Рада директорів

Джеймс Костянтин Темертей

Джеймс Костянтин Темертей, член Ордена Канади, засновник і спонсор UJE — підприємець-візіонер і філантроп, чия життєва справа віддзеркалює глибоку відданість Канаді, Україні, інноваціям, служінню громаді та глобальному покращенню. Протягом понад чотирьох десятиліть він створював і керував трансформаційними підприємствами в секторах технологій і відновлюваної енергетики.

У 1997 році пан Темертей разом зі своєю дружиною Луїзою заснував «Фундацію Темертеїв». Своєю філантропічною діяльністю вони підтримують освіту, охорону здоров’я, культуру й громадські ініціативи в Канаді, Україні й інших країнах. На знак визнання їхньої давньої відданості розвитку медичної освіти й досліджень у 2020 році Торонтський університет назвав на їхню честь медичний факультет. Недавно їхня фундація підтримала створення Центру відкриттів імені Темертея при Центрі з питань залежностей і психічного здоров’я — сучасного дослідницького центру, відкриття якого заплановано на 2027 рік.

Пан Темертей був членом численних рад, а раніше очолював Раду керівників Королівського музею Онтаріо, де допомагав керувати кампанією зі збору коштів для підтримки трансформації закладу. На міжнародному рівні він є головою Консультативної ради Києво-Могилянської бізнес-школи.

Пан Темертей є членом Ордену Канади та кавалером ордена князя Ярослава Мудрого. Він також отримав почесну відзнаку «Національна легенда України» від Президента України Володимира Зеленського.

Софія Дяк

Софія Дяк — директорка Центру міської історії у Львові, інституції, яка працює у сфері академічних досліджень, освітніх проектів, публічної та цифрової історії. Здобула ступінь доктора філософії у Інституті філософії та соціології Польської академії наук, магістра історії — у Центрально-Європейському Університеті та бакалавра з історії — у Львівському національному університеті ім. Івана Франка. Коло дослідницьких зацікавлень включає повоєнну історію міст Центральної та Східної Європи, практики спадщини і містопланування у соціалістичних містах, культурні інфраструктури пізньорадянського періоду.  Була стипендіаткою Німецького історичного інституту у Варшаві, Фундації Ґерди Генкель, Центру вивчення Голокосту і геноцидів в Амстердамі, Інституту наук про людину у Відні, програми Історичний діалог та відповідальність Інституту дослідження прав людини Колумбійського університету, а також Українського наукового інституту Гарвардського університету. У 2019–2023 є старшою дослідницею у проекті «Спадки комунізму» Центру новітньої історії у Потсдамі. Кураторка виставкових та освітніх проектів, пов’язаних з переосмисленням минулого, в тому у публічних міських просторах. У 2010–2017 співкурувала серію літніх шкіл про єврейську історію та культуру у Центрі міської історії.

Марк Дж. Фрейман

Марк Дж. Фрейман веде юридичну практику у фірмі «Лернерс» у Торонто. Як юрист він був залучений до гучних справ на всіх рівнях канадської судової системи. Зокрема він був головним юристом при Комісії з розслідування катастрофи рейсу 182 авіакомпанії «Ейр Індія» та Канадській комісії з прав людини в судовому процесі проти Ернста Цюнделя через його інтернет-сайт, що пропагував ненависть. З 2000 по 2004 рік Пан Фрейман був заступником Генерального прокурора Онтаріо. Він був президентом Канадського єврейського конгресу й президентом фонду «Канадський центр Переса за мир».

Пан Фрейман є співавтором видання The Litigator’s Guide to Expert Witnesses, часто друкується, викладає на університетському рівні й виступає на теми, пов’язані з національною безпекою, правами людини та ЗМІ. Його було нагороджено численними академічними відзнаками. Нині він працює професором-ад’юнктом з права у школі права «Осґуд Холл». Окрім ступеня бакалавра й магістра юриспруденції від Торонтського університету Пан Фрейман здобув ступінь доктора філософії в галузі сучасної думки й літератури в Стенфордському університеті. Його родина походить із Галичини. Він є головною особою проекту «Повернення до гідності» в Самборі, де народився його батько. Проект має на меті відновити давній єврейський цвинтар у Самборі й місця масових поховань євреїв-жертв «Голокосту від куль» на цвинтарі й у лісі неподалік від села Ралівка.

Адріан Каратницький

Адріан Каратницький, один із засновників і співдиректор UJE, — старший науковий співробітник Атлантичної Ради США й керівник її програми «Українсько-північноамериканський діалог». У 1993–2003 роках він очолював організацію «Фрідом хаус». За час свого керівництва він розробив програми допомоги демократичним і правозахисним рухам у Білорусі, Сербії, Росії й Україні та провів низку довгострокових порівняльних аналітичних досліджень щодо стану демократії й політичних реформ. Упродовж 12 років він керував рейтинговим дослідженням «Свобода у світі» та був співредактором щорічного видання «Nations in Transit» («Країни перехідного періоду»), присвяченого вивченню реформ у посткомуністичному світі. Пан Каратницький часто дописує до таких періодичних видань, як «Foreign Affairs», «Newsweek», «Washington Post», «Wall Street Journal», «Financial Times», «New York Times» та багатьох інших. Він також є співавтором трьох книг із радянської й пострадянської тематики.

Павло-Роберт Маґочій

Павло-Роберт Маґочій (співголова вченої ради UJE) — професор-емерит історії та політології в Торонтському університеті, де з 1980 по 2025 рік він очолював кафедру українознавчих студій. Він здобув докторський ступінь у Принстонському університеті 1972 року й був членом Товариства стипендіатів Гарвардського університету в 1973–1976 роках. Проф. Маґочій має близько 1000 публікацій, серед яких 43 книги, зокрема «Формування національної ідентичності: Підкарпатська Русь, 1848–1948 рр.» (Harvard University Press, 1978); «Галичина: історичний огляд і порадник із бібліографії» (University of Toronto Press, 1983); «Історичний атлас Центрально-Східної Європи / Центральної Європи» (University of Washington Press, 1993/2002); «Історія України» (University of Toronto Press, 1996); «Утворюванню національностей немає кінця» (Columbia University Press, 1999, у 2-х т.); «Корені українського націоналізму» (University of Toronto Press, 2002); «Україна: ілюстрована історія» (University of Toronto Press, 2007); «Де не взялось: мистецтво Карпатської Русі» (2025); переклади 10 мовами надзвичайно впливової книги «Ukraina redux: державність та національна ідентичність» (2022–2025); повністю перероблена й доповнена «Історія України: земля та її народи» (University of Toronto Press, 2010). Він також є головним редактором «Енциклопедії народів Канади» (University of Toronto Press, 1999), співредактором й основним автором «Енциклопедії русинської історії та культури» (University of Toronto Press, 2002). Проф. Маґочій викладав у Гарвардському університеті, Єврейському університеті в Єрусалимі та в Пряшівському університеті в Словаччині. П’ять разів він був істориком-резидентом в Інституті соціальної антропології імені Макса Планка в Галле, Німеччина. Його призначено постійним членом Королівського товариства Канади (Канадської національної академії наук) у 1996 році й обрано членом Польської академії мистецтв і наук у Кракові (2023). Проф. Маґочій також був відзначений почесними ступенями Пряшівського університету в Словаччині (почесний доктор, 2013 р.) та Кам’янець-Подільського національного університету в Україні (почесний професор, 2015 р.). Він отримав кілька нагород за свій внесок у дослідження історії різних народів і культур Центральної та Східної Європи.

Вольф Москович

Вольф Москович — професор-емерит і колишній завідувач кафедри російських і слов’янських студій Єврейського університету в Єрусалимі (1976–2004). До сфери його зацікавлень належать насамперед славістика (зокрема українські студії), єврейська культура й історія Східної та Центральної Європи (зокрема дослідження їдишу і їдишомовної культури), взаємини між євреями та християнами, а також мовні й культурні контакти. Проф. Москович навчався у Чернівецькому державному університеті в Україні, здобув ступінь кандидата наук у Московському інституті іноземних мов (1965 р.) та ступінь доктора наук в АН СРСР (1971). Від 1965 до 1974 року він був старшим науковим співробітником і директором лабораторії з комп’ютерної лінгвістики та когнітивних досліджень Державного комітету Ради Міністрів СРСР у справах винаходів та відкриттів.

Проф. Москович був запрошеним професором в університетах Лондону, Оксфорду, Пенсильванії, Риму й Братислави, а також у Корнелльському університеті. У його доробку — понад 300 публікацій, зокрема 12 монографій, переважно в галузі теоретичної й слов’янської філології, а також єврейської та української культурології. З 1993 року він є головним редактором наукової серії «Євреї та слов’яни» (англ. Jews And Slavs, тт. 1–27, Єрусалим). Протягом багатьох років проф. Москович очолював Ізраїльську асоціацію славістів і був членом Міжнародного комітету славістів. Серед отриманих професором почесних звань та нагород — звання іноземного члена Національної академії наук України та Словенської академії наук і мистецтв, золота медаль імені

В. Жаботинського «Товариства українсько-ізраїльської дружби» (Київ) за сприяння порозумінню між народами. У 2023 році Національне управління з питань їдишської культури Ізраїлю вручило йому премію за життєві досягнення, відзначивши його внесок у відродження й розвиток їдишської культури.

Сергій Плохій

Сергій Плохій — професор кафедри української історії Гарвардського університету. Він є провідним спеціалістом з історії України, Росії та Східної Європи й обіймав посаду директора Українського наукового інституту Гарвардського університету у 2013–2025 рр. Він отримав численні нагороди за свої книги, зокрема: «Остання імперія: Останні дні Радянського Союзу» (2014) відзначена премією Лайонела Ґельбера як найкраща англомовна книга про міжнародні відносини; «Брама Європи: Історія України» (2015) — Національною премією імені Тараса Шевченка; «Чорнобиль: Історія трагедії» (2018) — премією Бейлі Ґіффорд та книжковою премією Пушкінського дому у Великій Британії; «Російсько-українська війна: Повернення історії» (2023) — премією Дюка д’Аренберґа з європейської історії. Найновішу книгу С. Плохія «The Nuclear Age: An Epic Race for Arms, Power and Survival» (Ядерна доба: Епічне змагання за зброю, владу й виживання) опублікувало видавництво W.W. Norton у США та Penguin у Великій Британії в жовтні 2025 року.

Алті Родал

Алті Родал  —  одна з засновників UJE, співдиректор, а також голова Академічної ради UJE.

Пані Родал  —  історикиня, письменниця й освітянка. В минулому вона обіймала урядову посаду й була радницею уряду Канади. Алті Родал народилася в Чернівцях, шкільну освіту здобула в Ізраїлі, пізніше вивчала історію й літературу в Університеті Маꥳлла, Єврейському університеті в Єрусалимі, Оксфордському університеті.

Професійний досвід пані Родал охоплює 10 років викладання в університетах Монреалю, Оттави й Оксфорду, проведення наукових досліджень та написання робіт у рамках академічних, політичних, урядових та інших ініціатив, а також понад 20 років консультаційного й управлінського досвіду в канадському уряді, зокрема при Таємній раді, в королівських слідчих комісіях і в центральних органах влади.

Пані Родал є автором численних досліджень і доповідей для уряду, наукових та інших робіт із проблематики ідентичності, єврейської історії й культури (зокрема українсько-єврейської історії), відносин між громадами та державної політики. Вона також входила до рад директорів державних органів, національних і місцевих громадських організацій.

Берл Родал

Берел Родал — один із засновників UJE і голова Консультативної ради UJE.

Пан Родал надає стратегічні рекомендації та інші пов’язані послуги щодо вибору клієнтів в приватному й державному секторах. Як громадський діяч він співзаснував і співкерував разом із Біллом Еммоттом Глобальною комісією з післяпандемійної політики. Комісія збирала лідерів, науковців і стратегів для просування поінформованого дискурсу, ухвалення рішень та досягнення консенсусу щодо криз, які спричинила чи загострила пандемія.

Пан Родал є одним із засновників Північноамериканського форуму, який об’єднує політичних, ділових та громадських лідерів зі Сполучених Штатів, Канади й Мексики для зміцнення безпеки, стійкості й процвітання в Північній Америці. Протягом 10 років він обіймав посаду віцеголови Міжнародного центру з ненасильницького розв’язання конфліктів (Вашингтон, округ Колумбія).

Раніше впродовж 20 років він був високопосадовцем уряду Канади й працював у таких галузях, як державна політика, планування й виконавчі функції щодо національної єдності, закордонних справ, міжнародної торгівлі, оборони, безпеки та економіки. Він був членом канадської групи в переговорах між Канадою та США щодо Угоди про вільну торгівлю, яка передувала Північноамериканській угоді про вільну торгівлю та Угоді між США, Мексикою й Канадою про вільну торгівлю.

Пан Родал пише та читає лекції на теми націоналізму й політичної ідентичності, державних і управлінських питань, а також міжнародної політики й безпеки. Він має дипломи Університету Макґілла й Оксфордського університету. У 2002 році його було нагороджено Медаллю золотого ювілею королеви Єлизавети II, а у 2013 році — Медаллю діамантового ювілею.

Ігор Щупак

Ігор Щупак — кандидат історичних наук, Ph. D, директор Українського інституту вивчення Голокосту «Ткума» (1999–2002 рр., 2004–теперішній час); проректор з наукової роботи Міжнародно-педагогічного інституту «Бейт Чана» (Україна); Член Міжнародної Pади Аушвіцу (Польща). До цього працював головним редактором видавництва «Прем’єр» (Запоріжжя, Україна), головним редактором щотижневика «Форум» (Торонто, Канада), викладачем вищих і середніх навчальних закладів в Україні. Д-р Ігор Щупак є автором більше 150 наукових робіт з історії України та історії Голокосту, надрукованих у Австрії, Білорусі, Ізраїлі, Канаді, Польщі, Росії, Україні та ін., а також більше 20 базових підручників з історії для загальноосвітніх шкіл України, рекомендованих Міністерством освіти і науки України. Був науковим консультантом художнього та низки документальних фільмів. Він є членом Українсько-Німецької комісії істориків, Українсько-Польської комісії експертів з удосконалення підручників історії, керівником авторського колективу зі створення нових програм та підручників історії для українських шкіл. Ігор Щупак є членом Редакційної комісії журналу Інституту Євро-Азійських єврейських досліджень (Ізраїль), членом Академічної ради наукового журналу «Війна і пам’ять» Музею Другої світової війни (Гданськ, Польща). Заслужений працівник освіти України (2018 р.).