Українські Праведники народів світу та війна: як агресор намагається стерти історію

Війна росії проти України почалася під гаслами денацифікації та звинувачення українців у нацизмі. Хоча єврейські лідери України, наприклад Йосиф Зісельс і головний рабин України Моше Асман, багато разів казали, що рівень антисемітизму в Україні падає і загалом є дуже низьким.

При цьому російські війська завдають шкоди єврейському життю України. Росіяни бомбили київський Бабин яр та берковецьке кладовище з єврейськими могилами. У Харківській області та в Маріуполі загинули ті, хто вижив у Голокості.

Одним із перших єврейських місць, які постраждали від бомб, став меморіал «Дробицький яр» у Харкові. Це місце масових убивств харківських євреїв нацистами у 1941–43 роках. Німці вбили понад 12 тис. людей.

На місці розстрілів уже за роки незалежної України було створено меморіал «Дробицький яр». Директором будівництва з 2001 до 2006 року був Праведник народів світу Станіслав Іщенко.

«До меморіалу регулярно приїжджали екскурсії та освітні групи студентів і школярів. Меморіал “Дробицький Яр” був одним із небагатьох завершених меморіалів Голокосту в Україні», — каже історик, директор Центру дослідження міжетнічних взаємин Східної Європи Юрій Радченко.

Станіслав Іщенко був важливим активним учасником питань увічнення пам'яті про Голокост.

Під час Другої світової війни Іщенко жив на Житомирщині та разом із батьком врятував кілька єврейських сімей від загибелі.

Ось що розповідає про Голокост Станіслав Іщенко в інтерв'ю для американського музею Голокосту:

«Початковий період війни, 22 червня 1941 року, я перебував у сім’ї свого батька Йосипа у селі Вереси Житомирської області. Як тільки почалася війна, на початку липня вже в нас з'явилися німці. І відразу ж почалися репресії, переслідування та знищення єврейського населення. Йде фронт, валяються трупи солдатів з обох боків, ллється кров рікою. І в цей час фашисти в Житомирі влаштували масовий терор зі знищення єврейського населення. То була їхня програма. Це була друга війна: перша війна — на фронтах, друга війна була в тилу на окупованих територіях зі знищення єврейського населення, у тому числі й на Житомирщині. Це було страшне пекло, коли без суду, без слідства ловили людей, може, за якимись відомостями, і одразу на місцях розстрілювали. Тому єврейське населення міста, яке залишилося (хто не евакуювався або на фронт не пішов) — це переважно жінки, діти, люди похилого віку — вони бігли, хто куди міг, для того, щоб врятуватися. Бігли селами, бігли до знайомих, і, зокрема, до мого батька Йосипа. Ми мешкали у Вересах, це 8 кілометрів від Житомира. Це село оточене з усіх боків лісами. Тому дорогами вони не могли йти, а тільки лісом добиралися до нас, щоб врятуватися. Батько одразу дізнався, що треба надавати допомогу, і прийняв рішення. Залучив і мене, і я з задоволенням цю роботу виконував. Моє завдання було зустрічати біженців-євреїв Житомира, тому що садиба батька виходила так на околицю, в поле й ліс, а потім розміщувати їх в укритті садиби батька. Потім уночі моє завдання полягало в тому, щоб розводити, бо ми могли прийняти лише 12–15 людей, а біженців із Житомира було дуже багато. Причому одні приходили просто випадково, інші приходили за чутками, а треті, мабуть, за різними відомостями знали, що у Вересах є такий Йосип, який приймає та приховує євреїв. І попри загрозу батько це робив свідомо. Але оскільки одного нашого укриття було мало, то обладнали ще одне укриття.

Це землянка перекрита. У свого тестя Шимона... у нього був тесть, батько був одружений вдруге, мати померла моя у 1934 році. Тому друге укриття було в Шимона, це на наступній вулиці. А третє було в сестри батька Ксенії. Таким чином, у нас було три укриття. Ось у цих трьох укриттях постійно перебували 27–30 людей біженців із Житомира. Одні приходили і затримувалися у нас, інші приходили, побули 2–3 дні й просили допомоги йти далі, бо ми теж становили певну небезпеку, бо поряд Житомир був, і могли бути й поліцаї, й інші нальоти. І частина їх йшла, інші приходили. І так постійно до нас приходили та йшли. Потім дехто йшов і знову повертався, зокрема, був такий Фрідман. А всього, за словами батька — і була потім газета “Єврейські вісті України”, вона теж там опублікувала, що через наші ці три укриття пройшло 312 людей».

Згідно з даними Меморіального музею історії Голокосту Яд Вашем, Йосип і Станіслав Іщенки врятували Зінаїду Кац, Сосю Кельман, Надю Корольчук, Дона Омельянчука, Олександру, Марка та Семена Фрідманів, Дмитра, Майю та Фаїну Шунд та інших євреїв.

Йосип і Станіслав Іщенки були визнані Праведниками народів світу.

До минулого року Станіслав Йосипович залишався останнім із живих Праведників народів світу в Харкові.

Він не бачив, як 26 лютого 2022 року російська ракета вдарила в пам'ятний знак «Менора» над меморіалом «Дробицький яр». Жодних військових об'єктів поблизу немає, це було невипадкове влучання, а цілеспрямоване бомбардування єврейського меморіалу.

Юлія Гольденберг, засновниця благодійного фонду «Для тебе», каже:

«Меморіальний комплекс "Дробицький яр" є одним із символів Голокосту. Саме тут під час нацистської окупації за різними оцінками було знищено від 15 тис. до 21 тис. людей лише тому, що вони були євреями.

Знищення пам'ятників жертвам нацизму заради боротьби з нацизмом — щось нове. Я можу помилятися, але біля меморіалу не було жодних військових об'єктів. Звичайно, можемо це списати на випадковість, як і влучання в територію Бабиного яру, як і пошкодження ділянки на цвинтарі, де поховані саме ті, хто пережив окупацію та Голокост, якби не одне… Заяви міністра закордонних справ РФ про єврейське походження Гітлера мають неприхований антисемітський контент. Я не бачила ні вибачень від досвідченого дипломата, ні його відставки, тож висновок може бути один — агресор намагається спровокувати новий спалах ненависті. Від злості та безсилля вони розігрують антисемітську карту як останній козир, демонструючи цим, де саме варто шукати нацистів».

Доцент кафедри українознавства, культурології та історії науки Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» Ігор Дворкін:

«Дробицький яр на околиці Харкова став місцем старту більшості харківських євреїв, які потрапили під нацистську окупацію. Тут наприкінці грудня 1941 р. — на початку січня 1942 р. було вбито євреїв, які перебували на території харківського гетто.

У незалежній Україні пам'ятники жертвам Голокосту було збудовано по всій країні, насамперед з ініціативи громадських організацій. У Харкові найбільш значущі «місця пам'яті» про Голокост — Дробицький яр і місце єврейського гетто — були відзначені на початку 1990-х років. Втім, перший пам'ятник з'явився у Дробицькому яру 1955 р. з ініціативи інваліда війни Олександра Кагана. Виготовлений він був із заліза. У 1967 р. місцева влада встановила вже маленький кам'яний монумент із написом “Тут спочивають жертви фашистського терору 1941–1942 рр.”. У грудні 2002 р. меморіальний комплекс було відкрито за участю посла Ізраїлю Анни Азарі. В першу чергу будівництва було відкрито пам'ятний знак “Менора” (“Дерево життя”), алею та пам'ятник-монумент. У 2018 р. Міністерство культури України занесло меморіальний комплекс у Державний реєстр нерухомих пам'яток України.

"Місця пам'яті" про Голокост у Харкові в роки незалежності стали місцем проведення пам'ятних заходів, що їх організовує міська влада, громадські організації, такі як Харківський обласний комітет "Дробицький яр". Меморіальні заходи відбуваються в дні пам'яті жертв Голокосту в Харкові в Дробицькому яру, біля комплексу на місці гетто, у Харківському музеї Голокосту. Наймасштабніші заходи відбуваються саме в Дробицькому яру, зокрема офіційні церемонії пам'яті загиблих євреїв. Вони проходять за участю місцевої влади, посла Держави Ізраїль, курсантів, студентів, школярів.

Меморіальний комплекс зазнав руйнування під час російського вторгнення в Україну 2022 р. 26 березня внаслідок обстрілу міста з боку російських військ було пошкоджено пам'ятний знак “Менора”».

Маргарита Ормоцадзе Яковлєва
Маргарита Ормоцадзе Яковлєва є співзасновницею/продюсеркою проєкту «Слово Праведника» (Word of the Righteous), який розповідає про доблесть українців, які рятували євреїв по всій Україні під час Голокосту.

Усі фото з родини Станіслава Іщенка.

Російськомовна версія статті тут.