Як їм – жити над урвищем?
І все рівно – залишається стільки недоговореного, коли розпрощаємося, аж ніяково. При чому, з містами в цьому плані ще гірше, ніж із людьми, бо ж з останніми можна якось залагодити справи, з’ясувати непорозуміння, словом, договорити – на відстані. Міста ж ні, вони вимагають повного та реального контакту, абсолютного занурення.
Коли за годину до відправлення свого автобуса ми довештувалися Бучачем, мене раптом потягнуло зайти до під’їзду одного із будинків. І, переступивши поріг, я опинився у іншому світі. Невідь-де подівся галас недільного містечка, безсило відступило гостре жовтневе світло та хльосткі вітри. Я ступив у царство тиші й пітьмяного безруху.
Будинок був невеликий – родин на вісім. Коридор під’їзду простромляв його наскрізно, і закінчувався відкритим балконом над урвищем. І сам собою цей коридор нагадував залу музею, що тільки отримав приміщення і тимчасово тримає всі свої фонди як прийдеться.
Були там і кілька поважних, ще польських дерев’яних шаф, і поставлені одна на одну радянські шкільні парти і дерев’яні, розхитані стільці, на які, здавалося, дмухнеш – і розсиплються в порох. На шафах і столах – справжній карнавал розмаїття: порцелянові фігурки козаків, пульт від телевізора, порожня пляшка від «Славутича», кілька підсвічників на шафі – мені спершу здалося, що це менора, але ні, тільки здалося. Словом, навалено всякої всячини – зламані вибивачки для килимів, старі газети, штучні квіти у пластиковій вазі, коробки від сірників і старомодний радіоприймач. На скрипучій підлозі – стос шедеврів соцреалізму та агітпропу в куточку, дві пари зношеного чоловічого взуття під шкільними партами. На стіні біля балкону – вицвілі залишки плакату з часів Помаранчевої революції, на стіні біля виходу – куртка на цвяшку. І тиша за стінами. І нерухоме, затхле повітря. І відчуття неприродної порожнечі.
Я, набравшись сміливості, постукав у перші-ліпші двері; удари кісточок пальців по дереву пролунали, як приглушені постріли, злетіли луною на другий поверх, кинулися до урвища за вікном.
І нічого. І нікого.
Я постукав до інших дверей – і знову почув замість стукоту постріли.
І знову у відповідь – тиша.
Здавалося, весь будинок зачаївся, вичікуючи, поки цей чужинець забереться геть. Нерви не витримали, я швидким кроком сягнув до дверей під’їзду і знову пірнув у жовтневий гомін провінції.
Пізніше, знову і знову прокручуючи цей випадок у голові, я вже шкодував, що не залишився в тому під’їзді довше. Таки варто було достукатися, дочекатися. Варто було поговорити і погамувати свою розбурхану уяву. Адже стільки питань дошкуляють тепер: чому мешканці під’їзду не позбавлялися старих, непотрібних речей, захаращуючи натомість свій і без того тіснуватий життєвий простір? Чому так тихо було, ані шешерх за стінами, як їм жити, чуючи стукіт власного серця? Як їм – жити над урвищем та із курткою, повішеною про всяк випадок на цвяшку біля виходу із під’їзду?
Нема ради – треба повернутися до Бучача і спитати. Лише б не забути, що з кожної відповіді цього міста проростає з десяток нових питань. А значить – це історія не на одне повертання.
Есе написане в рамках Літературної резиденції в Бучачі, що відбувається за підтримки фонду «Українсько-єврейська зустріч»
Ця стаття була спочатку опублікована в @ Читомо
