Д-р Діана Думітру: прямих доказів, що Сталін планував депортацію євреїв, поки немає

Лідери Єврейського антифашистського комітету

У чому причини повоєнного антисемітизму в СРСР, як боролися з космополітизмом на місцях і чи виправдана версія про депортацію євреїв на Далекий Схід у 1953 році — про це та багато іншого в інтерв’ю з запрошеною лекторкою магістерської програми з юдаїки НаУКМА, доценткою Кишинівського державного педуніверситету, д-ром Діаною Думітру.

— В єврейському середовищі існує міф про те, що антисемітизму в 1930-і роки не було. Наскільки він має під собою підстави?

— Євреї, чия молодість припала на ці роки, згадували про те, як без проблем вступали до університетів, отримували Сталінську стипендію, працювали в різних установах тощо. Безумовно, ці спогади небезпідставні, але говорити про атмосферу перемоги інтернаціоналізму не доводиться.

Джерела засвідчують, що антисемітизм нікуди не зник, просто держава жорстко припиняла його прояви. Я якось натрапила на донесення ОДПУ кінця 1920-х років — два працівники одеського моргу з ностальгією згадують про погром 1905 року в Києві, як підкреслює агент, смакуючи деталі. Мовляв, вийшли б зараз порізати жидів, але … не ті часи. Водночас держава намагалася боротися з вкоріненими антисемітськими стереотипами й культивувати позитивний імідж євреїв серед населення. Внаслідок цих зусиль радянських євреїв стали поступово сприймати як «нормальних» радянських громадян. Після двох десятиліть радянської влади для нового покоління національне питання було глибоко периферійним.

Вітрина магазину з портретами й бюстами радянських вождів, Одеса, 1930-і рр.

— Як можна схарактеризувати радянську інформаційну політику в роки Голокосту? Свідоме замовчування Катастрофи зі страху перед нацистською пропагандою, яка нав’язувала стереотип «жидокомуни»? 

— Останні дослідження, наприклад, Карела Беркгоффа спростовують міф про те, що в радянській пресі не було інформації про злочини проти євреїв. Інформація була — ясна, недвозначна, в центральних газетах, причому саме про знищення євреїв, а не абстрактного мирного населення. Так, наприклад, в серпні 1941 року «Правда» й «Ізвєстія» опублікували виступ Соломона Міхоелса, де він відкрито заявив, що Гітлер має намір знищити весь єврейський народ. У вересні 1943-го Еренбург писав у «Червоній Зірці», що в Мінську зібрали євреїв з різних країн, і всіх їх вбили, а у квітні 1944 року «Правда» зазначала, що не залишилося євреїв в Києві, Празі, Варшаві та Амстердамі. В грудні 1944-го та ж «Правда» повідомила кількість знищених євреїв в Європі — 6 мільйонів.

Безумовно, радянська влада була вразлива, особливо на нових радянських територіях — в Західній Україні, Бессарабії та Прибалтиці багато місцевих жителів ставили знак рівності між євреями й більшовиками. Розуміючи всю складність ситуації, режим намагався не акцентувати увагу на «єврейському питанні» в роки війни. Водночас радянські євреї уважно стежили за офіційним дискурсом й болісно реагували на будь-які спроби обійти увагою єврейську ідентичність — як героїв, так і жертв. Складно сказати, наскільки успішною була нацистська пропаганда в розпалюванні антисемітизму, але їй точно вдалося повернути «єврейське питання» на порядок денний. Навіть у радянських людей, які не вважалися антисемітами, з’явилося можливе пояснення тих чи тих проблем.

При цьому після війни влада вельми серйозно ставилася до проявів антисемітизму — я знаю десяток справ у Молдові, які закінчилися вироками за розмови про те, що «в нашій республіці добре живеться тільки євреям і комуністам». Такі одкровення погано закінчувалися і в 1948, і в 1950 році — навіть коли самі євреї перебували під ударом Москви.

— Відомо, що наприкінці 1945 року зафіксовано зростання антисемітизму в найрізноманітніших країнах Європи — у Франції й Німеччині, Польщі та СРСР. Які були його причини в Радянському Союзі, особливо на нових територіях, анексованих у 1939–1940 роках? 

— У Молдові, наприклад, антисемітизм був двох сортів — традиційний довоєнний і новий — радянського зразка. Річ у тім, що радянізація потягла за собою приплив нових кадрів, більшість з яких не були молдаванами. Причин тому безліч — сумніви в лояльності місцевого населення, погане володіння російською мовою, та й в цілому рівень неписьменності серед молдаван (в 1930 році він становив 61%). Не дивно, що на лідерських позиціях опиняється багато євреїв — як місцевих, так і приїжджих. Пішли розмови про те, що радянська влада — це влада єврейська.

Кишинів, 1940

Почався потік антисемітських листів, в одному з них — Сталіну — анонім прямо скаржиться на національну політику, яка перетворила Молдавію в республіку з «єврейським засиллям».  Судячи з усього, це писав інтелектуал, оскільки він згадував, що на молдавську п’єсу зазвичай не набирається й десяти глядачів, але якщо йде «єврейський» спектакль, немає в Кишиневі залу, який міг би вмістити всіх охочих.

Звинувачували всіх підряд, наприклад, цілий потік листів був спрямований проти першого секретаря ЦК Молдавії Коваля, одруженого з єврейкою. У доносах відзначали, що Софія Коваль «царицею почувається і євреїв насаджує, де не глянь, засіли євреї і додому везуть все своїй цариці». Скаржилися, що євреї ходять «у вишуканих шовках, хутрах, модних туфлях («вони перемогли»), а молдавани — обірвані, босоніж, голодні» — ось, мовляв, вона радянська (читай — єврейська) справедливість. Все це тривало доти, доки в Москві ясно дали зрозуміти — всі зв’язки дружини Коваля і всі її таємниці перевірені й ще раз перевірені — дальші звернення розглядатися не будуть.

Після 1948 року в СРСР з’являється антисемітизм політичний, викликаний проголошенням держави Ізраїль. Зустріч, яку влаштували Голді Меїр 50 тисяч євреїв у московській синагозі, стала для Сталіна шоком — він усвідомив, що євреї можуть мати альтернативну лояльність. Це можна порівняти з гнівом ревнивого чоловіка, який ні з ким не хоче ділити свою дружину. До того ж у контексті холодної війни й приєднання Ізраїлю до Західного блоку у вождя і його оточення розвивається шпигуноманія й політична недовіра до євреїв — через цей фільтр вони бачать світ.

— І на це накладається побутовий антисемітизм широких мас…

— Неприязне ставлення до євреїв мало різне коріння. Наприклад, одна з головних проблем післявоєнних років — житлова. Тому, коли євреї, що вижили, поверталися у свої квартири, вони цілком могли почути від нових господарів, мовляв, шкода, що вас не всіх вбили… З одного боку, позначився вплив нацистської пропаганди — люди перестали соромитися антисемітизму, з другого — вони готові були накинутися на будь-якого, хто спокусився б на «їхнє» житло — єврея, росіянина, українця чи молдаванина.

Я бачила документ, де заступник міністра охорони здоров’я МРСР на прізвище Гехтман просить звільнити його від займаної посади через неадекватність житлових умов — чиновник проживав у маленькій кімнаті без ванни з двома дітьми й 70-річною матір’ю. Що вже говорити про пересічних городян …

1944 рік. Ветеран-єврей пише Сталіну з фронту, як офіцери СМЕРШу намагалися викинути його дружину з дітьми з їхньої квартири. Ті кричали, що жінка взяла цих жидят із дитбудинку, щоб отримати пільги на велику сім’ю. І принагідно звинуватили її в отриманні ордена Червоної Зірки через ліжко. Думаєте, вони вірили в цю нісенітницю? Ні, зрозуміло. Просто придатного житла залишалося дуже мало, і в боротьбі за нього всі засоби були хороші.

Зруйнований центр Києва, 1944

— Як влада реагувала на такі ексцеси?

— По-різному. Я читала справи, відкриті за хуліганські витівки. Але бачила й документ Агітпропу, що узагальнював суть питання. Так, у ньому визнається, що антиєврейські настрої посилилися через вплив нацистської пропаганди в роки війни, але також підкреслено, що євреї після Катастрофи схильні до перебільшування антисемітизму. Влада думає, що проблема не настільки жахлива, як уявляють її собі євреї.

Ясно, що в ці роки ситуація загострюється до краю. У колишньому архіві КПРС є довідка про виклик одного єврея в ЦК через розмови про потурання антисемітизму. Він прийшов, підтвердив, що проблема існує, й оголосив, що якщо влада не змінить ставлення до неї, він … накладе на себе руки.

— Восени 1945 року в Києві через конфлікт на житловому ґрунті ледь не почався єврейський погром…

— Так, це типовий випадок, коли вцілілі євреї повернулися у свою квартиру, зайняту іншою родиною. Не дуже типово, що на вимогу колишніх господарів українську родину змусили з’їхати, після чого один з її членів — червоноармієць (який перебував вдома в короткочасній відпустці) — напився і побив із другом лейтенанта НКДБ Розенштейна, який попав під руку. Той не стерпів образи, відправився додому, де переодягнувся у форму, взяв свій «ТТ», після чого повернувся до дому кривдників і порішив обох чоловіків. Трибунал засудив лейтенанта до розстрілу, але погромні настрої вже захлеснули Київ. Під час похоронної процесії кількох євреїв, що проходили повз, було побито.

У зв’язку з цим цікавий лист чотирьох ветеранів — київських євреїв — Сталіну, Берії та головному редактору «Правди» Поспєлову. Тон листа дуже різкий, автори прямо звинувачують українську владу в потуранні антисемітизму й порівнюють їхню позицію з курсом, «що виходив раніше з канцелярії Геббельса, гідними наступниками якого виявилися ЦК КП(б)У і РНК УРСР». Ба більше, підписанти погрожують, що єврейський народ «використає всі можливості для того, щоб захищати свої права, аж до звернення в міжнародний трибунал».

Лист не анонімний і демонструє, що людей, які так звертаються до Сталіна, складно чимось залякати — це євреї нового гарту.

Взагалі, війна послабила віжки не тільки для антисемітів. Типовий приклад. В ніч із 9 на 10 травня 1945 року в Москві помер очільник Радінформбюро, завідувач відділу міжнародної інформації ЦК ВКП(б) Олексій Щербаков. Редакції найбільших газет відправили своїх власкорів для освітлення похорону. Кілька журналістів-євреїв зі Всесоюзного радіокомітету відмовилися — я бачила це внутрішнє листування — один прямо заявив, що покійний був антисемітом, двоє послалися на слабкі нерви. Їм оголосили догану через відмову виконати завдання.

Похорон Олексія Щербакова

— 1948 року в країні розгорнулася так звана боротьба з космополітизмом. Це, в принципі, єврейська історія, чи євреї просто виявилися козлами відпущення в боротьбі з підлабузництвом перед Заходом?  

— Це хороше запитання, на який історики відповідають по-різному. Вивчаючи документи, я бачу, наскільки туманними були вказівки з центру, тому начальники на місцях намагалися вгадати, про що це взагалі і з ким конкретно належить боротися. Багато хто вирішив, що євреї за всіма параметрами підходять під визначення космополітів, інші, обережніші, намагалися уникати відкритих антисемітських акцентів.

Ми досі не знаємо точно, чого влада хотіла досягти, ясно лише, що її дратувало порівняння з Заходом не на користь СРСР. Їй було неприємно, що мільйони радянських людей в роки війни побачили своїми очима високий життєвий рівень на Заході, і вона намагається знищити ці настрої в зародку.

— Тоді чому кампанія набула єврейського відтінку, а не естонського чи литовського, адже в цих нових республіках порівняння з тим, як було «до того, як», просто напрошувалися? 

— Якраз на нових територіях — і не тільки в Прибалтиці — боролися з ностальгією за попередніми режимами. І людей саджали, коли вони згадували, що за поляків/румунів або за незалежного уряду Естонії чи Литви було краще. Так, єврей з Бессарабії Саул Голдштейн дістав свої 10 років за розмови про те, що «за румунів жилося краще, ніж в СРСР… тут навіть лікарі та інженери ходять без пальт і в парусинових туфлях при 20-градусному морозі». Цей порівняльний аналіз дорого йому обійшовся.

Що стосується єврейського відтінку, то він не випадковий. Якщо ми вивчимо соціальний профіль людей із вищою освітою, наприклад в Бессарабії, то виявляться, що серед них дуже багато євреїв. Багато місцевих лікарів вчилося в Італії, Франції та Бельгії — просто тому, що в Румунії 1930-х єврей не міг безперешкодно отримати медичну освіту. Вони володіли кількома іноземними мовами, прожили кілька років на Заході й побачили інший світ — їх можна було назвати космополітами в прямому сенсі цього слова, тоді як переважна більшість молдаван на цю роль не тягнули.

Ліворуч: Безпаспортний бродяга, «Крокодил», 1949. Праворуч: «Сліди злочинів» (розкрито терористичне угруповання лікарів-шкідників), 1953

— Зрозуміло, що в масовій свідомості багато євреїв сприймалися як не цілком радянські люди, але знищення єврейської інтелігенції почалося з верхівки ЄАК — наскрізь радянської й відданої Сталіну. Що це було — параноя диктатора, що старів, чи прагматичний крок у дусі Великих процесів, коли Сталін чітко розумів, кого він знищує й навіщо?

— Можливо, лідери ЄАК припустилися стратегічної помилки, вирішивши зберегти вплив Комітету й після війни. Вони вважали, що стануть виразниками інтересів радянського єврейства, не розуміючи, що потреба в них вже відпала.

Ба більше, вони просять вивести ЄАК із підпорядкування Агітпропу, щоб прямо підпорядковуватися ЦК, передають через Поліну Жемчужину лист із критикою Біробіджанського проєкту та здійснюють інші політичні кроки, які через кілька років отримають небезпечне забарвлення. Член ЦК ВКП(б) й один із лідерів ЄАК Соломон Лозовський намагається пояснити важливість Комітету, який має зв’язки з більшістю закордонних голів урядів і світовою фінансовою та діловою елітою. У квітні 1945-го це звучить непогано, але наприкінці 1948-го це рівнозначно зізнанню в злочині. Весь минулий досвід ЄАК, включаючи багатомісячну подорож Міхоелса по США й Канаді, виглядає тепер обвинувальним вироком.

Іцик Фефер і Соломон Міхоелс з актором Едді Кантором, Голлівуд, 1943

— Останній період життя Сталіна — «справа лікарів». Це ірраціональний крок старого вождя, чи він вів якусь гру, цілі якої нам не відомі? 

— Можливо, Сталіну, якого охопили фобії, не сподобалася порада свого лікаря Виноградова «відпочити». Він міг сприйняти це як заклик піти на спочинок, відійти від державних справ і побачив у лікарях інструмент відсторонення його від влади. Розмірковуючи про те, чи вірив він у змову, ми ступаємо на дуже хиткий ґрунт припущень — нормальній людині складно побачити в цьому сенс.

— Наскільки правдоподібно виглядає версія про плановану депортацію євреїв?   

— Поки немає прямих доказів, ми розглядаємо це як чутки й відбиття суспільної атмосфери. Євреї були паралізовані страхом — це факт, але розповіді про те, що хтось бачив вагони, які стояли на запасній колії тощо, — це не документ.

Що стосується настроїв, то вони цілком вкладаються в логіку тієї епохи. Буквально в тому ж році, вже після смерті Сталіна, Берія став просувати в Латвії політику коренізації в стилі 1920-х років — було дано наказ про заміну росіян латишами на керівних постах — і відразу поповзли чутки про майбутню депортацію всіх росіян з Латвії! Радянські люди так сприймали реальність — вони знали, що депортація — один з методів колективного покарання, тому були до неї готові.

Отож, депортація євреїв на Далекий Схід — один із можливих сценаріїв, який, однак, поки не знайшов підтвердження. Але час підносить сюрпризи. Зрештою, Радянський Союз довгий час відхрещувався і від пакту Молотова — Ріббентропа, і від трагедії Катині, але відповідні документи знайшли…

Розмовляв Михайло Гольд

Первісно опубліковано російською мовою @ Хадашот.
Переклав з російської Василь Старко.
 ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.