Наш голос: Золочів
Вас вітає програма «Єврейська спадщина України». Це серія радіопередач на каналі «Наш голос — українські корені». Проект відбувається за підтримки організації «Українсько-єврейська зустріч», що базується у Торонто, Онтаріо. Рената Ганинець розповідає про Золочів. Запис передачі (англійською).
Золочів, розташований у 60 кілометрах на схід від Львова, свого часу був квітучим польсько-єврейсько-українським містом. Пізніше, всього протягом трьох роки, його єврейських мешканців було знищено під час Голокосту.
Єврейську присутність у Золочеві датують від 1565 року. Протягом століть у Золочеві проживали численні ремісники, торговці та видатні рабини. Вони жили по всьому місту та відігравали важливу роль у його політичному, економічному та соціальному розвитку.
З початком Другої світової війни велика кількість єврейських біженців втекла із Західної Польщі до Золочева. На той час місто було окуповане Радами, які депортували багатьох біженців углиб СРСР і призвали молодих людей до лав Червоної Армії. Згідно з оцінками, на той час у Золочеві проживало 10 тисяч євреїв і ще 10 тисяч поляків і українців.
Напередодні відступу Рад 1941 року НКВС, таємна поліція Сталіна, убила кілька сотень цивільних осіб і поховала їхні тіла у чотирьох братських могилах. Серед убитих були українські націоналісти, а також певна кількість євреїв і поляків. Після того, як нацисти окупували Золочів, вони звинуватили євреїв у вбивствах, що спричинило погром.
Всього протягом трьох днів загинуло понад 3 тис. людей, 2 тис. з них — перед Золочівськім замком, на місці масового вбивства НКВС, що відбулося там само трохи раніше.
У грудні 1942 року нацисти облаштували гетто для приблизно 7 9 тис. євреїв. На квітень 1943 р. більшість його жителів було вивезено за місто, розстріляно та поховано у братських могилах, але багато з них досі живі.
У серпні 2700 євреїв зігнали у вагони для худоби та відправили до белжецького табору смерті. Під час другого масового вигнання у листопаді іще 2500 загинули.
Багато євреїв йшли до підпілля, але їх висліджували та вбивали. 18 липня 1944 р. Червона Армія звільнила Золочів. Станом на кінець війни у місті налічувалося не більше, ніж 200 вцілілих євреїв. Більшість відразу втекла.
У статті у «New York Times», опублікованій 2006 року, людина, яка пережила Голокост маленькою дитиною, поділилася спогадами про цей жахливий час.
«Ми вижили завдяки неймовірно мужнім учинкам хороших людей. Мільйони довкола нас були бездіяльними; сотні тисяч були колабораціоністами. Проте, тисячі українців допомагали євреям вижити. Серед них були митрополит Андрей Шептицький, який належав до греко-католицької церкви, його брат Клементій і добрий учитель Микола Дюк, який переховував нас на неосвітленому горищі, а потім — у коморі своєї сільської школи протягом 15 місяців».
Автор повіз свою родину до Золочева, щоб пам'ятати...щоб залишити жахи минулого позаду... і у пам'ять про єврейське життя, що колись квітнуло у Золочеві.
Хасидське кладовище у Золочеві було закладено у другій половині XVI століття. Останнє відоме єврейське поховання відбулося тут у червні 1941 р. Під час Другої світової війни кладовище зазнало вандалізму; камінну синагогу, збудовану 1724 року, було зруйновано.
Сьогодні право власності [на ділянку, на якій розташоване кладовище] належить місцевому муніципалітету. Там немає ані видимих зору надгробних плит, ані масових поховань. Межі цвинтаря значно скоротилися, а частину землі було передано для комерційного та ромислового використання.
1995 року єврейські общинні групи з усієї України та діаспори полагодили стіни та ворота. Сьогодні сюди подеколи навідуються приватні групи туристів і поодинокі єврейські відвідувачі.
23 липня 2006 року єврейські й українські общинні лідери присвятили пам'ятні знаки 14 тис. євреїв Золочева, загиблим під час Голокосту. Вони включають пам'ятник на Золочівському кладовищі та меморіальну дошку на Золочівському замку. Меморіальна дошка у пам'ять про людей, загиблих від рук НКВД до нацистського вторгнення, також було урочисто відкрито.
Попри жахи новітньої історії, Золочів — гарне місто. Просимо завітати на гостину, пам'ятати та віддати шану пам'яті про те, що було давніше, і що, ми сподіваємося, знову буде у майбутньому.
До вашої уваги — цитована стаття: http://www.nytimes.com/2006/08/24/opinion/24iht-edhoffman.2577078.html
