Життя та загибель єврейських громад західної Волині. (Частина 1)
Упродовж 2023 р. з’явилася серія науково-популярних видань «Життя та загибель єврейських громад». Їх присвячено подіям Голокосту в низці міст і містечок України. Автор цієї публікації написав більшість статей, присвячених історії Голокосту в містечках західної Волині. Даний текст є спробою осмислити й контекстуалізувати основні результати цієї серії мікроісторичних студій Голокосту в окремо взятому регіоні західної Волині. Першу частину публікації присвячено аналізу історіографічного значення серії видань «Життя та загибель єврейських громад» і характеристиці джерел, які використовувалися під час їхньої підготовки.
Упродовж 2023 р. з’явився цикл досліджень, які покликані розширити горизонти нашого розуміння локальної історії Голокосту в частині одного з історико-культурних регіонів України — західній Волині. Йдеться про серію електронних публікації «Життя та загибель єврейських громад», виданих у межах проєкту «Мережа пам’яті»[1]. Вони зосереджені на подіях Голокосту в невеликих містечках, окремі з яких після Другої світової війни у результаті Голокосту перетворилися на села. Серія публікацій висвітлює історію Голокосту в таких західноволинських населених пунктах: Голоби й Мельниця, Кисилин, Ковель, Мізоч, Острожець та Ратне. Автор цього тексту дослідив і підготував більшість матеріалів, окрім одного — історія Голoкосту в Мізочі була написана Романом Михальчуком. Проте я був дотичний до наукового редагування та написання одного з розділів дослідження Романа Михальчука у співавторстві.
Результати досліджень оприявнюються чимало мікровідкриттів, які заслуговують на увагу й окреме узагальнення. До того ж, зважаючи на науково-популярний, а не академічний характер цих публікацій, до них не потрапили окремі результати, які все ж заслуговують на висвітлення. Відтак метою цієї статті є доповнення результатів дослідження та виокремлення ключових висновків, які можна зробити із цієї серії мікроісторичних студій.
Історіографічне значення публікацій
Один із перших аспектів, який не потрапив до серії публікацій «Життя та загибель єврейських громад», — їхнє історіографічне значення. Аби не переобтяжувати ширше коло читачів вузькопрофільними питаннями академічних дискусій, ми з редакторами/ками вирішили не включати опис історіографічних дискусій [2].
Найперше хотілося б коротко дати відповідь на питання про те, чому саме в цьому тексті йдеться про західну Волинь і хто ще досліджує історію Голокосту в такому контексті. Часто в українській академічній практиці при визначенні географічних рамок послуговуються існуючим у хронологічних межах дослідження політико-адміністративним устроєм (у випадку нацистської окупації й Голокосту це генеральна округа Волинь–Поділля). Інші ж виходять із нинішніх адміністративних поділів й досліджують історію Голокосту в межах сучасних адміністративно-територіальних одиниць (наприклад, дисертацію мого колеги Романа Михальчука присвячено подіям Голокосту на теренах Рівненської області) [3].
Проте обидва підходи вважаю не зовсім оптимальними. Історія Голокосту — це не лише власне події масових убивств під час Другої світової війни. Щоб зрозуміти соціальну динаміку (себто увесь той комплекс складних чинників, які впливали на міжетнічні відносини під час війни й геноциду), не можна випускати з уваги передвоєнну історію єврейських громад. Остання заслуговує на бодай коротке висвітлення. Відтак на становище, в якому опинилися єврейські громади, впливала не лише нацистська геноцидна політика, але й ті соціокультурні, економічні і політичні особливості міжетнічних відносин, які сформувалися ще до Другої світової війни. Зокрема серед вагомих чинників, що могли позначатися на шансах євреїв уціліти та часто визначали їхні стратегії виживання під час Голокосту, можна виокремити такі: довоєнний рівень антисемітизму; міжетнічні стосунки (точки дотику, взаємодія й конфлікти з неєврейськими громадами українців, поляків, чехів, німців тощо); рівень асиміляції євреїв або ж знання ними мов, традицій і звичаїв оточуючих неєврейських спільнот, що в умовах етнічного пограниччя [4] дещо покращувало шанси на виживання; досвід політичної діяльності та участі в міжвоєнний період, який ставав у нагоді під час вибору стратегій виживання в умовах Другої світової війни й Голокосту; рівень згуртованості в середовищі єврейських громад; характер пануючого політичного режиму як такого, що безпосередньо й опосередковано впливав на формування в єврейських та неєврейських громад певних інституційно зумовлених патернів поведінки [5].
Ці чинники можна дослідити, якщо відштовхуватися від тих географічних меж, які ще в міжвоєнний період формували окремий історико-культурний і політико-адміністративний простір. Відтак під західною Волинню маються на увазі більшість територій, які у міжвоєнний період перебували у складі Волинського воєводства (Польща). Цей політико-адміністративний чинник, можливо, є вирішальним, адже він позначався на всіх інших культурних і економічних процесах на цій території, яка окрім Волині включала й інші історико-культурні регіони на кшталт Полісся.
Окремі питання про міжетнічні стосунки у міжвоєнній Польщі та поведінку сусідів під час Голокосту піднімав у своїх дослідженнях ще в 1970-ті рр. видатний ізраїльський історик Єгуда Бауер [6]. Проте вперше в такому географічному ключі історію Голокосту на Волині вивчав ізраїльський історик Шмуель Спектор [7]. Його монографія з історії Голокосту на Волині стала найбільш системною з усіх, які донині існують. Автор використовував широку групу джерел, які охоплювали як німецькі документи, так і спогади та свідчення очевидців. Завдяки цьому йому вдалося дуже деталізовано відтворити основні контексти подій Голокосту на Волині: міжетнічні стосунки в міжвоєнний період у складі Польщі; політичні, економічні й культурні зміни у період встановлення в регіоні радянської влади (1939–1941 рр.); бойові дії на початку німецько-радянської війни й нацистська окупації Волині; погроми на Волині; основні етапи організації злочину в умовах воєнної адміністрації; етапи геттоїзації; друга хвиля насильства і цикли ліквідацій волинських гетто; стратегії виживання та форми опору євреїв; ставлення партизанських формувань до вцілілих євреїв, які переховувалися з допомогою населення або ж самостійно в лісистій місцевості.
Попри такий всеохопний і системний характер дослідження Спектора, варто зауважити, що воно було опубліковано ще в 1990 р., коли не було належного доступу ані до архівів на території України, ані до найбільшої бази свідчень вцілілих євреїв (Архів візуальної історії Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії почне формуватися лише в середині 1990-х рр.). Також Шмуелю Спектору дещо забракло доступу й до джерел, котрі належно й всебічно відтворювали б перспективу найбільшої етнічної групи з числа місцевого неєврейського населення — ширшого кола українських селян, які не були дотичні до формування й діяльності органів нацистської окупаційної влади чи партизанських рухів. До того ж у ті часи ще перебувала в процесі напрацювання сучасна методологія студій Голокосту, зокрема в сфері аналізу поведінки місцевого населення, стратегій виживання євреїв та розуміння динаміки геноциду.
Все ж більшість досліджень, які з’являлися після публікації праці Спектора, деталізували ті чи інші аспекти подій Голокосту (як-то організація поліцейського апарату [8] чи роль окремих партизанських рухів у вбивствах/порятунку євреїв [9] тощо) або ж були присвячені детальнішому розкриттю мікроісторії злочину в окремо взятих населених пунктах західної Волині [10]. Окрему увагу міжетнічним відносинам та етнічній політиці в Волинському воєводстві у міжвоєнний період приділив американський історик Тімоті Снайдер в одній зі своїх перших книг «Нариси таємної війни» [11]. Детальніше Снайдер описав життя і загибель волинських євреїв під час Голокосту в окремій дослідницькій статті «Життя і смерть західноволинських євреїв, 1921–1945 рр.» [12]. Він також включив розлогі сюжети, що репрезентують стратегії виживання західноволинських євреїв під час Голокосту, до однієї зі своїх фундаментальних монографій з історії Голокосту «Чорна земля» [13]. Низка сучасних фундаментальних досліджень, присвячених різним аспектам історії Голокосту в Україні, також включає західноволинські сюжети у порівняльному контексті з іншими регіонами окупованої України. Найперше йдеться про дослідження Карела Беркгофа «Жнива розпачу» [14] (зачіпає питання антиєврейського насильства у західній Волині влітку 1941 р. та порівнює нацистську окупаційну політику на Волині з іншими регіонами райхскомісаріату Україна) й Кая Струве «Німецька влада, український націоналізм, насильство проти євреїв» (у прикінцевих положення книги здійснив порівняння єврейських «погромів» у східній Галичині із проявами антиєврейського насильства в західній Волині) [15].
Серед цього циклу публікацій заслуговують на увагу дослідження американського історика Джареда Мак-Брайда. Низка його мікроісторичних студій, репрезентованих у вигляді серії академічних публікацій, пролила світло на динаміку знищення єврейських та інших громад Волині під час нацистської окупації [16]. Досить інноваційною й системною спробою відтворити особливості перебігу соціальної історії міжетнічного насильства на Волині під час нацистської окупації є дисертація Мак-Брайда «Море крові і сліз» [17]. У ній автор зосереджує увагу не лише на подіях Голокосту, але й таких недостатньо вивчених контекстах, як українсько-польське протистояння, роль службовців допоміжної поліції та місцевого населення у вбивствах своїх сусідів, роль партизанських рухів у міжетнічному насильстві тощо. На жаль, текст цієї дисертації досі так і не був опублікований у вигляді монографії й не є доступним для більшості. Досить вагомою є і недавня стаття Мартіна Діна, присвячена єврейським таборам примусової праці на території райхскомісаріату Україна [18]. У ній можна знайти перелік більшості існуючих на території західної Волині таборів примусової праці та інформацію про час їхнього створення й особливості функціонування — питання, які раніше належним чином не досліджувалися.
Важливу роль у дослідженні української перспективи подій Голокосту в західній Волині відіграв сучасний український дослідник Андрій Усач. Він був регіональним координатором усноісторичного проєкту «Голоси», а віднедавна разом із Анною Яценко здійснив низку записів усноісторичних свідчень українців про події Другої світової війни на Волині для архіву ГО «Після тиші». Результати своєї усноісторичної діяльності він виклав у статті «“То не німці…”: місцеві винуватці Голокосту в неєврейських усноісторичних свідченнях» [19]. Зокрема у цьому дослідженні йдеться про особливості спогадів українських селян про роль місцевих призвідників у реалізації Голокосту на Волині.
Важливий аспект подій Голокосту в західній Волині з перспективи німецьких виконавців висвітлює Ян Річ [20]. Зокрема він аналізує донедавна маловідомі факти діяльності німецьких поліцейських батальйонів на теренах окупованої України. Окремий розділ його монографії присвячено тому, яким чином німецькі поліцейські підрозділи влітку 1941 р. еволюціонували від убивств переважно єврейських чоловіків до розстрілів усіх євреїв. Ця еволюція розпочалася з їхніх злочинів у західноволинських містечках. Вагому роль у цьому відіграли молодші офіцери, які під час навчання пройшли відповідну ідеологічну підготовку і проявляли чималий ентузіазм, ревно втілюючи нацистську расову політику геноциду.
Насамкінець найповнішу наративну базу фактів, дат та подій Голокосту в західноволинських населених пунктах надають енциклопедичні видання українського першопрохідника Олександра Круглова [21] і його колег Андрія Уманського й Ігоря Щупака та, звісно ж, всеохопне системне видання «Енциклопедія таборів та гетто» Меморіального музею Голокосту США у Вашингтоні (значну частину статей про Голокост у західноволинських містечках до енциклопедії написали Олександр Круглов та Мартін Дін)[22].
Основні групи джерел дослідження
Попри наявність означених вище досліджень, мікроісторичні студії подій Голокосту в окремих містечках Волині досі дозволяють робити чимало невеликих відкриттів, які поглиблюють наше розуміння динаміки геноциду. Зокрема це відбувається завдяки включенню нових джерел. Найперше йдеться про радянські кримінальні справи, заведені на службовців допоміжної поліції й органів місцевої влади (міські та районні управи під нацистською окупацією), що зберігаються в архівах СБУ України. Хоча чимало дослідників уже мали змогу працювати з цим типом джерел, вони досі залишаються маловивченими. Саме кримінальні справи проливають світло на особливості організації місцевого окупаційного апарату: хто саме служив у структурах допоміжної поліції, якими були їхні мотиви, як організовувалася структура цього апарату на низовому рівні невеликих містечок і сіл, які функціональні обов’язки належали до сфери органів місцевого управління (міських та районних управ, сільських старшин і їхніх заступників), який саме стосунок мали ці управлінські органи до реалізації Голокосту.
Важливу роль відіграє й перспектива українських очевидців, удоступнена завдяки таким усноісторичним проєктам, як «Голоси» Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» [23], ГО «Після тиші» [24], архів Яхад-Ін Унум (які, щоправда, є малодоступними через закритість архіву, тому ці джерела використовувалися під час написання циклу публікацій значно меншою мірою) та аудіозаписи свідчень, зроблені колегами з Українського центру вивчення історії Голокосту [25]. Створені у вигляді відкритих наративних інтерв’ю спогади місцевого населення дають чи не найкраще розуміння подій Голокосту із перспективи українських селян. Досі вона була вкрай недостатньо репрезентована в студіях Голокосту.
Не менше значення мають і більш класичні джерела — свідчення Архіву візуальної історії Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії, колекції архіву Яд Вашем у Єрусалимі, Архіву Єврейського історичного інституту у Варшаві і, звісно ж, цикл так званих книг пам’яті (Yizkor Book) [26], які писалися єврейськими очевидцями подій Голокосту, що вціліли та оселилися в Ізраїлі після війни. Окрім того, звісно ж, під час дослідження використовувалися документи місцевих архівів — Державного архіву Волинської області та Державного архіву Рівненської області. Цікаво, що співставлення цих різних груп джерел (архівні документи нацистських окупаційних органів влади, радянських розслідувань нацистських злочинів на окупованих територіях, его-документи та свідчення очевидців) дало чимало несподіваних результатів.
Зокрема, робота над публікаціями ще раз утвердила переконання в тій істині, що архівний документ може призводити до помилкових трактувань не менше, аніж робота із усноісторичними свідченнями. Наприклад, під час написання публікації «Острожець: життя та загибель єврейської громади» було виявлено архівний документ, що містив інформацію про переселення євреїв до острожецького гетто[27]. Згідно з наведеними у документі даними, переселення євреїв із оточуючих сіл до цього гетто мало бути здійснене до 30 червня 1942 р. Оскільки документ датується 22 червня 1942 р., то з цього можна зробити висновок про те, що євреї Торговиці та інших сіл були переселені в острожецьке гетто орієнтовно в червні 1942 р. (тобто, після появи цього документу). Проте щонайменше три очевидці вказують на протилежне — їх було переселено до гетто ще в квітні 1942 р. Якщо застосовувати принципово ствердний метод Яна Ґросса [28] до свідчень очевидців, варто розглядати їх як рівноцінні з архівним документом. У такому випадку визначені в архівному документі дати можуть легко призвести до помилкових висновків, оскільки вони суперечать трьом іншим джерелам. Громіздка нацистська бюрократична машина подекуди була схильна продукувати накази постфактум. Наприклад, чимало розпоряджень щодо обмежень, які мали б застосовуватися стосовно євреїв, з’являлися в низці населених пунктів наприкінці 1942 та 1943 рр., коли майже всіх євреїв убили. Хай там як, а без свідчень очевидців документи подекуди можуть легко вводити нас в оману й спонукати до хибних висновків про хронологію подій.
Усноісторичні свідчення та его-документи
Завдяки роботі проєкту «Мережа пам’яті» під час дослідження вдалося отримати доступ до широкої палітри усних свідчень про Голокост із Архіву візуальної історії Фонду Шоа. Ці свідчення далеко не завжди доступні дослідникам, адже їх створювали мовами тих країн, куди після завершення Другої світової війни мігрували вцілілі євреї. Подекуди йдеться про свідчення такими мовами, як португальська, іспанська, іврит, їдиш, німецька, французька, англійська тощо. Звісно, трапляються дослідники, які можуть розуміти всі ці мови, але очевидно це не стосується більшості. У межах проєкту «Мережа пам’яті» записи більшості відеосвідчень, які стосуються досліджуваних населених пунктів проєкту, було транскрибовано мовою оригіналу i перекладено на українську. Це суттєво розширило джерельну базу дослідження. Інтерв’ю Фонду Шоа часто є одними з небагатьох і тому особливо цінних джерел з локальної історії невеликих містечок. А нечисленні вцілілі фотографії довоєнного періоду дають важливе уявлення про індивідуальні долі та повертають із небуття обличчя й імена загиблих євреїв.
Звісно, робота зі свідченнями та его-документами потребує своїх особливих підходів до відтворення подій Голокосту в західній Волині. Серед окремих істориків-позитивістів побутує вкрай зарозумілий погляд, що свідчення очевидців є значно менш надійним джерелом для дослідження. Найчастіше такої думки притримуються ті прихильники позитивізму, які вірять в можливість осягнення якоїсь «об’єктивної істини минулого» або ж «історичної правди», як її ще часто означують. Беззаперечно, наративи оповідачів, які розповідають про минуле, позначені суб’єктивною перспективою. Проте, якщо визнавати історію наукою, яка не містить жодних об’єктивних законів і єдино правильних істин, то цей аспект свідчень очевидців і его-документів є не стільки недоліком, як перевагою. Цей тип джерел дає значно краще розуміння перспективи різних груп на події нацистської окупації — євреїв, українців, поляків, чехів тощо.
Водночас визнання суб’єктивності різних перспектив на минуле не є підставою відмовлятися від спроб наблизитися до істини (як про це писав ще Едмунд Гусерль) [29]. Працюючи зі свідченнями очевидців, недостатньо використовувати класичний «критичний аналіз джерел» у його позитивістському розумінні (який за певних обставин, звісно, також є необхідним, проте тут не є ключовим). Цей тип джерел містить такі аспекти, які не варто розглядати в контексті популярної дихотомії «правдивості — хибності» (або ж «фейку» — так популярного нині поняття, до якого вкрай часто помилково зараховують речі, котрі перебувають радше у площині інтерпретацій та оцінок із позиції різних ціннісних систем чи групових перспектив, але аж ніяк не фактів, а тому й не можуть бути потрактовані істинними чи хибними). Рефлексія над тим, чому різні очевидці пригадують ті чи інші події саме в такий, а не інакший спосіб — це підхід, який дозволяє досліднику скоригувати роботу своєї свідомості над осмисленням минулого крізь призму цієї групи джерел.
На прикладі свідчень різних груп очевидців (українців, євреїв, поляків, чехів) читач чи дослідник також може легко переконатися в тому, якими різними можуть бути перспективи тих чи інших груп оповідачів на одні і ті ж події. Зокрема, єврейські очевидці значно частіше говорять про місцевих виконавців — службовців допоміжної поліції, аніж німців, які стали основними організаторами геноциду. Цьому може бути декілька пояснень. Зокрема вони були значно краще знайомі з місцевими виконавцями, аніж із прийшлими німцями. Ті ж німці, які постійно перебували в районних центрах, дещо краще запам’яталися оповідачам, але зазвичай це невеличкі пости жандармерії чисельністю не більше трьох осіб.
Водночас членів розстрільних команд вони не бачили щоденно й не могли їх знати в обличчя чи поіменно (як знали службовців допоміжної поліції). Часто ці люди для більшості євреїв залишалися анонімним обличчям зла. До того ж зіткнення з ними ймовірно ставало фатальним. Як зазначав із цього приводу Ян Ґросс, «Усе, що ми знаємо про Голокост — завдяки тому факту, що про це було сказано, — не є репрезентативним зразком долі, яку євреї зазнали під нацистським правлінням. Це все спотворені докази, упереджені в один бік: це все історії зі щасливим кінцем» [30]. Фактор «спотворених доказів» цілком може бути однією з причин, чому вцілілі євреї так часто згадують місцевих виконавців та вкрай рідко покликаються на німців — основну причину своїх страждань. Зіткнення зі смертоносними німецькими ескадронами смерті було фатальним. Багато вцілілих євреїв західної Волині — це ті, хто втік із гетто ще напередодні розстрілу. Вони не стояли перед дулом німецького кулемета й могли ніколи не бачити обличчя цих убивць. Їм значно більше запам’ятався останній хронологічний відрізок своїх страждань: поневіряння в оточуючих лісах та втеча від «мисливців» в особі місцевих службовців допоміжної поліції й кривдників із числа місцевих селян. Саме ці останні групи з числа місцевих і відігравали ключову роль на фінальному етапі «полювання» на євреїв після циклу ліквідації гетто [31].
Аналізуючи оповіді українських очевидців, варто враховувати фактор самоцензури. Наприклад, чимало українських оповідачів стверджують, що члени допоміжної поліції були поляками або ж українцями з інших населених пунктів (себто «чужі» в контексті самоідентифікації з національною або ж локальною спільнотою). Водночас у єврейських оповідях можна набагато частіше почути інформацію про те, що принаймні влітку 1941 р. це були місцеві, переважно українські селяни. Оскільки більшість українських оповідачів є частиною тих же громад, про які вони розповідають у своїх спогадах про війну, їм важче говорити про складну й травматичну історію. Зв’язок із місцевою громадою зобов’язує до певного рівня лояльності та конформізму — того, чим не завжди зв’язані єврейські оповідачі, які давно полишили Україну або ж містечка, в яких пережили Голокост, і пов’язали свої життя з іншими державами чи громадами.
З іншого боку, наявні дослідження, які засвідчують: якщо євреї після війни залишалися частиною певної общини чи нації — на їхні спогади подекуди також накладався цей відбиток конформізму й кращого ставлення до своїх сусідів [32]. Дослідити цей аспект на прикладі західної Волині вкрай важко, адже абсолютна більшість із числа небагатьох уцілілих після війни євреїв вирішили мігрувати за кордон. Ті ж поодинокі, хто залишився, переїхали до інших міст. Тому подібна самоцензура в їхніх свідченнях може й не простежуватися.
У роботі зі свідченнями дуже важливо розуміти процес їхнього формування і ключові чинники, що могли вплинути на спогади людей. Проте відстежити таку динаміку можливо лише тоді, якщо ті чи інші спогади фіксувалися кілька разів у хронологічно різні періоди. Переважно такі аспекти можемо досліджувати лише на прикладі єврейських спогадів, адже українська перспектива стала предметом усноісторичних проєктів надто пізно — лише віднедавна.
Одними з таких спогадів, які були зафіксовані двічі, є свідчення Поли Грінштейн про Голокост. Вперше їх записали у письмовому вигляді для архівної колекції у Тель-Авіві в 1961 році [33], а вдруге — у 1994 р. як відеосвідчення для Архіву візуальної історії Фонду Шоа [34]. Якщо спогади для Яд Вашем — це стислий виклад оповідачкою фактологічної інформації на папері, то її відеосвідчення відзначаються більшим рівнем емоційності й глибини. У відеосвідченні Пола Грінштейн пригадує більшу кількість подій і описує їх із глибшою деталізацією [35]. Це ще раз засвідчує, що людська пам’ять є величезним «архівним» вмістилищем, у якому можуть актуалізуватися ті чи інші комірки залежно від контекстів, специфіки плину спогадів та запитань, які задає інтерв’юер у процесі взаємодії з текстурою пам’яті оповідача/ки. У цьому й оприявнюється цінність усної історії в порівнянні з мемуарним викладом оповіді, в якому людині не завжди вдається пригадати все або ж вона обрамлює свої спогади в літературні шати з усіма наслідками, які з цього випливають.
Проте чи не найцікавішим прикладом конституювання спогадів про минуле в пам’яті через взаємодію з мінливою дійсністю сьогодення є спогади та свідчення Соні Паппер (уроджена — Сара Куліш). Їх було записано тричі, що дозволяє здійснити порівняння між ранішими і пізнішими версіями та простежити процес еволюції й формування цілісного наративу. Рання письмова версія спогадів із 1940-х рр. зберігається в Єврейському історичному інституті (Варшава) під іменем Сари Куліш [36]. Ці спогади було зафіксовано під час тимчасового перебування оповідачки в Лодзі орієнтовно в другій половині 1940-х років. Її пізніші спогади було записано Архівом візуальної історії у 1994 р. Остання версія спогадів також була опублікована у 1996 р. у вигляді книги «Одіссея Соні» [37]. Чітко простежується відмінність між найпершими записами спогадів Соні і їхніми пізнішими двома версіями. Перші спогади Соні, які нині зберігаються в Єврейському історичному інституті, були зроблені на основі її щоденника. Зі слів Соні, вона писала його, переховуючись в лісах поблизу Дубно та Острожця. Ці спогади позначені стислістю, епізодичністю, перервністю оповідей і непослідовністю. Водночас вони можуть бути досить правдоподібними, оскільки будувалися на недавніх спогадах і записах Соні Паппер та відображали найсвіжішу версію її пам’яті. З іншого боку, ці спогади позначені ще не пропрацьовано травмою й хаотичністю ще не осмислених жахливих подій, що відбулися з Сонею. Це перетворює найперші спогади Соні Паппер на досить плутані й уривчасті оповіді.
Остання ж версія спогадів — опублікована книга «Одіссея Соні» — це вже літературно оздоблений і доволі цілісний та чітко структурований наратив про виживання Соні Паппер під час Голокосту, написаний у час, коли світ добре знав, що таке «Голокост» та якими були етапи його організації. У 1994 р. Соня дала свідчення для Архіву візуальної історії, а вже потому написала цей найбільш системний виклад своєї історії у книзі «Одіссея Соні». Із кожним новим викладом минулого в оповідачів простежується тенденція до більшого рівня впорядкованості та системності подачі своїх спогадів. Цю закономірність помітили ще експерти «Fortunoff Video Archive» [38].
Проте всі три версії спогадів Соні Паппер взаємно доповнюються цікавими історіями. Наприклад, у свідченні для Архіву візуальної історії Соня розповідає про своє життя в еміграції, тоді як її раніше письмове свідчення не містило цієї інформації. З іншого боку, найперші повоєнні письмові свідчення містять історію про загибель одного з рятівників Соні — українського чоловіка, якого звали Сергій: його нібито вбили «бульбівці» одразу ж після війни [39]. У пізніших відеосвідченнях цей аспект упущено. У перших спогадах Соня також розповідає, що їй допомагала українська пара літнього віку, а в пізніших версіях вона вже називає цю сімейну пару чеською. 1990-ті рр. — це час, коли серед спільноти вцілілих євреїв сформувався усталений наратив про Голокост. І етнічні українці в цьому наративі часто поставали в далеко не найкращому світлі. Це один із чинників, який міг накластися на виклад оповідачки про минуле й спонукати її виключити зі свого наративу українських помічників, змінивши їх на чеських. Загалом в останній версії спогадів Соня Паппер украй часто згадує про чехів і поляків як рятівників, чого не містили її найперші спогади, в яких значно частіше проблематизувалася позиція саме українських сусідів, які як допомагали, так і зраджували Соню під час нацистської окупації.
Для кращого розуміння того, про що йдеться, розглянемо приклад спогадів Соні Паппер про перші тижні нацистської окупації Острожця й оточуючих сіл влітку 1941 р. Соня Паппер зазначає, що, можливо, в липні 1941 р. до антиєврейського насильства в сусідньому із Острожцем селі Малин та інших навколишніх селах долучилися місцеві селяни (можливо також службовці міліції, але оповідачка повідомляє лише про «п’ять українців»). Вони вбили її шваґра і побили ще одного тамтешнього єврея. Між двома останніми версіями спогадів Соні (записаними у 1990-ті рр.) про ці події та найпершою (із 1940-х рр.) можна помітити цікаві розбіжності.
У найпізнішій версії спогадів Соня Паппер розповідає, що дізналася про смерть шваґра від знайомого українця, який, мабуть, брав участь у цьому насильстві: «Ми зрозуміли, що він брав участь у насильницькій смерті мого шваґра» (найперша версія спогадів не містить такого уточнення) [40]. Описуючи свій прихід у Малин в пошуках тіла вбитого шваґра, у цій версії спогадів 1990-х рр. Соня зазначає таке: «Ми з сестрою вирішили шукати [тіло— П.Д.] самі й разом пішли до Малина. Але тіла ми там не знайшли. Тоді ми пішли в будинок місцевого неєврея, сподіваючись, що від нього зможемо щось довідатися. У дверях нас зустріла жінка і каже: «Чого ви прийшли питати про шойхета? Спитайте своїх євреїв, вони його вбили!» [41].
Найперша ж версія оповіді про ці події, записана на основі щоденника Соні Паппер одразу після війни в 1940-ві роки, виглядає ось так:
«Прийшовши в село, ми попрямували до місця, яке нам показав місцевий неєврей, але ми там нічого не виявили. Тут я згадала, що на околиці села живе один єврей. «Пішли, — кажу я, — сестро, до цього єврея, він нам точно покаже те місце».
Заходимо ми до нього, питаємо, але він прикидається дурником і відповідає, що нічого не знає. Як ми вийшли з його будинку, зустріли ще одного знайомого неєврея. Він запитав мене, що я тут роблю. Я розповіла йому, що ми прийшли прикрити тіло нашого вбитого чоловіка і швагера, і запитала:
— Може ти знаєш щось про це, Степане? Розкажи всю правду. Покажи нам, де його тіло.
— Чого я вам буду розповідати, якщо єврей знає краще. Адже він сам його в річку скидав, хай він розповідає, — відповідає він і йде. Ми біжимо назад до єврея з криком, повні відчаю. Його обличчя стає темним, як ніч, і пригніченим голосом він нам розповідає наступне…» [42].
Відтак у цій найпершій версії Соня описує травматичну подію дещо детальніше і більш проблематично в оцінках ролі місцевих селян. Також у найпершій версії Соня Паппер розповідає про те, як іншого єврейського мешканця с. Малин українські нападники силою змусили зіштовхнути шваґра Соні до річки. Він зробив це під впливом погроз [43]. У другій версії йдеться лише про те, що цього мешканця Малина змусили бити шваґра Сари палицею, проте він відмовився так чинити, був побитий за це українськими нападниками й прикинувся мертвим[44].
В обох наративах оповідачка також дещо по-різному викладає і найтравматичнішу для себе історію вбивства двох її дітей [45]. У найпершій повоєнній версії оповіді другої половини 1940-х рр. Соня розповідає, що була очевидицею того, як вбили всю її групу, що переховувалася в лісі невдовзі після ліквідації гетто в Острожці. Їх убили біля тієї ж схованки, де й виявили, проте її дітям нібито зберегли життя — нападники забрали їх із собою. Соня волею випадку вийшла зі схованки саме напередодні несподіваної облави й причаїлася в кущах неподалік, звідти спостерігаючи за всім, що відбувалося.
У пізнішому наративі 1990-х рр. ця оповідь зникає і Соня переповідає, як під час облави перебувала в селі у пошуках їжі. У цій другій версії наративу дітей Соні вбили поблизу того ж місця схованки разом із усіма іншими членами групи виживання (тобто нападники їх не затримали й не відвели з собою).
Можливо, це той випадок, коли прихована за травмою цілісна історія може бути прочитана лише через аналіз усіх фрагментів спогадів та відфільтровування звідти різних нашарувань, які допомагають приховати надто болючу й шокуючу істину: насправді жінка могла спостерігати за тим, як убивали її дітей, проте не наважилася вийти зі свого укриття, адже розуміла — нічим не зможе їм допомогти, лишень сама загине. Наші суспільства знають і люблять історії про жіночу самопожертву. Історії про виживання ми часто схильні репрезентувати в чорно-білих тонах протистояння добра і зла. Але дійсність завжди суперечливіша та складніша. Часто досвід геноциду не містить нічого героїчного й повчального. Він залишає жахливу травму, в якій подекуди важко виявити моральні уроки для сьогодення.
Ця історія засвідчує, що спогади очевидців — це наратив, який поступово обрамлюється в певні шати під впливом взаємодії з сьогоденням. До тих чинників, які впливають на його формування, належать специфіка колективної пам’яті, політика пам’яті, особиста травма і її (не)осмислення та багато інших факторів. Дійсність у спогадах ніколи не буває статичним явищем, вона увесь час еволюціонує і видозмінюється, що варто враховувати дослідникам.
У публікації використано світлини з відкритих джерел та архіву проєкту «Мережа пам’яті».
Посилання та примітки
1 Серед публікацій цієї серії нещодавно з’явилися й публікації про події Голокосту в населених пунктах поза межами західної Волині, проте цей текст зосереджено на аналізі саме тих досліджень, які мають стосунок до західноволинських містечок. Саме над їхньою підготовкою найбільше працював автор цієї статті Петро Долганов. Усі публікації серії розміщено на сайті Українського центру вивчення Голокосту за покликанням. Автор висловлює вдячність українському історику Андрію Усачу та німецькій історикині Світлані Бурмістр за наукове редагування та цінні думки, які допомогли покращити цей текст.
2 Лише одна публікація із цієї серії «Голоби й Мельниця: життя та загибель єврейських громад» як виняток із цього правила містить післямову, де коротко охарактеризовано джерела та стан наукового вивчення питання.
3 Михальчук Р. Ю. Смерть і виживання під час Голокосту: терени сучасної Рівненщини. Монографія. Рівне: Волинські обереги, 2022.
4 Під етнічним пограниччям мається на увазі той мультиетнічний світ, який існував у західній Волині ще до Другої світової війни.
5 Серед багатьох дослідників на вагомість таких чинників зокрема вказує Євген Фінкель. Детальніше про це див.: Evgeny Finkel, Ordinary Jews: Choice and Survival during the Holocaust, Princeton: Princeton University Press, 2017. Pp. 4–46.
6 Yehuda Bauer. The Holocaust in Historical Perspective. Canberra: Australian National University Press, 1978. P. 56, 59.
7 Shmuel Spector. The Holocaust of Volhynian Jews, 1941–1944. Jerusalem: Yad Vashem, Federation of Volhynian Jews, 1990.
8 Martin Dean. Collaboration in the Holocaust. Crimes of the Local Police in Belorussia and Ukraine, 1941–1944. New York: Palgrave Macmillan, 2000. Це дослідження також не розкриває чимало деталей організації поліцейських апаратів на місцевому рівні у західноволинських містах і містечках. До того ж воно охоплює ширший географічний ареал включно з територіями Білорусі й приділяє не так вже й багато уваги територіям західної Волині. Хоча багато висновків праці Мартіна Діна досі звучать релевантно, що вказує на значну інноваційність цього дослідження.
9 Одне з ключових досліджень ролі ОУН і УПА у вбивствах євреїв Волині належить Івану-Павлу Химці. Див.: John-Paul Himka. Ukrainian Nationalists and the Holocaust. OUN and UPA’s Participation in the Destruction of Ukrainian Jewry, 1941–1944. Stuttgart: Ibidem-Verlag, 2021.
10 Наприклад: Yehuda Bauedr. Sarny and Rokitno in the Holocaust. A Case Study of Two Townships in Wolyn (Volhynia) // The Shtetl. New Evaluations. Edited by: Steven T. Katz. New York: New York University Press, 2006. Pp. 253–289. Бердз Дж. Голокост у Рівному: масове вбивство в Сосонках, листопад 1941 р. / пер. з англ. Д. Аладька. Рівне: Волин. обереги, 2017. Вперше англійською мовою це дослідження з’явилося в 2013 р. Максим Гон. Rowne: обриси зниклого міста. Рівне: Волинські обереги, 2018. Капась І. Гетто у Дубровиці за матеріалами архівно-кримінальної справи Хаїма Сигала //Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі. № 1 (11). 2012. Богдан Зек. Голокост в окупованому Луцьку у 1941–1942 рр. // Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі. № 1 (13). 2015. Цикл статей Романа Михальчука.
11 Тімоті Снайдер. Нариси таємної війни. Польський художник на службі визволення Радянської України. Київ: ТАО, 2023.
12 Тімоті Снайдер. Життя і смерть західноволинських євреїв, 1921–1945 рр. // Шоа в Україні: історія, свідчення, увічнення. К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2015. C. 113–162.
13 Тімоті Снайдер. Чорна земля. Голокост як історія і застереження. К.: Медуза, 2017.
14 Карел Беркгоф. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою. К.: Критика, 2011.
15 Кай Струве. Німецька влада, український націоналізм, насильство проти євреїв: літо 1941 року в Західній Україні. К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2022.
16 Jared McBride. The Many Lives and Afterlives of Khaim Sygal Borderland Identities and Violence in Wartime Ukraine: Borderland Identities and Violence in Wartime Ukraine. Journal of Genocide Research. Published online: 28 Mar 2021. Jared McBride, The Tuchyn Pogrom: The Names and Faces Behind the Violence, Summer 1941, Holocaust and Genocide Studies 00, no 00 (2022): 1–19. Jared McBride, Contesting the Malyn Massacre: The Legacy of Inter-Ethnic Violence and the Second World War in Eastern Europe, The Carl Beck Papers in Russian and East European Studies, N 2405 (Pittsburgh: University of Pittsburgh, 2016).
17 Jared Graham McBride. “A Sea of Blood and Tears”: Ethnic Diversity and Mass Violence in Nazi-Occupied Volhynia, Ukraine, 1941–1944. University of California, Los Angeles, 2014.
18 Martin Christopher Dean. Forced Labor Camps for Jews in Reichskommissariat Ukraine: The Exploitation of Jewish Labor within the Holocaust in the East. Published by De Gruyter Oldenbourg October 21, 2022. URL: https://www.degruyter.com/document/doi/10.1515/eehs-2022-0002/html
19 “То не німці…”: місцеві винуватці Голокосту в неєврейських усноісторичних свідченнях // Слухати, чути, розуміти: усна історія України ХХ–ХХІ століть: зб. наук. праць / за наук. ред.докторки істор. наук Г. Грінченко. — К.: АРТ КНИГА, 2021. C. 143–162.
20 Rich Ian. Holocaust Perpetrators of the German Police Battalions: The Mass Murder of Jewish Civilians, 1940–1942. London, New York, Oxford, New Delhi, Sydney: Bloomsbury Academic, 2018.
21 Див., наприклад, Круглов А., Уманский А., Щупак И. Холокост в Украине: Рейхскомиссариат «Украина», Губернаторство «Транснистрия»: монография. Днипро: Украинский институт изучения Холокоста «Ткума»; ЧП «Лира ЛТД», 2016.
Круглов А. И. Энциклопедия Холокоста: Еврейская энциклопедия Украины / Ред. И. М. Левитас. К., 2000.
22 The United States Holocaust Memorial Museum Encyclopedia of Camps and Ghettos, 1933–1945. Vol. 2. Part B. General Editor Geoffrey P. Megargee, Volume Editor Martin Dean, Contributing Editor Mel Hecker. Bloomington and Indianapolis: INDIANA UNIVERSITY PRESS, 2012.
23 Детальніше про значення цих свідчень у студіях Голокосту в західній Волині див.: Petro Dolhanov. “Everyone Had to Do With It, Either Through Family or Some Other Means”: Testimonies of Ukrainian Witnesses About the Holocaust in Volhynia // EHRI Document Blog. URL; Петро Долганов. «Інший/Чужий»: образ євреїв у спогадах українських сусідів про Другу світову війну // Проблеми історії Голокосту: український вимір. Випуск 14. (2022): 41–57.
24 На жаль, архів записів відеосвідчень ГО «Після тиші» поки не розміщено в публічному доступі. Нині він перебуває у процесі формування. Андрій Усач та Анна Яценко подорожують усіма регіонами України, створюючи відеозаписи спогадів про події Другої світової війни, нацистської і радянської тоталітарних політик. Вони люб’язно надали мені доступ до частини відеозаписів, які мають стосунок до подій Голокосту в західній Волині.
25 УЦВІГ тривалий час є ключовим українським партнером проєктів спочатку «Захистимо пам’ять», а згодом — «Мережа пам’яті». Досліджуючи ті чи інші місця масових убивств по Україні з метою встановлення там сучасних меморіальних маркерів, працівники організації часто здійснювали записи аудіосвідчень тих мешканців, які пам’ятали, що відбувалося під час нацистської окупації. Ці свідчення записувалися переважно із використанням методики все того ж відкритого наративного інтерв’ю.
26 Більшість цих свідчень писалися мовою іврит. Чимало з них сьогодні перекладено англійською й розміщено у вільному доступі на сайті Jewih Gen.
27 Острожець: життя та загибель єврейської громади / Петро Долганов. Київ: Український центр вивчення історії Голокосту, 2023.
28 Jan T. Gross, Neighbors, The Destruction of the Jewish Community in Jedwabne / Poland,Princeton and Oxford: Princeton University Press, 2022. Як висновує Ян Ґросс, «Розглядаючи свідчення тих, хто вижив, нам було б доцільно змінити початкову передумову в оцінці їхнього доказового внеску з апріорно критичного на принципово ствердний. Приймаючи те, що ми читаємо в певній розповіді, як факт, доки не знайдемо переконливих аргументів протилежного, ми уникнемо більшої кількості помилок, ніж ми можемо зробити, прийнявши протилежний підхід, який вимагає обережного скепсису щодо будь-яких свідчень, доки не знайдено незалежне підтвердження їхнього змісту» (p. 139–140).
29 Як зазначає Едмунд Гусерль, «Якщо наука — як вона, зрештою, сама має визнати — de facto не досягає втілення системи абсолютних істин і вимушена постійно модифікувати свої істини, то вона все ж іде за ідеєю абсолютної або наукової справжньої істини й через це звикає до життя в нескінченному горизонті наближень, що прагнуть до цієї ідеї». Відтак недосяжність об’єктивного осмислення минулого ще не звільняє дослідників від завдання прагнути якомога ближче наблизитися до нього. Гусерль Е. Картезіанські медитації. Вступ до феноменології. К.: Темпора, 2021. С. 65.
30 Jan T. Gross, Neighbors, pp. 141.
31 У поведінковій психології наявні дослідження, які засвідчують, що, пригадуючи минуле, людина найбільше зважає на останній відрізок своїх спогадів про певну подію. Детальніше про це див. Даніель Канеман. Мислення швидке і повільне. К.: Наш формат, 2022
32 Наприклад, дослідження Катерини Кралової про спогади вцілілих євреїв Греції засвідчує, що ті євреї, які після війни полишили Грецію, говорили про співучасть грецьких спільнот у Голокості набагато відвертіше, аніж ті, хто залишився і вирішив інтегруватися до відродженої в повоєнний період грецької національної спільноти. Детальніше про випадок грецьких оповідачів див.: Katerina Kralova, Being a Holocaust Survivor in Greece: Narratives of the Postwar Period, 1944–1953, The Holocaust in Greece (Cambridge: Cambridge University Press, 2018): 304–326.
33 Свідчення Поли Грінштейн (мовою іврит) // Yad Vashem Archives, collection O.3, file 1775.
34 Pola Grinstein, Interview 21494. Visual History Archive, USC Shoah Foundation Institute, 4 Parts.
35 Pola Grinstein, Interview 21494. Part 1.
36 Свідчення Сари Куліш (мовою їдиш) // Archiwum I Zydowski Instytut Historyczny w Polshe (AZIH), 302/52
37 Sonya Papper. Sonya’s Odyssey. Trans. Morris Nimovitz and Joshua W. Shapiro. Los Angeles: Shapmor Press, 1996.
38 Детальніше про це див.: Noah Shenker, Reframing Holocaust Testimony, Bloomington and Indianapolis: Indiana University Press, 2015. p. 43.
39 «Бульбівцями» місцеве населення часто називало бійців «Поліської Січі» Тараса Бульби-Боровця. Хоча станом на 1944 р., про який ідеться у спогадах, більш імовірно, що цю назву в окремих населених пунктах застосовували для означення бійців УПА.
40 Sonya Papper. Sonya’s Odyssey. P. 27.
41 Ibidem.
42 Свідчення Сари Куліш (мовою їдиш) // Archiwum I Zydowski Instytut Historyczny w Polshe (AZIH), 302/52 (9). «Топити у річці» було досить поширеним інструментом антиєврейського насильства з боку місцевого населення влітку 1941 р. Андрій Усач наводить приклад такої практики у містечку Смотрич. Дослідник припускає, що такі насильницькі дії щодо євреїв могли бути продиктовані певними антисемітськими стереотипами, можливо пов’язаними з тим, що євреї не вміють плавати. Проте це припущення потребує подальшої верифікації в антропологічних дослідженнях антисемітських стереотипів. Детальніше про це див.: Андрій Усач. «Східна акція» ОУН(б) та антиєврейське насильство влітку 1941 р.: випадок Смотрича і Купина // Вебсайт часопису “Україна Модерна”. URL.
43 Свідчення Сари Куліш (мовою їдиш), s. 10.
44 Sonya Papper, Sonya’s Odyssey, Р. 28
45 Детальніше про це див.: Острожець: життя та загибель єврейської громади. С. 45–46.
Петро Долганов кандидат історичних наук, доцент кафедри педагогіки й освітніх інновацій Рівненського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, редактор рубрики «Подолання минулого» на сайті часопису «Україна Модерна», член редколегії академічного журналу «Eastern European Holocaust Studies». Запрошений редактор спеціального тематичного числа часопису «Україна Модерна» «Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину». Автор монографії «Свій до свого по своє: соціально-економічний вимір націєтворчих стратегій українців у міжвоєнній Польщі» (Рівне, 2018). Співавтор монографії «Місто пам’яті — місто забуття: палімпсести меморіального ландшафту Рівного» (Рівне, 2019, у співавторстві з Максимом Гоном та Наталією Івчик). Автор циклу публікацій з історії Голокосту в містах та містечках західної Волині «Життя та загибель єврейських громад». Зараз досліджує тему «Мисливці за власністю: економічні чинники поведінки неєврейського населення західної Волині під час Голокосту». У 2023 р. цей науковий проєкт був підтриманий Sosland Foundation Fellowship при Центрі перспективних досліджень Голокосту імені Джека, Джозефа і Мортона Менделів Меморіального музею Голокосту США. Є організатором тренінгів, літніх шкіл, круглих столів та наукових конференцій на історичну й політичну тематику. Координатор освітніх і виставкових проєктів, пов’язаних із меморіалізацією та популяризацією історії Голокосту серед громадськості. Зокрема є одним із ініціаторів та координатором виставкового проєкту «Коротка історія насильства: Друга світова війна і Голокост у західній Волині» (втілюється ГО «Після тиші»). У межах діяльності ГО «Центр студій політики пам’яті та публічної історії «Мнемоніка» був одним із ініціаторів і координаторів встановлення в м. Рівному меморіальних знаків жертвам нацизму за моделлю «камені спотикання» та меморіального знаку жертвам рівненського гетто. Сфера наукових інтересів: історія Голокосту, теорія та практика націоналізму, політика пам’яті.
Вперше опубліковано @Україна Модерна
Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).
ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.
