Рецензія: Євреї та українці: Тисячоліття співіснування

У своїй об’ємній праці провідні науковці Павло-Роберт Маґочій та Йоханан Петровський-Штерн пропонують авторитетний виклад історії двох сусідніх народів — євреїв та українців. Масштаби вражають. У книзі «Євреї та українці: Тисячоліття співіснування» автори охоплюють, як і вказує назва, тисячу років історії, а також численні тематичні сюжети. Їхній підхід полягає в тому, щоб «побудувати паралельну розповідь», чергуючи єврейський та український наратив. Роблячи це, вони стверджують, що «з'явилася єдина історія», «в якій етнічні українці та євреї продемонстрували стільки ж подібностей, скільки й відмінностей» (1). Автори вмістили високоякісні кольорові ілюстрації та мапи на майже кожній глянцевій сторінці тексту, що допомагає їм розгортати свою оповідь. Книга покликана подолати роз’єднаність двох наративів. Важливо, що вона починається — у формі текстової вставки — паралельним розглядом «стереотипів, поглядів та помилкових уявлень» євреїв та українців щодо ключових контроверсійних подій, як-от повстання Богдана Хмельницького / Катастрофа, Голодомор 1932–1933 років і трагедію Бабиного Яру (2–3). Автори продовжують цю тактику окремого розгляду суперечливих питань у всій книзі, не перебиваючи ними сталий триб свого викладу. Окремо в книзі варто прочитати історичний нарис на майже вісімдесят сторінок, щоб зрозуміти моменти, які потребують ретельного обдумування.

Особливо ґрунтовними в книзі є два тематичні розділи, присвячені духовній культурі й релігії. Читачі дізнаються, наприклад, про вплив кабалістичної віри на розвиток хасидського містицизму. Спроби російського царського уряду придушити хасидизм через його нібито ірраціональність мали загалом протилежний ефект. Населення вважало хасидських провідників мучениками, і їхня популярність зростала. Автори стверджують, що царський уряд не усвідомлював, що хасидизм відображав «культурний всесвіт» сотень тисяч євреїв, а «хасидська побожність стала невіддільною частиною дедалі потужнішого ортодоксального юдаїзму й містичної духовності, що пронизувала свідомість традиційних євреїв, навіть якщо вони не були хасидами» (110). Хасидизм був не єдиною рисою ашкеназького юдаїзму в Східній Європі, хоча сьогодні могили хасидських лідерів щорічно притягують до України десятки тисяч паломників. Маґочій та Петровський-Штерн вдало нагадують про величезне релігійне розмаїття євреїв на «українських землях», зокрема відзначаючи зростання ліберальних напрямів юдаїзму в неоднорідному просторі, а проте визнають, що до 1914 року «більшість побожних євреїв» залишалися «традиційно ортодоксальними» (133).

Автори відзначають, що більшість етнічних українців історично ідентифікували себе як східні православні християни, але розібратися в історії християнства в низці держав, де жили українці, настільки ж складно, як зробити те саме з юдаїзмом. У 1596 році деякі православні лідери в тій частині України, що перебувала тоді під владою Речі Посполитої, погодилися визнати церковну владу Папи Римського. Польська держава надала прихильникам цієї угоди, відомої як Берестейська унія, виключний дозвіл сповідувати свою віру відповідно до східного обряду (23). Ці так звані уніати, як стверджують автори, «повернулися зі схизми до складу єдиної загальної Католицької церкви, в якій їм було дозволено зберегти їхні основні православні вірування та обряди» (127). Однак багато православних християн не погодилися з унією, і переслідування їх польською державою як «схизматиків» призвело до розколу. Коли польські й козацькі землі по обидва боки Дніпра зрештою захопила Московія / Росія, православні віряни в Україні перепідпорядкувалися патріархові Російської православної церкви (128). На території Польщі, що її анексувала Австрія, збереглася Уніатська (або Греко-католицька) церква, яка виступала опорою української національної ідентичності.

Історія поглинання української церкви Російською православною церквою (а також впливу на неї та часткового пострадянського відокремлення) складна й затяжна, однак книга містить авторитетний стислий виклад її. Автори достатньо амбітні й однаково глибоко розглядають внутрішні богословські суперечки, управління й традиції вживання розмовної мови у двох великих релігіях. Тому не дивно, що паралельне трактування релігійної сфери в книзі витворює картину людей, які, безумовно, співіснували, але нерідко концептуально й фізично жили нарізно. Автори могли б приділити більше уваги взаємодії релігійних структур. Натяки на цей потенціал є в посиланнях на єврейські та християнські священні дні відпочинку й на те, який вплив їх дотримання мало на торгівлю й ринок, який, безперечно, був простором контактів, взаємної вигоди й напруженості. Детальне обговорення того, як накладалися великі єврейські й християнські свята і як їх сприймали пересічні євреї й етнічні українці, могло б привести до більш критичного обговорення спільних особливостей святкування, а також, можливо, коренів непорозуміння й конфлікту.

Поза темою релігії книга посилається на низку моментів взаємодії та взаємовпливу. Рецензована праця вирізняється прекрасною дискусією взаємного збагачення мови, літератури, театру, образотворчого мистецтва й музики в умовах, як часто показують автори, спільного колоніального контексту. Протягом 1920-х років, коли нова радянська влада активно сприяла розширенню українсько- та їдишомовної культури (водночас переслідуючи іврит), єврейські й українські письменники часто співпрацювали. В цей час єврейський автор Леонід Первомайський (справжнє ім’я Ілля Гуревич) почав писати українською мовою, зображаючи звичайних українців та євреїв як «жертв історичного лиха, що підкреслило їхню спільну трагічну долю [під владою царату]» (180). Радянські політика, урбанізація, насильство й демографічні зрушення також неминуче впливали на мову, оскільки органи державної влади все більше пропагували використання російської мови, надто в містах та промислових районах України, а Голокост (і повоєнні радянські репресії) знищив носіїв їдишу та єврейську еліту в республіці. Однак минулий взаємовплив української мови та їдишу залишається, як майстерно демонструють автори в текстовій вставці, гібридність, якою позначена «багатоетнічна спадщина України» (141).

Книга закінчується посутнім розглядом історії єврейської й української діаспор та недавніх сучасних подій. Цей об'ємний фоліант деякі релігієзнавці можуть використовувати виключно як довідковий текст. Однак основна ідея в цієї книги ширша, й вона заслуговує на окрему увагу. Праця покликана деконструювати інтерпретаційні міфи про українське та єврейське минуле, підважити аргументи оглядачів і політиків, які стараються підживлювати ці міфи, та запропонувати незашорений, докладний і доступний виклад. І в цьому їй немає рівних.

Про рецензента(-тів):
Метью Полі, ад’юнкт-професор Факультету історії Мічиганського державного університету.

Дата рецензування: 
20 листопада 2019 р.

Про автора(-рів)/редактора(-рів)/перекладача(-чів):
Павло-Роберт Маґочій, дійсний член Королівського товариства Канади, професор історії й політології, завідувач кафедри українських студій Торонтського університету. Йоханан Петровський-Штерн, професор єврейських студій Північно-Західного університету  в США.

Toronto, ON: University of Toronto Press, листопад 2016. 320 с. $44.95. Тверда палітурка. ISBN 9780772751119. Інші формати див. на сайті видавництва.

Первісно опубліковано англійською мовою @Reading Religion.

Переклав з англійської В. Старко.