Рецензія на «Російсько-українську війну» Сергія Плохія — перший нарис історії
Первісно опубліковано англійською мовою @The Guardian
Разюча розповідь про початки й ранні етапи вторгнення Росії в Україну
На момент написання цієї рецензії ми все ще перебуваємо в очікуванні великого українського контрнаступу. Від його успіху чи невдачі залежатиме дальший перебіг війни. У лютому, коли вже починалося детальне планування «Великого наступу», президент Володимир Зеленський поділився зі мною, як він нервує з цього приводу. Така відвертість для нього типова. Як колишній актор, не позбавлений шарму й дару виглядати природно, Зеленський поставив свої професійні здібності на службу представлення України на найвищому рівні: щоб видавати рев, каже він, посилаючись на приклад Вінстона Черчилля.
Ми знаємо, що Сполучені Штати вважають, що контрнаступ України в кінцевому підсумку не матиме успіху, бо ми бачили витік документів, які про це свідчать. Втім, звісно, вранці 24 лютого 2022 року Вашингтон був упевнений, що росіяни захоплять Київ за кілька днів — вірили в це й самі росіяни. Рішення Зеленського залишитися на своєму місці всупереч порадам США стало однією з головних причин успіху України. Іншою такою причиною, як показує гарвардський історик українського походження Сергій Плохій у своїй тверезій, вдумливій і чесній розповіді про війну до теперішнього часу, стала мужність і стійкість 300 українських солдатів, які охороняли Гостомельський аеропорт під Києвом, збили кілька російських гелікоптерів і не дали росіянам взяти під контроль повітряний простір навіть тоді, коли інші гелікоптери зуміли приземлитися.
Однак росіяни, по суті, прискорили свою поразку власною ж некомпетентністю, яка просто шокує. В деяких танках, знищених на підступах до Києва, містилася парадна форма для очікуваного святкування перемоги, а харчів загарбники взяли з собою не більше ніж на три дні. Російська військова розвідка підготувала різних українських високопосадовців для встановлення контролю в Києві, але, побачивши невдачу під Гостомелем, вони різко відступили. Того ранку пресслужба Кремля поширила заяву про неминуче повалення «банди наркоманів і неонацистів», яка «взяла в заручники весь український народ». А вже ввечері, коли жителі Києва зустріли своїх визволителів інакше, ніж очікував Путін, такий підхід виглядав не дуже добре.
Українська армія досягла успіху з трьох основних причин. Її бойовий дух весь цей час захмарно високий. Зброя, яку постачає НАТО, здебільшого набагато краща за російську. (Цією мірою саможалісливі заяви Кремля про те, що він перебуває у стані війни з НАТО, коректні.) Третя причина — визначна трансформація військової доктрини Збройних сил України. Коли група високопоставлених військових НАТО відвідала Київ перед російською окупацією Криму у 2014 році, то виявила, що українська армія дуже схожа на російську й на їхню радянську попередницю: замість ухвалювати рішення й ризикувати дістати покарання, молодші офіцери перекладали відповідальність на старших, а старші — далі на Москву. Група НАТО навчила українців, що будь-яке рішення, навіть неправильне, краще, ніж відсутність рішення взагалі, і що, за винятком боягузтва або зради, не повинно наставати покарання за накази, які виявилися помилковими. Завдяки цьому вивільненню українські сили змусили росіян виглядати склеротичними й застарілими. Що б не сталося тепер, Путін продемонстрував некомпетентність Росії перед усім світом.
Звичайно, час публікації книги не дає їй змоги стати остаточним викладом подій війни. Сам автор, який написав також чудову книгу «Чорнобиль: Історія ядерної катастрофи», каже, що це видання постало з «шоку, болю, фрустрації та гніву", викликаних вторгненням, а проте це прекрасна, наукова, неемоційна хроніка початків і ранніх етапів війни. Вона оживає, коли автор використовує фрагменти щоденників і свідчень людей із таких місць, як Буча, де було вбито 1650 осіб, з яких майже половину розстріляно впритул, іноді після невимовних тортур. Проте Плохій зберігає академічну дистанцію. Він не вибухає гнівними тирадами.
Чи обіцяли США Росії, що не будуть розширювати НАТО за межі Східної Німеччини? Якщо деякі члени адміністрації Джорджа Буша-старшого й говорили про це, то цілком неофіційно: жодних таких обіцянок не було оприлюднено. Чи варто було НАТО розширюватися, ввібравши таку велику частину колишньої російської імперії? «Ви собі не уявляєте, як відчайдушно прагнуть приєднатися країни Балтії, Польща, чехи, румуни та інші, — розповідав мені тоді високопоставлений дипломат НАТО. — Вони кричать, що ми повинні захистити їх на випадок, якщо Росія дасть про себе знати». Вторгнення в Україну показало, наскільки вони мали рацію; запевнення Путіна виявилися абсолютно безглуздими. У березні 2014 року, після захоплення Криму всупереч двом міжнародним договорам, він обіцяв більше не займати жодної української території. А в лютому 2022 року він вже назвав всю Україну «історично російською землею».
Вторгнення й пов’язані з ним звірства на довгі роки унеможливили будь-яку спрощену угоду в стилі Ілона Маска «Крим в обмін на Донбас». Тепер може статися що завгодно: раптова перемога України, тривала й гірка патова ситуація, повалення Путіна, тотальна ядерна війна. Ця разюча, цінна книга не може сказати нам, куди саме хитнеться маятник історії, але вона чітко, достометно й (за таких обставин) напрочуд спокійно розповідає про те, як ми до цього дійшли.
Джон Сімпсон — редактор відділу міжнародних справ Бі-Бі-Сі. Книга Сергія Плохія «Російсько-українська війна» (Russo-Ukraine War) вийшла друком у видавництві Allen Lane (ціна — 25 фунтів стерлінгів). Щоб підтримати Guardian і Observer, замовте примірник на сайті guardianbookshop.com. За доправлення може бути стягнута додаткова плата.
Пов’язані публікації: «Я хотів бути добрим істориком»
З англійської переклав В. Старко.
