Роман «Книги Якова» відкриває справжній культурний ландшафт Поділля, Галичини, Підкарпатських регіонів XVIII-XIX століть — Остап Сливинський

Остап Сливинський

Говоримо про «Книги Якова» Ольги Токарчук, Нобелівської лауреатки з літератури. Сюжет «Книги Якова» розгортається через декілька кордонів, чимало подій відбувається на території українського Поділля, на сторінках книги йдеться про життя євреїв, які живуть на цих територіях.

У 2020 році книгу видали української мовою у видавництві «Темпора» у перекладі Остапа Сливинського.

Гість програми — Остап Сливинський, поет, письменник, перекладач.

Ірина Славінська: Розкажіть більше про письменницю Ольгу Токарчук. Про що вона пише?

Остап Сливинський: Ольга Токарчук досить довго присутня в літературі, її дебютний роман побачив світ у 1996 році. До цього вона публікувала вірші, оповідання.

Ольга Токарчук належить до покоління, яке називають «поколінням змін» чи «першим поколінням свободи» в польській літературі. Ці автори та авторки вийшли переважно з середовища «третього обігу» літератури.

Ольга Токарчук

«Перший обіг» був офіційним, виходив у комуністичні часи під цензурою комуністичної партії. «Другий обіг» був опозиційним: дуже політизована література. Основна тема — це критика комуністичного режиму і промоція демократії. Був ще «третій обіг» – це контркультура, різні альтернативні рухи, панк-рух, растаманський рух, культура регі, різні екологічні, пацифістські, правозахисні рухи, рухи за захист прав тварин. З цих середовищ контркультури на зламі 80-х і 90-х років в Польщі виникли дуже цікаві письменники й поети — такі, як Яцек Подсядло або Мартін Светлицький і прозаїки та прозаїкині — Анджей Стасюк, Ольга Токарчук, Мануела Ґретковська.

Уявіть собі, 1989 рік, зміна режиму, зміна устрою в Польщі. І раптом на них скеровуються прожектори, вони опиняються на сцені, хоча завжди були за лаштунками.

Не можна сказати, що вони не були готовими до того, щоб опинитися посередині сцени й стати такими собі речниками суспільства. Водночас, вони ніби і становили якесь покоління, але в естетичному плані, плані світогляду вони дуже різні. Когось потягло більше в бік класицизму, хтось залишився у звичному для себе контркультурному середовищі, як Яцек Подсядло.

Ольга Токарчук чудово знайшла себе у перехідній смузі між контркультурою з одного боку і мейнстрімом з іншого. Вона змогла влити в літературний мейнстрім ті теми, які раніше дуже мало цікавили польську культуру. Це фемінізм, права тварин, екологія і, як не дивно, — містика, магічні практики.

Майже всі герої та героїні Ольги Токарчук перебувають на якійсь межі національних культур, на межі релігії або на межі онтологічній — між цим світом і потойбіччям. Вони — канал, через який протікають важливі сенси.

Ірина Славінська: Роман «Книги Якова» працює з єврейською темою — релігійною, культурною. Наскільки для сучасної Польщі роман про життя євреїв з Поділля у XVIII столітті — це незвичайне, нетипове, сміливе літературне висловлювання?

Остап Сливинський: Воно сміливе тим, що відкриває сегменти польської, української, єврейської історії, які були мало відомі. Ця тема була дуже свіжою, коли Ольга Токарчук за неї бралася у 2014 році.

Вона знайшла героя свого роману дуже давно, її зацікавила постать Якова Франка, який був напівзабутим в Польщі. Його постать дуже невигідна і для поляків, і для євреїв. У польському суспільстві існує негласна сегрегація між поляками та євреями.

Велика кількість євреїв у Польщі з’явилась завдяки тому, що політика польських королів дуже сприяла тому, що вони оселялися на території Речі Посполитої, інтегрувалися у суспільство і господарювали, відкриваючи шинки, крамниці. Від цього була економічна і соціальна користь, однак з точки зору класичного польського націоналізму євреї — це завжди якийсь «інший елемент», щось, що варто приймати як необхідну даність, але змішувати з польськістю цього не можна, це для польськості дуже шкідливо.

У середині XVIII століття Яків Франк втілив ідеї переходу євреїв на католицизм з перспективою влиття євреїв у польське суспільство. Для поляків це було якимось шоком і вони не могли це прийняти. У «Книгах Якова» це дуже добре видно. Для верхівки польського католицького костелу це було чимось виграшним, тому що можна було похвалитися перед найвищою владою у Римі тим, що вдалося навернути таку велику кількість євреїв у лоно християнської віри.

Водночас були дуже сильні тенденції спротиву впродовж XIX-XX століть. «Франкісти» і їхні нащадки вважалися і вважаються такою собі «п’ятою колоною», яка вдає з себе поляків, але насправді переслідує якісь свої цілі. «Франкісти» і їхні нащадки були та залишаються мішенню змовницької істерії в Польщі.

Ірина Славінська: Коли ми говоримо про Польщу, чи йдеться також про території сучасної України?

Остап Сливинський: Так, звичайно. Як цікаво показують в цій книзі — що далі на схід, то більш багатомовною і багатокультурною була картина Речі Посполитої. Для багатьох поляків теж відкриття те, що Річ Посполита у XVIII столітті була такою різнобарвною, що були регіони, в яких не домінувала польська мова. Це Галичина, Волинь, Поділля. Там частіше можна було почути українську, їдиш, вірменську, турецьку. Польська функціонувала в доволі тонкому прошарку — серед землевласників, знаті, в середовищі духовенства.

Через «Книги Якова» ми можемо відкривати для себе, як насправді виглядав культурний ландшафт Поділля, Галичини, Підкарпатських регіонів у XVIII- XIX століттях.

Ірина Славінська: Хто ж такий Яків Франк?

Остап Сливинський: Яків Франк — єврей, який народився у невеличкому селі на початку XVIII столітті в селі під Кам’янцем-Подільським на Поділлі. Батько Якова Франка був саббатіанцем (єврейський рух, особливо поширений у Східній Європі, прибічники вірили в те, що рабин Саббатай Цеві — месія, який вже прийшов – ред.).

Яків Франк пішов далі, він сам проголосив себе месією і правонаступником Саббатай Цеві та двох інших месій. Він дуже чітко ідентифікував себе з Польщею, вважав, що він мусить привести євреїв цієї країни до благоденства. (Слід зазначити, що Франка розглядали в єврейській громаді як горезвісного єретика і наклепника на євреїв та Талмуду, і що він був відлучений рабинськими властями до того, як він та його послідовники перейшли в католицизм – ред.).

Яків Франк ідентифікував себе з Річчю Посполитою, хоча порівняно недовго там жив. Він жив у Туреччині, Румунії. У Польщі його переслідували, він був ув’язнений.

Останні два місця, де він жив зі своєю комуною: Брно в Моравії та Оффенбах в Німеччині. Важлива і його постійна мандрівка, адже він ніби шукає місце під сонцем. Йому важливо знайти для себе територію, де йому б ніхто не заважав здійснювати свою духовну місію, яка полягала у тому, щоб привести свій народ до спасіння.

Ірина Славінська: Наскільки ця історія відома для пересічного польського читача або читачки?

Остап Сливинський: До виходу «Книг Якова» загал польського суспільства дуже мало знав про Якова Франка. Перша фундаментальна монографія, наукове дослідження історії Якова Франка вийшла паралельно з романом Ольги Токарчук.

Цей персонаж був маловідомим, а тема — табуйованою. Знали, що був Яків Франк, «франкісти», які з юдаїзму перейшли у католицизм, перестали бути євреями, але поляками так і не стали, переслідували якісь свої прагматичні цілі. Ось такий дискурс був у польському суспільстві.

Ірина Славінська: Чи можна сприймати цю історію як діалог між культурами, зустріч культур?

Остап Сливинський: Безумовно, це і є найважливіший меседж цього роману в сучасному суспільстві. Все найцікавіше народжується на стику культур і релігій, на межі.

Проект виходить за підтримки канадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

Слухайте подкаст на сайті Громадського радіо.

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.