Розмова з Юлією Корсунськи від організації «RememberUs.org»

Сьогодні ми розмовлятимемо з Юлією Корсунськи, історію якої ми вперше почули минулого року на радіопередачі «Наш Голос».

Юлія є виконавчим директором неприбуткової організації «RememberUs.org», що знаходиться у штаті Массачусетс (США). Її організація бере участь у вшануванні пам’яті місць масового захоронення жертв Голокосту, до яких належать її прародичі та багато інших членів родини.

Минулого року ми дізналися про проект – до якого залучена її організація – висаджування дерев у місцях масових вбивств, щоб вшанувати пам’ять жертв геноциду. Ці дерева за своєю природою символічно відповідають даній меті. Тепер дерева висаджують на різних ділянках й проект продовжується. Однак, це лише частина її великих зусиль і Юлія Корсунськи, виконавчий директор організації «RememberUs.Org» люб’язно погодилася розповісти нам про це більше.

Павліна: Ласкаво просимо, Юлія, на передачу «Наш Голос»!

Юлія: Привіт, рада бути тут.

Павліна:  Чудово було встановити звязок та почути Вашу історію. Ми трохи почули Ваш голос; Пітер поділився деякими з його записів стенограми вашої з ним розмови, але чудово бачити Ваше обличчя, ну я можу його бачити, а наші слухачі – не можуть, але дивовижно звязатися з Вами за програмою «Skype» й подякувати Вам ще раз за те, що з нами.

Ми говорили про проект засадження метасеквої, тож підсумуйте нам коротко, як це все почалося.

Юлія: Ну, це досить довга розповідь про те, як це все почалося. Ми можемо заглибитись далеко, аж до часів мого дитинства. Проте, здебільшого це почалося з меморіалу, що знаходиться на місці звірств у Харкові під назвою Дрогобицький Яр.

Все розпочалося в межах сімейного проекту. Ми просто хотіли вшанувати пам’ять моєї родини й посадити там декілька дерев. Тоді ми вибрали вид дерева, і, як Ви щойно згадали, метасеквоя була найбільш відповідним видом деревних рослин завдяки своїй історії та довготривалості життя. Тож ми можемо створити на цьому місці безсмертний меморіал. Коли ми розпочали цю роботу то зрозуміли, що це буде досить добрим та гарним жестом, але не більше того. Зокрема, саме цьому меморіалу необхідно значно більше допомоги, ніж ми, як родина, можемо запропонувати. Це й стало початком діяльності нашої організації. Тому, коли ми посадили дерева, то нас попросили посадити їх в інших місцях й це започаткувало всю програму та її структуру.

Павліна: Так ось, «яр» – українське слово, що означає «урвище».  Бабин Яр добре відомий будь-кому, хто вивчав або знає про Голокост в Україні, оскільки він знаходиться в Києві, де нещодавно вшановували  75-ті роковини трагедії цих злодіянь. Але це сталося й в багатьох інших місцях сучасної України,  Польщі та інших частинах Східної Європи, де в значній мірі відбувався Голокост за допомогою куль. Ви знайшли свою родину в Дрогобицькому яру, це недалеко від Харкова, на сході України. Як ваша сім’я виявила свої корені, повертаючись туди? Ви сказали, що це були Ваші прадіди, які загинули там?

Юлія:  Вірно. Історія почалася з мого дитинства. Коли я була дитиною й вивчала в школі про Бабин Яр, прийшовши додому я була вражена тим, що щось подібне могло статися в моїй країні. Я чула про Голокост, але думала, що він відбувся десь на далекій землі. Я не усвідомлювала, що це сталося в Україні чи в Совєтському Союзі. Повернувшись додому, я почала говорити про це з бабусею. Вона стала досить емоційною й просто сказала: «Припини говорити про це! Я не хочу слухати про Бабин Яр. Прямо тут знаходиться Дрогобицький Яр й твоя родина знаходиться там».

Й це, мабуть, була 30-ти секундна розмова, яку я пам’ятаю з дитячих спогадів.

Але лише в дорослому віці я повернулася до цих спогадів. Вперше я приїхала до Дрогобицького Яру зі Сполучених Штатів, нещодавно відвідавши Україну. Стоячи там, на цій землі, усвідомлюючи те, що насправді відбулося, стало для мене справжнім одкровенням. Це (чесно кажучи) дуже дивне й надзвичайно моторошне переживання.

Павліна: Думаю, це, мабуть так і є. Отож, Ви виросли в Україні. Як довго Ви перебуваєте в Штатах?

Юлія: О, 29 років.

Павліна: Але тоді Ви були дитиноюа зараз у Вас є дочка?

Юлія: Я не була дитиною. Але так, я маю дочку і в мене є також син. Наш син не є членом організації, але дочка – є. Ми втрьох започаткували нашу організацію: мій чоловік, я та моя дочка.

Павліна: Тож, поговоримо про організацію «RememberUs.org».

Юлія: Ми бачили, що справді зможемо допомогти лише шляхом створення офіційної структури й ми з чоловіком почали над цим працювати. Наша дочка дуже підтримувала нас й також стала учасником цього процесу. Робота над паперовою документацією забрала в нас кілька місяців й наша організація у складі трьох добровольців – із сімейної організації – протягом трьох місяців зростала від чотирьох, шести та семи осіб, яка тепер, через чотири з половиною роки нараховує понад 30 добровольців. Ми всі працюємо в громадській організації на добровільних засадах, працівники не отримують зарплати. Звичайно, ми слачуємо кошти за виконану роботу. Але проектами керують волонтери, які також пропонують свої ідеї, й так ми працюємо.

Павліна: Дерева, Ви сказали, що це була ідея вашої сімї щоб вшанувати память про місце вашої власної родини. Тож хто попросив Вас посадити дерева в іншому місці?

Меморіал Голокосту в Кременчуці

Юлія: Я думаю, що наступним був Кременчук. Тепер у нас є довжелезний список громад, з якими ми співпрацюємо. А «яр», так – це українське слово, що означає «урвище», а Бабин Яр – єдиний, котрий відомий. Але в таких самих місцях відомо понад 1000 ярів. У деяких з них було вбито тисячі людей, в інших – сто або лише декілька осіб. Ми працювали із Засульською громадою, а також у містах Лубни, Кременчук, Біла Церква та Миргород.

Звичайно, ми теж працювали в Бабиному Яру, де також посадили метасеквою.

Павліна: Отже, цей проект розрісся й продовжує зростати?

Юлія:  Так, цей конкретний проект знаходиться в рамках більшого проекту, який ми називаємо «Остання миля». Отже, в рамках проекту «Остання миля» є декілька етапів.   Один з етапів полягає у засадженні дерев та сприяє зростанню свідомості місцевого населення про те, що це сталося прямо тут на задньому дворику.

Наступною віхою в основі проекту «Остання миля» є те, що ми створюємо меморіал Голокосту та музейну експозицію в місцевих школах. Прикладом таких виставок є експозиції у Лубнах, Засуллі та Кременчуці.

Наступним кроком також є те, що ми не лише надаємо артефакти, але й створюємо засоби для навчання з цих місць. Тому ми організовуємо та фінансуємо екскурсії шкіл та коледжів до місць злочинів та в музеї, щоб учні могли навчатися на цьому місці.

Тому що це цілком інша картина, коли вчитель стоїть перед вами та намагається розповісти історію й цифри, на відміну від того, коли ви стоїте просто на тій землі. Отже, це повна структура.

Ми приїжджаємо до США, розповідаємо про ці історії тут й це завершує наше повне коло. Ось чому проект називається «Остання миля». Ми проходимо останню милю; ми йдемо на місце, збираємо інформацію, виконуємо там наш проект …

Павліна: А остання миля є фінальною

Юлія: Так! Саме тому така назва. Багато хто з нас є в індустрії інтернет-технологій (ІТ), а термін «остання миля» є досить поширеним в ІТ-індустрії та комунікаціях.

Павліна: О, я б ніколи не подумала. Тоді Ви залучені в ІТ-бізнесі?

Юлія: Так, я працюю в ІТ, мій чоловік також є в ІТ-бізнесі. Як я вже згадувала, ми всі волонтери, тому в нас є люди з різних галузей промисловості. У нас багато студентів; це наша найбільша група волонтерів – школярі та студенти коледжу.

Павліна: Тож ці волонтери, яких тепер понад 30, як Ви сказали – де вони знаходяться?

Юлія: По всій території США та по всій Україні. У нас є люди в Бостоні, Вашингтоні,

Нью-Йорку, і в нас є люди в Харкові, Миргороді, Лубнах, Засуллі, Кременчуці, Києві, Білій Церкві, і я, мабуть, щось пропустила.

Павліна: То якими є деякі з цих завдань, до яких залучено добровольців?

Юлія: Насправді, дуже багато. Вони роблять багато й виконують абсолютно чудову роботу. Для мене важливим є те, що ці волонтери мають цілком різноманітне походження. Деякі з них – євреї, багато хто – ні. Мені це дуже важливо, бо ми працюємо разом. Насправді, не має значення якого ви походження, коли розумієте, що це трагедія, яку необхідно пам’ятати не лише для минулого, але й для майбутнього. Наступне покоління має про це знати. Тільки тоді ми зуміємо досягти деяких результатів.

Отже, повернімось до Вашого запитання. Добровольці допомагають нам організовувати різні урочистості та освітні заходи. Наприклад, якщо ви завітаєте до нашої інтернет-сторінки на Facebook, то зможете оглятути це на світлинах.

В селі Засулля ми маємо шкільний музей, де учні середньої школи є екскурсоводами цього музею, що є фантастичним, оскільки вони розмовляють мовою своїх однолітків, вони можуть впливати на своїх друзів значно краще, ніж коли б це проводили дорослі. Звичайно, вони працюють з директорами шкіл, які проводять з ними орієнтацію. Але ми – ті, хто насправді проводить цю роботу. Схожі справи проводяться у Харкові, де ми не створювали жодного музею, але у нас є постійні туристичні тури, які також проводять екскурсоводи-волонтери.

Павліна: У Північній Америці, що б мав робити тут волонтер?

Юлія: Ось що ми робимо … також безліч різних справ. Інший приклад: ми маємо власні презентації. Два роки тому хтось мені зателефонував і жінка сказала: «Зазвичай ви проводите презентації перед дітьми або підлітками молодого покоління. Чи думали ви над тим, щоб здійснити це для старших людей?». Спочатку я оторопіла, бо не зрозуміла з якою метою. І вона сказала: «Ну, якщо ви поговорите зі старшими, якщо ви розмовлятимете з ветеранами, то ви зауважите, що там є хтось, хто збирає вершки цих знань, що існує спадкоємність цих знань». І я подумала, о, це гарна ідея. Тож згодом ця жінка працювала з кимось із нашої команди й організувала першу презентацію. Та перша презентація була проведена нашими місцевими школярами й це був один з найбільш емоційних виступів, адже вони спілкувалися з літніми людьми, людьми, які фактично пережили ці події. Це стало нашою постійною програмою, й вона надзвичайно корисна для обидвох сторін. Фактично, під час програми ми виявили, що саме тут проживає один із Праведників серед Націй. Тож наші студенти змогли з’єднатися з ним, щоб отримати його розповідь, записати цю історію, що також було дуже цінним.

Павліна: Ви проводите чудову роботу. Проект «Остання миля» - це лише один з багатьох. У Вас є штетл-тури ... дайте нам трохи уяви про що тут йде мова, а також розкажіть про деякі інші проекти, в яких Ви берете участь.

Юлія: Подорожі до забутих штетлів є також дуже цікавим та популярним проектом. Те, що ми робимо – ми заохочуємо наших волонтерів з України та США й залучаємо їх до тих місць, де відбувалися [злочини], де жили єврейські громади й ми показуємо їм, як єврейська спільнота жила разом з українською громадою. Тут існує безліч історичних артефактів та є багато літніх людей, які знають та можуть розповісти різні історії ... історії про Голокост та історії, які вони чули ще до Голокосту, а також родинні історії. Тому це досить популярна програма.

Павліна: Це лише для волонтерів чи програма відкрита для громадськості?

Юлія: Наразі це просто для волонтерів та вчителів. Я думаю розширити це в наступному році, щоб відкрити програму для громадськості. Але поки що, вона знаходиться у невеликому масштабі. Цього літа ми збираємося поїхати в нашу третю подорож.

Павліна: О, то це літо буде у вас третім. Зрозуміло. Отже, якщо хтось захоче долучитися до вашої організації, підтримати вашу організацію, які ваші потреби?

Юлія: Найвагомішими потребами … я буду відвертою в цьому … є кошти. Це найважче. Так вийшло, що ніхто з нас не є професійним фінансистом щодо збору коштів, тому це найбільша проблема. Отже, якщо люди хочуть долучитися або мати уявлення про реалізацію проектів, я із задоволенням розповім про це. Вони можуть зв’язатися зі мною або через електронну пошту або на сторінці Facebook. Або ж, якщо хтось бажає внести добровільні пожертви – ми будемо вдячні.

Павліна: Отже, потрібні добровільні пожертвування чи волонтерська допомога для збору коштів. Й Ви сказали, що кожен є добровольцем, тому, щоб бути причетним до проекту, все робитися від серця й з власної причини. Я гадаю, це також отримання особистого задоволення впродовж роботи.

Юлія: Саме так. Ми волонтери. Ми робимо це не для отримання фінансової вигоди й робота над проектом не є засобом для існування, тому мотивацією повинна бути ваша особиста пристрасть.

Павліна: Тож скажіть нам ще раз, Юлія, як можна з вами звязатися. 

Юлія: У мене є сторінка на Facebook  і ми маємо веб-сайт RememberUs.org. Досить легко запам’ятати, це так само, як назва нашої організації. Моя адреса електронної пошти: [email protected]

ПавлінаДобре, це легко запамятати. Чудова назва, а також фантастичний проект. Дякую Вам за те, що поділилися з нами своєю історією та роботою, яку ви проводите, а також за вашу пристрасну допомогу в інформуванні людей про  те, що так, була трагедія в минулому, але ми маємо винести з цього уроки. Я думаю, це особлива людина, яка може поділитися своєю особистою трагедією та намагатися допомогти іншим вчитися й з цього. Тож, дякую Вам Юлія, що цим займаєтеся.

Юлія: Дякую.

Павліна:  Дякую.

Слухайте програму (англійською) тут.

Програма «Єврейська спадщина України»  виходить в ефір завдяки приватно фінансованій багатонаціональній організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE), метою якої є сприяння взаємопорозумінню між українцями та євреями. Для перегляду стенограми й аудіо файлів цієї та попередніх трансляцій програми «Єврейська спадщина України» можна ознайомитися на веб-сторінці UJE, а також на веб-сторінці каналу Nash Holos.

Переклад: Іванна Проць
Торонтський університет
ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.