Як українське село пам'ятає своїх загиблих сусідів-євреїв
Показ в Ізраїлі нового документального фільму харківського режисера Бориса Шустермана висвітлив те, як сучасні мешканці українського села Бобровий Кут, що на Херсонщині, глибоко та болісно переживають трагедію знищення своїх сусідів-євреїв в роки Голокосту.
Цей фільм дуже схвилював учасників триденного семінару «Євреї та українці: спірні питання історичної пам’яті», що відбувся у вересні 2017 року в Тель-Авіві за підтримки громадської організації «Ізраїльські друзі України» та канадійської ініціативи «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).
Фільм розповідає про життя та смерть єврейського агро-поселення села Бобровий Кут, що було створене у 1807 році в степах південної України за 90 км від Херсона. Там народився знаменитий єврейський поет Семен Фруг (1860-1916).
За часів радянської влади Бобровий Кут належав до автономного єврейського району Калініндорф. У 1926 р. в селі мешкали 1365 євреїв (приблизно 90% усього населення) й працювала єврейська сільрада. Поселення трансформувалось у колгосп, а протягом 1932-1933-х років значно постраждало від голоду.
Євреїв цього села часто звинувачували в націоналізмі та сіонізмі. Під час сталінського терору 1930-х років, серед розстріляних жителів був Мойсей Вайспапір - батько майбутнього героя Другої Світової війни - Аркадія Вайспапіра, одного із організаторів легендарної втечі з табору смерті «Собібор». Аркадій Вайспапір повернувся після війни й дізнався, що його п'ятирічна сестра Бася та мати Раїса були знищені разом з іншими євреями цього села.
Німецькі війська окупували село 27 серпня 1941 року, а через три тижні - 16 вересня, фашистські жандарми й місцеві поліцаї спершу зігнали усіх євреїв до двору маслозаводу, а потім – у напрямку українського села Євгенівка – до старого й глибокого колодязя в степу, де наказали всім туди стрибати.
Поліцаї кидали живих людей в колодязь, який оточили німецькі жандарми з автоматами. Якийсь міцний дід обхопив руками поліцая й разом із ним стрибнув до колодязя. Навіть якщо комусь й вдавалось вирватись із смертельного кола, його наздоганяла автоматна черга. Так в колодязі були живцем поховані понад 900 євреїв Бобрового Кута - людей похилого віку, жінок та дітей.
Деякі жителі сусіднього українського села, що стали випадковими свідками цієї жахливої бійні, сивіли на очах або божеволіли від звірства гітлерівців.
Після війни до спустошеного села почали переселяти українців із Західної України. Невелика кількість євреїв-солдатів повернувшись із фронту виявила, що нікого не залишилось із їхніх родин. Деякі колишні солдати почали жити в порожніх будинках та одружуватись на українках, що приїхали з Галичини.
У 2016 році, вчителі спільно з учнями місцевої школи провели опитування старих мешканців села й записали їх спогади про загибель єврейських сусідів.
Старша жінка-українка розповіла в кадрах фільму, що вона пам'ятає мову ідиш, на якій спілкувалася зі своїми єврейськими однокласницями. У школі викладали уроки українською та ідиш-мовою, а навчальний матеріал вчителька пояснювала на обох мовах.
Свідчення з документального фільму українських вчителів та керівників середньої школи с. Бобровий Кут:
«Україна – це країна пісні й краси. Україна в роки Голокосту - це країна смерті, смерті безвинних. Ми зібралися сьогодні, щоб пом’янути наших односельчан, які загинули від рук німецько-фашистських загарбників 16-го вересня 1941 року. Минуло 75 років з дня тої страшної трагедії, а серце до сих пір щемить. Невимовний біль виривається з грудей. А в голові ... Як? За що?»
«День трагедії є в кожної держави ... Наприклад, в США - це 11 вересня. А для нашого села такий день суму та скорботи - 16 вересня ... Діти, якщо ви виявитеся біля того страшного колодязя, покладіть на тому меморіалі цукерочку або іграшку. Чи просто постійте там на хвилину мовчання, згадуючи наших односельчан».
За словами Бориса Шустермана найбільше враження на нього справили школярі та вчителі цієї школи, які сприймають трагедію євреїв Бобрового Кута як свою. «Діти разом із вчителями підготували цю церемонію пам'яті для себе, а не для наших кадрів», - зауважив Борис.
По закінченні перегляду документального фільму, під час дискусії семінару в Тель-Авіві, багато учасників висловили думку про сподівання на те, що українські діти цього села виростуть тим новим поколінням, яке сприйматиме біль Голокосту як невід'ємну частину своєї історії та історії України.
Запрошуємо до відео-перегляду документального фільму Бориса Шустермана:
