Зузанна Ґінчанка (1917-1945)

Сьогодні важко уявити будь-який дискурс довкола польськомовної поезії міжвоєнного періоду без постаті Зузанни Ґінчанки. Уроджена як Поліна Ґінзбург у Києві 1917 року, вона вже через кілька місяців стає мешканкою Рівного, куди її батьки перебралися невдовзі після Жовтневої революції. Саме в Рівному минуло дитинство Зузанни. Її батьки розлучилися, коли дівчинка була ще зовсім дитиною. Батько емігрував до Сполучених Штатів Америки, а мати вийшла заміж вдруге й оселилася в Іспанії. З огляду на такі обставини малою Зузанною заопікувалася її бабуся Клара Сандберґ, яка володіла аптекою в середмісті Рівного на тодішній вулиці Третього Мая, 132. Зузанна згодом вступила до Рівненської гімназії імені Костюшка. Навчаючись у гімназії, вона починає публікувати свої перші вірші у шкільній газеті «Echa Szkolne». Завдяки цим шкільним публікаціям її ранні поетичні спроби дійшли до нашого часу, що стало вельми цінним надбанням, оскільки за життя Зузанні вдалося опублікувати лише єдину, дебютну збірку поезій, а всі її чернетки й рукописи загублено й знищено в лихолітті Другої світової війни. У 1934 році юна Зузанна бере участь у конкурсі Варшавського журналу «Літературні відомості», де привертає увагу відомого польського поета Юліана Тувіма. Саме він тривалий час опікувався творчою долею молодої поетки.

Після закінчення гімназії в Рівному Зузанна Ґінчанка вступила на педагогіку до Варшавського університету, який їй, однак, не вдалося закінчити через антисемітські закиди. Проте Зузанна попри все залишилася у Варшаві, ставши в центрі літературного життя польської столиці. У 1936 році світ побачила публікація її першої книги віршів «Про кентаврів». Зузанна набувала дедалі більшої популярності в літературних колах Варшави завдяки своєму таланту, харизматичності й непересічній вроді.

Влітку 1939 року Зузанна Ґінчанка приїхала ненадовго до Рівного, проте вже так і не повернулася до Варшави через початок Другої світової. Війна відразу дуже болісно вдарила по родині бабусі Ґінчанки: вона втратила аптеку, оскільки радянська влада націоналізувала усе майно Сандберґів. Зузанна вирішила перебратися до Львова, де фактично в період радянської окупації знаходить можливість друкуватися, працювати й брати участь у доволі активному на той час літературному житті міста. Тоді ж у Львові вона побралася з мистецтвознавцем Міхалом Вайнцихером.

Початок німецької окупації вдарив по долі Зузанни Ґінчанки: приходить звістка про смерть бабусі Зузанни, а сама вона змушена переховуватися. Згодом на поетку донесла Софія Хомінова — економка будинку, де перебувала Ґінчанка. Про це поетка написала у своєму вірші «Non omnis moriar», який дивом дійшов до нашого часу і є широко відомим читачам. Зузанні вдалося уникнути арешту, тривалий час вона використовувала фальшиві документи, які засвідчували начебто її вірменське походження. Проте ризик залишався надто високим, вона приймає рішення перебратися з чоловіком до Кракова, де також часто змінює місце проживання. Якийсь час Зузанна була змушена переховуватися разом зі своєю рівненською подругою дитинства Блумкою Фрадіс. Тим часом гестапо заарештовує й розстрілює чоловіка Зузанни. На превеликий жаль, Зузанна та її приятелька не дочекалися звільнення Кракова — у січні 1944 року, ймовірно за чиїмсь доносом, їхній сховок викриває гестапо та заарештовує дівчат. Достеменно невідомо, як загинула Зузанна Ґінчанка, проте численні дослідники припускають, що вона певний час перебувала в стінах в’язниці в Кракові, де ймовірно й зустріла свою смерть, або ж її розстріляли навесні 1944 року в Плашуві, концентраційному таборі під Краковом.

Для українського читача Зузанна Ґінчанка стала відомою зовсім недавно: у 2017 році з нагоди 100-річного ювілею поетки опубліковано збірку її поезій за підтримки Генконсульства Республіки Польща в Луцьку. Також у Рівному планується встановлення меморіальної таблиці Зузанні Ґінчанці.

…Нічого з лиця дорогого. Нічого — лиш риси неясні,
тінь в оці, і з твого обличчя лише череп.
Примарні хмарини споминів, з вітром погаслі,
зникли з обрисів, ніби з гір, западаючи в терен.

 (з вірша Зузанни Ґінчанки «Епітафія», переклад Ярослава Поліщука)