Життя в реальності війни
Віталій Портников, березень 2023
Для журналіста війна – це праця. У цьому сенсі праця журналіста ближча до праці військового чи лікаря. Вибір цього фаху – звісно, якщо це усвідомлений вибір, – це і є вибір екстремальної ситуації. Тому я вважаю, що все змінилося для країни, але не для мене чи моїх колеґ.
Для жителя країни, яка зазнає аґресії, війна – це трагедія і виклик. Руйнується звичне життя. Доводиться ухвалювати непрості рішення: залишатися вдома чи їхати, а якщо їхати, то куди – в інші реґіони країни чи за кордон. Кожен день приносить нові випробування і труднощі. І ти переміщуєшся у світ новин, які ще недавно були десь на периферії твоєї свідомости.
Для письменника війна – це вибір дивовижних сюжетів, яких, на щастя, не пропонує мирне життя. Приклади самопожертви, героїзму, солідарности, а водночас – зради, боягузтва, підлости. Цих сюжетів стільки, що бракує творчих сил і часу розібратися в них. Не випадково найкращі книжки про війну, як правило, з’являються після того, як війни закінчуються. Не випадково класичні книжки про війну – це не патос, а переживання, долі людей у світі, який ніколи вже не буде довоєнним.
Для журналіста війна – це праця. У цьому сенсі праця журналіста ближча до праці військового чи лікаря. Вибір цього фаху – звісно, якщо це усвідомлений вибір, – це і є вибір екстремальної ситуації. Тому я вважаю, що все змінилося для країни, але не для мене чи моїх колеґ. Ми намагаємося робити те, що робили й до війни. Повідомляти новини, розмовляти з людьми, намагатися проаналізувати ситуацію. Це звичайне виконання професійних обов’язків, що відбувається у складних умовах. Але умов для журналістики не обирають. Ба більше, чим драматичнішою і екстремальнішою є ситуація, тим більше можливостей для нашої професійної діяльности. Не випадково, що тепер, коли Україна незмінно посідає перше місце у світових новинах, у нашій країні працюють знімальні групи найбільших міжнародних інформаційних корпорацій, приїжджають найвідоміші публіцисти й фотографи, створюються історії приголомшливої сили. Україна цікавить усіх. А ми – ми вже тут, у центрі подій.
Не скажу, що це викликає у мене велику радість. Поява на першій шпальті означає, що війна триває, що ракета влучила в пологовий будинок, що вбито моїх співвітчизників, що хтось знову залишився без світла і тепла. Я хотів би, щоб про Україну згадували зовсім з інших приводів. Скажімо, у зв’язку зі вступом до Европейського Союзу чи НАТО, у зв’язку з науковими чи культурними успіхами, згадували би про наше життя, а не про нашу смерть. Але для того, щоб так було, необхідно пройти війну і перемогти в ній.
До того ж за всього розмаїття моєї журналістської діяльности за ці непрості місяці я втратив найголовніше – свою роботу політичного аналітика. Війну практично неможливо проаналізувати – при тому, що запит на такий аналіз збільшився в багато разів. Щодня я зустрічаю людей, які просять мене сказати, коли все закінчиться і коли ми переможемо. На відміну від політиків, які існують для того, щоб давати надію своїм потенційним виборцям, і на відміну від інформаційних шарлатанів, які продають надії у соціяльних мережах (нерідко навіть користуючись «неформальним» статусом представників влади), я не поспішаю називати конкретних термінів і намагаюся пояснювати: єдине, що може зробити людина в ситуації воєнного конфлікту, – це навчитися жити в ньому. Зрозуміло, всі ми хочемо, щоб війна якнайскорше закінчилася. Але сенс війни в тому, що в ній беруть участь дві сторони, а бажання цих сторін, як правило, діяметрально протилежні.
У перші дні після російського нападу в тому, щоб війна якнайскорше завершилася, був зацікавлений Кремль. Владімір Путін розраховував на бліцкриґ. На те, що буквально за декілька днів після вторгнення у Києві вже буде маріонетковий уряд Віктора Януковича. Що на більшій частині території нашої країни відбудуться «референдуми» щодо входження до складу Російської Федерації. Що територія, яку Путін вирішить залишити своїм маріонеткам, стане частиною «союзної держави». І що в окупованому Києві буде парад російських військ – не випадково путінським військовослужбовцям видали парадну форму незадовго перед вторгненням.
А ми були зацікавлені в тому, щоб не допустити цього бліцкриґу, продовжити військові дії, вигнати росіян із нашої землі.
Тепер, майже через рік після початку війни, ситуація здається прямо протилежною. Після успіхів українських військ, після того, як нам вдалося змусити росіян піти з півночі нашої країни, з Харківської области, з Херсона, ми дуже хочемо, щоб усю територію нашої країни, що перебуває під російською окупацією, було якнайшвидше звільнено, і війна завершилася б. Але Путін має свої завдання. Його уявлення про війну повністю переформатовано після невдачі з бліцкриґом. Тепер російський президент налаштований на продовження війни, на війну на виснаження. Він упевнений, що якщо війна триватиме декілька непростих років, Україні рано чи пізно доведеться капітулювати, а Заходу – відмовитися від підтримки Києва. У цьому переконанні більше фанатизму, ніж тверезого розрахунку. Але фанатизм у війнах також дуже важливий. Як важливою є і самовідданість. Путін явно не очікував такої самовідданости українців. Не міг припустити, що навіть через десять місяців після початку війни, після російських звірств і руйнувань, після атак по українській критичній інфраструктурі громадяни України будуть так само переконані в необхідності звільнити всю свою окуповану територію. Коли фанатизм аґресора зіштовхується із самовідданістю жертви, аґресор, як правило, приречений на поразку. Але коли і як ця поразка відбудеться, ніхто не знає.
Особливість і хиба мого навіть не творчого методу, а самого сприйняття життя – це прагнення пам’ятати минуле й аналізувати майбутнє, але не зациклюватися на сучасності. З дитинства я заздрю людям, які вміють жити сьогоднішнім днем, які переконані, що життя – це і є мить. Але насправді життя – це те, що було, і те, що буде. І якщо нічого не буде, то немає і самого життя. Самої миті.
Коли я думаю про минуле, не втомлююся дивуватися тому, наскільки легковажними і наївними були мої співвітчизники впродовж усіх цих десятиліть. Наші сусіди на Заході практично одразу почали будувати держави з ґарантованою безпекою, вступ до НАТО і Европейського Союзу став метою практично в усіх країнах Центральної Европи. Водночас у Росії вже два десятиліття вибудовують державу, яка має виправити «помилку 1991 року» і знову зібрати в одній країні території, що колись перебували у складі імперської держави та Радянського Союзу. При цьому і в країнах Центральної Европи, і в Росії можна говорити про справжній консенсус із принципових питань. Більшість громадян таких країн, як Польща чи Румунія, підтримували курс европейської та евроатлантичної інтеґрації. Більшість росіян – ми переконалися в цьому від 2014 року – підтримує аґресивні дії Путіна, і можна впевнено говорити, що в прагненні окупувати й анексувати українські території Путін виступає від імені населення своєї країни.
Що ж упродовж усіх цих десятиліть відбувалося у нас? По-перше, перманентний конфлікт ідентичностей, коли українцям, які почувалися громадянами европейської суверенної країни, доводилося і на виборах, і у суспільному житті протистояти співвітчизникам, котрі й далі сприймали Україну як продовження Української РСР, як частину «русского мира». Обидва ці табори постійно апелювали до тих своїх співгромадян, без яких неможливо було перемогти на виборах: до тих, кому взагалі було абсолютно байдуже, у якій країні вони живуть. Але отримати прихильність цієї частини електорату можна було лише популістськими нездійсненними обіцянками. Так і виходило, що за три десятиліття не могло бути повноцінно втілено в життя жодну стратегію розвитку країни. Проукраїнські сили приходили до влади лише за підсумками народних повстань. А самі повстання були відповіддю на прагнення проросійських сил надто вже наблизитися до Москви. Справжнє зачароване коло, яке, здавалося би, було перервано 2019 року, коли більшість виборців проголосували за мрію – кожен за свою. Але водночас і за недооцінення небезпеки, пов’язаної з аґресивними діями Росії.
Це недооцінення небезпеки, втім, має давню історію.
Росія – не та Росія, яка існувала до лютого 1917 року і не та радянська Росія, яка окупувала українські землі після швидкоплинної війни більшовиків проти прихильників української незалежности, а нова, єльцинська Росія – ніколи особливо не приховувала своїх амбіцій і домагань. Прессекретар Боріса Єльцина, Павєл Вощанов, одразу ж після проголошення незалежности України зробив заяву від імені президента:
Російська Федерація не ставить під сумнів конституційного права кожної держави та народу на самовизначення. Проте існує проблема кордонів, невреґульованість якої можлива й допустима лише за наявности закріплених відповідним договором союзницьких відносин. У разі його припинення РРФСР залишає за собою право поставити питання перегляду кордонів.
У травні 1992 року Верховна Рада РФ зробила офіційну заяву про те, що акти передання Кримської области Україні не мають юридичної сили від часу їх ухвалення. У липні 1993 року Верховна Рада РФ ухвалила постанову щодо Севастополя. Цього дня атмосфера в російському парламенті нічим не відрізнялася від того, що сьогодні бачимо в Державній Думі. Саме тоді, спостерігаючи за цією атмосферою ненависти, я остаточно зрозумів, що війна між нашими країнами неминуча. Російський парламент тоді доручив
комітетові Верховної Ради Російської Федерації з конституційного законодавства підготувати проєкт закону Російської Федерації про закріплення у Конституції Російської Федерації федерального статусу міста Севастополя.
Єльцин, який і сам за декілька днів до ухвалення цього парламентського рішення на мітинґу в Липецьку говорив про «російський Севастополь», дезавуює ухвалу Верховної Ради РФ у логіці свого перманентного конфлікту із парламентським корпусом. Натомість Путін виконає це доручення через два десятиліття.
Чому Росія не напала на Україну вже тоді? Бо не було сил? Тому що Боріс Єльцин був набагато реалістичнішим політиком, ніж Путін? Звісно, це також важливо. Але найголовніше те, що і за Єльцина, і впродовж усього першого путінського десятиліття працювала так звана «формула заморозки».
Російські політики розглядали Україну й інші колишні радянські республіки як держави, що не відбулися й не відбудуться і рано чи пізно повинні будуть увійти до складу нової Союзної держави або самої Росії. Але із цим не хотіли поспішати з однієї простої причини: тоді еліти й населення колишніх радянських республік у Москві сприймали як архаїчні, дрімучі, провінційні. Вважалося, що треба провести необхідні реформи, розділити власність – і вже потім, коли Росія зміцніє, «вирішити територіяльне питання». Але при цьому діяло одне просте правило: колишні радянські республіки (ймовірно, країни Балтії були тут усе-таки винятком, як, до речі, вже було зазначено у зацитованій заяві Вощанова від серпня 1991 року) не повинні приєднуватися до міжнародних організацій, які накладали би на інших учасників цих об’єднань зобов’язання щодо захисту колишніх радянських республік. Простіше кажучи, ні Україна, ні будь-яка інша колишня радянська республіка не мали вступити до НАТО й Европейського Союзу. Власне, якщо раніше це правило можна було вважати за мою вигадку, хоча я не раз чув цю формулу від російських високопосадовців, то тепер його чітко викладено в пропозиціях щодо ґарантій безпеки Росії, що їх російське МЗС оприлюднило незадовго до нападу на Україну. Якщо ж тенденції до вступу з’являтимуться, Росія має заблокувати їх будь-яким шляхом.
У 1990-х роках – особливо після перемоги Леоніда Кучми на президентських виборах – потреби для інтервенції в Україну просто не було. Кучма, цей творець олігархічної України, чиє правління з ностальгією згадує більшість моїх співвітчизників, був тим самим «президентом заморозки». Російське керівництво – вже за Путіна – хотіло підвести Кучму до передання влади своєму ставленику Віктору Януковичу (саме тоді провідні позиції в адміністрації президента займає Віктор Медведчук), ну а вже Янукович мав здійснити програму «інтеґрації».
Плани Москви зірвав перший Майдан, але кількість виборців, яка проголосувала за Януковича навіть у «додатковому» другому турі виборів, переконала Кремль у можливості реваншу. Цей реванш відбувся 2010 року, але перед цим Росії вдалося заблокувати надання Плану для членства в НАТО Україні та Грузії. Правління Януковича стало деґрадацією не просто нашої «напіврадянської» державности, а й силових структур. Україну тоді врятувала лише жадібність і недалекоглядність маріонеткового президента: Янукович намагався отримати гроші буквально від усіх, і саме тому його адміністрація продовжила працювати над угодою про асоціяцію з Европейським Союзом.
Відмова від підписання цієї угоди через особистий тиск Путіна на Януковича фактично стала останнім днем реального правління проросійських сил в Україні. Перемога другого Майдану налякала Путіна тим, що цього разу російський президент не бачив ані потенціялу для реваншу, ані можливости зірвати підписання угоди про асоціяцію України з ЕС. Тоді й було ухвалено рішення перетворити сусідню країну на «державу-інваліда» за прикладом Грузії та Молдови. І хоча план із окупації значних ділянок території на сході та півдні України провалився, Кремлю вдалося встановити контроль над Кримом і частиною Донецької та Луганської областей України. У Москві могли вважати, що цього вже достатньо, щоб заблокувати саму можливість европейської та евроатлантичної інтеґрації України й підготувати крах націонал-демократів – тієї самої «партії війни», яку в Кремлі ототожнювали з перемогою Майдану і поразкою Януковича.
2019 рік, що його в Росії сприйняли як передвістя швидкої капітуляції України, став черговим розчаруванням: новий український президент був готовий розмовляти, але не капітулювати, а в Москві не хотіли розмовляти ні про що, крім капітуляції. Ну й, нарешті, відбулася зміна влади у Сполучених Штатах і прозвучала заява нового американського президента про те, що окупація Криму та Донбасу не має завадити вступові України до НАТО – головне, щоб Україна відповідала критеріям членства.
Для мене ця фраза була, як удар дзвона, і, думаю, не лише для мене. У Кремлі її могли сприйняти як доказ того, що формула «держави-інваліда» більше не працює і єдина можливість завадити Україні «піти» – це окупувати Україну. Для мене рахунок часу пішов уже на тижні й дні. Але ж самі українці взагалі не звернули уваги на ці слова Джозефа Байдена. А на відверті погрози, висловлювані у статтях Владіміра Путіна та його відданого соратника Дмітрія Мєдвєдєва, реаґували глузливо: ось які невігласи, як погано знають історію. Та й нехай собі займаються історичними дослідженнями, у нас тут свої реальні справи, ми дороги будуємо.
Я так докладно заглибився в історію саме тому, щоб пояснити свою професійну ситуацію: усі ці десятиліття я жив у розпачі. Я жив у країні, про яку вже напередодні цієї війни створять іронічний фільм «Не дивіться вгору!». Українці відмовлялися дивитися вгору, а коли дивилися, нічого не бачили. Ні російські загрози, ні енергетичний шантаж, ні Тузла, ні навіть вторгнення в Крим і на схід країни не стали причинами докорінних змін у тому, як більшість населення сприймала реальність. І добре б люди старшого покоління або мої ровесники, котрі народилися в Радянському Союзі! Вже після 2014 року я зустрічався зі студентами в декількох містах країни і на кількох зустрічах переконався, яким ілюзорним є сприйняття світу в багатьох із тих, хто будуватиме нашу країну в найближчі десятиріччя. Жити в Україні до 2022 року – це як існувати на сторінках сценарію тієї самої стрічки: майбутнє визначено, комета вже на заданій траєкторії, але герої звично готуються до шоу чи, в українській термінології, до шашликів. І, що найдивовижніше, більшість людей, у тому числі й представників політичної еліти і особливо представників влади, яка сформувалася в результаті виборів 2019 року, рішуче відмовлялися, та й тепер нерідко відмовляються, розуміти причини, що призвели до нападу Росії на Україну. Як і причини національної підтримки, якою ця аґресія користується у більшості російських громадян.
Після 24 лютого 2022 року всі ми нарешті живемо в реальності, а не в утопії. Це, звісно, страшна реальність, але тільки вона дає змогу сподіватися, що у нас є майбутнє, – бо в утопії майбутнього апріорі не буває.
Тому сьогодні мене насамперед цікавить, як же спрацює «формула навпаки», що має назавжди зруйнувати російські амбіції і завадити відновленню імперії. Якщо зовсім просто: Україна після звільнення своїх територій і закінчення війни має стати членом НАТО й Европейського Союзу. А якщо ні, наша країна приречена бути територією нових кровопролитних битв, буферною зоною цивілізаційного конфлікту. І я дуже сподіваюся навіть не на розсудливість своїх співгромадян, а на розсудливість цивілізованого світу. Інтеґрація України – це єдиний правильний шлях до европейської безпеки. Будь-який інший шлях упевнено веде нас до Третьої світової.
Ну й, звісно, мене дуже цікавить, яка кількість українців після закінчення війни зможе залишитися жити в реальності – тільки вже не в реальності війни, а в реальності тяжкого миру й непростого державного будівництва. Бо якщо більшість громадян України знову віддасть перевагу утопії, ми можемо навіть після нашої перемоги залишитися марґінальною бідною країною на узбіччі Европи. Країною, яка житиме пам’яттю про війну, а не успіхами в мирному розвитку.
Мені, звичайно, цього дуже не хотілося б. Я мрію – і це не утопія, це реальність – про щасливу демократичну країну, що стане не тягарем, а окрасою Европи. Країну сильну та комфортну. Країну, де розмовлятимуть українською мовою і вдома, і на вулиці, і в храмі, і в театрі. Країну, в якій поважатимуть фахівців і зневажатимуть популістів та пройдисвітів, хай би які карнавальні костюми вони вдягали для прикриття власної наготи. Я знаю, що ми можемо збудувати таку країну. Я вірю, що на таку країну ми заслужили.
Віталій Портников, публіцист, письменник, журналіст, Київ
Постійний політичний оглядач Радіо Свобода, ведучий програм телеканалу «Еспресо». Член Українського ПЕН. Автор книжок «Чому Мєдвєдєв?» (2008), «Богородиця у синагозі» (2010), «Тюрма для янголів» (2012), «Евора» (2017), «Дзвони Майдану» (2019). Лавреат премії імені Василя Стуса 2022 року.
Проект «Війна — це...» виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE).
