки після звільнення села.
Цей короткий опис вихоплює лише окремі деталі того пекла, яке влаштували окупаційні війська Росії для ягіднянців. Але вже їх достатньо, щоб сказати: це катування, це нелюдське поводження з цивільними призвело до смертей і точно вплинуло на психічне та фізичне здоров’я людей.
У перші тижні люди в підвалі були в шоці. Життя не готувало їх до такого, і хоч російські танки в селі й нагадували декому фільми про Другу світову, однак люди не могли уявити, що опиняться в такій реальності. Але вони не знали новин, і в перші тижні це незнання морально їх підтримувало. Утримувані в підвалі не вірили словам росіян, ніби ті вже захопили Київ і Чернігів, не вірили в найгірше. Та якось у двадцятих числах березня до підвалу привезли пораненого чоловіка. Це був чоловік із зовнішнього світу, і він знав новини. І розповів, що відбулося в Україні від початку місяця. Розповів про Маріуполь і про Драмтеатр. І тоді, як сказала одна жінка з підвалу, вона впевнилася: живими вони звідти не вийдуть. Інша жінка креслила вуглинкою календар на стіні, позначала день за днем. Валентина пояснила, для чого це робила:
Думали, що не виживемо, що нас тут похоронять. І хтось зайде після цього всього й побачить, скільки днів ми тут сиділи. Скільки ми тут витримали.
Третя жінка, Ольга, писала щоденник: деколи світила ліхтариком, а деколи й зовсім робила це у темряві. Щоб рядок не потрапляв на рядок, у потемках пальцем відмірювала ширину рядка. Тепер знімки цього календаря і фото, яке зробила в підвалі Ольга одразу після виходу росіян, облетіли весь світ. Ці жінки й інші ягіднянці таки вийшли живими і тепер свідчать про це журналістам, правозахисникам та слідчим. Терпляче дають одне інтерв’ю за другим. Валерій, який мусив стати «старостою підвалу»: росіяни призначили його зв’язковим між собою та людьми, а водночас і відповідальним за всіх цивільних. Світлана, яка чула діялог онкохворого та російського офіцера, котрий контролював підвал: хворий просився додому по ліки, а військовий-садист порадив йому піти повіситись у лісі. Лілія, яка запитала солдата-тувинця в перший день, коли ті зайшли в село: «Ви вб’єте нас?». Відповідь була ствердна. Дмитро, один із «поховальної бригади», який віз померлих на цвинтар на будівельній тачці. Тамара, яка жила поруч зі школою і, коли її відпускали додому по їжу, приносила в підвал яблука, і чия хата згоріла.
Та сотні інших людей — вони пережили нелюдські умови, але при цьому зберегли в собі чутливість. Це виявляється навіть у тому, з яким болем вони згадують поранених корів, які залишалися на полях. І з якою радістю — тварин, що повернулися додому за декілька тижнів після звільнення Ягідного: «Я вийшла, дивлюся, сидить мій Рудий під вишенькою!». Вони також зберегли надію і силу жити далі, інакше чому б садили грядки всього за декілька тижнів після того, як росіяни відійшли?
Коли ЗСУ звільнили Ягідне, в будинках знайшли розстріляних: місцевих та незнайомців. У лісі виявили свіжі могили. Тож Ягідне — це місце одного жаху, що складається з багатьох окремих злочинів. Система правосуддя не може працювати з одним хаотичним, комплексним жахом, а мусить роздробити його на конкретні злочини. Чернігівська прокуратура вже винесла вироки окремим солдатам. Ці вироки заочні, адже жодного з них у полон не взяли. Частина з них загинула. Так чи інакше, розплата за Ягідне вимагає засудження тих, хто віддав наказ про утримання людей у підвалі і хто їх там безпосередньо тримав. Хто не дозволяв відчинити двері, коли зсередини стукали з криком: «Дитина задихається!» — і хто знімав на телефони, коли матері хапали з тачки запліснявілий хліб.
Правильні слова
Чим відрізняються документування і звичайне журналістське інтерв’ю? Перше детальніше: в ньому більша увага до деталей злочину й особи злочинця. Якими були форма, шеврони, ім’я, зовнішність (росіяни приховували імена, носили балаклави, тому: акцент, позивний тощо). Інша відмінність у тому, що ці інтерв’ю мають іншу мету — вони мають стати основою для юридичних справ. Але головна відмінність — інший підхід до розмови.
Передусім ти вчишся користуватися правильними словами. Не жертви, а постраждалі. Або вцілілі. Звертаєш увагу на обставини розмови. Треба дати людині контроль над ситуацією та передбачуваність, адже в травматичній ситуації, наприклад, коли її катували, вона цього не мала. Дати їй змогу плакати, але не втішати, не прикидатися другом чи, не дай Боже, намагатися розвеселити. Не повертати співрозмовника в пережиті емоції, а діяти в коґнітивній площині: замість «Що ви при цьому відчували?» — запитувати: «Якби ми повернулися до ситуації, як ви описали би те, що відчували?».
І ще я повсякчас нагадую собі, що не можна зводити людину до найгіршого досвіду, який вона пережила. Що людина є більшою за будь-яку найжахливішу подію, свідком якої вона стала. Слухаючи, ставлячи запитання, пам’ятаєш про те, що говориш із людиною, а не лише зі свідком злочину.
Звісно, є сумніви. Чи маю я право розпитувати цю людину зараз? Не завжди знаєш, із якого запитання чи якого тону розпочати розмову з тим, хто втратив близьких. Але психотерапевти кажуть, що таке розповідання власної історії насправді може допомогти постраждалому. «Ми допомагаємо склеїти пазлики і заархівувати цей досвід, розповівши», — сказав психотерапевт Олег Романчук на тренінґу для журналістів-документаторів. Я це уявляю так: пережите може бути в людині хаотичною грудкою темряви, але, розповідаючи, вона структурує цей досвід і після того може поглянути на нього збоку й зрозуміти: все, це позаду, це пережите.
Часто, даючи інтерв’ю, люди самі виходять на ширше розуміння свого досвіду, на ті промінці надії, що їх вони мали в найтемніші часи. Скажімо, молодий чоловік із Харківщини, якого росіяни викрали з дому і сімдесят три дні тримали в тісній камері, так і не пояснивши причини затримання, завершив розповідь так:
Коли нас виводили в туалет, там шпаринка в паркані була, і я постійно дивився на город. Там був кущик маленький. Я два з половиною місяці сидів — так він здоровенний виріс, вище паркана. Ластівки літають, стоїш дивишся — така радість. А в тебе тої радості — хвилина і назад.
Можливість слухати історії людей і оповідати їх, не додаючи свого голосу, стала рятівною і для мене. Перед початком вторгнення я готувала до публікації книжку про Сєверодонецьк. Після вторгнення я змогла дописати, окрім передмови, один-єдиний монолог. Це оповідь жінки, яка виїхала і мріє повернутися до України. Це редаґована оповідь, але все-таки оповідь від першої особи, без мого голосу.
«Пам’ятка навіки»
«Найбільш задокументована війна» — здається, так кажуть про нашу сучасність. На другий рік великої війни ми зайшли у фазу, яка потребує не тільки запису «близько до тексту», а й інтерпретації. Документування досі важливе, але в журналістських текстах ти проставляєш акценти. Обираєш теми. Особливо для міжнародної авдиторії. Маєш вибір: що підсвітити? про що розповісти?
Українські журналісти публікують матеріяли в іноземних медіях, журналісти світових медій працюють в Україні. Тому люди у світі знають, що відбувається тут, знають, що чинить Росія. Можливо, публікації про російські злочини запобігають тому, щоб Росія чинила їх іще більше, змушують її деколи бути обачнішою у своїх діях. Представники Міжнародного кримінального суду були в Україні, зокрема, в підвалі ягіднянської школи. Це означає, що є надія: розслідування злочинів у Ягідному не зупиниться на заочних вироках українських судів.
У березні 2023 року МКС видав ордер на арешт Путіна та уповноваженої із прав дитини Марії Львової-Бєлової — за депортації українських дітей до Росії. Це конкретний результат, на який працювали й працюють усі документувальні ініціятиви: від зовсім маленьких, як Old khata project, до більших, як TRP та великі правозахисні організації.
Але на липень 2023 року прокуратура зафіксувала понад вісімдесят тисяч воєнних злочинів росіян в Україні. Хто, як і коли зможе їх опрацювати? Багато що буде зафіксовано тільки для історії та пам’яті. Записані свідчення вже тепер беруть за основу для мистецьких творів. Нещодавно я спілкувалася з британським документальним театром, який працює над виставою на основі свідчень, що їх зібрали журналісти. Адже сьогодні просто новин уже мало, щоб тримати інтерес до злодіянь Росії в Україні.
Я часто ходжу в гори. Трекінґ у Карпатах достатньо розвантажує голову, щоб знову повертатися до роботи. У цих походах люблю роздивлятися сліди людини — не вирубки, а каплички і заквітчані придорожні хрести. Нещодавно в горах над Микуличиним натрапила на металеве розп’яття. Алюмінієвий Ісус, залізна табличка і напис: «Пам’ятка навіки» від родин таких-то й таких, 1987 рік.
Те, що ми робимо сьогодні як журналісти та всі документатори війни, — це пам’ятка. Росії не вдалося приховати свої дії від світу й від історії. Свідчення про ці злодіяння збережено. Навіки — може, надто оптимістично. Але принаймні на роки. Це дає сили працювати далі, хоча, буває, хочеться просто загубити смартфон у горах.
Світлана Ославська
Журналістка, критикиня
Культурологиня, журналістка. Авторка репортажів із України, Польщі, Молдови, Греції, Ірану, Туреччини. Редакторка відділу бібліографії часопису «Критика». 2019 року у видавництві «Човен» вийшла її книжка репортажів із Туреччини «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії».
Проєкт «Війна — це... Українські письменники про те, як пережити катастрофу» виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE).
