Українське питання у світогляді сіоніста Жаботинського

У в’язниці в Акко (нині – музей в Ізраїлі) Володимир (Зеєв) Жаботинський перебував за часів британського мандату в Палестині. Після погрому в Єрусалимі він, як організатор єврейської самооборони, отримав 15 років каторжних робіт. Пізніше був виправданий
«Copyright © 2021 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»

Народився в Одесі. Навчався, жив, працював у Швейцарії, Італії, Австрії, Франції, Палестині. Помер поблизу Нью-Йорка, а перепохований за заповітом в Єрусалимі – на Горі Герцля, аж через 24 роки. Був свідком єврейських погромів на початку XX століття, Першої світової війни, застав разгортання Другої світової. Міг розвивати блискучу кар’єру журналіста, літератора, юриста тощо – проте обрав шлях сіоніста-ревізіоніста, політичного лідера єврейського народу, а в окремий період – солдата єврейського батальйону. В шість десятків років, відведених життю Володимира (Зеєва) Жаботинського (1880–1940), вмістилося чимало різних активностей.

Володимир (Зеєв) Жаботинський (1880–1940) – єврейський політичний і військовий діяч, письменник і публіцист

Жаботинський боровся за створення Держави Ізраїль і прихильно ставився до ідеї вільного національно-культурного розвитку будь-якого народу в межах суверенної держави. З цієї точки зору маловідомою є публічна дискусія щодо «українського питання» між Зеєвим Жаботинським та представником російської партії кадетів, істориком і публіцистом Петром Струве. Останній послідовно пропагував тезу «єдиної російської нації».

Полемізуючи зі Струве, Жаботинський надрукував декілька статей. Найбільш ґрунтовними серед них дослідники творчості літератора й журналіста вважають «Науку з Шевченкового ювілею» (публікацію «Урок юбилея Шевченко» було надруковано до 50-річчя від дня смерті Тараса Шевченка в газеті «Одесские новости» 27 лютого 1911 року – ред.), «Фальшування школи», «Про мови та інше», «Струве і українське питання».

Скажімо, опонуючи Струве в суперечці «українці: частина російської нації чи окрема нація?», Жаботинський в «Науці з Шевченкового ювілею» наголошує, що «необхідно зрозуміти, визнати, просунутися й надати законне місце могутньому побратимові, другому за силою в цій імперії – українському народові».

«Можна сміливо стверджувати, що цей цикл статей є безпрецедентним у світовій журналістиці зразком тривалої боротьби представника одного народу за національні права іншого народу – боротьби, що набула масштабів цілої пресової кампанії». Так у вступі до збірки «Володимир (Зеєв) Жаботинський. Вибрані статті до національного питання» свого часу вказав один із найвідоміших знавців його творчої спадщини Ізраїль Клейнер.

Постать самого дослідника є не менш цікавою. Ізраїль Клейнер – уродженець Києва, автор радіопрограм, що в 1970-х роках виходили на хвилях «Голосу Америки» та «Радіо Свобода». Після переїзду до Ізраїлю продовжив займатись журналістикою, працював в Інституті Жаботинського в Тель-Авіві.

До збірки «Володимир (Зеєв) Жаботинський. Вибрані статті до національного питання» Ізраїль Клейнер включив переклад 10 статей, що найширше характеризують громадсько-політичну позицію Жаботинського як стосовно українського, так і загалом національного питання. Написану Клейнером в 1980-х роках монографію «Володимир (Зеєв) Жаботинський і українське питання» було перевидано українською мовою в 1995 році.

Обкладинка україномовної версії книги Ізраїля Клейнера

Як вказує в своїй роботі Ізраїль Клейнер, Жаботинський закликав до порозуміння з українським національним рухом виходячи із власних засадничих переконань, що в межах однієї імперії пригноблені нею народи мають спільного ворога й спільну національну мету. Такі переконання не виникли на догоду певному часові – ще в статті від 1906 року під назвою «Non multum, sed multa» молодий Зеєв висловлювався: «ідучи кожний своїм шляхом, вони (українці та євреї – ред.) сьогодні можуть допомогти один одному».

Жаботинський, як висловлюється Клейнер, завдяки своєму політичному відчуттю ще змолоду зрозумів, що «українське питання є тією ключовою проблемою, яка найбільшою мірою визначить майбутнє Російської імперії, а отже і долю євреїв на цьому терені».

Іще одну докладну біографію «Жабо», як називали Жаботинського в близькому оточенні, написав на початку 2000-х років ізраїльський письменник і журналіст Шмуель Кац. В назві двотомника «Одинокий вовк» – гра слів. Ім’я Зеєв перекладається з івриту як вовк.

Щодо самотності, то попри славу й значну групу прихильників, чимало представників сіоністського руху критикували Жаботинського, інколи ставилися навіть вороже. Шмуель Кац взагалі вважав Жаботинського «найбільш обмовленим єврейським лідером». А завдяки працям з марксизму-ленінізму слово «сіоніст» довгими роками виглядало наче тавро: «сіонізм – антирадянська шовіністична реакційна ідеологія та політика єврейської буржуазії».

Навіть в Одесі – місті, де Жаботинський народився, розпочав творчу діяльність, де із ним пов’язано десятки адрес, пам’ять про нього протягом десятиліть замовчувалася. Доки на початку 1990-х років в місто не повернувся найвідоміший його твір – роман «П’ятеро».

У 2016 році одеську школу №94 із поглибленим вивченням івриту було названо на честь В. Жаботинського

Три періоди звернення Жаботинського до українського питання 

Ізраїль Клейнер виокремлює три періоди, коли до української проблематики Жаботинський звертався послідовно.

Перший датується 1904–1914 роками
Жаботинський друкується в російськомовному часописі «Украинский вестник», який виходив у Петербурзі за участі Михайла Грушевського; пише в заснований у Москві журнал «Украинская жизнь»; веде на газетних шпальтах дискусію зі Струве, яка стала частиною більш широких міркувань переконаного сіоніста Жаботинського з питань прав національних меншин.

Володимир (Зеєв) Жаботинський (1880–1940) – єврейський політичний і військовий діяч, письменник і публіцист, уродженець Одеси

Другий період, коли Жаботинський приділяв особливої уваги «українському питанню», – 1917–1921 роки

Період активного розвитку сіоністського руху й популяризації ідеї еміграції євреїв у Палестину з одного боку, з іншого – проголошення Української Народної Республіки.

Історична деталь, цікава тим, що їй немає аналогів у світовій історії: одним із викнавчих підрозділів Центральної Ради був Генеральний секретаріат єврейських справ. Із проголошенням УНР секретаріат став міністерством. Перше серйозне дослідження щодо Міністерства єврейських справ і євреїв у Центральній Раді зробив професор Торонтського університету Генрі Абрамсон у книжці «Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу 1917–1920».

Тоді ж – в 1917-му, Жаботинський стає офіцером Єврейського легіону в складі британської армії. А в 1940-му, за кілька місяців до смерті, перебуваючи в Сполучених Штатах, напише, що тішиться сподіваннями створити Єврейську армію, що воювала би проти нацистів на боці союзників.

Третій Універсал Центральної Ради мовою їдиш (фрагмент)
Президент Всесвітньої нової сіоністської організації Володимир Жаботинський (праворуч) у своєму будинку в Нью-Йорку під час зустрічі, на якій він розповів про свої надії організувати єврейську армію. Нью-Йорк, 12 червня 1940 року

У 1921 році на Сіоністському конгресі в Карлсбаді з представником особливої дипломатичної місії уряду у вигнанні Української Народної Республіки Максимом Славинським (свого часу був колегою Жаботинського у редакції газети «Русские ведомости») Жаботинський уклав домовленість про створення при війську УНР єврейської жандармерії. Передбачалось, що її використовуватимуть для протидії можливим погромам, що вона матиме певну автономію, але з моменту входження на підконтрольні радянській владі території перейде на утримання українського уряду.

Саме тоді, зазнавши різкої критики з боку окремих представників єврейських кіл, Жаботинський сказав знамениту фразу: «Коли я помру, можете написати на моїй могилі: «Це людина, що підписала угоду з Петлюрою» (при цьому особисто один з одним вони не були знайомі – ред.)

Угоду так і не було реалізовано. А в травні 1926-го Симона Петлюру було вбито у Парижі.

Невдовзі після цього Зеєв Жаботинський заявив нью-йоркському The Jewish Morning Journal:

«Hi Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, «погромниками». (…)

(…) я добре знаю цей тип українського інтеліґента-націоналіста з соціалістичними поглядами. Я з ними виріс, разом із ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів – єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів».

Щоправда, через рік (у 1927-му) у листі в редакцію російськомовної паризької газети «Последние новости» Жаботинський напише: «частина української преси невірно розтлумачила мою позицію в питанні про відповідальність Петлюри за погроми 1917–1920 років».

У подальшому в статті «Петлюра і погроми» він пояснить, що не звинувачував Петлюру та український національний рух ані в антисемітизмі, ані в організації погромів – лише в невмінні або в нездатності їх припинити: «відхиляти її [відповідальність] значить не розуміти, що таке глава уряду і армії».

Статтю Жаботинського «Петлюра і погроми» було опубліковано у 1927 році в російськомовній паризькій газеті «Последние новости»

Статтю Жаботинський завершив закликом до співпраці єврейського та українського національного рухів: «Я залишаюся другом українського руху. Більш того: буду й надалі прагнути до угоди з українським рухом».

Біографи й дослідники вважають, що третій період активного звернення Жаботинського до українського питання датується 1925–1927 роками й напряму пов’язаний із єврейською сільськогосподарською колонізацією, що її запроваджувала радянська влада. Тодішня державна політика СРСР передбачала залучати до землеробства єврейське населення, позбавлене під час громадянської війни заробітків у містах.

«Радянська влада в гонитві за кредитами шукає постійних симпатій в колах іноземної буржуазії, і вона дуже дорожить відношенням єврейської зарубіжної буржуазії», – попереджав у своїй роботі «Єврейське населення під комуністичною владою», висланий Леніним економіст, агроном і громадський діяч Бер (Борис) Бруцкус.

Жаботинський виступав категорично проти планів єврейської колонізації, підкреслюючи її антисіоністську спрямованість і провокаційність стосовно й українського селянства, й українсько-єврейських відносин. Найдокладніше свою позиції щодо проєкту єврейської колонізації в СРСР Жаботинський виклав у статті від 1926 року «Кримська колонізація».

Володимир (Зеєв) Жаботинський під час виступу

Позиція Жаботинського щодо українського питання була проявом його загального світогляду щодо прав національних меншин. В найбільш концентрованому вигляді вони відображені в двох джерелах: у Гельсінгфорській програмі 1906 року, якою Жаботинський пишався («Вершина моєї сіоністської молодості – Гельсингфорська конференція», – пише він), та практично невідомій кандидатській дисертації «Самоврядування національних меншин в місцевостях з різноплемінним складом населення» (наукову роботу на здобуття ступеню кандидата юридичних наук він захистив у 1911 році в Демидівському юридичному ліцеї в Ярославлі – ред.)

Рідкісний машинописний текст статті «Самоврядування національної меншини», на 32 сторінках якої містяться фрагменти майбутньої кандидатської дисертації Жаботинського, опрацьовано в книзі «Адвокат єврейського народу», що побачила світ в Одесі в 2019 році.

«Самоврядування національної меншини» перегукується з Гельсінгфорською програмою – сукупністю резолюцій сіоністських конференцій на початку ХХ століття. Стаття містить цілком сучасні тези про право на самостійне ведення національними меншинами своїх національних справ», – вважає один із авторів професор Тимур Короткий.

Що пам’ятає про Жаботинського рідне для нього місто?
Одесу, де у 1880 році народився Жаботинський, за його часів називали «Вратами Сіону» («Шаарей Ціон» на івриті). Від другої половини XIX сторіччя місто славилося як один із головних центрів сіонізму в Російській імперії – тут видавали літературу на івриті, звідси євреї вирушали до Палестини.

«В Одесі Жаботинський дорослішав в оточенні видатних особистостей, чия творчість, знання, світогляд вплинули на його становлення. Поруч жили й працювали поети, письменники, історики Хаїм Нахман Бялик і Єгошуа Равніцкій, Леон Пінскер і Ахад-ха-Ам, Менделe Мойхер-Сфорім і Шолом-Алейхем, Йосип Клаузнер і Шауль Черніховский», – зазначив в коментарі Радіо Свобода ізраїльський дипломат, культуролог, доктор Болеслав Ятвецький.

Будинок на вулиці Єврейській в Одесі, де Жаботинський жив у 1897–1904 роках

У будинку, яке на фото, за адресою вул. Єврейська, 1 майбутній сіоніст жив ще просто талановитим юнаком. На той час він тільки розпочав працювати журналістом в газеті «Одесский листок», але його вже було визнано автором найкращого російськомовного перекладу вірша Едгара Алана По «Ворон».

«Це так званий прибутковий будинок Докса. Його було збудовано в 1886­–1887 роках (у різних джерелах різні дати). Жаботинський жив у ньому в 1897–1904 роках. Один із старожилів – Семен Абрамович, з яким мені часто доводиться спілкуватись, вважає, що живе в мансардному приміщенні, де свого часу мешкав Жаботинський і яке описував у романі «П’ятеро». Опис, каже, збігається. Водночас деякі історики запевняють, що Жаботинський жив у квартирі №12 на другому поверсі», – розповів Радіо Свобода депутат Одеської міської ради, один із розробників міської програми збереження історичного центру міста Едуард Стась. Він добре знає майже всі історичні будівлі в центрі Одеси не тільки тому, що це його виборчий округ, а й завдяки захопленості краєзнавством:

– Будинок, як і чимало інших в центрі Одеси, нині перебуває в не дуже задовільному стані. Проте деякі автентичні елементи всередині збереглися – скажімо, чавунні сходи, що ведуть на мансарду.

Але найприкрішим є те, що втрачений горельєф, що його було відкрито на будинку у 1997 році за участі онука й правнучки Жаботинського. Кілька років тому вкрали один з його верхніх елементів, а в травні торік – горельєф зник повністю. Було навіть відкрите звернення надзвичайного та повноважного посла Держави Ізраїль в Україні Джоеля Ліона до тодішнього керівника Офісу президента, одеської міської влади тощо з проханням докласти зусиль з пошуку викрадача.

Прикро, але так нічого й не було зроблено.

Будинок на вулиці Єврейській в Одесі, де Жаботинський жив у 1897–1904 роках

В свою чергу директор одеського музею Голокосту Павло Козленко розповів, що кілька років тому була спроба викупити одну з квартир у будинку №1 на Єврейській вулиці та створити в ній невеликий музей Жаботинського. Мешканці ідею не підтримали, до того ж, каже Козленко, стовідсотково так і невідомо, в якій із квартир мешкав Жаботинський протягом семи років на переході між XIX і XX століттями.

…Восени 1919 року з Одеського порту вийшло судно з понад 600 репатріантами на борту. За кілька тижнів вони дісталися до порту Яффо в Палестині, фактично закривши яскраву сіоністську сторінку Одеси. А чотирма роками раніше – у 1915-му – рідне місто назавжди залишив Зеєв Жаботинський. Через два десятки років в романі «П’ятеро» із неприхованою ностальгією він напише: «Ймовірно, вже ніколи не бачити мені Одеси. Шкода, я її люблю».

Володимир (Зеєв) Жаботинський із дружиною і сином. Фотографія з 1920-х років

Жаботинський про мову, націю, державу
«Внутрішнє життя кожної нації буде, як і раніше, втілюватися за допомогою її національної мови, і ця мова буде самобутньо розвиватися й багатіти з духовним розвитком нації» («Критики сіонізму», 1905 рік)

«Він [Шевченко] дав і своєму народові, і світові яскравий, непохитний доказ того, що українська душа здатна до найвищих злетів самобутньої культурної творчості … Шевченко завжди залишиться тим, чим створила його природа: сліпучим прецедентом, який не дозволяє українству відхилитися від шляху національного ренесансу». («Наука з Шевченкового ювілею», стаття в газеті «Одесские новости», 1911 рік)

«Вважаю себе принципово таким самим господарем у цій державі [Росії] як і росіянин: хочу говорити, навчатися, писати, судитися моєю національною мовою, ні до кого не маю наміру пристосовуватися й вимагаю натомість, щоб держава пристосовувалася до моїх національних вимог точнісінько так, як вона мусить пристосовуватися до вимог росіян, українців, поляків, татар тощо». («На хибному шляху», 1912 рік)

«Мова, що народилася разом із народом, в тій або іншій формі залишиться з ним на всьому його шляху, – національна мова» (про іврит в статті «Ідея Бейтара», 1934 рік)

The grave of Vladimir (Ze’ev) Jabotinsky on Mount Herzl, Jerusalem.

Ім’ям Жаботинського названо вулиці в 55 містах Ізраїлю. «З-поміж видатних особистостей, імена яких відображені в найменуваннях ізраїльських вулиць, він найпопулярніший», – стверджує ізраїльський дипломат і культуролог доктор Болеслав Ятвецький.

Журналіст, публіцист, політичний коментатор Віталій Портников вважає постать Жаботинського «пророцькою»:

– Він був неординарною особистістю, і його особистість протягом життя змінювалась. Найбільш значна зміна у свідомості Жаботинського – це кишинівський погром (стався 1903 року , був одним із найбільш кривавих за часів Російської імперії – ред.), коли фактично з російського літератора, журналіста він перетворився на палкого прихильника й пропагандиста сіоністських ідей.

Ба більше, серед сіоністських активістів він одним із перших перейшов від слів до справ, тобто до організації людей, які мали би захищати євреїв, відбудовувати з часом майбутню Державу Ізраїль.

Цієї події – появи незалежного Ізраїлю – він, на жаль, не дочекався.

Точно так він вірив, що український народ обов’язково проявить свій потяг до державності. Писав про це у своїх роботах, навіть передрікав появу українських вивісок на магазинах в Одесі, що за його життя представлялося просто науковою фантастикою.

Жаботинський ставився до українського народу, як до такого, що має право на свою державність. Це ж проста аксіома: якщо захищаєш право єврейського народу на свою державність, як можна відмовляти в праві на державність іншим? З цієї точки зору постать Жаботинського є пророцькою в нашому сучасному контексті. Одним із важливих уроків, що він залишив сучасним українцям – якщо бачиш те, що не влаштовує, потрібно діяти, ставати учасником, а не лише спостерігачем.

 

Володимир (Зеєв) Жаботинський за два тижні до смерті, 1940 рік. Фото з офіційного сайту Інституту Жаботинського в Тель-Авіві

Ірина Назарчук  Із 2017 року пишу та знімаю для Української редакції Радіо Свобода. З матеріалом «Попри стереотипи: жінки на військовому флоті» стала переможницею конкурсу ООН для журналістів «Публікації для змін. Україна на шляху сталого розвитку». Закінчила Одеський національний університет. Працювала на радіостанціях, телеканалах, в інформаційних агентствах Одеси. Пройшла кілька навчальних курсів «Інтерньюз-Україна».

Вперше опубліковано @Радіо Свобода

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.