Контакт TV: Володимир В’ятрович, директор Українського інституту національної пам’яті: з історії Бабиного Яру

Володимир В’ятрович, директор Українського інституту національної пам'яті, описує події, що відбувались у Києві в перші дні німецької окупації під час Другої світової війни. 19 вересня 1941 року німецька армія увійшла до Києва і запровадила расовий режим, де слов'янам була призначена роль як таких, що не досягли людського рівня, а євреї повинні були бути знищеними. Незабаром після прибуття німців, радянські диверсанти знищили більше трьохсот будинків в центральній частині Києва за допомогою вибухових речовин з дистанційним управлінням та залишили тисячі людей без даху над головою. Німецька влада використала це як привід, щоб звинуватити євреїв.

Перші страти в Бабиному Яру відбулись 27 вересня 1941 року, але найбільш інтенсивні вбивства стались 29 та 30 вересня 1941 року. Протягом цих днів було вбито понад тридцять три тисячі київських євреїв, про що свідчать німецькі документи від 2 жовтня 1941 року. Ілюструючи прискорений темп масового вбивства, згідно німецького документу від 12 жовтня 1941 року, понад п’ятдесят одну тисячу євреїв вже було страчено в Бабиному Яру. Згодом Бабин Яр продовжував бути місцем вбивства для всіх інших ворогів німецьких окупантів, у тому числі й радянських військовополонених, ромів, пацієнтів з київських психіатричних лікарень, а також членів радянських та українських націоналістичних підпільних рухів.

В часи радянської влади у 1966 році дисиденти, в тому числі й письменник Іван Дзюба, провели одне з перших публічних вшанувань пам’яті єврейських жертв у Бабиному Яру. Незважаючи на те, що під час війни Радянська влада використовувала антифашистську боротьбу для побудови радянської суверенності, обговорення щодо єврейських жертв Бабиного Яру завжди були під напругою. Лише після української незалежності у 1991 році з’явились такі теми для громадського обговорення, як Голокост та злочини радянської системи. І нині, в 25-ту річницю своєї незалежності, Україна відходить від радянських моделей щодо пам’яті про війну, визнаючи Голокост та Голодомор як частину української історії, а також усвідомлюючи те, що вона була ареною геноцидів цих двох кримінальних систем, започаткованих радянським режимом у 1932-33 роках.

Переклад:
Іванна Проць
редактор, перекладач
Торонтський Університет