Ким був київський конкурент Фаберже? Розповідає краєзнавиця

Разом з Оленою Безрук з’ясовуємо, як Йосип Маршак пройшов шлях від маленької майстерні на Подолі до ювелірної імперії.

Для Російської імперії друга половина XIX століття стала епохою великих змін. Після реформ величезна держава відкрилась для західних технологій та капіталу. На місцях почали з’являтись і власні великі бізнеси. Магнатами швидко ставали у вугільній промисловості, залізниці чи металургії. Проте головний герой цього подкасту займався чимось іншим. Фабрики Йосипа Маршака напередодні революції виробляли більше половини золотих виробів в українських губерніях імперії. Про те, як вдалось створити успішний бізнес єврейському хлопцю з невеликого містечка нам розповіла краєнавиця Олена Безрук.

Олена Безрук:  Це, мабуть, одне з тих див, яке стається в Україні. Це не єдиний такий випадок. І цей час, про який ми говоримо, від середини XIX століття і до початку XX — це час, коли у Києві відбулося багато змін. У місті жили відомі люди, приїжджали світового рівня музиканти. Водночас люди, які приїжджали в місто досягали тих вершин, яких навряд чи хтось міг досягнути в інші епохи. Так само колись, наприклад, розвивався Чикаго. Маршак у 14 років, дитина з бідної сім’ї, розумів, що буде ювеліром. Тобто він не просто думав: у велике місто, щось десь собі знайду, він цілеспрямовано оселяється на Подолі та вчиться цьому ремеслу.

Андрій Кобалія:  Маршак був з єврейської сім’ї. Київ входив у “смугу осілості”, а сама губернія — ні. Як він потрапив у місто?

Олена Безрук:  Він вчився. Тоді у такому статусі дозволялось жити в Києві. Більше того, якщо у сім’ї був студент, то і родичі теж могли жити у місті. Одна жінка доволі довго жила тут, поки її дочка вчилась в музичній школі, а потім виявилось, що дочці 4 роки. Тобто багато хто намагався обійти закон.

Маршак доволі рано одружується. Усе, до чого він торкався перетворювалось на золото. Для початку: він взяв 100 рублів у дружини на перший ланцюжок, який мав зробити самостійно. І цього не вистачило, тому він продав свій єдиний костюм. І буквально за кілька років у нього вже був власний магазин на Хрещатику. Звучить дуже солідно. Але насправді це дві невеликі кімнати в будинку швейцарського годинникаря Верле, який погодився віддати в оренду приміщення. Це був дуже гарний маркетинговий хід!

Андрій Кобалія:  Бо публіка, яка ремонтує годинники та ж, що і купує прикраси.

Олена Безрук:  Так! Це одні і ті ж люди. У Верле гарна клієнтура, там заможні люди. А у Маршака гарний смак і те, що він робить не схоже ні на що. Просто пройти повз магазин не подивившись на ці прикраси було неможливо. І поступово уся клієнтура Верле стає клієнтурою Маршака.

Андрій Кобалія:  А як вони познайомились?

Олена Безрук:  Я, на жаль, не знайшла ніяких згадок про це. Але думаю, що це непогана реклама і для швейцарця. Годинникар і ювелір, чому ні? Молодий цілеспрямований юнак.

Андрій Кобалія:  Коли читаємо про біографію Маршака, бачимо прірву між хлопцем, в якого є своя кімната у будівлі годинникаря і ювеліром, вироби якого купує імператорська сім’я.

Олена Безрук:  Це сталося не в один день. Хоча за перші 4 роки існування цієї майстерні вони створили виробів загальною вагою в 7 фунтів. Це більше 3—х кілограмів. За 12 років, у 1896 році, за один рік, підприємство Маршака лише із золота зробила товарів на 7 пудів — це більше 120 кілограмів. Він дуже довго працював сам, не завжди у нього були помічники. Йому багато допомагала дружина. І є ще доволі важливий момент:  у нашому місті не було жодної людини, яка б досягла чогось і при цьому ставилась погано до своїх робітників. Так можна сказати і про Терещенків, Харитоненків і Бродських. Успіх цих людей — це досягнення людей, які на них працювали. Бродські й Терещенки казали: я даю не тому що хочу, а тому що розумію, що повинен. Якщо хочеш власних професійних людей, у тебе мають бути з ними відповідні відносини.

Андрій Кобалія:  І тут важливо розуміти контекст. В Російській імперії у ці часи не найкращі умови праці. Робітники могли бути на заводах 10—12 годин на день, серед них могли бути діти. Такі ж проблеми були і в Британії чи Австро—Угорщині. Тобто те, що пропонував Маршак своїм співробітникам — це якісь революційні речі?

Олена Безрук:  Абсолютно революційні. Хоча у нього теж працювали діти. Але до 15:00, бо далі вони мали йти до школи.

Андрій Кобалія:  Тобто він стимулював їх отримувати освіту?

Олена Безрук:  Безумовно! Батьки мріяли віддати Маршаку свою дитину, бо розуміли, що вони на місці отримують ремесло. За весь час існування бізнесів, вони випустили до 300 майстрів!

У нього, до речі, на підприємствах працювали жінки! Майже ніхто серед ювелірів так не робив! А жінки у нього займались гравюрами, дрібні ланцюги. Все це на тих же умовах, що і для чоловіків. Плюс він зменшив день до 9 годин і 40 хвилин, з 8—ї до 6—ї вечора з обов’язоковою перервою на 90 хвилин. Субота і неділя вихідні, свята. Від 3—х до 10—ти рублів отримував його працівник. Ніхто не хотів від нього йти, люди працювали десятиліттями. Хоча була і й доволі жорстка дисципліна. За куріння штраф — рубль, за хамство — рубль, за запізнення на роботу від 10 до 30 копійок. Якщо часто запізнюєшся, то на це йде уся зарплата. За зустріч з друзями чи родичами в робочий час — 75 копійок. Але він і пропонував умови: у вас є все, ви можете вчитись, добре заробляти.

Андрій Кобалія:  І помічник після роботи у нього міг відкрити власну справу?

Олена Безрук:  Звичайно, міг.

Андрій Кобалія:  Ювелір Йосип Маршак починав з маленької майстерні на Подолі. Згодом його ювелірні вироби почали продавати у Варшаві, Петрограді та Москві. Він їздив на виставки в США. Краєзнавиця Олена Безрук розповіла про розширення бізнесу конкурента Фаберже.

Олена Безрук:  Він завжди був відкритий для всього нового. Його художники їздили світом, щоб бачити нові тенденції. У 1899 році, а на той час він великий бізнесмен, стається пожежа. У нього гине практично все. Звичайно, що є заощадження, але устаткування знищене. Він відновлює це все, добудовує ще три цехи та збільшує виробництво. Після цієї історії у нього з’являються п’ять приміщень на початку Хрещатика, з 1 по 8 номер. Я не розумію, як це сталось! Яку треба мати уяву та енергію, щоб цього досягти?

От уявіть: приїжджає сюди Фаберже. У нього в Петербурзі та Москві усе добре. Відкриває майстерню та магазин. Згодом закриває і їде, розповідаючи: двом ведмедям в одній барлозі — тісно. Фаберже не може конкурувати з Маршаком! І одна з причин — це те, що він залучив найкращих ювелірів; ті просто не могли відмовитись від умов, які пропонував Маршак. У Київській губернії було 232 ювелірні фабрики, це доволі багато. І він був поза конкуренцією. Гарні умови праці, фахівці та навчання власних кадрів дають гарний результат.

Андрій Кобалія:  Російський історик Лев Лур’є, який досліджує часи імперії і появу великого бізнесу, пише, що магнатами у ті часи не ставали, їх призначали. Можливо, він більше мав на увазі Петроград та загалом ті губернії, які зараз входять до складу РФ. Але він казав, що у більшості сфер важко було створити бізнес без підтримки людей в оточенні царів, наприклад, Миколи ІІ. І от Маршак швидко розвивався, від маленької майстерні до потужної ювелірної імперії. Чи була підтримка уряду? Він був знайомий із впливовими людьми?

Олена Безрук:  Я нічого про це не чула, хоча доволі детально працювала з його історією. Хіба що знаю, що він звернувся у 1913 році з проханням до Миколи ІІ стати постачальником царської родини. І хотів окрім своєї печатки “І Маршак” ставити ще двуголового орла. Відповіді він так і не отримав. І це попри те, що у 1913 році було якраз 300 років Романових, і Микола ІІ приїжджав до Києва. І усі ювелірні подарунки царю були замовлені в Маршака. Це були дивовижні речі. Наприклад, копія Педагогічного музею зі срібла з усіма деталями в мініатюрі. І він все одно не отримав відповіді! Його не сказали “ні”, але й не сказали “так”.

Андрій Кобалія:  А потім почалась Перша світова війна…

Олена Безрук:  Пізніше, так. А далі вже було не до цього. І у 1918 році Маршак помирає у віці 64 років від онкології. Він залишає прекрасний заповіт: усе подилів між дітьми.

Ще у 1913 році, коли був ювілей його фабрики, поклав 5 тисяч рублів в банк для допомоги тим його працівникам, які через вік не зможуть працювати. Також він заснував ремісницьке училище, а витрати повністю бере на себе. А ще гроші для дівчат з фабрики, які не вийшли заміж, як посаг.

Андрій Кобалія:  Подумав про всіх.

Олена Безрук:  Маршак зробив так, аби його гроші працювали і після смерті.

Андрій Кобалія:  Ви згадали про мініатюру зі срібла. Чи є сліди його колекцій? Також ми згадували про Бродських, один з яких у заповіті профінансував Бессарабський ринок. Чи є будівлі, які пов’язані з Маршаком?

Олена Безрук:  Здебільшого ні. Та частина Хрещатика, яка з боку готелю  “Дніпро”, була майже повністю зруйнована у 1941 році.

Андрій Кобалія:  У мене чомусь є підозра, що у 1917—1919 роках, коли багато людей тікало з цих територій через революції та війни, багато з собою вивезли.

Олена Безрук:  Сім’я Маршака поїхала після смерті Йосипа. Вони зашивали брильянти в одяг та речі і змогли вивести коштовностей на 52 мільйона франків, це безумні гроші. До них тоді приходили люди, яким потрібні були кошти. Тому Йосип Маршак за можливості купував у 1917—1918 році. Тому сім’я поїхала з чимось. І далі вони “їли брильянти”.  Якщо у Києві десь і є витвори Маршака — лише в приватних колекціях. І ми навряд чи про це дізнаємось.

Андрій Кобалія:  Радянська влада експропріювала фабрику Марашаків. Син Йосипа — Олександр відкрив салон у Парижі на вулиці Рю—де—ля—Пе неподалік Вандомської площі та готелю Ріц.  А зараз крамниця Маршаків, історія яких починалась у селі Гнатівка, сучасному передмісті Києва, розташована на вулиці Святого Флорентіна біля Площі Згоди, у самому центрі Парижа.

Проект виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE). 

Слухайте подкаст на сайті Громадського радіо.

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.