Після гетто Чернівців і Бершаді — до нового життя в Ізраїлі

Рецензія на книгу Цві Гаррі Лікворніка «Als Siebenjähriger im Holocaust: Nach den Ghettos von Czernowitz und Bérschad in Transnistrien ein neues Leben in Israel 1934–1948–2012» (Cемирічною дитиною в Голокості: Після гетто Чернівців і Бершаді в Придністров’ї нове життя в Ізраїлі 1934–1948–2012), пер. Ґаля Бен Тов, ред. Ерхард Рой Він (Констанц: Hartung-Gorre Verlag, 2012).

Спогади Цві Гаррі Лікворніка вперше вийшли друком 2011 року в Ізраїлі. Івритомовну книгу було видано обмеженим тиражем для друзів і родини. Рецензоване німецькомовне видання 2012 року — це переклад з івриту Ґалі Бен Тов. Книга, що налічує 210 сторінок, з’явилася в серії видань «Шоа і юдаїка/Єврейські студії», що її редагує Ерхард Рой Він, професор-емерит історії та соціології Констанцького університету.

Редактор спорядив автобіографічний текст Цві великою кількістю приміток, які містять короткі пояснення термінів, що їх вживає автор, а частіше — посилання на інші джерела, з яких можна дізнатися більше про згадані в книзі місця й історичні події. Наприкінці редактор також додав резюме на семи сторінках, в якому стисло пов’язав переживання Цві Лікворніка з історичними подіями, що спричинили його страждання.

В самому кінці вміщено чотиристорінкову бібліографію з переліком досліджень, що стосуються життя й страждань євреїв у Румунії, Україні, Сибіру та Придністров’ї. Своїми спогадами Лікворнік не просто оживляє Шоа в Придністров’ї та Буковині, а пропонує дуже корисний ресурс всім, хто цікавиться єврейською історією цього регіону.

Книга Цві Гаррі Лікворніка, яку він присвятив своїй любій матері, — це захоплива розповідь про його життя. Автобіографія починається з дитячих спогадів про життя в румунському, а згодом радянському місті Чернівці. Далі описано переживання автора і його родини під час Голокосту, переселення, позбавлення майна, приниження, брак засобів до існування, голод, марші смерті, життя в гетто та смерть.

Від семирічного віку Цві не мав дитинства й страждав від цього потім усе своє життя. Він народився 1934 року в нетрадиційній єврейській родині в Чернівцях, які на той час були румунським містом, однак все ще німецькомовним і з відчутною австро-угорською культурною спадщиною. Цві та його старший брат Манфред Елімелех мали щасливе й безпечне раннє дитинство, в якому домінували переважно хороші стосунки в сім’ї, хоча Цві коли-не-коли ділиться невтішними спогадами про стосунки з дальшими родичами.

У 1940 році, коли Радянський Союз окупував Чернівці й Північну Буковину, картина почала змінюватися. Почалися репресії, позбавлення власності, бідність, дискримінація й депортації — малий Цві з цікавістю спостерігав за цими подіями.

Німецько-румунська окупація, що настала після німецького вторгнення в СРСР, та поновне захоплення Північної Буковини з боку Румунії мали значно серйозніший і більш руйнівний вплив. Цві став свідком дальшого насильства й репресій проти євреїв, а в жовтні 1941 року — депортації понад 50 тис. євреїв міста до чернівецького гетто, а незабаром — на окуповану румунами територію Придністров’я.

Коли чернівецьке гетто розформували, Цві та його сім’я опинилися серед тих, кого депортували й змусили пройти марш смерті до гетто в Бершаді, де життя було позначене великою злиденністю. Через майже цілковитий брак палива, харчових продуктів і ліків зростала кількість хворих і померлих. Взимку 1941–1942 років, коли його брат був дуже хворий, Цві Гаррі почув, як його батько намагався сказати своїй дружині Дорі (матері Цві), що його сили вичерпалися, однак вона сама була така хвора, що не могла його вислухати. Пізніше на очах Цві батько опустився додолу й помер поруч із ним.

Завдяки значній винахідливості сім’ї вдалося вижити. Постійний голод тамували волошками, коли вони були доступні, — їх їли як кашку або суп; випробування погіршило нашестя вошей. Ці два з половиною роки в бершадському гетто пережили три члени сім’ї. Дуже безпосередні спогади Цві Гаррі передають яскравий дитячий погляд на життя в гетто. Він відкрито і з великою мужністю описує свої емоції — від шоку й неспроможності осягнути події, від почуття безсилля, паралічу й глибокого суму до несподіваних радощів через маленькі неочікувані вчинки людяності.

Коли навесні 1944 року Червона Армія звільнила в’язнів гетто, допомогти їм було нікому.

Автобіографія Цві далі описує невдалі спроби його сім’ї переселитися в колишнє рідне місто, яке тепер перебувало під радянською владою. Їхню квартиру вичистили, до того ж вони стали чужинцями в більш радянізованих Чернівцях і не отримували жодної допомоги ні від кого, окрім родичів, у яких вони могли жити.

Враховуючи те, що до вторгнення радянських військ (і до другого приходу радянської влади після німецько-румунської окупації) Чернівці належали Румунії, трьом членам сім’ї Лікворніків дозволили «репатріацію» в Румунію, й вони почали нове життя в Яссах, де Цві мав змогу недовго ходити до школи — вперше в житті. Гостро усвідомлюваний брак шкільного навчання й освіти стане однією з великих травм, що переслідувала його до кінця життя. В Яссах Цві також вперше викликали читати Тору, і ця важлива подія відбулася в обставинах, які були менш ніж гідними та адекватними.

Його брат Манфред тимчасово залишився в Брашові, де їхній дядько Ісаак запропонував йому роботу. Після повернення до Ясс Манфред приєднався до соціалістично-сіоністської молодіжної організації «ГаШомер ГаЦаїр» і вирушив до Палестини в листопаді 1946 року на борту корабля, який затонув під час шторму поблизу Родосу. Рибалки врятували пасажирів, і вони змогли продовжити подорож до Хайфи на борту корабля «Кнессет Ізраїлю». Однак корабель розвернули ВМС Великобританії, а пасажирів інтернували на Кіпрі. Провівши рік на острові, Манфред Елімелех прибув до Ізраїлю, де став одним із засновників кібуцу Зікім на південь від Ашкелону.

Цві розповідає, як протягом того часу його сім’я намагалася повернутися до нормального життя й що він не міг зрозуміти радості єврейської громади через рішення ООН у листопаді 1947 року припинити дію британського мандату й дозволити створення арабської та єврейської держав. Цві та його мати також приєдналися до сіоністських організацій — «ГаШомер ГаЦаїр» та «Аль ГаМішмар», відповідно, — та вирушили до Палестини в грудні 1947 року на кораблі Єврейського агентства «Пан Йорк».

Цві Лікворнік далі описує свої переживання на кораблі для біженців, інтернування британцями на Кіпрі, включаючи захоплене сприйняття інтернованими новин про проголошення Держави Ізраїль. Книга розповідає про радісно піднесений приїзд Цві та його матері до Хайфи, початковий період перебування в Ізраїлі в таборі іммігрантів у Пардес-Ханні на південь від Хайфи та про їхню першу квартиру в Гіват-Аліят у Яффі — у будинку, який стояв порожній відтоді, як його колишні мешканці-араби втекли під час Війни за незалежність, яка тоді ще тривала. На особистому рівні, поза межами зовнішніх змін, які випали на долі Цві, йому довелося в ті роки пройти період статевого дозрівання, не маючи батька чи когось іншого, кому він міг би звіритися. Від нього очікували працевлаштування, а не продовження шкільного навчання. Цві пише про те, як він отримав першу зарплатню, купив першого годинники, допомагав вести домашнє господарство своїй працьовитій матері, яка завжди безкорисливо допомагала іншим, як зустрівся з іншими родичами й влаштував першу вечірку вдома, яку зіпсував його брат.

Він також ділиться своїми спогадами про розвиток молодої єврейської держави, Війну за незалежність, життя в Яффі й Тель-Авіві, економічну кризу та карткову систему 1949–1952 років, а також про військову службу, яку він пройшов кілька років потому.

В кінці своїх спогадів Цві Лікворнік розмірковує про життєві уроки, про велику цінність філактерій свого батька, які його тітка Роза зберегла й подарувала йому в Ізраїлі в 1949 році, а також говорить про пам’ять, амнезію й повторювані спогади глибоко травматичних переживань, зокрема безупинні кошмари. Він описує функції пам’яті й забуття у своєму житті після війни та в намаганнях побудувати нове життя, позначене незгасною надією реалізувати свої мрії в новоствореній Державі Ізраїль.

Цві пише, як він намагається донести свій досвід і знання Голокосту загалом й зокрема на Буковині та в Придністров’ї до людей, спілкуючись із зацікавленими групами й виступаючи в ізраїльських установах і навіть у Німеччині за підтримки друзів у цій країні.

Його автобіографія закінчується описом двох поїздок на Буковину й у Чернівці в 1998 та 2011 роках. Ці подорожі допомогли йому дещо примиритися зі своїм місцем народження. Голос автора дуже особистий, сповнений любові, туги й співчуття до своєї родини, особливо героїчних батьків, до яких він звертається безпосередньо в книзі у двох пошанах, наповнених словами величезної вдячності, поваги, смутку й запевнення, що їхнє життя й родові лінії продовжуються в його дітях й онуках.

Протягом усієї книги слова автора дають емоційне вираження не тільки його стражданням у дитинстві, але й тому, як ці переживання та обставини вплинули на всю його істоту та як вони позбавили все його життя нормальності. Проте він закінчує словами величезної вдячності за те, що отримав найбільший дар — власну сім’ю, люблячу дружину, дітей й онуків. Книга також містить розділ із фотографіями й документами, що стосуються біографії Цві Лікворніка, його родини та його пізніших зусиль, спрямованих на те, щоб молоді покоління зберігали пам’ять про Шоа.

Автор: д-р Ніколас Драєр,
постдокторальний дослідник в Інституті славістики,
Бамберзький університет, Німеччина.

Переклад з англійської В. Старка.