Ізраїль-Україна: досвід та переживання людей між двома війнами

Рано вранці 23 червня 2025 року я читаю повідомлення у Вотсапі від продюсера українського телеканалу про те, що мій запланований виступ в ефірі може не відбутися, тому що йдуть спеціальні включення з місця трагедії в Києві — російські ракети зруйнували вночі житлові будинки, багато загиблих.

Підтверджую свою готовність вийти в ефір о 10.48. Але о 10:41 звучить ракетна сирена у моєму місті — Хайфа та весь північ Ізраїлю під вогнем ракет, що летять із Ірану. Терміново пишу продюсеру, що не зможу вийти в ефір, тому що знаходжусь у кімнаті- укритті. Переносимо ефір на 11.48. За годину розповідаю про ситуацію в Ізраїлі для українських телеглядачів. У голові — відчуття якогось абсурду та сюрреалізму від того, що відбувається.

Два телеграм-канали на моєму смартфоні показують у прямому ефірі сповіщення про російські ракети та іранські дрони-«шахеди».

На одному каналі пишуть жирними чорними літерами: «Харків, всім до укриття — ракетна атака!» На іншому каналі — червоні кола покривають карту Хайфи та передмість, а телефон гидко верещить і вібрує від сигналу тривоги Командування тилом Ізраїлю.

Дві паралельні війни, дві країни однієї осі зла — Росія та Іран, які одночасно атакують дві головні країни мого життя — Україну та Ізраїль.

Тому я звернувся до своїх двічі співвітчизників в Ізраїлі, уродженців України, — з питаннями: чи мають вони схожі відчуття? Як вони сприймають ці дві паралельні війни — в Україні та в Ізраїлі? Ось їхні відповіді.

Ілля Айзенштадт, Київ — Холон, телеведучий Дев'ятого каналу ТБ Ізраїлю:

«Жити між двома війнами — це постійне відчуття, що земля під ногами тремтить не лише буквально, а й у моральному розумінні. І це не так «жити між війнами», це скоріше «жити у двох війнах».

В Україні я втратив багато — друзів на війні, відчуття безпеки, впевненості у завтрашньому дні, віру у справедливість. Незважаючи на те, що в Ізраїлі теж війна, а кількість балістичних ракет за два дні перевищує кількість випущеної балістики по Україні за перші два роки війни, відчуття безпеки тут є. Немає розуміння, що соціальний договір порушено між громадянами та країною.

В Ізраїлі я знову побачив, яка крихка стабільність, коли ночами звучать сирени, і ти рахуєш перехоплення та прильоти. Це стан дежавю: ті ж тривожні чати, той самий рефлекс перевіряти новини кожні п'ять хвилин, ті ж особи в укриттях. Просто до старих переживань, з якими ти вже кілька років, додаються нові.

Неможливо розділити ці війни та співпереживати десь більше. Ця війна — частина мене. Тільки тепер війна щільніша фізично, і ти розумієш, що немає такої країни, куди не дотягнеться "Вісь Зла".

Усередині — мішанина почуттів. Лють від безкарності агресорів, страх за рідних. Але є й дивне почуття стійкості: якщо пережив обстріл у сирому підвалі в Україні, то переживу й сирени над Гуш Даном у підготовленому бомбосховищі.

Це не просто паралельні війни — це сплетений ком болю, тривоги та відповідальності, в якому я вчуся не втрачати людську подобу. Перемогою буде, мабуть, збереження нашого життя, ідентичності та незалежності».

Олена Гольцман, Одеса — Рамат-Ган, професійний психолог:

«У мене в Одесі три пари друзів — євреї та один співчутливий українець. І жодного разу я не чула стогонів з приводу того, що тепер світ буде зайнятий не Україною, а Ізраїлем, навіть ревнощів не прозвучало. Але це докорінна Одеса, еліта.

А ще дзвонять одесити з Німеччини, Франції та Америки. Вони розриваються між новинами з Ізраїлю та України. І всім очевидно, що вісь зла ґрунтовно ослаблена.

Марина Соріна, гід з Верони, літератор, Харків — Італія — Тель-Авів:

«У червні 2025 року ми вирішили поїхати з Італії у відпустку в Ізраїль, щоб відзначити 10 років весілля. Але війна внесла свої корективи: ми не могли їздити так вільно, як хотіли, з багатьма друзями не вдалося зустрітися. І, тим не менш, це була чудова поїздка, тому що ми були поряд з близькими людьми в такий складний момент.

Поїздки в Україну під час війни підготували нас не дивуватися сиренам, хоча різниця в реакції на них дуже помітна. В Ізраїлі рівень дисципліни був значно вищим, коли були сигнали тривоги.

Візуальні методи вираження патріотизму трохи відрізняються. В Україні багато прапорів, але в Ізраїлі їх у рази більше, і вони всюди, від приватних будинків до промислових приміщень. машинах, стовпах та лавках.

Можна сказати, що Ізраїль більш інтенсивний у висловленні своїх почуттів, а Україна більш стримана, але почуття гідності та готовності захищати свою землю — однакові».

Михайло Маламуд, м.Гайсин, Вінницька область України — Хайфа, україномовний дипломований гід в Ізраїлі:

«У ці дні події в Ізраїлі та Україні відбувалися напрочуд синхронно. Руйнування будинків, загибель людей. І вороги-союзники — Іран та Росія. Та ж брехня, те ж аморальне і лицемірство керівництво. Схожий почерк злочинів.

Постійно відчуваю прикрість думки, що було б, якби Україна мала ті ж самі можливості захисту, що й Ізраїль. Сподіваюся, що колись побачу, як розправила плечі військова промисловість України.

Співчуття друзів, які залишилися в Україні. Їхні дзвінки до мене, переживання тих, хто міг зрозуміти причину війни Ізраїлю проти Ірану. Мій день починався із питання моїх друзів в Україні, як ми. І це гріє душу».

Ольга Гінзбург, Київ — Запоріжжя — Рамле:

«Я психолог, і війна принесла нові навички. У моїй практиці є досвід екстреної допомоги та віддаленої координації в евакуації з Маріуполя, Харкова, Києва на початку війни в Україні. Проходячи через цей жах, ти краще адаптуєшся до реалій війни.

Сьогодні, з іранською загрозою Ізраїлю, відчуття тривожності посилилося — що, мовляв, знову доведеться тікати та емігрувати. Але з іншого боку — тікати нікуди, житимемо з тим, що є, і пишатися тим, що ми дійсно розумні і щось придумаємо.

Можливо, моя загострена тривога пов'язана із сином і перекриває все інше. Моя внутрішня ідентичність більш впевнена, що я на своїй землі, що я вдома.

Ідентично ми схожі з українцями. Ми також чіпляємось за свої культурні цінності та прагнемо повернути їх. І зачепитися за землю коріннями.

Я помітила цікавий феномен: якщо євреї, вихідці з України, сприймають війну в Україні як особисту трагедію, то українці зараз дещо відсторонені від наших подій і не надають емоційної підтримки, яку ми їм давали. Ймовірно, їхні почуття трохи притуплені, або їм здається, що гірше, ніж у них в Україні, бути не може.

Українці, які раніше отримували психологічну онлайн-підтримку від нас, перестали реагувати на події в Ізраїлі. Вони просто дивляться контент і проходять повз. Можливо, це пов'язано з якоюсь «конкуренцією обраності» у стражданнях.

У стрічці новин було не просто розділяти візуал прильотів ракет в Ізраїлі та в Україні. Здавалося, що війна йде всюди. Все зливалося, наче у нас одна спільна війна в одній країні».

В'ячеслав Фельдман, Кременчук — Рішон ле-Ціон, співголова організації «Ізраїльські Друзі України»:

«Виступаючи на українських телеканалах, я зауважив, що ведучі трохи заздрили тому, як у нас в Ізраїлі організовано систему оповіщень про ракетні атаки. Були такі ситуації: в Ізраїлі вночі пройшла атака, але без загиблих, а у Києві тієї ж ночі зруйновано кілька будівель та багато загиблих. Ти бачиш, що в Україні втрати більш масштабні та більше жертв.

Але українці все одно кажуть ізраїльтянам: ми вас розуміємо. Ми не повинні скотитися до того, щоб «мірятися жертвами».

Ізраїльтяни під час цієї війни стали більше розуміти, що відбувається в Україні. Можливо, це вплине на збільшення допомоги від Ізраїлю Україні».

Марина Гайдак, Київ — Рамат Ган, маркетолог-стратег у сфері кібер-безпеки:

«Життя між двома війнами — це коли сирена звучить в Ізраїлі, а на екрані телефону в цей момент: «Київ — обстріл! Кривий Ріг — шахеди!» Серце розривається, бо ти навіть не встигаєш перевірити, чи живі твої рідні — адже сама біжиш у притулок.

Це неможливість вибрати, за кого більше переживати, бо обидві війни свої.

У різних куточках світу ми під одними й тими ж ракетами. Ізраїль десятиліттями платить ціну за свою незалежність, а Україна тільки має пройти цей шлях. Війна в Україні — це мій біль. А в Ізраїлі моя реальність. І обидві війни — нескінченно особисті.

Світ ніби втомився співчувати, міжнародні організації — паралізовані, а людям треба доводити, що нас убивають.

Я сумую за тим часом, коли з українськими друзями ми обговорювали о котрій час мене зустрічати в Борисполі і які подарунки привезти з Мертвого моря та з Єрусалиму.

Подруга з Кривого Рогу написала: «Я більше не можу ховатися, три роки це неможливо. Я просто відчиняю вікна, щоб не вибило, та їм шоколад». А я біжу в укриття без взуття.

Що вселяє надію? Нас не зламати. Ні тут, ні там. Виживемо. Але як потім жити — це питання, на яке у мене поки що немає відповіді».

Ольга Бродська, Дніпро — Тель-Авів, координатор проекту «Простір» для молодих вихідців з України в Ізраїлі:

«Для мене це був другий раз в житті, коли я перебувала під балістичними обстрілами. Вперше було у 2023 році, коли я їздила волонтерити в Україну, і зараз, під час ірано-ізраїльської війни. Обидва рази в обстрілах могла використовуватись одна і та сама зброя.

Я вперше в Ізраїлі відчула себе дуже незахищеною. В Україні якось мені це відчуття було зрозумілим, вважаючи на недостачу ППО і укриттів. Але в Ізраїлі теж не у всіх є можливість бути в укриттях; більш того, не завжди укриття є спасінням.

Я все ще у шоці від усього пережитого за 12 днів. Було попадання біля мого гуртожитку — там і частково в Універі повилітали вікна.

Мені дуже болить за 28 наших загиблих, за тисячі людей, які втратили свої будинки і бізнеси, болить за заручників і солдат ЦАХАЛу, що воюють в Газі, болить за українців, які переживають подібні балістичні обстріли кожного дня.

У нашій молодіжній спільноті «Prostir» ми робили зустрічі в зумі і постійні переклички. Також, ми ініціювали «операцію по спасінню здорового глузду» і постійно постили в наших соцмережах меми і жарти на злобу дня.

Ця весела ініціатива дуже допомогла підтримувати моральних дух і дивитись на апокаліпсис, який відбувається за вікном, з долею іронії і гумору. Думаю, по іншому ні ізраїльську, ні українську реальність винести неможливо».

Ольга Куташ, Чернівці — Рамат-Ган, волонтер у групі «Prostir»:

«Я українка, яка мешкає в Ізраїлі, і мені довелося тричі пережити початок війни. Перший раз у 2022 році це була Україна, потім 7 жовтня 2023 року — напад терористів ХАМАСу на Ізраїль. А втретє, коли почалася війна з Іраном, був найстрашнішим.

Ми з чоловіком не почули повідомлення про перший ракетний обстріл, і коли увімкнули сирену, ми просто сховалися на сходах між поверхами. Вибух був такий сильний, що заклало вуха, стіни будинку тремтіли, а ми подумали, що нам кінець. Приліт ракети був за 700 метрів від нас. З того дня ми завжди ховаємось на підземній парковці поряд із будинком.

Цей досвід змусив мене ще більше переживати за рідних в Україні, які мешкають під постійною небезпекою без сирен, без укриттів, без надійного тилу.

Найважче для українців в Ізраїлі — це нема з ким розділити свої переживання. Їм важко, тому що близькі знаходяться далеко і теж живуть у стані війни.

У такі моменти я ще раз переконуюсь: людині потрібна людина. Нам важливо бути разом, говорити, ділитися, просто бути поряд.

Я відчуваю спільність між українцями та ізраїльтянами: ми залишаємося жити у себе вдома, навіть попри загрозу нашому життю. Для нас цінність — це не лише безпека, а й цілісність нашої держави та її майбутнє».

Ілля Свідлер, Дніпро — Нетанія, продюсер:

«До Ізраїлю із України ми репатріювалися вже «загартовані» війною. Але це тільки здавалось. Перші почуття після 7/10/23 — біль, розчарування. На вустах «Шма Ісраель», а у голові — думки, що робити далі, необхідність вибору між вигнанням зі свої землі та моральним супротивом.

Війна з краіною-нащадком Перської імперії — це ще одна перевірка на міцність та віру, яку ми пройшли. Дві війни розірвали наше серце навпіл — але душа наша вціліла.

Хочеться прокинутись від глибокого сну, скинути темні примари. Єдині світлі двері у тому нескінченному коридорі фільму жахів — це сімʼя та близькі. Вони наче «патронус» з книжок про арі Поттера — сила, завдяки якій Добро завжди перемагає».

Текст: Шимон Бріман (Ізраїль).
Фото: із особистих Facebook-сторінок усіх персон, зазначених у статті.

Перше фото— колаж із фотографій зруйнованих будинків; з відкритих публікацій мерій Петах-Тікви (Ізраїль) та Умані (Україна).