Знаки біди, знаки надії
Вперше опубліковано @Krytyka
Стояв похмурий листопад 2021 року. Знаків біди, що насувалася, було більше ніж досить. Скажімо, я зовсім несподівано для себе відклав убік усю тодішню лектуру і, спонукуваний невідомим імпульсом, чи то інстинктом, заходився дочитувати «Роки окупації» Ернста Юнґера. Серед уважних і дотепних спостережень колишнього офіцера Вермахту, котрий перебував у зоні американської окупації, траплялися розмаїті замальовки з повсякденного життя, часом комічні, а часом тривожні й драматичні подробиці вторгнення союзницьких військ до розгромленої Німеччини, принагідні роздуми про щойно прочитане або почуте по радіо (новина про самогубство Гітлєра, наприклад). Не останнє місце в книжці займали описи жахіть, які коїлися далі на схід, на території, яку окупували вже росіяни, а не американці. Очікуючи їхнього невідворотного приходу, цілі родини накладали на себе руки, щоб уникнути звірських катувань, зґвалтувань і моторошних різновидів насильницької смерти, у винайденні яких росіяни завжди були справжніми майстрами.
Одна зі сцен, що їх описав Юнґер, мене тоді боляче зачепила. Зграя російських окупантів особливо жорстоко зґвалтувала дружину пастора з Померанії. Жінка не витримала наруги і померла. Пастор сидів біля тіла покійної дружини й молився при свічці. Зайшов один із ґвалтівників. «О, фрау капут», — співчутливо констатував він, забрав свічку і пішов, залишивши згорьованого чоловіка в суцільному мороці.
Я завжди перебував понад політичними й ідеологічними сутичками. У час миру це зовсім неважко. Мені завжди коштувало зусиль розрізнити прихильників лівого й правого політичного спектрів, віруючих і атеїстів, лібералів та консерваторів; я не міг відчувати симпатію до одних і неприязнь до других з огляду на відсутні в мене ідеологічні переконання. Цього мене вчив улюблений Герман Гессе, той-таки «анарх» Юнґер і, не останньою чергою, суфійські дервіші. За висловом одного з них, душі, просотані первісним світлом, приходячи сюди, впізнають одна одну за запахом, наче коні. Саме так я упізнавав близьких і чужих мені — за духом.
До того ж я знав, якою була прелюдія фіналу, описаного в Юнґера, і знав не так із уроків забріханої совєтської історії, як із родинних переказів, котрим хоч-не-хоч доводилося вірити. Адже ці історії і пов’язані з ними травми все життя чорною тінню супроводжували й гнітили моїх батьків, а опосередковано і нас, їхніх дітей. У ті роки ніхто не чув про сімейну терапію, посттравматичний синдром та інші добре відомі сьогодні речі. Мого діда по батькові 1941 року розстріляли німецькі фашисти, щойно окупувавши Україну. Розстріл загрожував і моєму чотирнадцятилітньому майбутньому батькові — за антивоєнні й антифашистські вірші, які він публікував у місцевій батуринській газеті. Але якимось дивом його не зачепили.
Іншого діда, по материній лінії, німці тримали у Дарницькому концтаборі для військовополонених, де він і пропав безвісти. Найпевніше, його розстріляли у Бабиному Яру разом із тисячами інших жертв нацистів: євреями, ромами, військовополоненими, українськими націоналістами... Після війни, коли бабуся по матері вдруге вийшла заміж — за діда Федя, до родинних переказів додався іще один, не менш моторошний. Роблячи зачистку партизанського руху в лісах на Київщині, німецькі фашисти забрали як заручників усю родину діда Федя: дружину, доньку Марію і двох синів-підлітків. Марії вдалося втекти з транспорту, що віз її на примусові роботи до Німеччини, а от дідову дружину і синів розстріляли одразу ж, у тому-таки Бабиному Яру.
Хочу сказати, що мені здавалося, ніби я добре знаю, що таке війна, ще змалку, не бачивши її і не переживши на власному досвіді.
Війна — це загибель наших рідних, безбожно передчасна й несправедлива.
Тож після цих родинних переказів у мене, здавалося б, не мало бути великого співчуття до жертв із боку ворога, до братів і сестер катів, які знищували мій рід і мій народ, а також інші роди й народи, а потім самі звідували справедливу розплату. Однак тоді, у листопаді, мені стало недобре. Німці німцями, а звірства були надто нелюдські, виправдати їх у жоден спосіб неможливо. Можливо, це надсилали промені перестороги події, які за декілька місяців стануться в Ірпені, Бучі, Гостомелі й інших українських містах, що їх окупують росіяни. Зґвалтування дівчат і дітей, розстріли без суду й слідства, задля втіхи, катування й нічим не обґрунтована жорстокість — весь арсенал звичних для росіян практик знову повторився з макабричною точністю, до деталей, дарма, що від часу описаних у Юнґера подій встигло змінитися декілька поколінь.
Росіяни не змінюються. Вони не еволюціонують, так само, як таргани і терміти, протягом століть залишаючись невиправдано, до абсурду, жорстокими, як і їхні батьки, діди й прадіди. Це раса вбивць і ґвалтівників, від народження позбавлених елементарних засад етики. Вовк не їсть вовчого м’яса, а ці вбивають усіх на своєму шляху, всупереч здоровому глуздові й бодай якійсь видимості доцільности. Потім щиросердно співчувають убитим, як у розповіді про закатовану пасторову дружину. Обіймімося, кажуть ці психопати, давайте помиримося. Поцілуйте нас!
Сьогодні пам’ять про те, що 23 лютого в совєтські часи було святковим днем, днем совєтської армії та військово-морського флоту, все більше відходить у забуття. Ще менше людей знають, що, за іронією долі, це мій день народження. Отже, я успішно відсвяткував свої уродини, збираючись наступного дня піти на пошту й надіслати до Видавництва Старого Лева підписаний договір на нову книжку колумністики. Проте наступного дня мене розбудила оглушлива звістка про початок повномасштабної війни з Росією і вторгнення її військ на нашу територію. Російські ракети вибухали в сусідньому Конотопі й Ніжині, по Києву вдарили «Іскандерами», моя дружина, яка залишилася в столиці, ховалася від обстрілів у льоху, у перервах між ракетними ударами навхрест заклеюючи вікна стрічками скотчу, щоб від вибухової хвилі не повисипалося скло. В інтернеті з’явилися перші жахливі фото посічених «градами» тіл українських воїнів і цивільних.
Війна — це розчленування людей і територій.
Мені вже не раз доводилося описувати реалії окупаційного життя. Але ці кадри знову й знову прокручуються перед моїми очима, знову, як і в ті перші дні, викликаючи вкрай складну суміш почуттів — цілковитої безпорадности, люті навпіл із відчаєм, аґресії у відповідь, що так і не знайшла належного виходу. Ці моторошні картини наздоганяють мене у снах, вмикаються водночас із завиванням сирен повітряної тривоги, що віщують смертельну небезпеку, а може, ось цього або наступного разу і криваву загибель — мою, моїх найдорожчих і найрідніших людей. У кожного своя міра витривалости. Ернст Юнґер, який на віку бачив немало смертей і, з пісні слова не викинеш, сам убивав наліво й направо під час Першої світової війни, спокійно дожив до ста двох років. Натомість його приятель, що високо цінував Юнґерову духовну свободу і нікомуненалежність, єврей Йозеф Вульф, який 1943 року потрапив до рук ґестапо й опинився в Авшвіці, переживши там марш смерти, втративши майже всю родину та присягнувши, що зробить усе, щоб не дати світові забути про мільйони знищених євреїв, таких сталевих нервів і витримки, як у Юнґера, не мав. Зловісні картини мук, страт, катувань невідступно переслідували його, і 1974 року він покінчив життя самогубством. Зрештою, так само, як геніяльний поет Пауль Целян і сотні інших, відомих та невідомих нам людей...
Російські танкові колони їхали моєю рідною землею, принагідно розстрілюючи всіх, хто необачно траплявся їм на очі або, навпаки, виклично виходив назустріч, жінок і дітей на Житомирському шосе, подружжя пенсіонерів, яке стареньким автом поверталося з базарювання в Чернігові, двох хлопчаків-підлітків, які голіруч вийшли загородити шлях окупантам. Ось коли я згадав про синів діда Федя! Ось як моторошно повторилася історія.
Війна — це повторення однієї й тієї ж історії. Ця історія вчить того, що вона нічого не вчить.
Міська влада зникла безвісти, і я згадав коментар, чи теж приховане провісництво Юнґера: «Найімовірніше, що замість спокійної зміни влади нас на перших порах очікує період анархічного міжцарів’я». Один-єдиний поліцейський сиротою стояв біля відділка поліції зі старішим за мене автоматом на плечі, приречено курячи сиґарети. «Мабуть, і його пристрелили», — флегматично резюмував сусід, колишній офіцер у відставці, коли в місті пролунала перша автоматна черга росіян. Як виявилося згодом, стріляли вони поки що в повітря, щоб розігнати гурт хлопців і дівчат, які збиралися перекривати їм шлях біля в’їзду на центральну вулицю.
Не розбираючи дороги, я йшов містом і мене не полишало гнітюче, ірреальне враження, що я опинився в одному з фільмів, які міг би зняти Андрій Тарковський. За лічені години змінилися жести й міміка людей, їхня звична поведінка. Вони не так, як іще позавчора, озиралися. Підводили голови і застигло дивилися в небо, де зі свистом летіли крилаті ракети. Виходили з будинків і мовчки стояли вздовж мого шляху невеличкими групками: похмурі чоловіки і перелякані жінки, сумні, принишклі діти. Їхню поведінку найкраще описували слова «розгубленість», «непевність», «відчай», «безпорадність». Мабуть, усі пам’ятають геніяльну сцену з «Жертвопринесення» Тарковського, де показано паніку людей після ядерного вибуху на початку Третьої світової війни. На тому ж місці, де стояла камера оператора, рівно через пів року стояв убивця, який застрелив шведського прем’єр-міністра Улофа Пальме. Тепер на місці оператора був я, намагаючись осмислити мізансцени. Вони відверто й послідовно не піддавалися осмисленню. А назустріч ішов п’яний — чи божевільний — молодик, на все горло виспівуючи «Катюшу». Стискаючи кулаки, йому вслід із відвертою ненавистю дивилися пожежники, котрі вийшли зі своєї частини. Початок війни супроводжувало неспростовне відчуття нереальности, сюрреалістичного кошмару, проламу чи там провалу в невідомий фізиці й досвідові вимір. Цього не могло бути, такого за мого життя ніколи не траплялося, може, хіба що за винятком фільмів, картин Босха і приватних кошмарів — але ж ось, воно існувало, коїлося, наступало, щогодини, щомиті розчавлюючи психіку нестерпною вагою неможливого.
Війна — це заперечення реальности.
Я йшов, іще не знаючи, що вслід за мною їде довжелезна танкова колона росіян і що ці похмурі люди вийшли її зустрічати, анітрохи не приховуючи ненависти, відторгнення, радикального осуду й неприйняття.
Адже ми вже знали про перші десятки загиблих від їхніх рук. І передчували, що смертей, ран, тортур буде у стократ більше.
Ці кадри згодом обійшли всі провідні телеканали світу: як літній чоловік, мій ровесник і земляк, сам-один виходить назустріч танковій колоні і намагається затримати її, ставши на коліна й наполегливо переконуючи через оглядову щілину водія танка розвертатися і їхати назад у Росію. Він сам був колишнім танкістом, тож чудово знав, що його арґументів ніхто не візьме до уваги, окупанти виконують наказ і виконуватимуть його до кінця. Але він принаймні спробував, і ми всі полегшено зітхнули, коли побачили, що його не розчавили танковими гусеницями і не розстріляли на місці. Хоча незабаром уже чавили й розстрілювали.
Наше місто змінювалося на очах. Спочатку зачинилася «Фора», за вкрай заниженими цінами розпродавши залишки товарів. Слідом закрили АТБ. Тепер продукти першої необхідности можна було купити винятково на базарі. Ми годинами стояли у довжелезних, ніколи не бачених чергах до хлібного кіоску. Хліба на всіх не вистачало. Були дні, коли його взагалі не привозили. Люди масово скуповували хліб, коли він був, і сушили сухарі, те саме відбувалося з олією. Банкомати стояли вимкнені й порожні, готівку можна було отримати тільки в банку, але не більше ніж п’ятсот гривень у руки, тож від четвертої ранку біля банків вилаштовувалися вже не черги, а колони. Банки зачинялися опівдні, тож багатьом із тих, хто від ночі стояв, чекаючи на готівку, не вдавалося її отримати. А це були переважно пенсіонери й жінки, які мусили за щось купувати їжу для малих дітей. Не бракувало численних прикладів як шляхетности, так і ницости. Скажімо, місцевий фермер, який більше не міг возити молоко до Києва небезпечними автомобільними дорогами, щоранку роздавав молоко безкоштовно, бо ж його треба було кудись подіти. Тим часом один кмітливий торговець, із тих, що вічно тримають дулю в кишені, без жодних докорів сумління (як може докоряти те, чого немає?) набирав біля фермерської машини декілька бідонів цього безкоштовного молока і, не змигнувши оком, продавав тут-таки, неподалік на базарі. Я до сьогодні дякую Юркові, у якого роками купую чай, за те, що він не піднімав ціни до останньої пачки чаю і кави, попри те, що в сусідніх кіосках ціни миттю зметнулися до неба і банка паскудної розчинної кави коштувала вже шістсот гривень замість п’ятдесяти...
Війна — це місце для шляхетних і ницих вчинків.
Залізниця не працювала. Частину колій ми розібрали самі, частину знищили окупанти. Пошта стояла зачинена. Я так і не надіслав свій договір до видавництва, хоч далі писав колонки для інтернетних видань, не раз розмірковуючи, за котру з них — чи за весь творчий доробок сукупно — мене розстріляють «визволителі». Прочитавши одну з цих колонок, мама сказала: «Синку, я боюся за тебе. Вони стоять за двадцять кілометрів від нас. Якщо хтось донесе, тебе уб’ють». «Мамо, — відповів я, — вони вбивають і тих, хто нічого не пише. Вони дітей убивають, які ще не вміють ні читати, ані писати, а деякі й говорити не навчилися. Вони вбивають нас тільки за те, що ми є, за те, що ми українці». Утім, згодом я зрозумів, що, якби окупанти затрималися на Чернігівщині на довше, мене цілком могла би спіткати доля Володимира Вакуленка, на якого донесли ті громадяни України, котрі ненавиділи українське не менше за росіян.
Але значно небезпечнішими за прихід евентуальних ефесбешних комісарів були прильоти російських ракет. Вони, власне, й досі летять, ті ракети, майже щодня і щоночі, тільки тепер додалися ще й іранські дрони. Земля здригається від вибухів, із-за лісу підіймаються стовпи чорного диму. Ми часто ховаємось у підземних переходах або в укриттях, якщо вони є поблизу. На початку повномасштабної війни ще ніхто не розумів ракетної небезпеки. Я ніколи не забуду сцени з тих перших днів війни, коли над містом завивали сирени повітряної тривоги, вулицею бігли озброєні хлопці з територіяльної оборони, а біля Ощадбанку незворушно стояла черга, сподіваючись усе-таки отримати свої заповітні п’ятсот гривень. І тільки коли десь неподалік пролунав вибух, черга неохоче, а потім дедалі швидше почала розходитись, розбігатися, і ось уже всю вулицю було затоплено людьми, які бігли невідомо куди, але зрозуміло, що в напрямку життя.
Війна — це коли страшно.
Я завжди перебував понад політичними й ідеологічними сутичками, сповідуючи індивідуалізм і нікомуненалежність. Рано зненавидівши совєтський колективістський дух, я іще в школі відмовлявся ходити на демонстрації, присвячені котрійсь там річниці «великої жовтневої соціялістичної революції», вступати до комсомолу, ходити строєм тощо. Однією зі зразкових життєвих постав для мене була позиція Генрі Дейвіда Торо, який покинув місто, збудував собі хатину на березі озера Волден і жив, як хотів, щоранку омиваючи розум у життєдайних водах «Бгаґавадгіти» і тривалих медитаціях. «Ти — наш Торо», — не раз називали мене найближчі друзі, приїжджаючи погостювати до крихітної хатинки, збудованої серед зелених чернігівських лісів неподалік від Батурина. Таким відстороненим і повністю щасливим та вмиротвореним життям я прожив понад двадцять літ і зим, анітрохи не переймаючись політикою, економікою чи, тим більше, існуванням якоїсь немитої, за означенням одного з найкращих її поетів, Росії. Мені цілком вистачало добрих книжок, що їх привозили ті ж таки друзі, дисків із записами чудової класичної музики, Баха насамперед, а також Бетговена, Гайдна, Моцарта. Я ще й досі повністю не переслухав їхніх багатотомних зібрань творів, однак наполегливо рухаюся до цієї мети.
Проте тоді, на Великдень 2022 року, який я зустрів у Келії Чайної Троянди сам, сталося те, після чого неможливо було далі плекати тривалі усамітнення і споглядальний спосіб життя. День минув без пригод, а ввечері з північного сходу почали з несамовитим свистом летіти ракети. Над Келією низько летіли ракети! На Великдень, найбільше християнське свято, з країни, яка настільки ж пихато, як і безпідставно величала себе останньою в світі захисницею правдивої християнської віри і традиційних духовних цінностей! Одна, друга, третя... Цікаво, чи освячували їх пузаті й бородаті московські священники, які сьогодні невтомно освячують танки? Цілком можливо, що так. Над крихітною хатинкою, де я роками молився і складав пісні, над улюбленим місцем, де я народився, яке стільки років обдаровувало мене миром і спокоєм, дивовижними прозріннями та осяяннями, любов’ю до світу і до людства, летіли смертоносні знаряддя, зримі вирази сатанинської гордині й ненависти до всього, що є направду людським! Четверта, п’ята, шоста... Якби не темрява, я міг би їх бачити. Так низько, що, здавалося, котрась зачепить комин Келії. І летіли ті ракети на Київ, на Львів, де в жіночому монастирі знайшла прихисток моя дружина, до якої я декілька місяців не міг доїхати, щоб захистити й прикрити від цих ракет бодай власним тілом, — через озлоблених російських нелюдів, що, як скажені пси, металися нашими дорогами, через Росію загалом. Шоста ракета... Сьома... Восьма...
Зараз там, за десятки кілометрів від цього безпечного місця, де я стою, розпачливо підвівши голову в сліпе, безтямне, підступне й безбожне небо, лунають оглушливі вибухи, спалахують пожежі, живцем згорають діти, осипаються мури кам’яниць і стіни будинків, що здавалися нам такими надійними, де точилося спокійне й безтурботне загалом життя, сповнене звичайних людських радощів і цілком стерпних, як стало зрозуміло тепер, бід. Зараз там лютує смерть, а я нічого, нічого не можу вдіяти.
І я згадав перші часи поселення тут, згадав прохання, з яким звертався до ось цього ж таки неба у 1991 році: «Дай мені двадцять років миру, щоб я встиг написати свої найголовніші вірші й пісні, щоб до мене крізь палкі молитви та зосереджені, глибокі читання встигло дійти зоряне світло містичних осяянь і одкровень». Це було в серпні, під час московського путчу. Саме тоді починала руйнуватися проклята совєтська імперія зла, в якій мені випало народитися й вирости. Саме тоді міг судомно стрепенутися смертельно поранений звір і почати знищувати все живе на своєму шляху. Однією з поширених метафор у розмовах тих років був «Титанік»: коли гине велетенський корабель, меншим суднам треба негайно покинути місце катастрофи, інакше їх теж затягне у моторошний вир, де гине велетень.
Вони могли пустити ці ракети ще тоді. Ще тоді у пресі писали про замовлення на десятки тисяч кайданів, які надійшли на заводи після початку путчу. Ті кайдани було призначено для таких, як я, вічних дисидентів і ворогів комуністичної держави.
Тоді небо прислухалося до мого прохання. Я отримав свої двадцять із лишком років мирного часу, досхочу споглядаючи безмежні зоряні небеса над Келією, пригощаючи друзів чаєм та новими віршами, пишучи найважливіші свої твори.
Чи витримають той удар монастирські мури у Львові, за якими тепер ховається найбільша любов мого життя, сенс його і виповнення? І чи є сенс залишатися в самотині й священному відокремленні від профанного світу, коли прийшли вороги і почали безжально та методично винищувати мій народ?
Тепер, небо, я прошу тебе тільки про одне, останнє: допоможи нам перемогти ворогів.
Війна — це тотальна переміна світогляду, метаноя.
Війна вимагає заанґажованости й причетности. Ти не можеш залишатися осторонь, мусиш брати участь бодай за допомогою донатів на ЗСУ або за посередництвом текстів, які повідомляють світ про біду і кличуть його втрутитися. Той австрієць, Тоні Кнітель, що попросив дозволу виконувати мою пісню «Oh, my dear Ukraine», зібрав на концертах 14 000 евро і всі їх передав на допомогу українським біженцям. Отже, воювати можна і піснями! І віршами та есеями. Навіть молитвами можна воювати. Під час війни неприпустимий ескапізм, послідовним прихильником і практиком якого я був тривалий час.
...Ночами небо горить вогнем, долинають безперервні вибухи, від яких настрашено тремтить наша старенька «хрущовка». У місті з кожним днем з’являється все більше танків та військових, і це наші танки, наші військові. Їхні знаки розрізнення — наші знаки надії! Їдуть довжелезні автоколони, везучи тяжке озброєння. Увагу привертає вираз облич наших воїнів — строгий і урочистий. Вони бачили багато смертей. Вони їдуть рятувати Україну. Навіть ціною власних життів. До міста повертається влада. Прибуває перша колона з продуктами для АТБ і «Фори». Перші похорони вбитих і закатованих хлопців із територіяльної оборони. Декого з них я знав особисто. Ми стаємо на коліна, віддаючи шану тим, хто поклав життя за нашу свободу, за можливість говорити, писати і співати, жити українською мовою. Ми стаємо на коліна тільки перед своїми. Перед ворогами на коліна ми не станемо ніколи.
Війна, яку Росія розв’язала проти нас, — це відвертий етноцид. Вони вбивають нас на очах у всього світу, виклично, по-садистському, відрізаючи голови військовополоненим на камеру і розстрілюючи в прямому ефірі. Вони переступили всі мислимі й немислимі межі, втративши людську подобу. Звісно, якби я був молодшим і здоровішим, обов’язково взяв би зброю до рук і пішов би винищувати цю нечисть без найменшого жалю. Але тепер я можу тільки молитися за вас, хлопці, і просити в неба підтримки. Ми повинні все це витримати. Не піддатися відчаю. У мене перед очима — постать дівчинки-жінки, яка, схлипуючи, сидить над свіжою могилою коханого чи брата на Марсовому полі у Львові, говорить до проминального піску, що безпорадно тече між її тонких пальців. Це наша Україна, хлопці. Це її хочуть звести зі світу московські кати, вже не вперше. Заради її гірких страждань. Заради сліз наших дітей. Заради наших загиблих побратимів і посестер перемагайте, бо ви — наша єдина і остання надія.
Костянтин Москалець
Поет, есеїст, перекладач
Київпоет, прозаїк, літературний критик, есеїст. Найновіша книжка – «Спорудження мосту» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2023).
Статті у часописі «Критика»:
Час на дотик 2010/7-8 (153-154)
«Я недовго буду тут...» 2008/10-11 (132-133)
Майстер чаю та бесіди 2006/11 (109)
Весь цей блюз 2006/5 (103)
Адреса свободи 2006/1-2 (99-100)
Тихий модернізм Свідзінського 2005/7-8 (93-94)
Зеров і публіка 2004/5 (79)
Рябчук, саторі і література 2003/9 (71)
П’ять медитацій на «Плач Єремії» 2002/7-8 (57-58)
Post scriptum 2002/6 (56)
Слушна неочевидність 2000/11 (37)
Гуцулія, осінній архіпелаг 2000/10 (36)
І старі письмена, і нові письменята 2000/7-8 (33-34)
Улюблені розкоші янголів 2000/6 (32)
Невротична війна з репресивним стилем 1999/11 (25)
Страсті по вітчизні 1999/6 (20)
Історія літератури не є історією хвороби 1999/5 (19)
Різні способи бути українцем 1998/9 (11)
Запитання без відповіді? 1998/6 (8)
Замість дослідження 1998/2 (4)
Роман з дискурсом 1998/1 (3)
Проєкт «Війна — це… Українські письменники про те, як пережити катастрофу» виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE).
