Огляд книги «Поле битви Україна»: Київ до й після війни

У період до вторгнення Владіміра Путіна пострадянські лідери України намагалися балансувати між Росією й Заходом. 

Артур Герман
21 червня 2024 року

Первісно опубліковано англійською мовою @Wall Street Journal

Починаючи з 1991 року, Україна пережила періоди надій і навіть тріумфу, але їй довелося пройти й крізь випробування та негаразди — значно сильніші, ніж можна було собі уявити на момент раптового розпаду Радянського Союзу й народження незалежної держави. Жодне з цих випробувань, звісно, не могло зрівнятися з нинішнім: вторгнення Росії в лютому 2022 року стало початком війни, яка досі лютує, з кожним днем ​​загрожуючи втягнути Європу й США в геополітичну боротьбу за першість, тоді як самі українці мужньо борються за збереження своєї території й суверенітету.

У книзі «Поле битви Україна» Адріан Каратницький прагне простежити еволюцію України як «політичної нації» в пострадянську добу. З-під його пера вийшла захоплива й надзвичайно інформативна розповідь, яка допоможе всім нам зрозуміти, що зараз відбувається в Україні, що поставлено на карту, а також як Україна досягла цієї критичної точки своєї історії. А. Каратницький, старший науковий співробітник Атлантичної ради США, десятиліттями вивчає Україну й має особливо хороші передумови для того, щоб розповісти її історію й подати переконливий аналіз доленосних моментів минулого України, а також змалювати картину її можливого майбутнього.

Певний час здавалося, ніби українці були народом — як курди в Західній Азії, — якому судилася роль підлеглого чи упосліджуваного з боку інших. З-поміж усіх гнобителів — монголів, поляків, росіян, німців — найгіршими в сучасну добу виявилися радянці. Від сталінського Голодомору 1930-х років до масових депортацій до ще одного спровокованого владою голоду після Другої світової війни й до аварії на Чорнобильській АЕС 1986 року правління Москви мало форму гноблення й геноциду — ярма, яке потрібно було скинути, щойно Москва попустила свою імперську хватку.

На думку А. Каратницького, розгляд діяльності очільників держави в пострадянську еру — найкращий спосіб простежити, як Україна кувала свою долю з моменту проголошення незалежності 1991 року. Першим у цьому ряду стоїть Леонід Кравчук. Він мужньо очолив рух за незалежність до 1991 року, але водночас ухвалив доленосне рішення після її здобуття — відмовитися від ядерної зброї. Автор переконливо обґрунтовує, що це рішення було помилкою, бо послабило здатність України стримувати майбутню російську агресію. Тоді, звісно, ​​тривогу викликала не російська агресія, а, якщо говорити про сферу міжнародних відносин, перспектива появи на розвалинах Радянського Союзу некерованих диктаторів із ядерними арсеналами. Після Холодної війни за мету обрано стабільність, тож на початку 1990-х років вибір здавався очевидним, хоча в ретроспективі насправді виявився небезпечним.

У кожному разі, щойно ядерні боєголовки прибрали, інтерес Заходу до майбутнього України згас. А. Каратницький переконує, що натомість Захід зосередився на стабілізації пострадянської Росії, навіть коштом України. В Росію потекли долари, а Україна «залишилася без твердих гарантій безпеки й навіть великого пакета допомоги та підтримки, який би відповідав запропонованому Росії». Захід надавав продовольчу допомогу Росії, щоб вона менше залежала від українського зерна, тоді як «аналогічних зусиль для зменшення залежності України від російського експорту», ​​зокрема нафти й газу, не зроблено.

Низка українських лідерів знайшли альтернативу західній допомозі, перетворивши Україну на енергетичний хаб Європи й посередника в постачанні російського природного газу споживачам у ЄС. Дійсно, Україна створила свою версію російських олігархів. До них належала Юлія Тимошенко, «газова принцеса», яка десятиліттями була джерелом нестабільності в українській політиці та суспільстві. На початку 2000-х років вона була першою і єдиною прем'єр-міністркою України, а нещодавно Москва занесла її у свій дедалі ширший список українських політиків, оголошених у розшук.

Ще одна пам’ятна фігура в наративі автора — Віктор Янукович, президент України з 2010 по 2014 рік. Якщо Кравчук був українським Джорджем Вашингтоном, то Янукович — Бенедиктом Арнольдом. «Бандит при владі» — так називається розділ книги про цього глибоко корумпованого й відверто проросійського діяча. Наслідки його правління А. Каратницький описує трьома словами: «насильство, руїна й хаос».

Однак історія Януковича непроста. Він і його радники намагалися осідлати двох коней одночасно, демонструючи свою проросійськість і водночас прагнучи домовитися з Заходом і ЄС. Така політика не спрацювала. У 2013 році рішення Януковича відмовитися під тиском Росії від угоди з ЄС викликало масові демонстрації на Майдані Незалежності в Києві. Етос Майдану був, за словами автора, «продемократичним, проєвропейським, глибоко нетерпимим до корупції, скептичним щодо Росії та зорієнтованим на цінності громадянського патріотизму, а не етнічного націоналізму».

Режим Януковича став також сигналом політичного піднесення російської меншини Донбасу, шахтарсько-промислового регіону на сході України. Як і судетські німці в Чехословаччині 1930-х років, росіяни на Донбасі відчували розбіжності з етнічною більшістю, яка тепер керувала країною. Їхня позитивна упередженість щодо Росії, пише автор, «була підкріплена міфами радянських часів, зокрема про непохитну дружбу й кровну спорідненість українського, білоруського та російського народів». Такі тропи «відчинили двері Росії» — президент Росії Владімір Путін зі своєю камарильєю олігархів і спецслужб дістали змогу розпалювати невдоволення й сепаратистські прагнення.

Переламний момент настав у лютому 2014 року, коли революція на Майдані повалила український режим, а Янукович втік у Росію. Для протестувальників цей момент здавався тріумфом народної демократії. Москва ж розцінила подію як палацовий переворот, що його зорганізували США та ЄС, а для Путіна вона стала сигналом, що настав час «знімати рукавички». Через кілька тижнів він захопив Крим — з 1954 року цей регіон формально пов’язаний з Україною — і відновив там російське панування. Операція виявилася надзвичайно успішною. Адміністрація Обами та Захід відповіли лише запровадженням обмежених фінансових санкцій і вигнанням Росії з Групи восьми, тож подібна спроба встановити контроль над Донбасом була лише питанням часу.

Протистояти цій загрозі зрештою випало не політику, а телезірці  — 41-річному Володимиру Зеленському. Його кандидування на виборах 2019 року стало «першою у світі успішною президентською кампанією, проведеною цілком віртуально», — пише А. Каратницький. Зеленський використав соціальні медії та свою присутність на українському телебаченні, щоб переконати виборців: він боротиметься з корупцією й приведе з собою нові обличчя в українську політику. Зеленський зумів переконати електорат і переміг із великим відривом.

Однак результат спершу був катастрофічним, стверджує А. Каратницький. Зеленський знову відчинив двері корумпованим олігархам; його (як і багатьох інших політиків) приголомшила криза Covid-19; він навіть намагався замирити Путіна, йдучи назустріч його прагненням на Донбасі. До кінця 2021 року Зеленський виглядав подібно до ще одного невдалого реформатора — Віктора Ющенка, третього президента України (2005–2010), який так само обіцяв подолати корупцію, а натомість виявився неефективним і непопулярним керівником.

Невиразне керівництво Зеленського могло сприяти рішенню Путіна ввести російські війська й танки в Україну на початку 2022 року. За два дні до вторгнення, як розповідає А. Каратницький, «українські лідери поінформували ключових членів парламенту, що представляли весь політичний спектр, даючи їм зрозуміти, що вторгнення малоймовірне».

Якщо українські лідери хибно прочитали ситуацію, то те саме зробив і Захід. Адміністрація Обами не тільки дозволила Росії залишитися відносно безкарною після анексії Криму, а й відмовилася надати Україні будь-яку військову допомогу, окрім окулярів нічного бачення, шоломів і бронежилетів, через побоювання розлютити Путіна. Адміністрація Трампа досягла лише ненабагато кращих результатів і навіть заморозила допомогу 2019 року, аж поки не втрутився Конгрес. Адміністрація Байдена справді зібрала пакет допомоги на 60 млн доларів восени 2021 року після того, як стали очевидними агресивні наміри Путіна, але без жодної зброї, здатної зупинити російські танки. Пакет на 200 мільйонів доларів нарешті було схвалено в грудні, коли російські війська вже стояли вздовж кордону.

Після вторгнення Зеленський — на загальний подив — виявився на висоті, перетворившись на Вінстона Черчилля свого покоління. Але його лідерство не знайшло достатнього резонансу в адміністрації Байдена і європейській спільноті. Окрім багато чого іншого, допомогу Україні сповільнює страх перед ядерними погрозами Путіна, й вона завжди надходить надто пізно, щоб змінити ситуацію.

А. Каратницький різко нагадує нам про звірства Росії, скоєні під час війни, зокрема задокументовані масові вбивства й примусове виселення 1,6 млн українців, що є порушенням міжнародного права. Він також непохитно впевнений, що український народ переможе. Однак питання про те, що робитимуть США та Європа, залишається відкритим — і майбутні президентські вибори в США лише додають невизначеності. Ніхто на Заході не хоче, щоб Україна програла війну, і не хоче дати Росії виграти.

У якийсь момент, можна припустити, буде досягнуто якогось врегулювання. Саме тоді для України розпочнеться нова — повоєнна — фаза, виклики якої можуть виявитися схожими на пострадянські: відбудова й утвердження національної цілісності України. Ми можемо лише сподіватися, що в такий час Захід нарешті надасть достатню допомогу українцям — народу, який, як показує А. Каратницький, під час кожної кризи протягом своєї історії виявляє стійкість, що зводить нанівець зусилля гнобителів і заслуговує на наше захоплення й повагу.

Артур Герман є старшим науковим співробітником Інституту Гадсона й автором книги «Кузня свободи: як американський бізнес здобув перемогу у Другій світовій війні».

З англійської переклав В. Старко.