Нація, за яку варто боротися
Первісно опубліковано англійською мовою @The Atlantic
Україна претендує на щось більше, ніж симпатію, від демократичного світу. Вона претендує на членство.
22 березня 2022 р.
Два православні священнослужителі-конкуренти, греко-католицький священник, єврейський рабин та імам не зайшли в бар. Натомість вони записали відеозвернення, яке поширили 16 березня. Особливо гострим було послання Авраама Вольфа, головного рабина Одеси й півдня України. Говорячи російською мовою з єврейським акцентом, він сказав: «Ще два тижні тому мені було незручно, що я не знаю української мови. Сьогодні я дуже пишаюся тим, що живу в місті, де можу говорити російською, і всі мене розуміють, всі мені допомагають».
Як воєнна пропаганда, це повідомлення було створено зі спеціальним прицілом. Російські війська приготувалися атакувати Одесу під тим приводом, що їм нібито потрібно захистити російськомовних у місті від геноциду з боку українських нацистів. Що може бути сильнішим спростуванням, ніж релігійні лідери міста, які стоять і промовляють разом?
Однак відео несе й масштабніше послання, яке безпосередньо стосується української справи. У ньому проголошується: Україна — це плавильний казан, багатоконфесійне й багатокультурне суспільство, яке визначається ліберальними цінностями. Україна претендує на щось більше, ніж симпатію, від демократичного світу. Вона претендує на членство.
Багато хто на Заході, і не тільки симпатики Москви, віддавна ставлять цю претензію під сумнів. Коли пропагандистські ЗМІ президента Росії Владіміра Путіна — як закордонні, так і внутрішньоросійські — звинувачують Україну в якійсь особливій прихильності до нацистської ідеології, вони наступають на стару мозолю.
Незабаром після того, як Україна відновила свою незалежність 1991 року, новинна програма каналу CBS «60 minutes» («60 хвилин»), яка тоді була на піку своєї впливовості, випустила в ефір фрагмент, в якому на новопосталу країну накидалися як на інкубатор вбивчого антисемітизму. У випуску під назвою «Потворне обличчя свободи», що його вів Морлі Сейфер, стверджувалося, що тисячі українців записалися добровольцями в СС і з ентузіазмом брали участь у нацистських звірствах проти українських євреїв.
Цей епізод викликав обурення українських емігрантів по всій Північній Америці, особливо в Канаді, яка прийняла багато українців, переміщених внаслідок Другої світової війни. Один канадський українець відреагував створенням вебсайту ukar.com і наповненням його контрзвинуваченнями на кшталт того, що сталінський Голодомор в Україні на початку 1930-х років слід нібито розглядати як «єврейське» звірство проти українського народу. Вебсайт також пропонував один із перших інтернет-майданчиків для заперечувачів Голокосту в Канаді й деінде, за твердженням єврейських груп.
Судовий розгляд справи щодо відповідності сайту ukar.com канадському законодавству про права людини розтягнувся на десятиліття й завершився закриттям сайту й винесенням рішення про дифамацію проти його власника й основного автора. Канада є домівкою для великих і впливових громад як українців, так і євреїв. Через суперечку між Канадським єврейським конгресом і сайтом «Укар» поширилося взаємне обурення та підозри.
Один канадець українського походження вирішив обрати більш відповідальний підхід. Джеймс Темертей і його сім’я знайшли притулок у Канаді 1950 року. Він заробив статки в енергетиці. Епізод програми «60 minutes» та наслідки діяльності сайту «Укар» надихнули Дж. Темертея на такий проєкт: вивчати, як співіснували й процвітали євреї та українці, — і розвивати порозуміння між ними.
У 2008 році він заснував ініціативу під назвою «Ukrainian Jewish Encounter» («Українсько-Єврейська Зустріч», UJE), щоб зібрати разом євреїв і християн, пов’язаних з Україною, на семінарах в Україні, Ізраїлі та Північній Америці. Організація видала наукові книги й мемуари про Голокост, підтримала переклади з івриту на українську мову й навпаки. «Наші історії неповні одна без одної», — такий девіз ініціативи. Хоча коріння моєї родини тягнеться з території нинішньої Польщі, що лежить на північний захід від України, я протягом багатьох років стежу за діяльністю UJE. Повільно, поступово терпляча робота цієї організації протидіяла злобі та звинуваченням і заохочувала взаємне визнання травм як Голодомору, так і Голокосту.
Я сконтактував із Джеймсом Темертеєм на третьому тижні цієї останньої російської агресії проти України, коли президент України, етнічний єврей, згуртував увесь світ на захист своєї країни. «Треба думати, що тут, можливо, є щось надприродне», — почав Темертей, але не зміг закінчити речення.
«Спочатку ми формуємо будівлі, а потім вони формують нас», — сформулював колись свій відомий афоризм Вінстон Черчилль. Те саме можна сказати, і навіть ще рішучіше, про наші національні міфи й національну ідентичність. Викладіть історію нації в наративі, що виключає та принижує, — і ви створите інструмент для ідеологій переслідування та домінування. Викладіть цю історію в наративі, який включає та шанує, — і ви закладете основу для вільного й демократичного суспільства.
По всій Європі суспільства як процвітали, так і занепадали, коли розширювали погляд на свою ідентичність. У центрі Києва стоїть пам’ятник, який ілюструє цей виклик, — імпозантна кінна статуя, встановлена в 1880-х роках на честь козацького гетьмана XVII століття Богдана Хмельницького.
До часів Хмельницького більша частина сучасної України була під владою польських королів. Хмельницький очолив успішне повстання проти польської корони. Він вбивав польських магнатів і польських католицьких священників, коли міг їх дістати, але націлювався перш за все на євреїв. Він убив тисячі й поневолив ще тисячі. Звірства Хмельницького були на першому плані в пам’яті євреїв протягом поколінь, поки їх не затьмарило ще страшніше організоване масове вбивство ХХ століття.
Попри насильство Хмельницький не зміг забезпечити собі владу. Він уклав угоду з російським царем: погоджувався на російське панування, якщо Росія підтримає його режим. Цей пакт став основою для остаточного поглинання Росією всієї України.
То ж чому в центрі Києва стоїть великий пам’ятник Хмельницькому? У 1863 році Польща піднялася на відчайдушне повстання проти Російської імперії. Росія відповіла безжальним придушенням польської автономії та ідентичності. У 1881 році було вбито царя Олександра II. Оскільки серед змовників було кілька євреїв, деякі царські чиновники звинуватили євреїв у змові вбити царя. Було ухвалено нове антисемітське законодавство, підбурювалися антисемітські погроми по всій імперії, а особливо в Києві, найбільшому місті імперії, де євреям було дозволено жити.
Чиновник, який організував встановлення пам’ятника, сам був росіянином, а не українцем. Насправді іншим помітним його досягненням стало ухвалення законів, що обмежували використання української мови. Для нього Хмельницький символізував законне панування Росії, законне придушення поляків і євреїв. (В первісному проєкті пам’ятника, власне, пропонувалося, щоб кінь Хмельницького топтав польського пана, католицького священника та єврея-орендаря, а під ними був напис — російською мовою — що статую встановлено на честь «єдиної, неподільної Росії».) Булава в руці Хмельницького вказує на Москву, столицю єдиної й неподільної Росії, яку нібито відстоював козацький гетьман.
Упродовж десятиліть після встановлення пам’ятника Хмельницькому нацисти, комуністи, іноземні та вітчизняні екстремісти пропонували українцям визначити свою ідентичність, протиставляючи себе своїм сусідам. Однак сьогодні саме Польща є найвідданішим союзником України, Туреччина надала Україні безпілотники для знищення танків, а демократичні протестувальники в російських містах дають найкращу надію на швидке й гуманне повернення до миру.
В Україні створюється новий національний міф. Це міф про колективний опір насильницькій іноземній тиранії, про громадянську армію, яка бореться за європейські ліберальні та демократичні цінності. Війни майже завжди роблять суспільства більш племінними, авторитарнішими, жорстокішими, більш нелюдськими. Але іноді — як це було з західними союзними державами в Другій світовій війні, північними штатами у Громадянській війні в США і, можливо, зараз в Україні — війна за ідеали та принципи може спонукати суспільство стати тим, за що, з його слів, воно бореться, навіть якщо воно ще не повністю відповідає сповідуваним ідеалам.
Якщо Україна виживе й переможе, цей новий міф підштовхне країну до кращого майбутнього. Під кінець нашої розмови Джеймс Темертей пожартував про гордість за відстоювання свого бачення України. «Як ви думаєте, чи може [UJE] зараз припинити свою діяльність?» — запитав він. Ні, відповів я, не зараз. Точно не зараз. Ніколи.
Про автора: Девід Фрум — штатний автор видання «The Atlantic» й автор книги «Трампокаліпсис: відновлення американської демократії» (2020). У 2001 та 2002 роках він був спічрайтером президента США Джорджа Буша.
