(UA) Єврейська Україна бореться з нацистською Росією

Абсурди цього історичного моменту, що знайшли втілення в особі президента Зеленського, вказують на глибші істини непростої ідентичності України, яка виявляється потужнішою конструкцією, ніж авторитарна ностальгія Путіна.

ВЛАДИСЛАВ ДАВІДЗОН

4 березня 2022 року

«Це дуже серйозно, це не кіно, — сказав Володимир Зеленський компанії CNN із глибини свого військового командно-диспетчерського бункеру в Києві. — Я не культовий, я думаю, що Україна культова». Це була дивовижна заява, яку мав зробити президент воєнного часу — особливо той, хто піднявся на посаду президента з телеекрану, зігравши в сатиричному серіалі «Слуга народу» роль звичайної людини, яка стала президентом, і президента, який врятував Україну. Принаймні половина реальної заяви Зеленського була також об’єктивно неправдивою. Адже тепер він справді культова постать. Його поява як найбільш доблесного, врівноваженого й безстрашного президента воєнного часу в новітній історії західного світу є справді дивовижним проявом випадковості історії. Війна — дивна справа: одні люди виростають і стають героями, а інші згортаються й маліють.

Коли Володимир Путін розпочав цю загарбницьку війну вибору, він очікував швидкого розвалу Збройних сил України й капітуляції або втечі молодого, несерйозного Зеленського. Але Зеленський не лише вистояв під тиском, а й згуртував українську націю, існування якої він абсолютно непередбачуваним чином допомагає укріплювати, тоді як Путін прагне її знищити. Зараз російська армія функціонально не може завдати українському уряду «знечолювальний» удар, як наказав Путін, адже в такому разі Зеленський стане історичним мучеником світового масштабу, а незалежна Україна — безсмертною ідеєю.

Поки російські військово-повітряні сили здійснювали вильоти в небі над його головою і поки щонайменше три групи намагалися його ліквідувати (за твердженням українських спецслужб), Зеленський записав відеозвернення зі свого воєнного кабінету біля Адміністрації президента, щоб продемонструвати українському народу, що він не втік зі столиці. «Ми успішно відбили ворожі атаки, — сказав він нації по телебаченню. — Ми захищаємо свою країну, свою землю, майбутнє наших дітей. Київ і різні ключові місця поблизу столиці перебувають під нашим контролем. Окупанти хотіли захопити нашу столицю і встановити своїх маріонеток, як у Донецьку. Ми зламали цю ідею».

Що б зараз не трапилось із Зеленським — чи виграє він війну, чи розтягне її в часі, чи програє, чи його нарешті усуне розлючений Путін, який, на відміну від нього, не мріє відвідати свої війська в наметах і розділити з ними небезпеку — на Заході його пам’ятатимуть як героя й поборника свободи й демократії, можливо, найбільш значущого з моменту закінчення холодної війни. Я вже з нетерпінням чекаю того часу, коли возитиму своїх онуків до пам’ятників Зеленському, які так чи інакше будуть встановлені скрізь, де українці відзначають те, що вижили й відстояли свою свободу. Завдяки Зеленському я маю певну, хоч і малу, надію, що вдасться їх відвідати в Києві, Херсоні, Харкові та Одесі, а не лише в Торонто, Чикаго, Тель-Авіві та Варшаві.

«Українці проголосували за суміш Бенні Гілла й Бориса Джонсона і якимось дивним чином отримали Черчилля».

Я вже звик відповідати на численні запитання про Зеленського, що «українці проголосували за суміш Бенні Гілла й Бориса Джонсона і якимось дивним чином отримали Черчилля». Моє вигадане пояснення змушує британців посміхнутися, але поверхневе порівняння багато в чому неточне. «Порівняння з Черчиллем несправедливі. Зеленський має глибину почуттів і розуміння, про які Черчилль міг тільки мріяти», — написав португальський письменник Бруно Масаїс, якого я бачив у Києві лише за тиждень до того, як російські бомби вперше почали падати без розбору на цивільне житло.

Зеленський — майстер комунікації, і його промови ідеально витримані. Зрештою, на цю роль він тренувався все своє життя. Я не сумніваюся, що українська армія так міцно тримається і шалено воює завдяки тій впевненості й переконанню, що їх Зеленський зміг вселити своїми словами й діями. Отримавши пропозицію евакуації з України від адміністрації Байдена, Зеленський дав славнозвісну відповідь: «Мені потрібна зброя, а не евакуація». Перекладачка, яка перекладала його промову в ООН на минулих вихідних, заплакала, повторюючи його слова англійською. Європарламент швидко проголосував за прискорений розгляд заявки України на членство в ЄС.

Брати Клички — чемпіони з боксу у важкій вазі, один з яких є мером Києва і зараз керує ополченням і силами територіальної оборони з рішучістю й енергійністю ангела-месника — мають частково єврейське походження. Не випадково, товариші, що «неонацистську» Україну, яку Путін хоче підпорядкувати й очистити за опір його обіймам, ведуть у бій президент, міністр оборони, глава адміністрації та мер Києва, які мають єврейське походження і в жилах яких тече єврейська кров. Усе це вказує на утвердження країни, яка озирається не на якусь стародавню народну концепцію українського політичного етосу, а радше на інтернаціоналізм, космополітизм та історичність конкретної України в реальності. Це сучасне бачення України перемогло попри те нищення, яке завдає їй потужніша зброя деморалізованої та дезорганізованої російської армії. Воно перемагає завдяки героїзму набагато універсальнішому, ніж приречений і вузько антиімперіалістичний героїзм когось на кшталт Хмельницького чи Петлюри.

Вдома зі своїми батьками й дружиною Зеленський розмовляє російською (як і я), і він також представляє українську політичну національність, яка є антиросійською в політичному сенсі (на противагу лише саможалісливим звинуваченням у русофобії, які озвучує Кремль). Він уособлює протилежність російському уявленню про встановлення порядку в багатоетнічній державі шляхом централізації влади з невблаганною силою. Україна Зеленського зараз радо визнає лояльність до нації на основі прийняття та виходу за межі відмінностей, а не їх придушення чи усунення. Саме тому Україною можуть керувати українці єврейського походження, і саме тому вона виявилася настільки п’янкою для Заходу, якому нині, здається, бракує такої впевненості в собі й згуртованості та простих чеснот на кшталт стійкості, побожності й доблесті.

До речі, нещодавно у випуску вечірніх новин з’явився муфтій української мусульманської громади Саїд Ісмагілов — прийшов у чорному халаті, розшитому золотими квітами, білому тюрбані та окулярах у сталевій оправі — і так зворушливо розповів про лояльність українських мусульман до української держави, що молода ведуча, яка брала у нього інтерв’ю, аж розплакалася.

Ісмагілов продемонстрував водночас абсурдність, м’яку порядність і дивовижний героїзм України — країни, де низці націоналістів, що керуються поняттями крові й землі, байдуже, грек ти, татарин чи швед — головне, щоб мав правильні татуювання і воював під командуванням їхнього єврейського президента. Нічого з цього не розуміють ні Путін, ні його самовпевнені підспівувачі з «нових правих» у соціальних мережах на Заході. Україна Зеленського — це гіперспецифічні та прекрасні протиріччя, які випливають із прийняття протиріччя, багатонаціональної толерантності та багатомовної національності глибоко травмованої нації, яка просто хоче існувати й звільнитися від токсичних пут світової війни, Голокосту, ГУЛАГу та Голодомору, що їх нав’язав своєму населенню сусід-реваншист за відсутності власних можливостей забезпечити нормальне життя.

Повідомляється, що внаслідок російського обстрілу київської телевежі, розташованої біля меморіалу «Бабин Яр», ракета поцілила в частина яру ненавмисно. Телевізійна вежа височіє прямо над місцями масових вбивств, звідки відкривається вид на місце розташування меморіалу. На сам меморіальний комплекс нападу не було, але символізм удару зігнорувати важко. Зеленський закликав світове єврейство «розплющити очі на загрози від вторгнення Росії», додавши, що «нацизм завжди народжується в тиші». Невдовзі на президентську сторінку у Facebook був завантажений переклад його промови івритом. Ця заява була так само пов’язана з геополітикою, як і з його особистою ідентичністю — в останній тиждень українці були розстроєні поведінкою Ізраїлю, яку вони вважають дипломатичною двозначністю попри очевидні міркування ізраїльської безпеки, що має враховувати російську військову присутність в Сирії.

Мені ніколи не здавалося — зокрема й того разу, коли я обговорював це питання з Володимиром Зеленським за вечерею, — що йому дуже комфортно показувати чи використовувати своє єврейське походження на публіці. Попри те, що українці люблять вказувати на національний успіх Зеленського як на ознаку відсутності антисемітизму в країні — і на той факт, що єврейське походження не було обтяжливою обставиною під час президентської кампанії 2019 року, — мені здавалося, що його невпевненість у своїй ідентичності виявиться незручним й очевидним напруженням. Але ось він без особливих зусиль використовує цю обставину для загального блага держави. Зеленський на всю послуговується фактом свого єврейського походження, водночас представляючи своєрідну постмодерну версію Піноккіо — виходячи з телевізора в реальний світ, де він став справжнім хлопчиком.

Час народжує героїв. Зеленський отримав приголомшливий рівень підтримки (73 % голосів) у другому турі виборів 2019 року. Тоді чимало зовнішніх аналітиків і спостерігачів розглядали цей показник як прояв здатності телебачення створювати ілюзорну реальність — у цьому випадку сучасний комунікатор-популіст назвав реальну політичну партію «Слуга народу» за назвою свого телевізійного шоу. Але реальність виявилася більш особистою й більш залежною від обставин, ніж той аналіз. Героїзм, який Зеленський продемонстрував за останні кілька тижнів, є віддзеркаленням стійкості, згуртованості в часи кризи та інших рис звичайного українця. Ще в порівняно мирні дні 2019 року три чверті українського населення поглянули на Зеленського і через якусь евристику, яку я не можу зрозуміти, а тим більше описати, побачили прояв його найкращих якостей. І вони мали рацію. Що таке демократія, як не це?

За вечерею в ніч перед перемогою Зеленського на виборах я зухвало пожартував, що йому доведеться навчитися краще говорити англійською, якщо він хоче стати справжньою фігурою в Давосі. Виявилося, що я виставив на сміх великою мірою самого себе — і всіх нас.

Слава Україні! І слава Зеленському, найхоробрішому єврею на землі!

Про автора
Владислав Давідзон — російсько-американський автор, перекладач і критик. Він є головним редактором видання «The Odessa Review» і експертом «Atlantic Council». Народився в Ташкенті, а нині живе в Парижі.

Первісно опубліковано англійською мовою @Tablet

З англійської переклав В. Старко