Від концтабору до Революції Гідності: «Київська колекція» художників
[Примітка редактора: Львівський книжковий форум відбудеться цього року з 13 по 17 вересня. Як і раніше, в рамках "Українсько-єврейської зустрічі" будуть проведені різноманітні заходи, від книжкових презентацій до публічних дискусій. Ми представимо читачам інтерв'ю з Діаною Клочко, яке Ірина Славінська з Громадського радіо узяла для програми “Зустрічі" в минулому році, і яке стосується нового альбому та супровідної виставки, присвяченої вічному питанню київських єврейських художників.]
Упорядниця альбому з роботами київських художників єврейського походження Діана Клочко говорить про новинку видавництва «Дух і Літера» та майбутню виставку.
Гостя програми «Зустрічі» Діана Клочко не лише упорядкувала видання «Київська колекція», але й написала до нього післямову. Говоримо про художників, які представлені в новому альбомі, що восени вийде у видавництві «Дух і Літера». А також про відображення травматичного історичного досвіду крізь дзеркало образотворчого мистецтва та про можливість вплести всі різнокольорові національні нитки в пасмо українського мистецтва.
За матеріалами цієї праці у Львові в рамках «Форуму видавців» 11 вересня з 15:30 у Палаці Потоцьких відбудеться дискусія «Репресії єврейських образів у монументальному мистецтві в УРСР у ЇЇ половині ХХ ст. Від Пінзеля до Бабиного Яру». Дискусію модеруватиме Діана Клочко, дискутуватимуть Тарас Возняк і Андрій Павлишин.
Ірина Славінська: Ця програма присвячена українсько-єврейським взаєминам з фокусом на культорогічну тематику. Ми говоримо про спільні історичні досвіди, про взаємопереклади поміж культурами. Сьогодні поруч зі мрною Діана Клочко і ми будемо говорити про новий альбом, що скоро виходить друком у видавництві «Дух і літера». Він присвячений дуже особливій мистецькій сторінці і я би дуже хотіла пані Діану запросити розповісти про цей альбом.
Діана Клочко: Цей альбом творився і от-от вийде і буде показаний публіці, представлений у центрі юдаїки при Могилянці. Він творився з огляду на віртуальну київську колекцію, яка є на сайті цього центру і яка об’єднує художників, чиї роботи презентують певний шлях і не лише єврейської теми, а взагалі певний шлях їх перебування, творення їх історії, досвідів в Україні, починаючи з другої половини ХХ століття, тобто післявоєнний час, трошечки навіть Друга світова війна і все, що стосується і нашого досвіду, тому що закінчується цей альбом роботами Олександра Ройбурда і ці роботи присв’ячені революції гідності, а починається він з Освенціму, із робіт, які були зроблені, створені в Аушвіці, власне, на бланках комендантських наказів. Тобто це такий великий дуже шлях, трагічний шлях, тому що при виборі цих робіт я, власне, як і упорядник, і як автор післямови, намагалась зберегти баланс цього трагічного, драматичного і в той же час деяких гротеских веселощів, я б сказала, які також притаманні єврейському характеру і які також, як це не дивно,у візуальному матеріалі є.
Ірина Славінська: Чи можна говорити про те, що автори, які представлені в цьому альбомі, очевидно, що є дуже широкий спектр часу і через те широкий історичний досвід, крізь який вони пройшли, то чи можна говорити про спільні риси цього мистецтва або про характер, або, можливо, про певні спільні витоки цієі візуальної мови, про якісь спільні джерела, можливо народні, можливо із інших видатних художників-євреїв, на кшталт Марка Шагала, який дійсно є таким космополітичним, але водночас світ Штерля і маленького Вітебска з Білорусі там проглядається.
Діана Клочко: Так, ви вірно втрапили. Не тільки в головного художник, навколо образу якого, творчості якого, багато що групувалося в Україні також і відбувалося, але і те, що навіть у цей альбом, так само як і у київську колекцію, яку формувала не я, але в цей альбом увійшли роботи в яких оцей модерний дискурс візуальний, можна так сказати, тобто як такий європейський модернізм, візуальний модернізм входить як основна формуюча гілка. Хоча знову-таки, починаючи із Зеновія Толкачова, який був абсолютно реалістичним художником, художником радянським, який сформувався у руслі радянської традиції, академічної традиції, академічного малювання, але навіть у нього в певний момент був виявлений, якби з’явився, певний експресіонізм, в чому він і постраждав, реально постраждав, як людина, яку викреслили, можна сказати, з художнього процесу. Так само і у багатьох інших художників і в 60, і в 70 роки, в тяжкі роки, коли насправді єврейські образи не дуже толерували в Спілці художників і не дуже часто вони з’являлись на виставках і чому вони скоріше існували у майстернях, існували в таких квартирних виставках…Так само ці всі роботи скоріше тяжіють до цих модерних практик європейського, ну і можна сказати, авангарду також.
Ірина Славінська: Якщо говорити про ту частину художників, які тут представлені і є тими, хто творив в часи СРСР, може, згадати сюжет заборонених сюжетів єврейських мотивів, чи можна говорити, що їхні роботи були роботами дисидентськими і їхній шлях, як художників, був шляхом дисидентським? Наскільки це йшло близько один із одним?
Діана Клочко: Я би не сказала, що це був якийсь шлях такого активного відторгнення всього радянського. Як це не дивно, але ці художники не були протестантами. Скажімо так, в їхніх роботах не було ніякого такого великого, яскраво вираженого протесту. Багато з них були членами Спілки і у тому ж була трагедія, що вони з одного боку були нормованими у канонах тогочасного мистецтва, а з другого боку у них було таке, ніби непримітне своє життя. Не те, щоб воно було заборонене, але це, можна було сказати, життя за такими лаштунками. Вони знайшли методи бути і там, і там. Були люди, які кидалися на амбразуру і залишалися художніми особистостями, були дуже професійними з точки зору ремесла, скажімо, і в той же час оберігати якусь дуже приватну, можна сказати, національну, але не етнічну, це теж дуже важливо, тому що етнічних моментів у них там не було взагалі, але цю національну якусь специфіку.
Ірина Славінська: Якщо продовжувати цю тему, то не можу не спитати, як представлені роботи і підібрані митці до представлення вписуються у контекст українського візуального ряду? Я маю на увазі, українське мистецтво у найщирішому понятті цього слова, і самоідентифікація, і в територіальному розташуванні, і доба, і т.д.
Діана Клочко: Це дуже цікаве питання, тому що знову ж таки, яким чином, наприклад, творчість Ольги Рапай-Маркіш можна назвати єврейською або українською, якщо вона сама свідомо проголошувала, що вона проти будь-яких національних прив’язок. Вона сама проголошувала, що на неї дуже вплинуло українське народне мистецтво. Вона ніколи не зрікалася своєї єврейської ідентичності, але завжди казала, що її кераміка і її скульптура за межами якогось такого національного обмеженого космосу. Скажімо, так буває. Я мала щастя з нею спілкуватися, говорити про це. І це вже відбувалося у 2000-і роки, вона вже була зрілою жінкою, жінкою, яка дуже добре мотивувала все. От вона, буквально, мені на роботах пояснювала, як вона намагалась іти і від того, що вона і Маркіш, і від того, що вона там у харківському селі, невеликому, як би всотувала як і український прийом, так, наприклад, і українську кераміку. І це дуже цікаво. І це абсолютно не описані технологїї збереження себе і в той же час синтезує якісь оці ніби взаємно далекі речі. В ній я бачу цього найбільше, от саму в її творчості. Хоча треба сказати, що в альбомі представлені деякі художники, які, наприклад, пішли шляхом створення певного єврейського київського міфу. Це теж дуже цікаво. От цей урбаністичний простір, який насправді також, його не можна вповні назвати єврейським, бо це не штетл у такому класичному розумінні, але там є гротестне ставлення до цього, як живуть ці вулички, особливо Поділ.
Ірина Славінська: Я саме про це хотіла запитати. Попередня програма «Зустрічей» була присвячена київським адресам єврейським і які локацїї проступають у роботах тих митців, які апелюють до цього міфу, до творення, зрештою, типу єврейського Києва?
Діана Клочко: Є там досить велика підбірка робіт Люби Рапопорт. Це нині жива і творча людина, яка творить і виставляється активно і от мене вразило, коли я передивлялась, в неї багато робіт на київську тему, що деякі із цих образів залишилися в моій пам’яті, хоча їх вже не існує. Наприклад, там на Вознесенському узвозі, який раніше був Смірновим-Ласточкіним, або на вулиці Олегівській – їх уже тепер немає, але, наприклад, я ще їх добре пам’ятаю. Так сам як і у творчості Олекси Захарчука – також унікальний майстер малюнка, рисунка – саме в його роботах зафіксовані якісь такі миттєві шкіци Подолу, Житнього ринку, того який ще був до п’ятидесятих, шістдесятих, сімдесятих років і Львівської площі, якої зараз ми також не бачимо, вона абсолютно ніби стерта отак от з карти міста, і навіть Михайлівської площі, яка теж в цих малюнках зафіксована так, що коли ти в них вдивляєшся, то якісь пласти пам’яті починають працювати.
Ірина Славінська: Ваша післямова, про яку ви вже сьогодні згадували, має дуже цікавий заголовок – «Хор, що звучить півстоліття». І слово хор, і дієслово звучить, апелюють до певних аудіовражень, хоча говоримо ми, все-таки, про візуальні роботи, про живопис зокрема і про графіку. Що це за метафори?
Діана Клочко: Власне, назва ця вже прийшла коли я написала цей текст. Це дуже часто так буває: метафора приходить, коли вже зрозуміло тіло тексту. Не можу не згадати Павла Фішеля, який робив дизайн цієї книги. Образи, які він придумав для того, щоб зробити цей цілісний, дуже цікавий, несподіваний дизайн, вони мені і показали якісь голоси, які він також втілив, оскільки дуже багатьох людей він знав особисто і вони живуть у його пам’яті, як у художника, який вчився дуже багато у кого. В книжці є ще такий маленький аспект. Не треба забувати, що дуже багато київських художників шістдесятих, сімдесятих і навіть вісімдесятих років гуртувалися навколо Художнього інституту і зокрема майстерні Сергія Григорьєва. Оскільки я також вчилася в цьому інституті, правда значно вже пізніше, я не можу не пам’ятати, як там завжди звучить цей інститут, нині це академія, і як ці голоси художників там відлунюють. Там є особлива така луна і в цій луні, звісно є Нарбут, є, звісно, Кричевський, які були засновниками академїї, але те, що дуже багато з цих людей вийшли з цієі майстерні і їхні голоси також якось продовжують звучати, ну і плюс всі їхні роботи є в Музеі Академїї – теж треба розуміти, що ця «Київська колекція» така багатошарова. Мені здалося, що живопис, як такий, теж має хвилю, будь-який живопис – це хвиля, колір – хвиля, звук – це теж хвиля. І оце накладання хвиль, крім цієі метафори Художнього інституту такого великого, Академїї, він також мені здався дуже несподіваним. Є ще один нюанс: в підбірці є роботи художників, які не виховувалися в Києві, які зростали і працювали, наприклад, в Одесі або у Мукачевому, а потім, наприклад, переїхали в Чернівці, Ізраїль або Париж. І це теж дуже цікаво. Так що вони тут теж ніби продовжують звучати і їхні якісь такі окремі, невеличкі партїї, які також як звідси виросли, продовжують звучати десь трошечки далі. Це якісь такі партїї, які ми намагалися втілити ще ж і тому, що якісь голоси є і трагічні, якісь голоси є медитативні, якісь є жіночі. Жіночих голосів дуже багато і це теж дуже цікаво. Правда? Це мистецтво має такий дуже жіночий бекграунд, а може це не бекграунд серйозний, так що це дійсно для мене хор.
Ірина Славінська: І цей хор звучить на хвилях «Громадського радіо». Я нагадую, ви слухаєте програму «Зустрічі». В студїї працює Ірина Славінська. Моя сьогоднішня гостя – це культоролог і упорядниця книжки «Київська колекція» Діана Клочко. Ця книжка от-от вийде друком у видавництві «Дух і літера» і будуть, очевидно, її презентації і в Києві, і у Львові під час Форуму видавців. Ми продовжуємо говорити про те, що наповнює цю книжку, про те, що є навколо неї і уже виникла ця метафора луни, метафора відлуння і, враховуючи те, що у «Кивській колекцїї» представлена низка поколінь художників різного віку, я, звісно, не можу не запитати про повну спадкоємність цієї роботи. Ми ж говорили про повні мігруючі мотиви, які можуть мати витоки з мотивів давнішнього єврейського візуального мистецтва, яке теж має свою особливу історію, але це не тема нашої розмови сьогодні. Якщо провести ось цю лінію поміж першими роботами, які складають цю книжку другої половини століття, які зачіпають, очевидно, історію Голокосту і роботи, які закривають цю книжку і це, очевидно, роботи Олександра Ройбурда і Матвія Вайсберга також тому, що без нього ці висловлювання уявити складно, чи є поміж цими двома точками цього спектру повідомлення, історї, які розказуються знову, і знову, знову і знову?
Діана Клочко: Так, і це повідомлення, як не дивно, пов’язане з портретом. Тут є така річ: портрет з одного боку – це той жанр, який був дуже давно, який є загальноприйнятним, який всім зрозумілий, який продовжує існувати і нам дивно собі уявити так, що в якийсь момент портретування з питомо єврейськими рисами обличчя могло бути також забороненим, але це було. І, наприклад, там є роботи Володимира Мельниченка, які портретував, зробив такі величезні керамічні роботи Міхоелса Зускінда, тобто тих, хто був страчений в кінці сорокових років. І от в цій книзі «Київські колекцїї», в цих роботах, в цій нитці, яка вже тчеться, тчеться, тчеться, оце портретування, в якому є дуже багато фантазійного, дуже багато, знову-таки, гротескного, саркастичного по відношенню і до національних рис, і в той же час дуже багато любові, такої дуже специфічної ніжної любові, як у того ж таки, наприклад, Михайла Ванштейна, якого ми знаємо дуже мало, а це один із таких потужних митців шістдсятих років. Або роботи Якова Ражби. Це колекція скульптурних робіт, яка взагалі була захована, вона немає навіть опису, тому що це був такий собі скульптор, абсолютно радянський, який для Бабиного Яру зробив проект, а для себе, знову-таки у майстерні зробив портретування пророків і героїв єврейських, на які ми дивимось і розуміємо: все, це воно! Але це було зроблено тільки для себе. І це намагання навіть втримати риси, оці етнічні риси, якось зафіксувати в різних портретах, це не обов’язково портрети реалістичні, вони дуже різні, це є одне із рис цього збереження любові до зовнішності. Наприклад, у Йосипа Островського з Одеси чи Луїзи Черешкевич, вони вповні фантазійні, однак там зберігається оця трепетна така особливість обличчя.
Ірина Славінська: У програмі «Зустрічі» ми вже не один раз піднімали тему пам’яті про Голокост і, звісно, одним із вимірів такоі пам’яті є візуальне мистецтво – те, що дозволяє складний історичний досвід зафіксувати крізь творчу призму уяви митця.
Діана Клочко: Ми намагалися не педалювати цей момент, коли говорити знову-таки, про творчість Зеновія Толкачова, його не можна було б уникнути. Він є трагедійним, зрозуміло. В більш пізні епохи це теж цікаво, тобто, наприклад, в епоху незалежності, тобто дев’яності – початок двотисячних, як це і не дивно, коли єврейські митці почали відкривати оцей космос вільного трактування всього, чого завгодно з єврейської історії, яких завгодно мотивів, яких завгодно сюжетів і біблійних мотивів і сюжетів, там відбувалась така ніби трансформація, тому що трагедійне через Шоа, через Голокост стало таким біблійним, і це теж дуже цікаво. Воно увійшло в цей біблійний контекст, великий бібілійний контекст.
Ірина Славінська: То це фактично вписування цього досвіду у ширшу міфологію?
Діана Клочко: Так, і це не є міфологія зі знаком мінус, і це не є міфологія із знаком надриву, і якоїсь такої візуальної роздертості, чи намагання візуально вразити чи візуально якось зробити боляче очам. Навпаки, там це осмислення є в більших, в ширших характеристиках, зокрема і в графічних. Це теж цікаво тому, що в альбомі ми намагалися передати і скульптуру, і живопис, і графіку, і навіть асамбляжі. У того ж Павла Фішеля є роботи, які відносяться до проміжних жанрів, наприклад графічні розгортки Лакермана – це зовсім інший вид мистецтваі для нас не зовсім звичний.
Ірина Славінська: Хочеться в цій розмові ще актуалізувати інший бік цього процесу. Я маю на увазі людей-читачів і взагалі цю сторону, яка буде здійснювати рецепцію переведеної праці і саме художників в тому числі, які також це прочитають і будуть одним із читачів. Ваш уявний читач – це ідеальний читач, як це називають. Хто він читач, глядач, ця людина, яка буде гортати цей альбом «Київської колекції»?
Діана Клочко: Тут ще треба зауважити, що він готується і як частина дуже великої виставки. В кінці вересня буде уже дуже велика виставка, в якій буде значно більше робіт, ніж увійшло у цей альбом.
Ірина Славінська: До речі, можна анонсувати, якщо уже є деталі.
Діана Клочко: Деталі ще поки що формуються, так що я сподіваюся, що прийде той час коли можна буде точно сказати коли це буде, де це буде, які художники будуть представлені, скільки робіт і навіть який буде концепт експозицїї. Тому у книжки є свій концепт, а тут є свій концепт. Стосовно читачів, я намагалась у своєму тексті вкомпонувати в нього дуже багато цитат для того, щоб там звучав не лише мій голос, як якогось такого наставника, який от вказує пальцем: ось, подивіться сюди і зверніть увагу на цю тему, а й тих, хто уже опрацьовував цю тему і звертався до цих художників, до творчості цих художників і давав якісь інші визначення. Тому там є, наприклад, подані всі примітки, там будуть подані цитати, щоб люди могли завдяки моєму тесту підти ще далі і почитати і те, і те, і те і ознайомитись ширше з цими художниками. Все-таки, це 23 художники, це дуже багато. І зрозуміло, що це не всі художники, які могли би увійти і, можливо, у виставку увійде трошечки більше художників. Це побачим, це ще формується. Тому мій читач – це скоріше ті люди, які прийдуть на виставку, захочуть мати пам’ять про неї, захочуть ще щось взнати і захочуть на цю тему подивитися не тільки з точки зору відкриття. Це не є відкриття, дуже багато людей попрацювали, щоб це збулося і ці імена були і це все зібрати, але подивитися на цю тему, як на те, що є національні риси, національні школи, є національні шляхи в сучасному українському мистецтві. Це дуже складна тема. Можливо, в уьому тексті, навіть не можливо, а я так думаю, я ще до кінця не доформувала оце розуміння, як національно проростає і продовжує жити в багатонаціональному українському, тому що для мене сучасний український простір – він багатонаціональний, він складається з дуже багатьох ниток, і це не одна нитка. І єврейська нитка – це навіть окреме пасмо – вкладається в цей наш, великою мірою, безконфліктний національний світ, і це теж дуже цікаво. У нас ця така безконфліктність нинішня багатонаціонального українського світу, знову ж таки в лапках «безконфліктність», тому що ми знаємо якісь такі речі, які можуть вибухнути. Я, наприклад, боюся інколи їх називати, щоб не підсилити їх , але вона виникала з конфліктів, які були, зокрема, і у радянському періоді, і в УРСР. Вони були ці національні конфлікти і якимось чином вони перетворюються у щось інше. Це також цікаво подивитися на цей досвід, яким чином, побутовий і навіть державний антисемітизм зійшов в Україні майже у прояви ну дуже маргінальні і навпаки кількість художників, зокрема, єврейських художників, які можуть працювати вільно і можуть працювати з національними мотивами, і з національними міфологіями – вона також вміщається у сучасну Україну.
Ірина Славінська: Тут ми насправді сягаємо набагато ширшої теми. Зрештою, розплутування окремих ниток цього пасма багатонаціонального і, напевно, про це хотілося б поговорити на завершення. За вашим відчуттям, наскільки Україна взагалі готова до цієї розмови, до того, щоб згадати про свою багатонаціональність і про те, що ці різноманітні нитки складають пасмо політичноі нацїї? Наприклад, це можна іншими словами називати. І, якщо звузити цей фокус до мистецтва, наскільки історія українського мистецтва так само готова до того, що це історія українсько-єврейського мистецтва, українсько-вірменського мистецтва, українського-кримсько-татарського мистецтва, українсько-російського мистецтва і багатьох інших?
Діана Клочко: Річ в тім, що мистецтвознавці готові. Вони багато чого зробили для того, щоб оцю палітру вже викласти, чи ці нитки ось всі у цьому спектрі вони є, вони всі проговорені, вони всі зібрані. Інше питання, чи це потрібно комусь почути, тому що ось ця концепція багатоетнічного мистецтва українського, вона знову-таки входить у протиріччя з тим, що у ХХ столітті мистецтвознавці говорили про українське мистецтво, як мистецтво українців. Розумієте? Тобто, у нас є спадщина, знову ж таки звуження терміну українське мистецтва до мистецтва українців, а не до мистецтва народів України. Тому, що в Радянському Союзі могли бути тільки мистецтва народів Радянського Союзу знову-таки. А зрозуміти, що в Україні було дуже багато творців оцих національних нарацій, національних міфів – це ще треба зробити зусилля. Знову-таки, інше питання: де, як, навіщо, з ким і яким чином його транслювати в сучасній Україні?
Ірина Славінська: Непогане запитання для роздумів, які можна продовжити після закінчення запису програми «Зустрічі». Вона вже добігає до кінця. Нагадаю, що гостя сьогоднішньої програми – це Діана Клочко, мистецтвознавець та упорядниця книжки, що називається «Київська колекція». Це альбом візуальних робіт і текстів, що присв’ячений 23 українським єврейським художникам. Дуже широкий і часовий спектр там представлений. Представлені декілька поколінь художників, як можна спостерігати. Тому я сподіваюсь, що осінь, яка завжди несе вибух українських книжкових новинок вас не дизорієнтує і допоможе, зокрема, звернути увагу на це видання, особливо якщо ви цікавитесь історією українського мистецтва. Нагадаю, що ви слухали програму «Зустрічі». Ця програма створена за підтримки канадського благодійного фонду «Українсько-Єврейська зустріч». В студії працювала Ірина Славінська. Ви слухаєте «Громадське радіо». Наш девіз: «Слухайте, думайте!»
Програму створено за підтримки канадського благодійного фонду Ukrainian Jewish Encounter.
Слухайте подкаст на сайті Громадського радіо.
