Жорж Мінк: «Протистояння з Росією мало один результат: українська нація консолідувалася і більше не може піддаватися спробам знищити українську ідентичність»

Інтерв’ю із французьким соціологом, експертом у царині студій пам’яті та використання політики пам’яті в геополітичних цілях Жоржем Мінком присвячено ролі минулого в легітимації агресивної політики Росії. Ми обговорили, яке саме місце посідає політика пам’яті в оновленій імперській парадигмі Кремля і які історичні події інструменталізуються ним найбільше. У матеріалі також піднімаються питання української колективної пам’яті про Другу світову війну й Голокост.

16.04.2024

«Путін зробив значний внесок в оновлення геополітики на основі історичного ревізіонізму»

У своїх дослідженнях та виступах Ви часто пишете й говорите про роль історичної пам’яті в геополітиці. Чи можемо ми говорити про існування поняття «геополітика пам’яті»?

Відповідаючи на це питання, спершу варто дати визначення поняттю «геополітика», а потім — перетину цього поняття з проблематикою історичної пам’яті як складової політичної діяльності. Геополітика як наука, яка знаходиться на перетині географії й міжнародної політики, завжди викликала багато сумнівів. Чи поняття географії є недостатнім для розуміння просторових (територіальних) конфліктів, а поняття зовнішньої політики не задовольняє потреби в описі дій різних державних утворень та акторів, що діють на міжнародній арені? Якщо географія є топографічним описом і окреслює кордони держав та територій, чи достатньо цього, щоб зробити висновок, що імперії у своїх завоюваннях не рахуються з легально встановленими кордонами?

Коли в 1981 році ми заснували журнал Geopolitique у Франції, один із нас, генерал П’єр Галуа, дав визначення геополітики, яке залишилося з нами упродовж 30 років існування нашого журналу. Варто нагадати його тут: «Геополітика — це поєднання політичних наук і географії, а також вивчення взаємозв’язку між веденням політики великих держав на міжнародному рівні та географічними рамками, в яких вона реалізується» [1]. У цьому визначенні Галуа не приділяв особливого значення мотивам, які надавали легітимність політиці великих держав. І ще менше — тому, як і коли історичний ревізіонізм стає будівельним матеріалом для легітимізації агресії.

У другій половині минулого століття та на початку ХХІ ст. у дослідженнях ролі історичної пам’яті в суспільних або міждержавних відносинах з’явилася геополітична тематика. Ці дослідження були пов’язані з двосторонніми відносинами, тенденцією до прощення провини, процесом примирення, а в контексті розширення Європейського Союзу — з реактивацією пам’яті на ґрунті незагоєних ран, завданих у недавньому минулому. Це також був горизонт моїх перших текстів, у яких я виразно використав концепцію геополітики пам’яті, наприклад у статті «Геополітика, примирення та ігри з минулим», яку вперше було опубліковано в 2011 році. Локальні двосторонні збройні конфлікти стосувалися так званого болючого минулого або міфічних коренів, таких як, наприклад, завоювання Китаєм Тибету. Нащадки німецьких біженців із чеських Судетів чи Південної Польщі ставили в залежність своє голосування за вступ Польщі чи Чехії до європейської спільноти від визнання цими країнами своєї провини і, як наслідок, надання матеріальної компенсації. Пам’ять про відчуття несправедливості була дражливим питанням упродовж кількох років, що передували розширенню Європейського Союзу в 2004 році.

Путін зробив значний внесок в оновлення геополітики на основі історичного ревізіонізму nolens volens (лат. «хоч-не-хоч»), легітимізуючи російський неоімперіалізм майже від початку свого президентства і під час тривалої окупації східних територій України, з особливою інтенсивністю посилюючи псевдоісторичний геополітичний наратив під час повномасштабної війни проти України. Цікавою тут є певна спорідненість наративу Путіна з його імперіалістичними попередниками, якими були Сталін та Гітлер. Під прикриттям наративу про походження російськості виникає довільне ставлення до кордонів та розширення життєвого простору.

У момент виникнення на початку XX століття геополітичне мислення ґрунтувалося на своєрідній дарвіністській теорії, яка протиставляла слабкі держави сильним. Домінувала думка Фрідріха Ратцеля, який вважав, що рушійною силою формування держав є боротьба за «життєвий простір». Людиною, яка найбільше надихала німецькі геополітичні стратегії на початку XX століття, був географ і штабний офіцер генерал Карл Гаусгофер, який підтримував тісні контакти з партійним керівництвом НСДАП. Його стосунки з високопоставленими нацистами, такими як Рудольф Гесс, давали йому доступ до політики Гітлера. Його геополітична концепція перебудови життєвого простору Німеччини, яка проголошувала, що Німеччина стала жертвою Версальського договору, надихнула війну.

Приблизно в той самий час розроблялася — зокрема Леніним — радянська геополітична стратегія територіальних завоювань, замаскована під месіанську теорію неминучої світової революції, яка, всупереч намірам більшовиків, принесла їм поразку в польсько-більшовицькій війні 1921 року. Іншими словами, зіткнення цих двох геополітичних підходів спочатку призвело до укладення Рапалльського договору 1922 року (з таємним пунктом про військову співпрацю), а потім, у 1939 році, — пакту Молотова–Ріббентропа, до якого ми ще повернемося. Після перемоги 1945 року Сталін пояснював необхідність оточити себе зоною безпеки навколо єдиної соціалістичної держави нав’язливим відчуттям переслідування і загрозою, яку становили для молодої російської революції західні держави, що підтримували білі армії. Він виправдовував завоювання сусідніх з СРСР держав за допомогою історії, яку інтерпретував по-своєму. У сталінській риториці загарбання було замасковане поняттям «дружніх країн», «друзів», яких змусили відмовитися від плану Маршалла і прийняти Раду економічної взаємодопомоги та Варшавський договір.

Як бачимо, геополітичні концепції ХХ століття ґрунтувалися на понятті простору та ідеології, можливо, з посиланням на історичну міфологію, але не грали на механізмах пам’яті.

«Жива болюча пам’ять є найефективнішим елементом російської експансіоністської геополітики»

Сьогодні дослідники пам’яті часто виокремлюють державну політику «мнемонічної безпеки» (mnemonic security), під якою мають на увазі спеціальну стратегію захисту конкретної політичної пам’яті, яка нібито становить основу їхньої ідентичності (наприклад, польський уряд ПіС). Часто такі стратегії державної політики стають одним із пріоритетів зовнішньої і внутрішньої політики. Наскільки подібні стратегії політики пам’яті узгоджуються з устоями демократії, плюралізму й толерантності до розмаїття?

Уряди в усьому світі піддаються спокусі «використовувати мертвих, щоб керувати живими», як сказав би Єжи Ґедройць. Польський уряд ПіС навіть створив концепцію «історичної політики» для виправдання державного втручання в інтерпретацію історичних фактів. Так само й інші уряди експортують свою версію національної історії на міжнародну арену, щоб виграти подвійний трофей: прикинутися патріотами вдома і зміцнити геополітичний статус країни за кордоном. Псевдоісторія, апелюючи до все ще «живої» пам’яті, виправдовує імперіалістичні війни, як це зараз робить Путін. Одним із таких ревізіоністських зловживань є приклад нинішньої гри, котра призводить до небезпечних суперечок щодо інтерпретації відповідальності за розв’язання Другої світової війни, які не обіцяють нічого доброго полякам і росіянам. Усе це, безумовно, ставить під сумнів автономію історичної науки: судді, поліцейські, депутати, журналісти і дипломати вважають себе експертами з історії. Я сумніваюся, що таке явище можна було б назвати демократичним плюралізмом. У випадку одержавлення історії йдеться швидше про консолідацію єдиного та виключного історичного бачення. Такі дії притаманні для автократій. Напевно, вже не можливо повернути час назад і зупинити тенденцію до історизації політики і, відповідно, зовнішньої політики держав. Необхідно застерегти від зловживання історією в політичних цілях. Правителі керуються не академічними канонами, а радше критерієм політичної доцільності. Чим більш політично вигідними є звернення до історії, тим більше політиків використовують їх. У цьому контексті закони про пам’ять, прийняті в ім’я захисту історичної «правди» або виправлення минулих несправедливостей, є контрпродуктивними: вони загрожують вільному виконанню професії історика, але перш за все стають політичною зброєю в ім’я певної монополії на інтерпретацію. Вони створюють більше проблем, відкриваючи шлях до інструменталізації історичних фактів та їхньої репрезентації в пам’яті, ніж вирішують. Вони стають будівельним матеріалом для агресії, як у випадку з Росією. Тож питання залишається відкритим: що можна зробити, щоб запобігти зловживанню історичною пам’яттю в злочинних державних проєктах.

Чи змінилися Ваші бачення й підходи до осмислення місця пам’яті в геополітичних стратегіях після 24 лютого 2022 року, коли Росія вчинила повномасштабне вторгнення в Україну? Чи вірили Ви особисто в можливість такої повномасштабної війни?

Моє уявлення про стратегію та дії з використанням історичної пам’яті не змінилося, навпаки — воно було переконливо підтверджене початком Путіним повномасштабної війни проти України. Я тривалий час досліджував політику пам’яті в Росії, а раніше — в Радянській Росії. Це допомогло мені зрозуміти не стільки поворот, скільки прискорення історичного наративу на рубежі XX і XXI століть. Незважаючи на домінування марксистсько-ленінської ідеології, або саме завдяки їй, радянська пропаганда прагнула закріпити мілітаристську модель у колективній пам’яті. Дискурсивні джерела путінізму, попри їхню різноманітність, чітко вказують на дві цілі: ідею імперії та апологію війни. Це спільне тло совєтизму, «ортодоксального» імперіалізму, російського консерватизму, панславізму та євразійства. Але Путін може «серфити» на цій ідеологічній мішанині, оскільки колективна пам’ять росіян, які його підтримують, була сформована ще в СРСР, а потім посилена пропагандистськими рупорами путінського уряду. Освіта радянського громадянина включала військову підготовку, а життя проходило в різних військово-патріотичних організаціях. Календар був заповнений військовими святами; вшанування пам’яті тих, хто воював у «Великій Вітчизняній війні», було громадянським обов’язком. Це було схоже на мілітаризацію російської колективної пам’яті. Пам’ятаю, як під час однієї з моїх поїздок до Москви в 1990-х роках на прохання паризького Maison des Sciences de l’Homme (йшлося про написання звіту про стан пострадянських соціальних наук) я цілими днями до виснаження дивився різні телевізійні канали. На кожному з них практично нон-стоп показували військові фільми про героїзм радянських людей, їхню жертовність і мучеництво, і все це ніби з висновком, що світ цього не цінує. Головним чином підтримувалася пам’ять про «Велику Вітчизняну війну». У моїй концепції цей історичний період є чудовим ресурсом (gisment mémoriel) символів, які в наративі легітимації війни проти України, особливо повномасштабного вторгнення після 24 лютого, мають мобілізуючу силу в сформатованому таким чином суспільстві. Тому я вважаю, що в стратегії легітимації жива болюча пам’ять є найефективнішим елементом російської експансіоністської геополітики. З іншого боку, всі інші елементи історичних фантазій Путіна та його кола пропагандистів слугують лише підґрунтям для реактивації пам’яті майже кожної російської родини, яку колись торкнулася Друга світова війна.

Повертаючись до питання про момент, коли я почав серйозно сприймати російські ігри з пам’яттю як геополітичну небезпеку, варто згадати вторгнення в сферу історії, а саме пакту Молотова-Ріббентропа, здійснене тодішнім президентом Росії Дмитром Медведєвим здається у травні 2009 року, у контексті 70-ї річниці від початку Другої світової війни. Президент Росії тоді заявив, що було б неправильно називати чорним те, що є білим, називати агресором того, хто захищався. Цим словам передувало створення президентської комісії з протидії фальсифікації історії. Багато російських істориків тоді протестували проти ймовірного тиску з боку цього наглядового органу, який санкціонував би довільну політичну цензуру під приводом «відстеження і протидії неправильним інтерпретаціям історії за кордоном». Заборона Товариства «Меморіал» на підставі закону, який дозволяє класифікувати місцеву неурядову організацію як таку, що фінансується іноземними державами, і розглядати її як іноземну установу, переконливо підтвердила ці побоювання.

«Сьогодні Путін здається епігоном і продовжувачем бачення Ратцеля чи Гаусгофера, але передусім — Сталіна»

Яку роль у російській зовнішній політиці відіграє політика пам’яті? Якими є основні риси й компоненти домінуючого «історичного наративу» (чи домінантної стратегії політики пам’яті) в політиці Путіна?

Сьогодні Путін здається епігоном і продовжувачем бачення Ратцеля чи Гаусгофера, але передусім — Сталіна. І справді, він думає приблизно те ж саме, але потребує іншого виправдання. І саме тут починається маскарад пам’яті: нацизм, расизм, антисемітизм і нагадування про витоки російської величі.

Портфоліо історичних та меморіальних посилань для Росії не закінчується на європейській історії. У своїй промові від 30 вересня 2022 року (перед збіговиськом похмурих і надутих — за винятком по-дитячому збудженого Кадирова — бенефіціарів режиму), виголошеній після підрахунку голосів так званого демократичного референдуму, після якого Путін оголосив про анексію чотирьох областей України, російський президент висвітлює конфлікт цивілізацій у гантінгтонівському стилі. Він нагадує поколінню росіян, яке жило за радянської влади, про панівну ідеологію: головною темою тут є звинувачення колоніального Заходу з американським дияволом і його аксіологічними виродженнями.

Однак ядром ревізіоністського мобілізаційного дискурсу є не тисячолітня історія Росії, про яку розповідав Путін на початку вторгнення в лютому 2022 року, про що я вже згадував, і не конфлікт цивілізацій. У центрі пам’яті є «Велика Вітчизняна війна». Чому це так?

На початку 2000-х років, особливо після анексії Криму, «наступ пам’яті» зосередився навколо «Великої Вітчизняної війни» проти нацизму в 1941–1945 роках до такої міри, що вона перетворилася на своєрідний «містичний культ». Для того, щоб обґрунтувати відновлення імперії військовими засобами, Путіну необхідно мати за спиною не лише армію і генералітет, але також і суспільство. Йдеться про легітимізацію дій за допомогою історичного бачення. Путінська геополітика російських завоювань не має нічого спільного з історичною правдою, перевіреною науковим підходом. Важливою є лише мобілізаційна ефективність наративу.

Для того, щоб досягти такого ефекту, необхідно використовувати форму пам’яті, «реактивну пам’ять росіян». Це пам’ять про Другу світову війну. «Велика Вітчизняна війна» не є місцем пам’яті (lieu de memoire), хоча вона має деякі символічні моменти, такі як Сталінградська битва або радянський прапор на Рейхстазі в Берліні. Це радше, як я писав раніше, «депозит пам’яті» [2]. Цей концепт за своєю метафоричною конотацією означає більше, ніж просто «місця пам’яті», це депозит ресурсів, які можна знову переробляти в поточних політичних чи геополітичних іграх. Різні актори будуть використовувати цей «депозит територіальних або уявних подій» як символічний матеріал, необхідний для підтримки суперництва. У випадку «Великої Вітчизняної війни» це є живий історичний матеріал. Він базується, за метафоричним висловом Адама Міхніка, на «егоїзмі болю», пов’язаному з людськими втратами, понесеними Радянським Союзом, і посиленні гордості за переможну відданість. Перешкодою для використання цих питань Путіним у такий спосіб стають суперечки про те, коли почалася «Велика Вітчизняна війна» і що саме відбувалося між 1939 і 1941 роками. Але Путіну не потрібно пояснювати свій наратив російському народу. Використання цього «депозиту пам’яті» є достатнім для того, щоб отримати підтримку близько 80 % населення.

«Відбувалася і досі відбувається символічна боротьба за симетричне, тобто рівне ставлення до радянського та нацистського тоталітарних режимів»

Якою мірою політика пам’яті впливає на позицію французького політичного істеблішменту щодо російсько-української війни? 

У внутрішньофранцузьких дебатах кілька образів і символів усе ще дуже живі в пам’яті й іноді стають об’єктом корисних метафор. Пул різних проросійських угруповань дуже багатий. Хтось головним чином пам’ятає політику рівновіддаленості між США та СРСР, яку проводив генерал де Голль. Інші пам’ятають повітряну ескадрилью «Нормандія-Німан», братерство по зброї під час Другої світової війни. Історична політика Французької комуністичної партії поєднує вигаданий образ «ста тисяч комуністів, розстріляних нацистами», з образом самовідданості Червоної армії. Донині у Парижі існує станція метро під назвою «Сталінград».

З іншого боку, в контексті агресії проти України та війни прихильники допомоги Україні нагадують про ганебний мир, укладений у Мюнхені в 1938 році за участі прем’єр-міністра Франції Даладьє.

Як російсько-українська війна може позначитися на процесах трансформації європейських наративів і дискусрів про Східну Європу й Україну?

Мені здається, що для такої глобальної рефлексії ще зарано. Безумовно, те, що ми дізнаємося про цю війну, про її злочинний характер, про кваліфікацію злочинів проти української нації матиме великий вплив на історичні наративи та дослідження. Однією з больових точок європейського наративу, особливо щодо двох тоталітаризмів, була односпрямованість легітимізуючої основи інституту спільноти, яким є Європейський Союз. Після вступу центральноєвропейських країн до ЄС на різних європейських майданчиках розгорнулася боротьба за узгодження історичних меседжів. З одного боку, домінував принцип «Вже ніколи знову!», що чітко стосувався Голокосту та нацистських злочинів, тоді як з боку країн, які звільнилися від радянської тіні, посилювалося завдання визнання злочинної природи комуністичного режиму, нав’язаного Радянською Росією. Відбувалася і досі відбувається символічна боротьба за симетричне, тобто рівне ставлення до радянського та нацистського тоталітарних режимів.

У східноєвропейському дискурсі має місце конкуренція пам’ятей поміж жертвами нацистського та радянського тоталітарного насильства. Як російсько-українська війна може вплинути на тенденції й схильність до прирівнювання нацизму і сталінізму та їхніх жертв у східноєвропейських країнах?

Парадигми пам’яті були пов’язані з геополітикою, яка принципово не змінювалася в аспекті аналізу причин і наслідків «холодної війни». Ми знаємо, що геополітичною віссю структури періоду «холодної війни» була вісь Схід-Захід. Цей поділ частково зберігся і в наступний період, коли вимоги історичної пам’яті сколихнули європейські інституції, Європейський парламент та інші виконавчі органи Європейського Союзу, а також Парламентську асамблею Ради Європи. У 1990-х і на початку 2000-х років посилився обмін ударами між сторонами, що представляють національні або державні інтереси груп, які вважали себе пограбованими у Другій світовій війні. У сфері пам’яті точилася боротьба за зближення правдивої історичної пам’яті між Росією та країнами, що звільнилися від комуністичного блоку, позначена дискусією на тему асиметрії легітимності пам’яті Європейського Союзу, необхідністю кваліфікувати комунізм як тоталітарний режим, визнаний, як і режим Гітлера, режимом, до якого «ніколи більше» не може бути повернення. Ця боротьба призвела до спроби включити індивідуальні історії в єдиний музейний наратив, представлений як транснаціональне бачення в Будинку європейської історії в Брюсселі. Це не повністю задовольнило різні сторони європейської історичної пам’яті. Кілька транснаціональних ініціатив, що відображають як вісь Схід-Захід, так і поділ між європейськими лівими і консервативними правими, атакували загальний проєкт постійної виставки в Брюсселі як ідеологічний, гегелівський і неомарксистський [3]. Ці ініціативи підкреслили навмисність прогалин у наративі музею. Після навчального візиту у 2017 році на виставку, присвячену історії злочинів комуністичного або двох тоталітаризмів, міжнародна група істориків і музейних працівників «Платформи європейської пам’яті та сумління» опублікувала вичерпний критичний звіт.

Деякі з цих оповідачів історичної пам’яті досягли справжніх законодавчих успіхів у Європейському парламенті. У 2009 році парламент установив 23 серпня як Європейський день пам’яті жертв сталінізму та нацизму. У зв’язку з цим кілька держав-членів ЄС додали символіку, характерну для комуністичної пропаганди, до переліку заборонених символів нацистського режиму. Дата 23 серпня є сильним історичним символом, оскільки саме в цей день у 1939 році був підписаний пакт Молотова-Ріббентропа, таємний додаток до якого передбачав напад на Польщу двох країн-партнерів. Цей момент в європейській геополітичній історії донині залишається гарячою точкою у міжнародних відносинах між російськими та західними істориками, особливо у питанні визначення дати, коли війна розпочалася для росіян.

У цій актуальній до сьогодні битві пам’яті за визнання Радянської Росії як еквівалента гітлерівської Німеччини образ, який Росія демонструє нині, вторгаючись у суверенну країну, таку як Україна, воєнні злочини, зокрема проти цивільного населення, — усе це дискваліфікує будь-які претензії росіян на позитивну оцінку радянського тоталітаризму та пострадянського імперіалізму.

«Три революції (Гранітна, Помаранчева, Гідності) і війна — це чотири послідовні етапи інтенсифікації процесів націєтворення»

Які моделі примирення й розбудови миру можна використовувати в майбутньому після завершення війни? За яких умов може настати політика примирення? Яку роль тут має відіграти покарання винуватців і втілення правосуддя перехідного періоду загалом у Росії?

У мене дуже проста думка з цього приводу. Після перемоги над путінською Росією спочатку треба буде судити злочинців і відповідальних за цю війну за злочини проти людяності, скоєні в Україні. Потім повністю викорінити панросійську ідеологію та імперіалістичні погляди. На жаль, це вимагатиме великої просвітницької роботи з боку громадськості, свідомість якої доведеться навіть демілітаризувати. Ця схема схожа на ту, що була застосована в Німеччині одразу після війни. Але з постнацистського досвіду також зрозуміло, що треба йти далі і глибше. Іспанська тактика «амністії — так, амнезії — так» на століття залишила б росіян хворими людьми Євразії. У випадку з крахом комунізму в Центральній Європі теза Адама Міхніка «амністії — так, амнезії — ні» взяла гору. Але реальність виявилася складнішою. До сьогодні суперечки щодо декомунізації все ще підживлюють політичні конфлікти, навіть якщо вони з часом згасають. Примирення може відбутися лише після успішного завершення згаданих вище процесів, покарання і виховання в широких масштабах. Можливо, це відбудеться після приходу нових поколінь.

Станом на сьогодні в Україні тривають процеси руйнування пам’ятників на честь російських діячів культури та відмова від багатьох інших символів, що засвідчують історичні зв’язки з Росією. Чи можна говорити, що в Україні формується якась нова модель колективної пам’яті?

Щоб відповісти на це питання, потрібні результати довгострокових досліджень — як кількісних, так і якісних. Безумовно, це складно зробити в умовах війни. Одне можна сказати напевно: на більш загальному рівні три революції (Гранітна, Помаранчева, Гідності) і війна — це чотири послідовні етапи інтенсифікації процесів націєтворення. Протистояння з Росією мало один результат: українська нація консолідувалася і більше не може піддаватися спробам знищити українську ідентичність. Процес “imagined community” (формування «уявленої спільноти») [4] зайшов надто далеко і є незворотним.

Яка модель примирення з непростою спадщиною Другої світової війни загалом і Голокосту та етнічних чисток на території Волині й Галичини (1943–1944 рр.) може бути корисною для України?

Це складна тема, тому що вона циклічна, і поки живуть покоління, які живляться цими спогадами (так звана  жива і комунікативна пам’ять, як називає її німецька дослідниця проблем пам’яті Алейда Ассман), існує періодичний ризик використання болю і страждань, присутніх у колективній пам’яті, на полі політичної боротьби. Мій оптимізм ґрунтується на досвіді різного типу комісій з примирення за зразком Південної Африки, а також німецько-чеської, німецько-польської та, на початку 1990-х років, українсько-польської. Ця комісія істориків, яку, на жаль, занадто швидко забули, брала участь у глибоких дискусіях про значущість справжнього катарсису. Шкода, що ця дискусія не вийшла за межі кола причетних.

Розмовляв Петро Долганов.

Переклад з польської Петра Губича 

У публікації використано світлини з відкритих джерел.

Посилання та примітки

1 Karl Haushofer, De la géopolitique, цит. за: Jean Klein (1986), Fayard, Paryż, s. 11.

2 Див., наприклад, мій вступ під назвою „Géopolitique, Histoire et Jeux de Mémoire: pour une reconfiguration conceptuelle” («Геополітика, історія та ігри пам’яті для концептуальної реконфігурації») в: Georges Mink i Pascal Bonnard (red.) (2010). Le Passé au Présent, Gisements mémoriels et actions historicisantes en Europe centrale et orientale, Michel Houdiard Éditeur, Nanterre.

3 Pawel Ukielski (2020). Pamięć Polski, pamięć sasiadów, pamięć Europy, Teologia Polityczna, s. 228.

4 «Уявлені спільноти» — поняття, яким Бенедикт Андерсон означував модерні нації.

Жорж Мінк професор кафедри європейських міждисциплінарних студій Коледжу Європи (Натолін-Варшава, Польща) і почесний директор Інституту соціальних і політичних наук. Соціолог і політолог, спеціалізується на вивченні Центральної та Східної Європи. Автор близько 250 досліджень і праць (включаючи книги, розділи у монографіях, статті й експертні публікації), присвячених вивченню політичних систем, еволюції політичних режимів, трансформації колишніх комуністичних еліт у Центральній і Східній Європі та європеїзації національних політичних систем. Поточні дослідження зосереджені на питаннях перехідного правосуддя в країнах ЄС та іграх пам’яті. Жорж Мінк працював запрошеним професором в Інституті політичних досліджень (Science Po, Париж, 1973–2018), запрошеним професором (2000–2010), директором із досліджень (2010–2012), професором (з 2012) і завідувачем кафедри європейської історії та цивілізації (2019–2023) Коледжу Європи в Натоліні. У 2001–2003 рр. працював у Міністерстві закордонних справ Франції на посаді директора Французького центру досліджень гуманітарних і соціальних наук у Празі (MAE-CNRS). Був директором одним із засновників журналу “Géopolitique”. Жорж Мінк є членом редколегій міжнародних журналів “New Eastern Europe”, “Studia Polityczne”, “Acta Politologica” та ін. Останні праці: “History, Memory and Politics in Central and Eastern Europe, Memory Games”, (co-ed), Palgrave 2013, “La Pologne au coeur de l’Europe, de 1914 à nos jours, Histoire politique et conflits de mémoire”, Buchet Chastel, Paris, 2015, оновлена польська версія вийшла в 2017 році у Кракові.

Вперше опубліковано @Україна Модерна

Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.