Утворені після Першої світової війни держави постали навколо ідеї «ексклюзивної нації», в основі була культура панівних етнічних груп — історик про міжетнічне співіснування галичан

Яким було міжетнічне співіснування та співжиття галичан у міжвоєнні роки — між Першою та Другою світовими війнами?

Розмова з істориком, соціальним антропологом, кандидатом історичних наук, науковим співробітником Інституту народознавства НАН України, лауреатом Премії УАЮ імені Мартена Феллера й Жанни Ковби за монографію «Етнічні групи Галичини міжвоєнного періоду. Міжетнічне (спів)життя та соціокультурні трансформації» Петром Чорнієм.

Василь Шандро: Що варто базово знати про економічні, соціальні, культурні, політичні умови після Першої світової війни у Галичині?

Петро Чорній: Ця війна призвела до розпаду європейських континентальних імперій. Вона утвердила право націй на самовизначення, утворення власних суверенних держав. Одні нації зуміли скористатися цим шансом. Інші нації, зокрема галицькі українці, цим шансом не зуміли скористатися. Галичина потрапила до Польщі. Галичина була простором культур, що співіснували упродовж багатьох поколінь. Кожна з них — українська, польська, єврейська, караїмська, німецька — сприймала Галичину як малу батьківщину.

Василь Шандро: Чи можемо говорити у цьому контексті про представників різних етносів як про галичан? Тобто «галичанин» у межах нашої сьогоднішньої розмови не обов’язково означає «українець» чи «українець-русин»?

Петро Чорній: Цілком коректно у цей міжвоєнний період називати галичанами представників усіх етнічних груп, перелічених вище. Зараз Галичина є культурно гомогенною, українською. І ми звикли вважати галичан виключно українцями. Насправді це було не зовсім так. Ми знаємо, що і євреї у своєму середовищі виділяли поняття «галицький єврей».

У міжвоєнний період 65-67% населення Галичини було українським

Василь Шандро: У міжвоєнне двадцятиліття політично населення Галичини було у підпорядкуванні Польщі. Українська держава не витримала проблем, які постали після Першої світової війни. Люди опинилися з одного боку в окупації радянській, з іншого боку — у польській?

Петро Чорній: Так, відповідно до тогочасного міжнародного права, можна говорити про польську окупацію Галичини до 15 березня 1923 року — часу правового врегулювання статусу цієї території, на якій раніше ЗУНР проголосила державність. Після того, як Рада послів країн Антанти де-юре передала Галичину під урядування Польщі, з правом українців на національно-територіальну автономію, твердження про окупацію набуло спірного характеру й досі є дискусійним серед істориків.

Василь Шандро: Хто жив поруч з українцями у Галичині?

Петро Чорній: У міжвоєнний період 65% населення було українським, 25% — поляки, 10% — євреї. Були представники німецької, караїмської, чеської спільнот. На політику та економіку впливали три групи, що домінували у Галичині. Українці переважали у сільській місцевості, подекуди до 100%. У таких невеликих містах, як Броди, Самбір, понад 70% населення були євреями. У таких містах, як Львів, 50% були поляками. Етнічна строкатість Галичини була дуже складною.

Асиміляція чи збереження власної культури?

Василь Шандро: Якими критеріями послуговуються науковці для визначення етнічної належності?

Петро Чорній: Головним аналітичним концептом мого дослідження є термін «культура» і похідне від нього поняття «етнічність». Оперуючи цими категоріями, я намагався показати, як спільноти співіснували у Галичині. Сто років тому було значно простіше означити ці групи через релігію, мову. Ідентичність, яка ґрунтувалася на цих категоріях, була визначальною. Національні ідентичності були чітко окреслені у спільнотах.

Основними способами зберегти культурну автономність на території Галичини були приватні школи чи гімназії, де навчали українською, на їдиші чи німецькою. Так само була передбачена можливість релігійного виховання у своїй традиції. Ті, хто цього не мали, розмивалися в чужій культурі. Наприклад, частина німецької спільноти, яка була католицькою за традицією. Вони послуговувалися польськими костелами та відвідували переважно польськомовні школи. Через три покоління вони асимілювалися у польську культуру. На відміну від тих німців, які були протестантами.

Василь Шандро: Чи загострилися питання «свого» і «чужого» у різних спільнотах у післявоєнний період на території Галичини?

Петро Чорній: Міжвоєнний період увиразнив ці категорії. Утворені після Першої світової війни держави постали навколо ідеї «ексклюзивної нації», в основі якої була культура тієї етнічної групи, що чисельно домінувала в державі. У випадку Галичини, йдеться про польську культуру. Відповідно до цього принципу, етнічні групи, які мали юридичний статус національних менших — українці, євреї, німці тощо, — на практиці були виключені з державотворчого процесу, їх обмежували в громадянських правах та позбавляли можливостей усебічного розвитку.

«Іншування», яке увиразнилося, змушувало українців, німців, євреїв захищатися. Але їм також потрібно було якось співіснувати у новій державі й пристосовуватися до нових обставин. Польська політична еліта вважала, що може асимілювати українців, що українське питання є для неї доволі регіональним.

З євреями ситуація була досить складною. Вони жили не компактно, як українці у Галичині, а по усій міжвоєнній Польщі. Їх було три мільйони у 1920-30-х роках. Це була найбільша єврейська спільнота у Європі, друга за чисельністю в світі після США. Тому єврейське питання було основним для польської влади. З одного боку була невелика частина польської еліти, яка вважала, що є шанси асимілювати євреїв. Утім більшість вважала, що їм не вдасться цього зробити через фактор релігії. Вважали, що це може бути шкідливим для польської культури, призвести до втрати власного етосу. Тому вони усяко заохочували міграцію євреїв, витіснення їх з Польщі.

Василь Шандро: Ця неоднорідність була притаманна й представникам усіх етнічних груп у міжвоєнний період?

Петро Чорній: Так, кожна спільнота була поділена на два політичні спектри: правий і лівий. Наприклад, єврейська спільнота. Сіоністи представляли правий спектр і всіляко заохочували до побудови держави у Палестині. Але більшість євреїв були лівими у своїх політичних поглядах. Не прагнули нікуди мігрувати. Вони хотіли інтегруватися.

Українці Галичини, у порівнянні з українцями-наддніпрянцями, мали позитивний досвід громадсько-політичного буття в Австрійській імперії. Цей спадок — передусім розвиток культурних інституцій (товариства «Просвіта», широкої мережі україномовних шкіл, січового руху того) та основ, як ми тепер це називаємо — громадянського суспільства — їм дуже допоміг у міжвоєнний період, коли польська влада суттєво обмежувала та забороняла їхню діяльність та розвиток.

Натомість українці в Російській імперії, а згодом під владою більшовиків, по суті, були позбавлені політичних прав та інституційного розвитку. Короткий період так званої «українізації» для більшовиків був часом вдаваної прихильності до української культури, допоки вони опановували владу над українцями. Коли їм вдалося це зробити, вони припинили це робити, знищивши всі культурні здобутки впродовж 1930-х років.

Василь Шандро: Ми завершили першу частину нашої розмови. У другій говоритимемо про те, чи можна було якось просунутися владними щаблями, інкорпоруватися у владні установи. А також про те, чи можливі були міжетнічні шлюби у міжвоєнне десятиріччя та про багато іншого.

Повністю програму слухайте в аудіофайлі

Проект виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE). 

Слухайте подкаст на сайті Громадського радіо.

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.