ПІНЧУК, МІСТРАЛІ І ЄВРЕЇ УКРАЇНИ

Бернар-Анрі Леві

18 листопада 2014 року у Києві відбулося нагородження філантропа Віктора Пінчука медаллю імені митрополита Андрея Шептицького, яку присуджують Єврейська конфедерація України та «Українсько-єврейська зустріч» (канадська організація). Лауреата було вшановано за його внесок у справу українсько-єврейського порозуміння і співпраці. Нижче наводиться уточнена версія мого виступу на церемонії нагородження.

Бернар-Анрі Леві. Victor Pinchuk Foundation © 2014. Photo: Sergey Illin

Шановні панове, головний рабин, архієпископи і митрополити, президенти, пане премʼєр-міністр, посол Франції, дорогі друзі:

Я тішуся з цієї нагоди віддати шану митрополиту Андрею Шептицькому, на честь якого ви зібрали нас тут сьогодні.

Митрополит Андрей Шептицький — я не кажу тут чогось, що не було би вам добре відомо, — був очільником Української греко-католицької церкви у роки 2-ї світової війни і залишається дуже контроверсійною особистістю.

Він є одним із тих українців, чий патріотизм і антикомунізм повели його хибною дорогою у ті страшні роки.

Зокрема, є його пастирський лист від 1 червня 1941 року, на який вказують його критики, коли бажають нагадати нам, що він із поблажливістю ставився до Німеччини.

Водночас він безсумнівно був одним із небагатьох голосів, які у ті самі роки насмілилися виступити проти переслідування і нищення євреїв.

Він надіслав Гітлеру і Гіммлеру листи із закликом помилувати євреїв Галичини.

У листопаді 1942 року він розіслав іще один пастирський лист під назвою «Не вбивай», у якому під страхом відлучення заборонив своїй пастві будь-яким чином брати участь у масових вбивствах, які почали відбуватися навколо них.

Він просив ченців і черниць того краю надавати прихисток євреям. Він сам ховав їх у підвалах собору св. Юра у Львові, а також у своїй особистій резиденції, яка розташовувалася через дорогу. З приблизно ста пʼятдесяти осіб, яких він врятував, більшість була дітьми, але близько десяти були рабинами.

Деякі стверджують, що його метою в усьому цьому було навернути їх. Це не відповідає дійсності. Справді, він ховав євреїв у церквах. Він давав їм фіктивні християнські імена і фальшиві свідоцтва про хрещення. Він перевдягав їх. Але мені невідомий жоден випадок навернення когось із тих дітей до християнства після війни. Ба більше, існує інший пастирський лист, який я прочитав перед приїздом сюди, в якому він дуже ясно застерігає від спокуси «вигідно скористатися» ситуацією для того, аби фактично навернути тих, хто був під їхнім захистом.

Якщо казати коротко, митрополит Андрей Шептицький був рятівником євреїв.

Ми маємо багато свідоцтв, включаючи свідоцтво рабина Давида Кагане, які кажуть, що, роблячи те, що він робив, він піддавав себе надзвичайним ризикам, не найменшим з яких був ризик увʼязнення і смерті.

І я ще навіть не згадав про те, що нам відомо сьогодні завдяки архівам канцелярії Ватикану, — про його спілкування з Пієм XII і листи, які він надсилав протягом усієї війни, заклинаючи Папу дати належну оцінку «диявольському» характеру нацизму.

Митрополит Андрей Шептицьким був для Папи Пія XII тим, чим був Ян Карський для Рузвельта.

Невипадково минулого року Антидифамаційна ліга за ініціативою Абрахама Фоксмена посмертно нагородила його своєю престижною нагородою імені Яна Карського «Мужність у турботі».

Я знаю, що, коли «Яд вашем» розглядала його справу і ухвалювала рішення про те, чи слід вшанувати його титулом «праведника серед народів», відповідь була інакша. То й добре. Розмову ще не закінчено. Комітет «Яд вашем» часто мусив розглядати деякі справи по декілька разів і ухвалювати рішення щодо апеляцій. Я продовжую сподіватися, що те ж станеться і у цьому випадку.

Справа Андрея Шептицького, втім, є менш складною, ніж багато інших справ, скажімо, випадок Оскара Шиндлера, якщо згадати хоча б одну з них. Я маю намір, якщо ви мені дозволите, організувати невеличку кампанію і добитися, аби Митрополит Шептицький приєднався не лише до Шиндлера, але й до тих двох тисяч українців, яких протягом останніх років було вшановано як «праведників серед народів».

***

А тепер я хотів би перестрибнути у часі до сьогоднішнього дня і віддати належне ролі євреїв України — як окремих особистостей, так і організацій, в які вони обʼєднуються, — у революції на Майдані.

В цьому випадку результат також міг виявитися зовсім інакшим.

Згадайте неймовірну пропаганду у ті тижні повстання і репресій, метою якої було примусити людей повірити, що більшість революціонерів на Майдані були нацистами.

Частина цієї пропаганди йшла також від колишнього президента Януковича, який послуговувався репертуаром вульгарного антисемітизму, стверджуючи, що ниточки повстання смикає міжнародна єврейська змова, і водночас знаходив на Майдані фашизм.

Інша частина йшла особисто від Владіміра Путіна — так, того самого Владіміра Путіна, який готувався, як ми нещодавно бачили, відродити німецько-радянський пакт, — який казав нам, що у Києві нуртує бандерівська, антисемітська контрреволюція.

І він був правий в одному аспекті. Неможливо не помітити той глибоко закорінений колективний антисемітизм, присутній в українській памʼяті, — «Голокост куль», дослідженню якого французький священник Дебуа присвятив своє життя. Так, це правда, що Україну та її євреїв розділяє величезна прірва моральної відповідальності.

Але результат, який ми маємо 70 років по тому, також не можна ігнорувати.

У тому просторі, відкритому для усіх свобод, яким був Майдан, на тій сцені, де можна було висловити будь-що, від наймудріших розважань до повної маячні, була одна форма божевілля, якої не можна було очікувати, —антисемітське божевілля.

Чуючи це і розуміючи важливість цього, євреї країни — і я можу засвідчити це, я там був, —як один, разом зі своїми братами татарами, росіянами, вірменами і загалом українцями кинулися на передову революції громадян, форумом якої був Майдан.

Йосиф Зісельс, який присутній тут і якого я вітаю, також був на сцені із своїми красномовними виступами.

Всі єврейські асоціації України — деякі з яких представлені тут сьогодні — підписали відкритого листа президенту Російської Федерації, французький переклад якого я опублікував 6 березня 2014 року в моєму журналі «Правила гри», в якому «Владіміра Владіміровіча» закликали зрозуміти, що євреї достатньо дорослі, аби захистити свої права, і що вони зробили свій вибір на користь того, аби «співпрацювати з урядом і громадянським суспільством суверенної, демократичної та єдиної України».

І те, що якась частина тої рани, яку неможливо перевʼязати і яка стала результатом участі українського громадянського суспільства у Голокості, почала загоюватися у ті дні, — факт.

У ситуаціях, подібних до цієї, ви можете обирати між двома позиціями, двома парадигмами.

З одного боку, є «конкуренція жертв», яка, по суті, полягає ось у чому: в одному серці нема місця для двох лояльностей, в одній душі нема місця для двох памʼятей, а отже, треба обирати між українцями, яких нищив Сталін, і євреями, яких нищив Гітлер і його українські поплічники.

З іншого боку, є «солідарність вражених», ідею якої сформулював великий чеський філософ Ян Паточка і яка є протилежністю першій позиції, таким собі спонтанним братерством жертв, чиї спогади, замість вступати у конкуренцію, підсилюють одні одних. З цієї точки зору, якщо ти маєш у серці Голокост, то зможеш побачити і те, чим був ГУЛаг; якщо твоє вухо достатньо уважне, аби почути антисемітський вереск, то ти будеш чутливим і до расистського чи геноцидотворного гавкоту загалом; і саме тому, що ніщо з муки єврейського народу не вислизнуло з поля твоєї уваги, ти памʼятаєш і муку української нації — і навпаки.

Євреї України засвоїли парадигму Паточки.

Євреї України, як ніколи раніше, втілили «солідарність вражених» у дію.

Євреї України — на їхню велику честь — вирішили памʼятати, що українці були непропорційно численно представлені в Червоній армії, яка допомогла знищити нацизм. Вони вирішили не забувати, що батальйон, який звільнив Освенцим, називався Першим Українським фронтом. Бути євреєм в Україні означає погодитися одночасно думати і про Голодомор, і про Бабин Яр.

І це теж я хотів тут сказати.

***

А зараз я хочу віддати належне конкретно одному єврею, унікально українському єврею — тому, кого ви вирішили вшанувати, нагородивши Медаллю імені Андрея Шептицького, і хто сидить зараз напроти мене.

Імʼя цього єврея — Віктор Пінчук. Ми сьогодні зустрічаємося уперше. Але у нас є багато спільних друзів, і у ході бесід з ними протягом останніх декількох днів, як мені здається, я трохи краще зрозумів, хто він.

Віктор Пінчук першою чергою є, звичайно, українським патріотом, що в рамках моєї термінології (яку, я гадаю, він поділяє, хоча я його не знаю) означає, що він переконаний європеєць, міцно закорінений та ефективний європеєць, войовнича людина, в якої нема і тіні сумніву щодо необхідності інтеграції його країни з Європою.

Віктор Пінчук є також, як це називають, олігархом — але олігархом дуже особливого штибу: олігархом-філантропом. Він олігарх, який вважає, що він винен тим, хто довкола нього, більше, ніж винні йому, що його обовʼязки переважають його права. Олігарх, який вважає, що його першим обовʼязком є віддати Україні частку того, що вона дала йому, тобто його багатства. Я не знаю, чи Віктор Пінчук формально приєднався до Giving Pledge («Клятви дарування») — руху, започаткованого у Сполучених Штатах Уорреном Баффетом, Біллом Ґейтсом, Річардом Бренсоном, Ніколасом Берґґрюном та іншими, руху, який запрошує мільярдерів світу віддати половину своїх грошей на благодійність. Але, наскільки я можу судити, він вочевидь діє у цьому дусі. Ба більше, я гадаю, що він один з дуже небагатьох українських мільярдерів, хто, як і Президент Порошенко, залишився у Києві під час демонстрацій на Майдані і саме тоді, у розпал революції, організував у декількох сотнях метрів від поля битви велику виставку, яка вшановувала митця, якого він захищає (як захищаю його і я), митця на імʼя Ян Фабр.

Але що цікавить мене сьогодні найбільше — і це цікавить і вас, оскільки саме з цієї причини ви вирішили вшанувати його, — це те, що він понад усе великий єврей.

Які якості роблять єврея великим?

Ця фраза може вас здивувати, але я вважаю, що є великі і менш великі євреї. І я вважаю, що велич єврея складається із трьох рис, усі з яких притаманні Вікторові Пінчуку.

Перша риса — «агават Ісраель», «любов до народу Ізраїля», або просто любов, дружні почуття або прихильність, про трагічну нестачу яких під час суду над Айхманом у Ганні Арендт заявив Ґершом Шолем у знаменитих дебатах. Є багато євреїв, які, досягнувши влади, слави або визнання у світі неєвреїв, повертаються спиною до «агават Ісраель», забуваючи про неї. Я не думаю, що так можна сказати про Віктора Пінчука.

Наступна риса — звʼязок із памʼяттю, особливо із памʼяттю про страждання, біль і переслідування. Тут теж Віктора Пінчука можна відрізнити від багатьох євреїв, які страждають на амнезію, забудькуватих євреїв, яких ми бачимо навколо нас. Хіба не він був партнером Стівена Спілберґа у виробництві «Назви своє імʼя», єдиного фільму, який коли-небудь було знято про трагедію Бабиного яру? І, що ще важливіше, хіба не він є одним із спонсорів «Яхад ін-унум», фундації, створеної Патріком Дебуа з метою віднайдення, ексгумування, ідентифікування і вшанування безіменних і непорахованих жертв того, іншого голокосту, «Голокосту куль»?

І, нарешті, я вважаю, що великий єврей — це переконаний єврей. Є негативно налаштовані євреї, які практикують свій юдаїзм таємно або соромляться своєї приналежності до нього. Є багато євреїв-«сартріанців», які разом із Жан-Полем Сартром вважають, що юдаїзм — лише відображення антисемітизму, або які погодилися би із Гайне, який якось вигукнув (і ці його слова, на жаль, залишаються широко відомими): «Юдаїзм? Я не побажав би його своєму найлютішому ворогу: від нього лише сором і страждання». Що ж, Віктор Пінчук іншої думки. Юдаїзм присутній у його житті — не напоказ, але із позитивністю ясного і відвертого утвердження. Він підтримує єврейські благодійні організації в Україні. Він відбудовує релігійні споруди в Україні. І коли він запрошує друзів на кшталт Тоні Блера або Челсі Клинтон відвідати його країну, куди він їх везе? До синагоги «Золота роза» у Дніпропетровську, по-перше. До синагоги у Києві. І мені це подобається. Добре, коли єврей носить свій юдаїзм спокійно та впевнено. Тому що це теж якість, яка визначає великого єврея. Це насправді визначення того, що я називаю утверджувальним єврейством.

***

І ще одне.

Я француз. І я усвідомлюю, що більшість із присутніх тут не може слухати, як француз говорить про Україну, не згадуючи ситуацію, яка у цю саму мить отруює відносини між нашими країнами. Це, звичайно, питання гелікоптероносців «Містраль».

Вам не треба запитувати мене — я перший відповім вам.

Як ви, можливо, знаєте, я один із тих французів, які ведуть кампанію проти постачання тих кораблів. Але чого ви, можливо, не знаєте, це того, що є дуже багато французьких громадян, можливо, більшість, які поділяють мою думку і вважають, що постачання військових кораблів у Росію, коли Росія постачає в Україну війну, в якій французька зовнішня політика вже обрала бік, було би щонайменше непослідовно, а щонайбільше скандально.

Інша річ, якої ви не знаєте, це те, що серед багатьох французів, які дотримуються цієї думки, є сам президент Франсуа Олланд, який зараз в Австралії, але з яким я сконтактувався сьогодні вранці, знаючи, що ви, можливо, запитаєте мене про це. Він сказав мені прямо і дав мені дозвіл повторити вам, що Франція твердо стоїть на своїй позиції (він саме так і сказав) і що російським морякам, які уже декілька тижнів перебувають у французькому порту, де пришвартований перший «Містраль», і які, згідно з контрактом, мають оглянути корабель і отримати його у своє розпорядження, було вчора відмовлено у дозволі піднятися на борт.

«Містралі» у Франції є причиною контроверсії. Опоненти французького президента тиснуть на нього, вимагаючи «дотриматися зобовʼязання Франції, засвідченого підписом». Але я не думаю, що він піддасться. Я припускаю, що у цю саму мить він розглядає можливості, які в нього є для того, аби виплутатися з цієї позбавленої моральних чи стратегічних виправдань ситуації, не завдавши шкоди працівникам французьких верфей.

Існує «канадський» варіант рішення, запропонований нашим другом Берелом, який сьогодні тут з нами.

Є рішення, яке пропонував я: продати корабель Україні за рахунок виданого їй Європейським Союзом кредиту з низькою відсотковою ставкою.

Є ідея німецького віце-канцлера Зіґмара Ґабріеля: продати його Європейському Союзу. Чи не буде це найкращий спосіб уперше надати справжнього сенсу «спільній обороні», яку так багато обговорювали, але яка залишається мертвою літерою?

Може бути ще один варіант — мені це щойно спало на думку. А саме, можливо, українські «олігархи» скинуться і куплять його собі. Це красивий корабель, справді! А один мільярд доларів — це для них не така вже й астрономічна сума. Можна навіть сказати, вони отримають його задешево!

Єдина гіпотеза, яка мені здається нереальною, це що Франція спокійно віддасть корабель Путіну, немовби це зовсім нічого не означає, — бо Путін цілком здатний так само спокійно надіслати його плавати поряд із Маріуполем або Одесою.

Я хотів розповісти вам про ці події.

***

І останнє.

Я усвідомлюю, що я виголошую цю промову на вшанування митрополита Андрея Шептицького, Віктора Пінчука і євреїв України у дуже особливу і особливо драматичну хвилину в історії вашої країни.

І мені відомо — та й усім відомо, — що навіть зараз, поки я це говорю, тисячі російських солдатів здійснюють маневри на Донбасі. Я також не можу не бачити, що, підтримуючи собак війни з Донецька та Луганська і козацьких та чеченських найманців, які були там уже раніше, російські солдати перетворюють цей регіон України на таку собі Спарту, де поважається лише сила, де проповідується лише насильство і де навіть риторичний «захист пригноблених російськомовних громадян» уже давно поступився відверто наступальним діям. Я щойно прочитав статтю, в якій наш друг Адріан Каратницький зацитував заяву лідера Донецької народної республіки Олександра Захарченка. Цей бандит, по суті, каже: «Моя армія тепер здатна не тільки захищати, а й атакувати».

Коли зіткнешся з таким, станеш перед цією зміною дискурсу а, може, і масштабу, я знаю, що слова і гарні заяви вже не задовольняють.

Я розумію, що перед такою крайньою небезпекою, новим витком надзвичайного стану ваша країна потребує підтримки значно суттєвішої, ніж та, яку можна надати у формі пишнобарвних дипломатичних фраз.

Але я хочу сказати вам, що багато з нас у мене вдома вже поділяють ваш погляд, і я насмілююся сподіватися, що скоро вже більшість зрозуміє, що виживання Європи зараз стоїть на кону тут у Києві і що абсолютно необхідно допомогти вам битися у цій битві та перемогти у ній.

Я гадаю, ви знаєте, що двоє сміливих американських сенаторів успішно домоглися схвалення комітетом сенату Акту на підтримку свободи України, який, якщо стане законом, дозволить постачати Україні шифровані засоби комунікації, безпілотники, протитанкові та зенітні комплекси і навіть високоточну зброю, якої так відчайдушно потребують ваші збройні сили.

Я декілька тижнів тому був у Сполучених Штатах, і у мене є відчуття, що цей законопроект буде прийнято до січня або лютого.

У мене також є відчуття, що інші країни, включно з моєю власною, приєднаються до цього руху або навіть почнуть діяти першими. І я переконаний, що ви менш самотні, ніж про вас кажуть і вже тим більше ніж вважає пан Путін, і не такі самотні, як, можливо, вважаєте ви самі.

В кожному разі, я над цим працюю. У свій маленький спосіб, з моїми обмеженими ресурсами, я над цим працюю. От щойно, перед тим як приєднатися до вас, я зустрічався із чиновниками з українського Міністерства оборони, які розʼяснили мені деякі з ваших потреб. Я маю намір, повернувшися, донести ці потреби до правильних вух.

***

І, нарешті, справді останнє.

На початку свого виступу я згадав пропагандистську кампанію Кремля, який вже майже рік намагається представити Майдан як лігво скажених антисемітів, проти яких слід спрямувати важку артилерію антифашистської боротьби минулого.

Моє серце крається через те, що багато російських євреїв піддалися на ці хитрощі і повірили у цю байку. А що не лише крає моє серце, а й розлючує мене, це те, що Путін насмілився поставити євреїв Моски на службу цій божевільній братовбивчій кампанії.

Цього не можна робити.

Не можна гратися тими словами і тою памʼяттю.

Не можна відродити війну проти євреїв на догоду короткостроковим політичним інтересам.

Я переконаний, що ми маємо знайти спосіб протистояти і цьому — цій непристойній та огидній маніпуляції.

Російські євреї, які, подібно до Головного рабина Берела Лазаря, лестять Путіну, — чи вони стали новими кремлівськими корисними ідіотами? Чи їх дезінформували? Чи їх тримають у заручниках? Чи хтось тримає пістолета біля їхньої скроні, чи вони справді вірять у те, що кажуть?

В кожному разі, це терпіти не можна. Ця ситуація справді крає мені серце. І, хоча б для того, щоб зняти з душі цю важкість, я хочу запропонувати от що.

Організуймо зустріч євреїв України і Росії. На цій зустрічі обговорімо все, що у нас на думці. Обговорімо непорозуміння, які створила ця пропаганда, якщо існують непорозуміння. І полагодьмо, якщо він порвався, отой живий звʼязок між євреями, який, як писав Йосиф Флавій, автор «Юдейської війни», не можна дозволити ані зачепити, ані порушити жодному тирану.

Я кажу вам це з усієї глибини моєї любові до українського юдаїзму, який так багато страждав і нині підіймає голову.

Я кажу вам це з великою повагою, яку я відчуваю до російського юдаїзму, який також виринає з довгої ночі. Було би сумно побачити, як він знову підпорядковується кулаку людей, подібних до Владіміра Путіна. Натан Щаранський, Йосеф Бегун, Іда Нудель, Йосеф Менделевич, Александр Лернер, Віктор Брайловський! Всі ці імена, за які я так затято боровся, коли був молодий, разом з багатьма моїми співвітчизниками! Всі ті «отказники», всі ті, кому було відмовлено у виїзних візах, ті чоловіки і жінки, які й самі відмовилися схилитися, люди сталевого опору, приклади нескореності та відваги!

Всі ті, кого неможливо було зламати, — нестерпно уявляти, як вони вклоняються жалюгідному офіцеру ФСБ!

Ми маємо обовʼязок перед тими з них, кого вже нема з нами, врятувати їхніх дітей і їхніх спадкоємців від пастки, зуби якої змикаються навколо них.

Саме заради них — заради усіх нас, живих чи мертвих — я проголошую цей заклик організувати зʼїзд вільних євреїв двох країн, України і Росії.

Зʼїзд можна провести в Єрусалимі, Парижі або деінде. Його можна провести з ініціативи Головного рабина Києва і України, Яакова Дов Блайха, який сьогодні тут. Віктор Пінчук, у продовження того переконаного, утверджувального юдаїзму, який я описав раніше, може надавати підтримку або й стати архітектором цього зібрання.

Я впевнений в одному: сам факт того, що такий зʼїзд відбудеться, буде поразкою для Путіна і перемогою, і у Москві, і у Києві, для цінностей істини та свободи.

Дякую.

англійський оригінал:

http://www.huffingtonpost.com/bernardhenri-levy/victor-pinchuk-mistral-wa_b_6226632.html

З англійської переклала Мирослава Лузіна.