Точка зору: геноцидна війна Путіна
Первісно опубліковано англійською мовою @politico.com
Адріан Каратницький, член правління UJE та колишній президент Freedom House, є старшим науковим співробітником Atlantic Council. Він є керівним партнером Myrmidon Group і в минулому представляв інтереси українських клієнтів та клієнтів, що мали інтереси в Україні. Адріан Каратницький завершує «Battleground Ukraine» — історію сучасної України від здобуття незалежності в 1991 році до війни з Росією, яку має опублікувати Єльський університет.
Напад президента Росії Володимира Путіна на Україну є першою міждержавною війною сучасності, де на кону стоїть виживання як держави, так і цілої нації. У XX та XXI століттях великі війни й конфлікти часто загрожували суверенітету держав або виживанню бездержавних народів і національних меншин. Однак ця війна є безпрецедентною, бо піддає ризику і те, і те.
Ця подвійна екзистенційна загроза пояснює запеклість українського опору і є ключовою причиною масової хвилі національної солідарності, яка об’єднала в Україні заможних і бідних, професіоналів і робітників, громадянське суспільство й олігархів, а також православних християн, католиків, євангелістів, євреїв та мусульман, — і спричинилася до дивовижних бойових успіхів України.
Геноцид не обмежується повним або частковим винищенням етнічної групи. У цьому випадку йдеться про спробу Росії знищити народ, об’єднаний ідентичністю, вкоріненою у відносно новій громадянській конструкції — багатоетнічній, багатомовній українській державі. І реальність цього зародкового геноциду дає Заходу додатковий стимул робити все можливе, щоб запобігти перемозі Путіна. Якщо йому дозволять стерти Україну з карти світу, станеться не просто моральна катастрофа, — це призведе до гуманітарної катастрофи, яка пошириться далі в Європу й лише підіграє найагресивнішим інстинктам Путіна щодо інших сусідів Росії.
За 30 років існування сучасної України етнічні українці та національні меншини поступово здолали мовні й культурні відмінності (цей процес частково спричинила анексія Криму Москвою у 2014 році та фактичне захоплення Росією частини Донбасу) і сформували потужний громадянський патріотизм, що об’єднує етнічних українців із тими, хто ідентифікує себе як українці через громадянську гордість за свою недосконалу, але демократичну, вільну й толерантну державу. Опитування, що його провела авторитетна українська соціологічна група в березні 2017 року, показало, що приблизно 92 % жителів України вважають себе етнічними українцями, порівняно з 79 % у 2001 році. Лише 6 % українців назвалися росіянами.
Це різноманітне та інклюзивне відчуття української ідентичності втілюється в Президенті Володимирі Зеленському — євреї, який виріс у російськомовній громаді, але чиє потужне лідерство під час війни спирається на дивовижне розуміння того, як об’єднати багато течій, з яких складається сучасна українська нація.
Спосіб ведення війни та здійснення окупації з боку Росії чітко показують, що Кремль розуміє цю політичну й культурну динаміку та її здатність стати на заваді російським цілям.
Зазвичай завойовники вживають заходів, щоб захопити серце та розум, розвіяти страхи громадськості та пообіцяти безпеку й стабільність. Щоб заспокоїти місцеве населення, окупанти зазвичай шукають колабораціоністів, які можуть стати місцевим обличчям нового режиму та спробувати схилити на свій бік переможених. На захоплених з лютого територіях України Росія від такої тактики відійшла. Замість того, щоб формувати кадри з місцевих лідерів, які йдуть на співпрацю, чи навіть використовувати зрадників з раніше окупованих територій Донбасу та з Криму, під гауляйтерством головного помічника Путіна й колишнього прем’єр-міністра Росії Сєрґєя Кірієнка місцевими органами влади править нова команда російських адміністраторів, яких залучають для здійснення політики, що поєднує акти геноциду, терор, репресії, фільтраційні табори, викорінення місцевих традицій та витіснення української культури, мови й освіти російськими замінниками.
Російська тактика спрямована на перевиховання українців, щоб позбавити їх етнічної ідентичності. Це означає набагато більше, ніж нав’язування російських текстів і навчальних програм. У звіті Державного департаменту вказано, що близько 260 тис. українських дітей розлучили з їхніми батьками, вирвали з їхніх громад і примусово депортували в Росію в рамках процесу «деукраїнізації». Загалом близько 1,6 млн українців, які перебували під російською окупацією, примусово вивезли в Росію, причому величезну кількість змусили пройти крізь фільтраційні табори та піддали затриманням, тортурам і допитам. Усі ці дії проти цивільного населення є воєнними злочинами.
Для виявлення й затримання українських патріотів росіяни проводять процедури фільтрації, які передбачають тимчасове затримання з наступним інтенсивним допитуванням, під час якого вимагають інформацію не лише про підозрювану особу, а й про її сусідів.
Ще одна російська тактика — цілеспрямоване збезлюднення України. Враховуючи сильне почуття національної ідентичності, яке розвинулося за 30 років сучасної української державності, та запеклий громадянський опір зовнішньому правлінню, Росія проводить військову політику, яка має на меті вигнати українців з їхньої країни. За даними ООН, внаслідок агресії Росії понад 8,7 млн українців стали внутрішньо переміщеними особами; більшість із них перебувають у центральній та західній Україні. Окрім того, за оцінками ООН, кількість біженців становить 6,3 млн, з яких 2,5 млн — діти. Загалом це близько 40 % населення країни.
Депопуляція посилюється навмисним винищенням тисяч українців з боку окупаційних сил, як це було в Бучі та Ірпені, та вбивством ще десятків тисяч шляхом нерозбірливих ударів по житлових будинках, торговельних центрах, школах і театрах. Сюди входить майже повне знищення Маріуполя, міста з півмільйонним населенням, яке перетворилося на місто-привид — у ньому проживає лише 100 тис. осіб.
Під впливом жахіть кровожерливих режимів Сталіна та Гітлера вчений-юрист Рафал Лемкін створив у 1941 році термін геноцид і став щосили лобіювати прийняття Конвенції ООН про геноцид. Лемкін, уродженець Львова, зауважив, що «геноцид не обов’язково означає негайне знищення нації … він задуманий як скоординований план із різних дій, спрямованих на знищення основних засад життя національних груп». Дії Росії явно відповідають визначенню Лемкіна.
Навіть якщо взяти вужче визначення в Конвенції ООН про геноцид, поведінка росіян відповідає критеріям геноциду, оскільки російські удари по цивільних спрямовані на навмисне створення «членам групи умов життя, розрахованих на її повне або часткове фізичне знищення».
Знищення української нації та її ідентичності шляхом знищення її політичних, громадських і культурних лідерів супроводжується явним придушенням її мови, культури, історії та системи освіти. Усі ці дії виправдовуються перед російською внутрішньою аудиторією широкою пропагандою міжнаціональної ворожнечі. Російське державне й контрольоване державою телебачення сьогодні є прямою копією «Радіо Руанди»: постійно вивергаючи потоки мови ненависті, воно зображує саму ідею окремої української ідентичності та незалежної держави як злочинну форму ультранаціоналізму й дегуманізує українців, називаючи їх «черв’яками».
Тож цілі Путінової війни більше не зосереджені ні на захисті російськомовних, ні на створенні нейтральної та демілітаризованої України. Він радше проводить політику ліквідації українців як нації та держави.
Ще у 2008 році Путін сказав президенту Джорджу Бушу, що «Україна — це не країна», заклавши основу для свого наступу на суверенітет України. До липня 2021 року Путін виробив ширший і небезпечніший погляд в есеї під назвою «Про історичну єдність росіян і українців». У цьому документі він постулював «духовну єдність» українців і росіян і стверджував, що українці є частиною «єдиної нації, триєдиної нації» і були штучно відокремлені від Росії та росіян внаслідок хибної політики радянської доби та маніпуляцій Заходу. Окрім того, Путін повів ширшу, ніж раніше, атаку на легітимність української держави, облудно твердячи, що оскільки немає окремої української нації та її відокремлення від росіян, то відсутня й правдива історична основа для української державності. Він стверджував, що Україна є наслідком махінацій іноземних держав, як-от Польщі й Австро-Угорщини, Леніна й перших правителів СРСР, а також сучасних Сполучених Штатів та їхніх європейських союзників. Сьогодні Росія доводить ці заяви до логічного завершення, готуючи фіктивні референдуми в окупованій Україні для ратифікації входження цих територій до складу Російської держави.
Щоб переконати росіян у правомірності справи знищення української ідентичності та державності, Путін і кремлівські пропагандисти заявляють також, що Україну штучно виростили як «антиросію» — політичний проєкт Заходу, покликаний загрожувати безпеці Росії. Враховуючи величезну перевагу Росії у військовій силі, ядерній зброї, населенні, природних ресурсах і ВВП, а також той факт, що Україна ніколи не вступала в бойові дії з російськими військами за межами української землі, ідея про українську загрозу для Росії є явно абсурдною. Проте зараз ця ідея є центральною темою державної пропаганди.
Росія також заявила, що додатковою ключовою метою є «денацифікація». Детальний розгляд показує, що російський наратив денацифікації не стосується захоплення української держави фашистами. Показово, що російські пропагандисти все частіше називають українців не «нацистами», а «нациками». Використання зменшувального слова для підлої ідеології не випадкове. Слово «нацики» задумане як синонім не до «нацисти», а до «націоналісти». А націоналізм, своєю чергою, використовується на позначення тих, хто прагне захистити самобутню українську національну ідентичність в українській державі.
Використовуючи ці терміни, російська пропаганда прагне перетворити національну ідентичність, українську культуру, її історичний наратив і мову на предмет ідеології, причому надзвичайно небезпечної. Тридцять років державної незалежності сприяли широкому культурно-мистецькому пробудженню в Україні. Тисячі романів, історій, біографій, фільмів, п'єс та інших художніх творів ґрунтуються на ідеї української державності, мовної й етнічної самобутності. Цілі Путіна обов’язково означають майже повне знищення величезної літературної, культурної та мистецької спадщини в масштабах, яких не було з часів Другої світової війни.
Життя українців під окупацією дає змогу побачити, як виглядала б Україна, якби Путін досяг успіху у своїй меті тотального завоювання. Після повної перемоги Росії залишилася б спустошена й збезлюднена країна, решта жителів якої жила б під тоталітарним режимом політичного терору, тотальної цензури ЗМІ та жорсткого ідеологічного контролю.
Бездержавні народи, як-от уйгури в Китаї та курди в Туреччині, протягом тривалого часу зазнають сильного тиску з боку держав, що має на меті обмежити їхню національну ідентичність і стримати волю до державності. Ці кампанії репресій часто супроводжуються масштабними заходами щодо цензури, перевиховання та індоктринації. Бездержавні народи, які зберігають свою культуру завдяки приватним і добровільним установам, також мають набагато менше ресурсів, ніж ті, чию культуру й ідентичність підтримує національна держава. Тому культурна й ідеологічна війна, яку Путін планує розв’язати проти поколінь українців, що досі жили в умовах незалежності, буде безпрецедентною за своєю жорстокістю.
Перемога Путіна означала б підсилення жорстокого режиму, який прагне знищити українську культуру й громадянське суспільство. В Україні, контрольованій Росією, мільйони людей мали б приховати свою етномовну ідентичність, що вкорінювалася протягом 30 років з моменту здобуття Україною незалежності від Радянського Союзу. Тож в умовах російського правління мільйони українців постали б перед суворим вибором: очиститися від своєї етнічної належності або стати жертвою етнічної чистки. Перемога Росії також означала б, що за тими 6 млн українцями, які вже виїхали, в Європу та інші країни подалися б ще багато мільйонів тих, для кого таке життя було б нестерпним.
Ці міркування увиразнюють, наскільки високі ставки в мужній боротьбі України проти путінської Росії. Саме тому зобов’язання Заходу озброїти Україну не повинне слабшати. Ненадання підтримки Україні та нездійснення тиску на Росію не тільки уможливили б розвиток геноцидних практик, поглиблюючи масову гуманітарну катастрофу й жахливі порушення прав людини, — агресивна й дедалі більш репресивна Росія стала б ще зухвалішою в плані погроз іншим сусіднім державам. Цього ми не можемо допустити.
З англійської переклав В. Старко.
