Називати речі своїми іменами. Історія серіалу, який змінив образ Голокосту в Німеччині

Німецький історик Френк Бош розповідає про післявоєнне німецьке правосуддя, консервативних політиків та переосмислення трагедій.

У підручниках зі всесвітньої історії нам розповідали про те, що після падіння нацистської Німеччини, у цій країні з’явилось одразу три “Д”. Демократизація, демілітаризація та денацифікація. Так наче Німеччина за кілька місяців стала абсолютно іншою державою. Історія, яку я розповім у цьому подкасті свідчить про інше. Держава – це завжди про реальних людей, які приймають конкретні рішення і мають певне минуле. І не завжди про нього хочуть згадувати. Особливо, якщо мова йде про післявоєнні часи, коли тисячі колишніх членів нацистської партії перефарбувались і отримали посади у федеративній Німеччині.

Однак творці американського міні-серіалу “Голокост”, який вийшов у 1979 таки змогли назвати речі своїми іменами і знову підняли неприємні сторінки історії, про які багато хто хотів мовчати. Директор потсдамського Центру новітньої історії Френк Бош розповів, чому вважає, що появу серіалу однією з поворотних точок в історії Німеччини XX століття. 

Френк Бош: Серіал “Голокост” розповідає про масове винищення європейських євреїв на прикладі двох історій. Перша – показує долю сім’ї єврейського лікаря і німкені. А друга – оповідь про працівника СС, який брав участь у цих злочинах. Особливість серіалу в тому, що ключові події Голокосту показуються з цих двох кутів. Від законів 1935 року і до знищень в Аушвіці та спротиву євреїв у Собіборі і переїзду до Ізраїлю тих небагатьох, хто вижив.

Андрій Кобалія: У своїй книзі ви говорите, що вихід серіалу у 1979 році – одна з ключових подій в історії Німеччини. Який вплив мав серіал на суспільство? 

Френк Бош: Я вважаю, що таких прикладів, як з “Голокостом” у світовій історії буквально декілька. Серіал показали у 50 країнах. Вихід був особливо резонансний у тих країнах, де жили жертви та учасники Голокосту. Історія викликала хвилі емоцій в аудиторії. Це легко відслідкувати, якщо послухати дзвінки від глядачів. Мова йде про десятки тисяч дзвінків та листів. Так тема серіалу перейшла на сторінки головних видань країни та світу. Культура пам’яті почала змінюватись. І, власне, слово “Голокост” стало популярним саме тоді. Люди хотіли знати більше. У 1980-х велись активні історичні дослідження цього аспекту війни.

Андрій Кобалія: Чому це слово почали масово вживати аж наприкінці 1970-х? Трагедія сталась більш ніж тридцять років тому. Як це називали раніше? Як про це говорили німці?

Френк Бош: Одразу після війни союзники провели реформи у системі освіти. І про масове знищення почали говорити. Згадували про жертв нацистського режиму. Особливо на комуністичному Сході країни. Там згадували про червоний супротив і широко про жертв. Без згадки про євреїв окремо. У 1950-х і 1960-х, коли проходив процес Аушвіца, йшла мова і про євреїв. Дехто називав це “остаточним вирішенням єврейського питання” або “масове знищення”. Рідко питали самих жертв, які були в суді як свідки.

Андрій Кобалія: Тобто перші десятиліття про євреїв говорили мало?

Френк Бош: Спочатку так. Особливо у соціалістичних країнах. Говорили про поляків, про жертв нацизму, а євреїв, які займали окреме становище в соціальній ієрархії та ідеології нацистів, згадували рідко. І якраз у 1980-х це почали змінюватись.

Андрій Кобалія: Це ви говорите про зміни у ФРН.

Френк Бош: Так. Цей серіал, звичайно ж, не показали на Сході. Проте цей серіал став каталізатором змін і підштовхнув на процеси переосмислення. І на початку 1980-х відносини соціалістичних країн та Ізраїлю стали трохи кращими. Нарешті і у НДР у другій половині того десятиліття єврейську тему почали обговорювати.

Андрій Кобалія: Чому до появи цього серіалу говорили більше про злочинців, а не жертв? 

Френк Бош: Справа в судових процесах. Люди у 1960-х були зацікавлені у тому, чи покарають вбивць. Виникала потреба знайти винного. Але справа в тому, що коло винних насправді дуже широке. Ми знаємо випадки зґвалтувань єврейських дівчат, у яких брало участь велика кількість людей. Розповіді жертв показали б, скільки ж насправді винних у цьому злочині. Так Голокост став би чимось більш конкретним та помітним. Також, гадаю, це про сором. Запрошення євреїв на суди щодо Аушвіца, історії про страждання та катування, які вони пережили, стало б великим соромом для багатьох німців. Хоча у 1960-х були відомі єврейські ведучі як-то Ганс Розенталь. Тому певною мірою була політика ігнорування.

Андрій Кобалія: Директор берлінського центру “Топографія терору” Андреас Нахама розповів мені, що багато нацистів не були покарані, а злочинці та жертви після війни могли жити на одній вулиці. Чи були певні зміни у комунікації цих двох груп після перегляду серіалу?

Френк Бош: Були певні покарання одразу після 1945-го. Особливо американці та радянські війська заарештували багато людей, які відповідали за всі ці речі на локальному рівні. Вони автоматично потрапляли під арешт на один-два роки. Але у перших німецьких судах дуже невелику кількість людей засудили до тюрми. А у 1950-х лише пару десятків працівників таборів смерті отримали вироки. Пізніше було кілька справ над СС-івцями, поліцаями, працівниками адміністрацій. Проте все одно мова йде про небагатьох.

Тож до 1979 року більшість винних не були покарані. І це, до речі, одна з причин, чому люди так боялись про це говорити. У ті часи на державних посадах було багато колишніх нацистів, які працювали поруч з представниками спротиву. А хтось втік за кордон. Ми робили окреме дослідження щодо Міністерство внутрішніх справ, де працювали тисячі людей. І всередині цього відомства не було конфліктів, усі приймали один одного і мовчали про минуле.

Андрій Кобалія: Але серіал американський. Чому його не зняли тут?

Френк Бош: У 1960-х в Німеччині зняли кілька документальних фільмів, де згадувався і Голокост. Наприклад, серіал на 14 епізодів про Третій Райх. Інші стрічки могли торкатись теми Голокосту. Але тема насправді не була сильно досліджена. Історики не займались Голокостом. Тоді війна сприймалась як спільна трагедія, яку пережили усі німці. Бо усі, наприклад, постраждали від бомбардувань.

Андрій Кобалія: Не всі політичні партії підтримали вихід цього серіалу. Я правильно розумію, що були навіть спроби заборонити показ, так?

Френк Бош: Так. Поява серіалу спровокували велику дискусію серед політиків країни. Більшість християнських демократів намагались уникнути показу. Їм майже вдалось. Але коли серіал показали у десятках країн, включно з Ізраїлем, у Берліні зрозуміли, що репутація країни може сильно постраждати. У відомстві, яке відповідало за такі речі лише чотири  голоси проти трьох проголосували за показ серіалу. У Баварії, найбільш консервативному регіоні, не дозволили показати серіал на головному каналі.

Андрій Кобалія: А які були контраргументи? Це ж німецька історія, причому відносно нещодавня. У 1970-х багато вже був готовий до цього, ні? 

Френк Бош: Офіційним аргументом було те, що серіал заробляє гроші на серйозній темі. І це, мовляв, дуже просто. А тема складна і має обговорюватись без емоцій. Це були антиамериканські сентименти з легкими нотками антисемітизму. Заробляти гроші на єврейському минулому Голівудом окремі політики вважали неправильним.

Андрій Кобалія: А які аргументи насправді ховались за цією офіційною версією?

Френк Бош: Також говорили про якість серіалу. Але робили це ті, хто його раніше не бачили.

Андрій Кобалія: Нещодавно цей серіал показали ще раз. Чому на вашу думку він і досі актуальний? 

Френк Бош: Це міні-серіал про сім’ю, яка викликає багато емоцій в аудиторії. Як дослідник новітньої історії можу сказати, що він згадує цікаві зони, які поки що не досліджували. Серіал показали, бо він шокує і нагадує, про те, як все це сталось. Двадцяте століття назавжди буде поділене на “До Голокосту” і “після”. Письменники пишуть про “історичний шторм”, який прийшов німецьке та австрійське суспільство. Ось чому серіал показали ще раз у січні на сорокову річницю 1939-го. Одразу почались обговорення. І досі є люди, які вважають прем’єру того серіалу відправною подією свого життя.

Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».

Слухайте подкаст на сайті Громадського радіо.

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.