Моя єврейська родина виїхала з непривітної України, а потім російська війна змусила мене переосмислити мою ідентичність

Ця стаття первісно опублікована англійською мовою @USA TODAY

Бен Рейтблат

У ніч, коли Владімір Путін оголосив про свою спеціальну неінвазивну операцію, я зробив єдине, що спадало на думку: подзвонив татові.

Папа Рейтблат, який народився в маленькому українському містечку Коростень відразу після Великої Вітчизняної війни, протягом місяців проголошував, що російське вторгнення неможливе. «Владіміра Путіна можна по-різному назвати, але він не шлеміль», — казав він російською зі вставкою рідним їдишем.

Коли перші націлені на дитсадки ракети вдарили по Україні, мій тато був упевнений: «Путін не знає, що його чекає. Він не з тими зв’язався».

Я ніколи не вважав себе українцем до війни, хоча це моя батьківщина. По-перше, тут, у Сполучених Штатах ніхто, здається, не знає, де Україна і що це за країна. Коли я був підлітком, це, скажу чесно, бентежило. Як американському єврейському хлопчику, рідною мовою якого була російська, мені було досить важко не вирізнятися серед інших без спроб пояснити складність національної ідентифікації в колишньому СРСР, де жили мої батьки. Російську та єврейську ідентичність американці розуміли легко. Кілька разів, коли я робив вибір на користь конкретики, виникало запитання, на яке я втомився відповідати: «Україна… Це в Росії, так?»

Більшу частину своєї історії, як і багато сусідніх з червоним гігантом націй, Україна була в Росії, а українські незалежні рухи придушувалися з жорстоким шовіністичним запалом. У той час моя українська мішпуха, або родина, жила в громаді, схожій на ті, що їх описав у своїх оповіданнях про Тев’є-молочника Шолом-Алейхем. Вони жили в штетлах, невеликих єврейських містечках у Смузі осілості, на землях Російської імперії, за межами яких євреям жити було заборонено. Мої дідусі й прадідусі мали такі імена, як Ізраїль і Аврам-Мойше. Вони говорили їдишем за обіднім столом, івритом під час вивчення Тори та російською на єдиній роботі, яка їм була дозволена, — і весь час намагалися захиститися від випадкових погромів.

Президент України Володимир Зеленський 2 березня звинуватив Росію, яка почала вторгнення в його країну, в прагненні «стерти» українців, їхню країну та їхню історію. У вівторок під час нападу на головну телевізійну вежу Києва в Бабиному Яру, місці найчисельнішого вбивства київських євреїв у Другій світовій війні, місці пам’яті й паломництва, загинули п’ятеро людей.

Минулого місяця я з жахом спостерігав, як Путін відроджує давні російські репресії в промислових масштабах. Він бомбив меморіал Голокосту в Бабиному Яру в Києві, рідному місті моєї бабушки, та школи в Коростені, рідному місті мого тата, яке зараз не впізнати.

Ненависть, оприявнена в повсякденному житті
Моя родина виїхала 1985 року, бо не завжди вважала Україну привітним місцем. Це не значить, що привітних українців не було. Вони були, наприклад, сім’я, яка понад чотири роки переховувала мою прапрабабусю на горищі під час Голокосту. Просто антисемітські прояви були частиною повсякденного життя.

На першому весіллі мого тата в Коростені місцеві молодики вигукували російський еквівалент антисемітської лайки, кидаючи каміння у вікна приміщення, де відбувалося святкування. Моя родина постаралася уникнути повторення цього й  влаштувала наступне весілля надворі. Вандали пристосувалися та підпалили весільний намет за допомогою петард, хоча моя родина пригадує, що не надала інциденту великого значення й прогнала підпалювачів палицями ковбаси.

Попри близькі дружні стосунки з деякими українцями та спільний спосіб життя, моя родина ніколи не думала, що знайдеться достатньо великий намет, в якому українці та євреї могли б співіснувати.

Я розумію, що підтримувати Україну сьогодні означає вболівати за декого з тих самих людей, від яких колись втікали мої батьки. Але факт є фактом: величезна більшість українців визнали свого єврейського президента Володимира Зеленського настільки повністю своїм, що не просто обрали його переважною більшістю, а й готові ризикувати своїм життям, щоб захистити його. Це підживлює мою віру в праведність національної ідентичності України — ідентичності, яку я маю за честь прийняти як частину своєї власної.

Мій тато знав, що українці згуртуються
Українці демонструють героїзм, а не нацизм, об’єднуючись, щоб мужньо захищати фундаментальні принципи демократії та самовизначення. Багато представників української діаспори, які також колись називали себе росіянами, нині утверджують свою українську ідентичність — і це надихає.

Саме під час тієї початкової розмови з татом я вперше почув про волю українського народу, яка тепер стала відома на весь світ. На тлі мого почуття страху та песимізму в ті перші дні мій тато знав про рішучість своєї батьківщини краще, ніж будь-який експерт з геополітики, якого я читав до початку війни. Проте жоден із нас не міг знати, якою мірою український народ згуртується навколо представника нашого племені.

У своїй марній спробі стерти існування національної ідентичності Путін зумів лише денацифікувати мої упереджені уявлення про Україну й змусив мене пишатися, як ніколи, тим, що я український російський єврей-американець у першому поколінні.

Бен Рейтблат — письменник і режисер зі Стетен-Айленда, Нью-Йорк. Він був помічником сценариста в шоу компанії Netflix «Патріотичний акт з Хасаном Мінхажем».