Майбутній роман і мода на містику: Махно, Чупа й Кононенко про резиденцію Бучача

Літературний центр імені Аґнона організовує резиденцію для письменників, есеїстів та перекладачів, що уже двічі відбувалася в Бучачі. Упродовж тижня учасникам пропонують жити в місті, де народився і провів свою юність Нобелівський лауреат із літератури Шмуель Йосеф Аґнон. Резиденти знайомляться з місцями, які письменник описував у своїх текстах, а також безпосередньо із самими текстами, спостерігають за сучасною культурою міста, діляться власними міркуваннями в есеях, які потім перекладають івритом та англійською мовою, і публікують окремою збіркою організатори літературного центру.

Для Читомо Олексій Чупа, Євгенія Кононенко і Василь Махно розповіли про резиденцію як галицький курорт, моду на єврейську містику та майбутній український роман з епізодами про Бучач та Аґнона – через карантинний рік після перебування на літературній резиденції в Бучачі та презентації збірки «Світло на пагорбі».

Василь Махно, прозаїк, поет, лавреат українсько-єврейської літературної премії «Зустрічі» 2020

Резиденція у Бучачі уможливлює і письменникам, і читачам подивитися іншими очима на місто: умовно кажучи, на його культурний пейзаж. Для автора – це нагода відчути чи зрозуміти інший простір, а для його аудиторії – відчитати глибший сенс, аніж те, що мешканці кожен день там бачать. Відбувається своєрідний контакт поміж містом та словом, і резиденція сприяє такому зближенню.

Акценти, зосереджені на багатокультурність малого міста, у нашому випадку – Бучача, та письменницьких здобутках Шмуеля Аґнона –  розкривають надзвичайно цікавий простір: до кінця не описаний, як і не розгаданий. Традиція, що її заклав Шмуель Аґнон, зображаючи це місце у своїх романах або оповіданнях, на мій погляд, повинна розвинутися і в українській літературі. Резиденція слугує стимулом до роботи.

Можу сказати, що в новому романі, над яким я зараз працюю, епізоди з Бучачем і Аґноном будуть суттєві. Переважно сучасні люди не сприймають Шмуеля Аґнона у його часі, як і Тараса Шевченка, наприклад. Але саме його час є мотивацією до його поведінки. Дії роману будуть розгортатися у чотирьох містах: Бучачі, Єрусалимі, Бад-Гомбурзі та Тернополі, у минулій і теперішній проєкціях. Розділи про Аґнона та три Біблійні глави слугуватимуть своєрідним доповненням, іншими словами – аплікацією.

Резиденція стала імпульсом, але роман не про Шмуеля Аґнона і не про Бучач. Мені йдеться про осмислення протистояння, в нормальному значенні, й непорозумінь поміж християнством та юдаїзмом, а також про клубок етнічних і культурних нюансів на прикладі головного героя».

Олексій Чупа, прозаїк, поет, засновник Донецького слему

Від мене годі чекати відповіді, що ні, не треба резиденції. Формування культурного ландшафту важливе для формування візії держави. Бучач як мале місто – один із небагатьох прикладів, у якому вдало поєднуються багато етнічних та культурних компонентів. А що головне – у Бучачі є певна чистота.

У Харкові, у Львові та Франику жило чимало людей, які творили цей ландшафт, і залишилися відомими для широкого загалу. Тоді як резиденція у Бучачі – це фактично експеримент. Література тут представлена Аґноном, архітектура –  Пінзелем. Два імені, на яких побудований надійний кістяк до комунікації з резидентами, читачами та спонсорами. Це крута інформація, а не розмазана. Резидент отримує чітку візію замість умовного: «Упродовж другої половини XIX століття на цих теренах творило безліч митців, які належали до польської, єврейської, німецької громади та української. Їх імен ми не знаємо, але вони були, і ми тим тішимося».

Як це зараз модно казати – включаєшся – не на довго у роль резидента. Ти знаєш, що виконуєш конкретну проєктну роботу, і це тобі дозволяє оптимально розрахувати внутрішні, часові та інші ресурси. В цьому полягає унікальність літературної резиденції в Бучачі: занурюєшся, але не на стільки, щоби потім заважало братися за щось інше. Для мене це класна відпустка для мозку. Приїжджаєш на галицький курорт, морально та інтелектуально відпочиваєш і ще якийсь час живеш спогадами. Зараз, якщо мене спитати, а вже півтора року пройшли відтоді, коли я жив у Бучачі, то мої враження затерті. Залишилися враження про враження.

Пам’ятаю, що перший текст давався реально важко, тому що я дуже довго налаштовуюся на міста, на їх середовища. Впіймав ноту на третій-четвертий день, а далі вже на цьому настрої прожив з півтора місяця. Тоді якраз були написані есеї, що потім увійшли до збірки «Світло на пагорбах».

Коли я цю книжку побачив, як тримав її у руках, мені здалося, що там бракує польської мови. Не те щоби без неї проєкт не цілісний, але в такому контексті англійська здається більш зайвою, ніж польська. Тому що я маю на увазі й мислю контекстом тієї епохи, на якому заснована тематика резиденції. Українську та іврит сприймаю належно, але незле би було додати ще й польську мову. Не знаю, наскільки це збігається з візією авторів та організаторів резиденції».

Євгенія Кононенко, письменниця, перекладачка з англійської та французької

Після презентації проєкту літературної резиденції, зокрема збірки, в Ізраїльському культурному центрі «Натів» у Києві, мені запропонували вивчати мову іврит. Звичайно, це вагомо розширило обрії. Можу читати навіть щось зі Святого писання, а це зовсім інші смисли й неймовірний досвід. Думаю, ті, хто знають іврит, із цікавістю почитають есеї українських авторів про місто, яке колись було єврейським, а тепер українське – історія досить часто перекроює кордони.

Щодо концепції збірки, то доводилося читати враження різних авторів про одне й те саме місто, наприклад, про Єреван, і було цікаво. А Бучач – це місто, яке завжди з тобою, вибачте за таке банальне кліше.

Тривале занурення до творчості Шмуеля Аґнона – глибокого письменника, хоча й герметичного – стало для мене найвагомішим результатом резиденції в Бучачі. Було дуже цікаво знаходити тему Бучача в його текстах.

Майже два роки минуло від участі в резиденції, але я ще остаточно не з’ясувала для себе, чи був Аґнон хасидом. На поверхні цієї інформації нема, а виглядає, коли й був, то принаймні не ортодоксальним. Він ніколи ніде не зображений у хасидській шапці, хоча багато років жив у Ізраїлі, де візуально видно, що йде хасид. Може, змінив свої погляди.

Найперший текст Шмуеля Аґнона, який я читала раніше, був складний та інтригуючий – роман «Сретение невесты» у російському перекладі. При тому, що мене з юдаїзмом практично нічого не пов’язує, цей текст викликав інтригу. Зараз серед людей, які євреями не є, багато зацікавлених єврейською містикою, є мода. Наприклад, у «Книгах Якова» Ольги Токарчук теж ці питання підіймаються. Шмуель Аґнон був переконаним юдеєм, але переріс обмеження хасидизму, як я відчула – особистість, яка перебувала у традиції, і разом із тим була ширша за традицію».

Вперше опубліковано @Читомо