Наш голос: Яна Ратман та її спогади про Бабин Яр

Сьогодні ми маємо особливу історію для наших слухачів, яка переходить межі часу й поколінь. Історія, яка йде від серця, яка нагадує, наскільки колосальну роль відіграє пам’ять у нашому житті.

Яна Ратман (англ. Yana Rathman) є педагогом та активістом єврейської громади у Сан-Франциско. Вона нещодавно побувала в Україні. Ось тут деякі роздуми з її власних слів. «Він був високим, широкоплечим, з оливковою шкірою й пишною чорною чуприною. У перші ж дні війни з фашистською Німеччиною вступив до лав Радянської армії.

Він був двічі важко пораненим, й по закінченні війни у травні 1945 року, підписав своє ім'я на стіні Рейхстагу в Берліні. Проте, коли він повернувся додому до міста Києва, столицю України, ніхто його не привітав. Всю його сім'ю, в тому числі – його молоду дружину та двох маленьких донечок – було вбито в урвищі Бабиного Яру. Вони були серед тих 34,000 євреїв, в основному жінок, дітей та людей похилого віку, яких протягом трьох днів наприкінці вересня 1941 року було розстріляно нацистами.

Це вважається одним із найбільш масових звірств Голокосту. За даними обліку вказано, що під час окупації було вбито понад 100,000 осіб у цьому яру.

Дідусь Яаков (англ. Yaakov) був вітчимом мого батька. Він одружився на моїй бабусі кілька років по закінченню війни, коли мій тато був уже підлітком. Після війни у дідуся Яакова більше не було дітей, тому з моменту мого народження, я стала центром його уваги й ми завжди були в особливо тісних стосунках. Я знала, що він робитиме все, чого б я не попросила, за вийнятком двох речей: він ніколи б не одягнув своїх військових медалей та нізащо не пішов би зі мною на парад, присвячений Дню перемоги.

Ми ніколи не говорили про Бабин Яр у присутності мого дідуся. Щороку у вересні він ходив до Бабиного Яру з групою єврейських чоловіків, щоб читати молитву «Каддиш». Він ризикував бути заарештованим, але ніщо не могло його зупинити, що б ми не казали.

У дитинстві я намагалась зрозуміти темні факти цієї трагедії. Я переконувала себе, що, принаймні, його діти, милі маленькі дівчатка, яким було лише по три та п'ять років, не могли бути розстріляними. Я довго мріяла, що вони мали десь переховуватись й нам просто треба їх знайти.

Оскільки я зростала у Києві, мене часто переслідувало минуле, на яке я б хотіла отримати відповіді. Чому Совєти так налякані цим місцем? Чому вони так панічно бояться будь-якого спогаду про цю трагедію? Чому їм не спало на думку створити належний меморіал? Зрештою, це ж не комуністи скоїли ці злочини. Чи вони тоді не брали участі в тій боротьбі з нацистами?

Під час мого виховання при совєтах, я не отримала жодних адекватних відповідей на дані запитання. Це ніколи не обговорювалось в школі або в засобах масової інформації. Мій дідусь помер у 1986 році в Києві.

Згодом, через кілька років по тому, у 1989 році моя сім'я емігрувала до Сполучених Штатів та була зосереджена на побудові нового життя».

Яна Ратман залишила Україну, але демони історії продовжували переслідувати її.

«Я відвідала Київ кілька разів після того, як Україна отримала незалежність у 1991 році. Нарешті було зведено кілька пам'ятників в Бабиному Яру, але не було жодних інформативних ознак й місце було завалено сміттям. Випадкова молодь, яка йшла на зустріч потягуючи пиво, не зважала на неосяжну братську могилу під їхніми ногами. Я завжди покидала це місце з важкістю на серці.

В цьому році виповнюються 75-ті роковини з дня трагічних вересневих подій 1941-го року. Оскільки я задіяна у Федерації єврейської громади Сан-Франциско та в організації «Лімуд», мене запросили взяти участь у низці вшанувальних подій, присвячених трагедії Бабиного Яру, що проходили з 23 до 29 вересня 2016-го року в Києві. Це був мій перший візит до України після бурхливих подій Майдану, та початку війни з Росією.

Лекції, за програмою вшанувальних подій Бабиного Яру, охоплювали широке коло питань. Презентації в усіх групах майстерно проводились модераторами, відкрито обговорювались болючі моменти в історії українських та єврейських взаємин, а також висловлювались різні думки.

На території Бабиного Яру відбулась офіційна вшанувальна церемонія, на якій президент Петро Порошенко (англ. Petro Poroshenko) зазначив, що насамперед Бабин Яр – це не лише єврейська, але й українська трагедія. І я бачила багатьох молодих мешканців Києва, які прийшли туди з квітами.

Особисто для мене, найбільш зворушливою подією стала презентація шкільних проектів, присвячених навчанню дітей про Голокост. Великий зал для глядачів у Міністерстві освіти був заповнений вчителями, які приїхали до Києва з міст та маленьких сіл зі всієї території України, а деякі прибули з місць, що знаходяться безпосередньо на межі військових дій на сході України. Один вчитель непомітно проник із окупованого Росією Криму. Вчителі говорили один за одним про важливість виховання нового покоління українських дітей на уроках Голокосту та про заохочення щодо атмосфери розуміння. Кожен проект показав вагомий вклад викладачів у передаванні досвіду для учнів щодо усвідомлення та розуміння наслідків нетерпеливості, ненависті та байдужості.

Коли я йшла тією ж бруківкою вулиці старого Києва, по якій колись багато років тому ходила на уроки балету з моїм дідом Яаковом, я не переставала думати про те, як би я хотіла, щоб він знав про ці зміни. Я вважаю, що зміни, яких я була свідком, є прямим наслідком вільного й демократичного суспільства, яке обрав український народ, що відображають новий набір цінностей, прийнятих постсовєтським поколінням. Але я також розумію, що ці зміни не відбуваються самі по собі. Я надзвичайно вдячна педагогам, активістам та організаціям, як і Канадійському благодійному фонду «Українсько-єврейська зустріч», які так важко працювали й продовжують працювати в Україні та поза її межами для вдосконалення цієї благородної мети.

Багато з нас, хто іммігрував в США через жахливі пережиття антисемітизму, часто звикають до стереотипів й зосереджуються на минулому. Але довгий шлях до примирення та порозуміння починається сьогодні. Давайте ж не пропустимо цей момент».

Ми хочемо подякувати Яні Ратман за те, що вона поділилась своїми думками з нашими слухачами.

З вами був  Пітер Бейґер із Сан-Франциско та програма «Єврейська спадщина України» на радіопередачі  каналу «Наш голос — українські корені».

До наступної зустрічі, шалом!

Слухайте програму (англійською) тут.

Програма «Єврейська спадщина України»  виходить в ефір завдяки Канадійському благодійному фонду «Українсько-єврейська зустріч», що базується в Торонто, Онтаріо. Щоб дізнатись більше про їх роботу, відвідайте соціальні мережі веб-сайту, долучайтесь на Facebook та Twitter. Для перегляду стенограми та аудіо файлів цієї та попередніх транcляцій програми «Єврейська спадщина України» можна ознайомитися на їхньому сайті, а також на веб-сайті каналу Nash Holos.