Маґочій: Антисемітизм в Україні?

[Примітка редактора: Понижча оновлена стаття члена правління UJE Павла-Роберта Маґочія первісно з'явилася в The Ukrainian Weekly 6 жовтня 2019 року та The New Path (Новий Шлях) 12 вересня 2019 року. Він є співавтором книги «Євреї та українці: тисячоліття співіснування» з Йохананом Петровським-Штерном. Стаття була написана до нещодавньої зміни в уряді України.]

Антисемітизм в Україні?

Нещодавні вибори в Україні змусили деяких політичних коментаторів з певним подивом і навіть здивуванням відзначити, що Україна — це єдина в світі країна, окрім Ізраїля, в якій і президент, і прем'єр-міністр є євреями. Звідки ж такий подив і здивування? Річ у тім, що історично Україна має репутацію країни з поширеним антисемітизмом. Виправдана така репутація чи ні, але антисемітський стереотип щодо України існує й донині, надто серед діаспорних євреїв та їхніх симпатиків у різних куточках західного світу.

Я повернусь до сучасної України та значення останніх виборів, але спершу варто сказати кілька слів про український контекст та появу євреїв в Україні.

Щоб зрозуміти Україну, треба пам’ятати про два основні чинники. Як цивілізація, Україна стара, дуже стара, але як держава, вона молода, дуже молода. Хоча в минулому існували деякі протодержавні структури та було зроблено спроби здобути незалежність, Україна як суверенна держава з'явилася лише в 1991 році, тобто 28 років тому. Іншими словами, до того Україною керували інші держави й українці не контролювали власну політичну долю, а були під пануванням чужинців.

Другий чинник — багатонаціональний характер України. Землі, що входять у сучасну незалежну Україну, завжди були домом для багатьох різних народів. Хоч етнічні українці і є чисельною більшістю, вони завжди жили поруч з багатьма іншими, сказати б, панівними та підлеглими народами.

Панівними були народи держав, які в різні часи владували всією Україною чи її частиною, наприклад, етнічні росіяни, поляки, кримські татари, австро-німці та угорці. Підлеглими були народи, що їх загалом називають меншинами, — вони мали мало політичної влади або взагалі її не мали та посідали нижчий соціальний статус, наприклад, євреї, вірмени, греки, румуни, болгари, меноніти та білоруси, не кажучи вже про самих етнічних українців.

Отже, коли ми вживаємо термін «українець», то насправді позначаємо громадян країни, що походять з цілої сукупності етнонаціональних чи релігійних груп, з яких лише одна є етнічною українською.

Серед підлеглих меншин, які історично населяли українські землі, були євреї. Єврейська присутність засвідчується ще у VIII та XIX століттях — торговці-мандрівники й ремісники, які оселилися чи вздовж узбережжя Чорного та Азовського морів під владою хозарів, чи в самому місті Києві, центрі середньовічної держави, відомої під назвою «Київська Русь».

Лише наприкінці XVI — початку XVII століття значна кількість євреїв замешкала на українських землях на постійній основі. Тоді більша частина України була під владою Речі Посполитої. Польські королі надали певні привілеї євреям, тоді як соціально-економічний статус етнічних українців та інших народів погіршувався. Кількість євреїв в Україні спочатку була досить невеликою, сягаючи близько 54 тисяч в середині XVII століття.

Саме в цей час Річ Посполита ввійшла в період занепаду, який тривав до 1795 року, коли вона буквально зникла з мапи Європи. Відтоді українські землі перебували під владою двох держав: Російської імперії та Австрійської імперії. В кінці XIX століття кількість євреїв на українських землях зросла до майже 2,9 мільйона (2 млн у Наддніпрянщині, 660 тис. у Галичині, 102 тис. на Буковині, 87 тис. у Закарпатті). Однак соціально-правовий статус євреїв сильно відрізнявся залежно від того, в якій імперії вони жили.

Наприклад, приблизно 2 мільйони євреїв, які населяли українські землі в Російській імперії, мали право проживати в лише на території, відомій як Смуга осілості. Натомість 850 тис. євреїв, що населяли «українські» землі Австрійської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття), могли жити де завгодно та користувалися правами нарівні з усіма іншими підданими австрійської династії Габсбургів.

Після Першої світової війни та розпаду Російської та Австро-Угорської імперій у 1917-1918 рр. євреї, що жили на території нинішньої України, опинилися в чотирьох нових державах: Радянському Союзі, Польщі, Румунії та Чехословаччині. Ця політична ситуація тривала до початку Другої світової війни у вересні 1939 року й нападу нацистської Німеччини (з номінальною допомогою Румунії та Угорщини) на Радянський Союз у червні 1941 року.

Після закінчення Другої світової війни в 1945 році українські землі в теперішньому їх складі вперше в історії опинилися під владою однієї держави — Радянського Союзу. Це тривало до розпаду Радянського Союзу наприкінці 1991 року, коли народилася незалежна Україна.

Один із наслідків цих політичних змін полягав у тому, що дуже довгий час «українських євреїв» як таких не було. Звісно, євреї жили на території теперішньої України, але їх називали й вони самі називалися російськими євреями, польськими євреями, австрійськими євреями (можливо, галицькими євреями), карпатськими євреями чи радянськими євреями. Ці налички закріпилися, й багато євреїв та їхніх нащадків, які проживають в Ізраїлі та діаспорних громадах по всій Європі та Північній Америці, вживають їх і досі.

Українські євреї, принаймні з кінця XVI — початку XVII століть, поділяють долю всіх етнічних меншин, які живуть на українських землях. Особливо плідною була економічна, мовна та культурна взаємодія між євреями та етнічними українцями. В кінці XIX і в XX столітті ця взаємодія та взаємовпливи були особливо помітні як у соціально-економічному житті, так і в літературі, мистецтві, музиці й театрі.

Протягом того самого періоду XIX-XX століть євреї поділяли долю інших народів, що потрапили в конфлікти, які час до часу виникали в тій чи тій частині України. Євреїв, а також поляків римо-католицької віри та етнічних українців, які належали до греко-католиків, вбивали під час повстання Хмельницького в середині XVII століття та під час гайдамаччини в кінці XVIII століття. Століття потому євреї стали жертвами перших погромів, що відбулися під владою Росії. Найгірші погроми відбулися 1919 року під час громадянської війни в Росії, коли євреїв (поряд з іншими заможними жителями з-поміж менонітів, етнічних греків і поляків) вбивали в різних частинах українських земель, які тоді перебували під владою імперської Росії.

Середині XX століття принесла Голокост та загальне винищення в період Другої світової війни: з 3,9 млн мирних жителів, вбитих в Україні, приблизно чверть (850-900 тис.) становили євреї. У випадку з Голокостом євреїв призначали на знищення не тому, що вони були ворогами німецько-фашистських та румунських окупантів, а тому, що вони були євреями.

Саме пам’ять про ці руйнівні події сприяла утвердженню антисемітського стереотипу щодо України та всіх українців. Один з єврейських відвідувачів України (Даніель Айзенбуд), який приїхав з Ізраїлю, відзначив кілька років тому в Jerusalem Post (15 листопада 2012 р.): «Попри беззаперечну пасторальну красу України», через «кричущий антисемітизм... я також почав розглядайте її як найгірше місце, де коли-небудь ступала моя нога». Але чи виправдане таке стереотипне ставлення?

Якщо поглянути на останні чотири з половиною століття присутності великої кількості євреїв в Україні, лише 16-20 років були позначені періодами насильства. І це насильство, не слід забувати, чинилося не лише проти євреїв. Іншими словами, 430 років євреї жили поруч з етнічними українцями та іншими народами України в стані співпраці й толерантності, якщо не гармонії. За ці 430 років й розвинулися взаємні відносини та впливи — в мистецтві, ремеслах, економічному та громадянському житті, навіть у міжетнічних шлюбах.

Отже, саме таким є ширший контекст останніх президентських виборів, які ми нещодавно побачили.

Багато спостерігачів, що стежать за подіями в Україні, зосередили свою увагу на політичній недосвідченості президента Володимира Зеленського й на можливих негативних наслідках цієї обставини для найближчого майбутнього країни. Хоч що принесе майбутнє, я розглядаю результати виборів в іншому світлі — як великий успіх. Успіх у тому сенсі, що виборча кампанія показала ступінь політичної зрілості українського суспільства.

Як видається, навряд чи хтось застановлявся над етнічним чи релігійним походженням кандидатів. Пан Зеленський може бути російськомовним українцем, і декого може тривожити його недосвідченість, тоді як для інших він став новим позитивним обличчям влади. Однак той факт, що він єврей, не мав значення під час виборчої кампанії. Така нерелевантність етнічного походження справді є позитивом, бо відображає нову реальність: свідомо чи несвідомо самоідентифікація українців відбувається за ознакою українського громадянства, а не за етнічною ознакою.

Ця позитивна реальність, яка характеризує українське суспільство, не так давно була відбита в опитуванні, що його провів шанований дослідницький центр PEW. Згідно з його результатами, Україна показала найнижчий рівень негативного ставлення до євреїв серед усіх країн Центральної та Східної Європи. Поодинокі антиєврейські випадки таки можуть траплятися, але по суті в сучасній Україні антисемітизму мало.

Проблема негативних стереотипів щодо України походить від поверхового розуміння минулого. Якщо пропустити крізь себе надто багато історії, заснованої на спеціально підібраних фактах, то можна погодитися з Єгудою Елканою, що пережив Аушвіц і чий газетний коментар 1988 року про Голокост «Забудьмо» нещодавно цитував ізраїльський журналіст у статті «У цей день пам'яті жертв Голокосту давайте забудемо» («Haaretz», 25 квітня 2019 року).

Для такого народу, як євреї, чиє культурне й просвітницьке формування вимагає ніколи не забувати, пропозиція пана Елкани про «потребу забути» просто нереальна, а дехто сказав би, що й аморальна. Моя пропозиція така: забувати не слід, однак треба докладати всіх зусиль, щоб пізнати, контекстуалізувати й пам’ятати не лише жахи минулого, а й дуже багато позитивних сторін єврейського життя в Україні.

Таке контекстуальне навчання є єдиною реальною основою, на якій можна забезпечити постійні здорові стосунки між українцями-євреями, етнічними українцями та всіма іншими українцями незалежно від їхнього етнічного походження, мови чи релігії.

Павло-Роберт Маґочій — професор історії та політології в Торонтському університеті, де він завідує кафедрою українознавчих студій

Переклад з англійської В. Старка.