«Бабин Яр: Історія і пам'ять»: Передмова — Розділ 3

Канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» була заснована у 2008-му році з метою створення більш тісних взаємин між двома народами: українцями та євреями, що протягом століть жили пліч-о-пліч на території сучасної України. З моменту свого заснування, «Українсько-Єврейська Зустріч» ініціювала та фінансово підтримувала ряд конференцій, круглих столів, ґрунтовних наукових досліджень, а також публікацій та перекладів цих праць. Згідно з гаслом організації «Наші історії неповні одна без одної», такі проекти сприятимуть поглибленню порозуміння між українцями та євреями й кращого пізнання їх культур.

Вперше пропонуємо книгу «Бабин Яр: Історія і пам'ять» у електронної книги.

Свідком одного із найбільш жорстоких злочинів Голокосту протягом 29–30 вересня 1941 року, стало урвище, що знаходиться на околиці міста Києва. Близько 34 000 київських євреїв було розстріляно за два дні в одній із перших вражаючих подій, що стала відомою під назвою «Голокост від куль».

З глибоким співчуттям та розумінням, група всесвітньо відомих вчених обговорюють політику пам'яті Бабиного Яру в галузях культури, музики та мистецтва від сталінських часів до сьогодення. Окрім переліку детальних та болісних свідчень есеїв про події, що відбувались наприкінці вересня 1941-го року, це видання поєднало науковців в усвідомленні важливості збереження пам'яті про Бабин Яр як символ Голокосту та інших трагедій XX століття.

Книжка вийшла друком поряд із серією заходів, присвячених вшануванню пам'яті 75-х роковин трагедії в Бабиному Яру, за сприяння канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч».

Головними редакторами нового видання «Бабин Яр: Історія і пам'ять» є Павло-Роберт Маґочій, професор-емерит історії та політології в Торонтському університеті, де з 1980 по 2025 рік він очолював кафедру українознавчих студій та Владислав Гриневич, провідний науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України.

Вийшло друком у 2016-му році завдяки видавництву «Дух і Літера».

Розділ 3

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.

Україна під нацистською владою

Карел Беркгоф

Україна посідала важливе місце в нацистських планах, позаяк належала до Lebensraum, т. зв. «життєвого простору» німецького народу, який, вважалося, був йому вкрай необхідний для виживання. Родючі землі України мали оживити німецьке хліборобське коріння й у такий спосіб відродити німецьку «расу». Крім того, вилучена з українських надр сировина мала би сприяти посиленню економічної незалежності Третього Райху. За винятком етнічних німців, не тільки євреї, а й усе місцеве населення, рано чи пізно, мало бути видалене зі «Сходу», де, зрештою, належало жити лише особам «чистої німецької крові». Яким же був результат інвазії, зумовленої такою ідеологією?

Напередодні німецького вторгнення, що розпочалося 22 червня 1941 року, Совєтський Союз тільки-но розширив межі Української Совєтської Соціалістичної Республіки шляхом анексії польських і румунських земель: Західної Волині, Східної Галичини, Північної Буковини і Південної Бессарабії. Після початкового періоду військового правління найбільшою німецькою територіальною одиницею став Райхскомісаріат «Україна» зі штаб-квартирою в м. Рівному, очолюваний райхскомісаром Еріхом Кохом. Він нараховував п'ять великих генеральних округів: «Волинь-Поділля», «Житомир», «Київ», «Миколаїв», «Дніпропетровськ» і частину генерального округу «Таврида». На півночі Райхскомісаріат включав регіони, що сьогодні належать Білорусі. У той же час Львів і решта Східної Галичини склали дистрикт «Галичина», що входив до складу Генерал-губернаторства. Дистрикт «Галичина» підрозділявся на округи (крайзгебіти) і перебував під керівництвом губернатора Карла Ляша, а згодом Отто Вехтера. Німецька військова адміністрація підлягала начальникам тилового району групи армій «Південь» — Карлу фон Року та Еріху Фрідерічі. І нарешті, Підкарпатська Русь, або Закарпаття, після окупації у 1939 році Угорщиною лишалася під її орудою.

Життя і смерть під владою нацистів були жорстокими і сповненими страху. Терор набув тут багатьох форм: грабунок, виселення з будинків, депортація та передусім масові вбивства — євреїв, ромів, психічно хворих, військовополонених, комуністів, совєтських активістів та інших підозрюваних. І кожен міг бачити на власні очі ці вбивства. Доволі широке коло німецьких підрозділів «безпеки» повною мірою використовували свою нічим не обмежену ліцензію на вбивство. До складу цих підрозділів входили дві спеціальні групи служби безпеки (СД), айнзацгрупи — C і D. Але, крім цих мобільних ескадронів убивства, що потім перетворився на місцеві відділки поліції безпеки і служби безпеки (СД), слід врахувати також дев'ять батальйонів регулярної німецької поліції; 1-у піхотну бригаду СС Ваффен-СС, а також три дивізії безпеки армії. Було створено велику кількість таборів, зокрема два концентраційні — Сирецький у Києві та Янівський у Львові.

Ніколи раніше в історії України, можливо, за винятком часів Голодомору 1933 року, так багато соціальних і етнічних груп не були примушені страждати впродовж одного періоду. Для більшості жителів райхскомісаріату «Україна» умови життя були набагато гіршими, ніж деінде в Західній Європі, а також набагато гіршими, ніж у Генерал-губернаторстві. Проте й Галичина була завалена новими трупами та переповнена місцями масових поховань. Позаяк Донбас і Крим належали до тилового району групи армій «Південь», вони не мали німецької цивільної адміністрації. Насправді в європейській історії ніколи не було більш жорстокого військового окупаційного режиму, ніж цей. Німецькі збройні сили в цій військовій зоні окупації були відповідальні за масові злочини головним чином тому, що Вермахт був суцільно нацифікований, і його лідери значною мірою поділяли погляди Гітлера щодо євреїв і слов'ян.

Два південні регіони України були повністю возз'єднані з румунською державою: Північна Буковина (з Чернівцями) і Південна Бессарабія (що становить наразі південь Одеської області). Інші південно-західні регіони України між річками Південний Буг і Дністер, в тому числі місто Одеса, увійшли до складу губернаторства «Трансністрія». Формально окрема від румунської держави, ця територія мала тринадцять районів або округів і губернатора Георге Алексяну на чолі. У «Трансністрії» було близько двохсот ґетто, концентраційних таборів, а також штрафні трудові табори. Найбільш смертоносними були ті табори, де румуни, українці та етнічні німецькі поліцейські проводили масові розстріли євреїв у Голтянському повіті — в селах Ахмечетка, Богданівка і Доманівка.

Євреї, роми та психічно хворі
Жертвами нацистських убивств були передовсім євреї, роми, психічно хворі та військовополонені. Напередодні Другої світової війни близько п'яти відсотків населення Совєтської України мали єврейське походження. До середини 1941 року в межах кордонів України (міжнародно визнаних за станом на 2016 р.) налічувалося близько 2,7 мільйона євреїв. Під час війни Німеччини проти Совєтського Союзу величезна частина євреїв, близько 1,5 мільйона, загинули від рук німців, а також румунів, угорців, українців та ін. Близько 60 % довоєнного єврейського населення було вбито. Приблизно 900 тис. євреїв пощастило втекти або вони вчасно евакуювалися на схід, в основному з промислово розвиненої східної частини Придніпров'я та Донбасу. Втім, єврейські громади Галичини, Волині і Поділля були винищені майже повністю. У східній частині Галичини вижило тільки кілька відсотків євреїв; на Волині ще менше. В цілому лише близько 100 тис. євреїв вижило в Україні в той час, як вона перебувала під владою нацистів.

Невдовзі після вторгнення кількість убитих євреїв постійно зростала. Цей процес включав убивство працездатних чоловіків (початок липня); євреїв з числа військовополонених (середина липня); а потім жінок та дітей (кінець серпня). Хоча деякі окремі офіцери СС почали розстрілювати єврейських жінок і дітей від самого початку, подібна тенденція йшла згори, в основному від головнокомандувача СС і поліції безпеки (СД) на Півдні Росії Фрідриха Єкельна.

Малознаним є факт, що румуни спочатку діяли ще радикальніше. Таким чином, з самого початку, в той час, як німці були зосереджені на єврейських чоловіках, у деяких маловідомих буковинських і бессарабських місцевостях румунські загарбники розстрілювали не тільки єврейських чоловіків, а й жінок та дітей.

Погроми, що сталися, можна було визначити як спонтанні або як такі, що здавалися спонтанними актами антиєврейського насильства з боку місцевих жителів. Вони почались у червні й липні 1941 року, незабаром після німецького вторгнення, в тих регіонах Західної України, які менше ніж два роки тому були анексовані Совєтським Союзом. Тисячі євреїв було вбито в населених пунктах у численних погромах, в тому числі у Львові й Тернополі. Основну відповідальність за це несуть німецькі загарбники, які прагнули і заохочували такі погроми. Проте радикальних українських націоналістів було також залучено до цього, наприклад, через їхню пропаганду. Приміром, коли німці зайняли Львів 30 червня 1941 року, прихильники організації ОУН Степана Бандери у прокламаціях казали людям:

«Москва, Польща, Мадяри, Жиди — це Твої вороги. Нищ їх».

Наступного дня погром, у якому взяли участь різні типи злочинців, стався і закінчився розстрілами німцями сотень євреїв.

Після цих погромів в Україні було зафіксовано ще близько двох тисяч німецьких акцій екстермінації розстрілом великих і малих груп євреїв. Перехід до масових розстрілів відбувався із жахливою швидкістю. Важливою переломною подією, яка засвідчила, що німці вбиватимуть цілі єврейські громади, був масовий розстріл 23 600 євреїв у Кам'янці-Подільському — місті, розташованому неподалік колишнього — до 1939 року — кордону між Польщею та Румунією.

Київ став першим містом в Європі, де практично все його єврейське населення було вбито одним махом, в основному впродовж 29 та 30 вересня 1941 г. Менш ніж за тиждень до цього міни, встановлені інженерами Червоної армії, вибухнули, спричинивши пожежу, яка знищила переважну частину центру міста. Аналогічно, протягом двох днів у жовтні 1941 року румунські окупанти вбили близько 25 000 з приблизно 90 000 євреїв Одеси, по тому, як совєтська міна вбила там румунського генерала і шістдесят солдатів та офіцерів.

У другій половині 1942 року друга і остання хвиля масових розстрілів пересунулася зі Східної в Західну Україну, де німці вбивали євреїв, які ще лишалися живими. Східна Галичина вирізнялася і тим, що тут масові розстріли мали місце також і наприкінці війни, і тим, що євреїв звідси депортували і вбивали у газових камерах табору смерті Белжець.

В Україні існували єврейські ґетто — місця, де євреї були зосереджені протягом деякого часу з обмеженнями на в'їзд і виїзд. Вони знаходилися здебільшого у Східній Галичині та на Волині, їх було створено переважно з ініціативи німецької армії і призначено для того, щоб повністю ізолювати, а потім убити в'язнів. Окрім ґетто, існували численні примусові трудові табори; з тих, що розташовувалися навколо Транзитного шляху IV; спершу там утримували місцевих євреїв, а згодом євреїв, депортованих з Трансністрії.

Зростання обізнаності міжнародного співтовариства про розстріли євреїв і дедалі менші перспективи на перемогу Німеччини у війні спонукали нацистів докласти зусиль для знищення доказів злочинів — тіл убитих. Було створено «Зондеркоманду 1005» (особливу команду 1005), яка змушувала в'язнів розкопувати масові поховання і спалювати останки жертв — євреїв (і неєвреїв).

Українських ромів також було винищено із расистських міркувань. Мало що відомо про цю історію, тож значною мірою її ще належить написати. На півдні України, включно з Кримом, ромів, що вели осілий спосіб життя, розстрілювали вже з осені 1941 року, без диференціації їх від так званих кочових ромів, убитих нацистами в інших регіонах. Таке узагальнене ставлення до всіх ромів, як і до євреїв, було особистою ініціативою Отто Олендорфа, командира айнзацгрупи D.

Пацієнтів психіатричних лікарень також систематично знищували. У Києві, наприклад, спочатку відібрали серед них євреїв. У цілому майже вісімсот хворих було розстріляно або отруєно газом у чотири етапи і поховано в межах або поблизу Бабиного Яру.

Військовополонені
Іншою великою групою загиблих у німецьких масакрах були совєтські військовополонені. Цей термін може вводити в оману, адже деякі з цих ув'язнених не вважали себе «совєтськими», деякі формально були не солдатами, а військовослужбовцями НКВС, залізничниками, бійцями народного ополчення, цивільними, що працювали на фортифікаційних спорудах, тощо. 

Французькі, британські, американські та канадські військові в німецькому полоні, навіть якщо вони були єврейського походження, мали доволі ймовірні шанси вижити під час Другої світової війни. На противагу цьому, від 2,8 до 3 мільйонів «совєтських» військовополонених загинули в німецькому полоні як в Україні, так і за її межами, і близько третини з них перебували в той час поблизу лінії фронту. Точну кількість для України важко встановити.

У більшості випадків євреїв, виявлених серед ув'язнених, негайно розстрілювали. У той же час, із точки зору нацистів, слов'яни могли виявитися корисними. Саме тому військовополонених, яких було ідентифіковано як українців, часто звільняли, особливо в 1941 році. При цьому неофіційне українське товариство Червоного Хреста відіграло важливу роль у звільненні військовополонених.

Утім, багато солдатів Вермахту явно припускали, що більшовизм, шкідлива ідеологія та політична партія, яку нібито створило «жидівство», невиправно «заразили» совєтських військових. У цій нацифікованій настанові всі солдати, яких вони називали «росіяни», незалежно від їхнього фактичного етнічного походження, ставали або зайвими, або безумовно небезпечними.

Таким чином, не тільки директиви і накази щодо смертного вироку для військових комісарів, а й расизм створив безпомилкову тенденцію: умисне знищення більшості військовополонених.

Заморювання голодом, биття і розстріли «російських» військовополонених були пов'язані не тільки з расизмом. Але цей фактор уможливлював учинення цих зловживань і вбивств у першу чергу.

Після перших розстрілів полонених гнали на захід через транзитні табори у бік постійних таборів, часто на дуже великі відстані. Це найвлучніше можна охарактеризувати як марші смерті; німецькі (і угорські) армійські конвоїри стріляли по втікачах і тих, хто відставав, і назагал забороняли місцевим мешканцям давати їжу або воду ув'язненим. Оскільки врожай у 1941 році був дуже рясний, німецька влада і місцеве населення мали достатньо їжі, щоб заощадити; останні ж щосили намагалися передати хоч якусь їжу полоненим. Але ті, хто розробляв німецьку політику, хотіли, щоб більшість в'язнів просто померли, і навмисне морили голодом численних непрацездатних військовополонених. Годування непрацюючих військовополонених було навіть проголошене «помилковою гуманністю». Охоронці таборів часто стріляли в цивільних осіб, які намагалися врятувати життя військовополоненим, приносячи їжу. Якби цивільному населенню настільки сильно не перешкоджали і якби конвоїри і охоронці таборів поводилися більш людяно, сотні тисяч життів могли бути збережені.

Якщо ув'язненого не було звільнено з табору або він не зміг втекти звідти, єдиним шансом для виживання для нього могла стати робота в денний час поза межами табору. Спроби втеч військовополонених були повсякденним явищем і ставалися чи то під час маршів, чи то з таборів, а також із робочих місць. Цим втечам часто сприяли сторонні люди.

Селяни і міські жителі
Навіть селяни, які не були членами совєтського колгоспу, повинні були приєднатися до його німецького наступника, «державного» господарства, і всі повинні були працювати там, включно з жінками з маленькими дітьми (чого не було до 1941 р.). Положення про тривалість цієї праці ставали дедалі суворішими. Багато техніки і тракторних станцій відійшли до баз («кущів»), за якими наглядали господарства або кооперативи. Керівники цих баз — німці, голландці й, очевидно, також українці — переважно були безжальними, бо змушували селян працювати навіть під час найбільших свят. Найгірше, що німці знущалися з селян навіть через дрібниці, наприклад, якщо селяни неналежно віталися і не робили це відразу або якщо під час розмови з німцями вони тримали руки в кишенях.

Чимало селян протягом двох-трьох років німецького панування мали в середньому у своєму розпорядженні більше їжі, ніж вони звикли її мати за часів совєтської влади. Це сталося в основному тому, що вони добре працювали у своїх городах, і тому, що протягом тривалого часу німецька система нагляду і реквізиції була менш ефективною, ніж попередня — совєтська. Але головна проблема для селян полягала в тому, що колективне господарство залишалося, і по суті вони сприймали його як справжнє кріпацтво. Постійно посилювалося жорстоке поводження і насильство над селянами. Тому більшість селян побоювалися за своє життя, коли німець перебував поблизу. Крім того, дівчата і жінки знали, що їх могли заарештувати і замкнути десь у борделі.

Терор і нестача продовольства були ключовими елементами повсякденного міського життя. У містах перехожих могли змусити спостерігати за публічними повішеннями «диверсантів» або «євреїв». Жителі великих міст також могли бачити «газваген», які проїжджали повз них. Вони називали цю мобільну газову камеру, що могла перевозити п'ятдесят в'язнів, душогубкою — губителькою душ. Постріли лунали з багатьох місць, у тому числі з боку Бабиного Яру. Містяни також постійно стикалися з явним антислов'янським расизмом. Німці ніколи не стояли в чергах, і їм завжди звільняли місця в трамваях. Вони часто ображали людей («російська свиня!»). Фізичне насильство застосовувалося офіційно, навіть за те, що людина чогось не зрозуміла. Зводити кінці з кінцями було важко, особливо інтелігенції. На початку 1942 року всі вищі навчальні заклади в Райхскомісаріаті було закрито.

Взимку 1941–1942 років стався великий голод у Криму, під час якого сотні, якщо не тисячі цивільних осіб і військовополонених померли. У Києві та Харкові тим часом велика кількість людей померла від штучного голоду, передбачувано і навмисне створеного німецькою владою для того, щоб позбутися зайвих їдців. Проте навколо цих міст було багато їжі, навіть наприкінці 1941 року; селяни, маючи рясний врожай, прагнули до бартеру з містом. Але поліцейські кордони було створено з явною метою конфіскації «надлишків» їжі. Все, за що не було сплачено великий хабар, конфіскувалося. В іншому разі обмін між селом і містом блокувався. У липні 1942 року, наприклад, генеральний комісар Вальдемар Магунія заборонив «вільну» або «незаконну» торгівлю продуктами харчування в Києві. І хоч такі блокади не були тотальними, проте вони багатьом коштували життя.

Кількість смертей від голоду в Києві сягнула приблизно 10 000. Але голод не був єдиною причиною зменшення кількості населення міста за неповні два роки — з приблизно 400 000 (після головної масакри в Бабиному Яру) до 300 000 в 1943 році. Втечі, депортація до Німеччини і фашистські розстріли також відіграли свою роль у різкому падінні чисельності населення міста.

Тривалий час лінія фронту залишалася всього за п'ятдесят кілометрів від Харкова. Хоча це було одне з найбільших совєтських міст, будь-коли зайнятих німцями, число жителів скоротилось і становило тут менше, ніж 500 000 в той час, як німці правили в Харкові з жовтня 1941 по серпень 1943 року (за винятком чотирьох тижнів на початку 1943 року).

Військовий комендант міста вимагав від підлеглих вияву «крайньої суворості» стосовно місцевих жителів і, як він писав, звертаючись до інших німців, не виявляти «жодного інтересу» до їхнього годування.

Принаймні 30 000 харків'ян померли від голоду. Ця цифра є мінімальною, позаяк відсутні відомості, скільки їх померло від голоду далеко за межами міста: виснажені жителі Харкова були депортовані і вмирали на шляху до Райху або незабаром після прибуття туди. Зрозуміло, однак, що в жодному іншому місті Європи, зайнятому німецькими збройними силами, не страждало і не вмирало від голоду так багато неєвреїв.

Депортації в Німеччину
На початку 1942 р., услід за багатьма масовими розстрілами євреїв і ромів та голодною зимою для полонених і мешканців міст, німецька влада започаткувала кампанію набору робітників для заводів і ферм Великої Німеччини. Вона не планувала проведення такої кампанії перед війною, але тепер відчувала потребу в цьому, щоб послабити несподівану нестачу робочої сили. Деяку фінансову допомогу було надано членам сімей остарбайтерів — східних робітників, як їх називали в Райху. Після того, як новина про погані умови праці в Німеччині поширювалася, багато українців намагалися уникати відправки туди. Для того, щоб бути непридатними до праці, багато людей в Україні калічили себе. Деякі з них були переконані, що помруть у Німеччині — або від голоду, або під бомбами союзників. Вони також почали сумніватися в тому, що німці вбивають тільки євреїв і ромів. Тогочасні пісні і приказки про депортації висловлюють глибокий сум людей.

Коли не стало більше добровольців, німці створили комісії, щоб організувати депортацію. Місцевим керівникам погрожували смертю, якщо вони не поставлятимуть «новобранців». Деякий час наприкінці 1942 року чиновники більше не повинні були обмежуватися певною кількістю людей, просто постачали всіх людей певного віку. Не тільки німецькі поліцейські, а й керівники районних управ, голови міст, а також допоміжні поліцейські почали заарештовувати людей для депортації. Облави стали частим явищем на міських ринках. Тих, хто намагався втекти, розстрілювали. У сільській місцевості поліція ходила по хатах.

Роздратований, режим ужив ще жорсткіших заходів, наказавши, наприклад, у генеральному окрузі «Волинь-Поділля» спалювати будинки тих, хто відмовлявся їхати, і відправляти їхніх родичів до трудових таборів як заручників. Цілі села запалали. Посадка для депортації на поїзди також являла досить бурхливі й емоційні сцени. Незабаром дедалі більше місцеві поліцейські, розуміючи, що Німеччина програє війну, почали попереджати про майбутні облави, а іноді допомагали людям втікати.

Один із сорока жителів Райхскомісаріату та тилового району групи армій «Південь» був депортований до серпня 1943 р. В кінцевому підсумку, 1 500 000 осіб із цих двох регіонів України опинилися в Райху. Переважна більшість цих людей походила з села, але врешті депортація заторкнула практично кожну сім'ю в Україні.

Допоміжна адміністрація і поліція
«Українська допоміжна адміністрація», як її називали у Райхскомісаріаті, складалася з міських адміністрацій (міська управа) на чолі з мером (міським головою); районних адміністрацій (районних управ) на чолі з начальником (головою або шефом району) і сільських адміністрацій (сільська управа), очолюваних старостами.

Ці структури відіграли важливу роль за нацистів, переважно тому, що загарбникам спочатку не вистачало детальних знань про місцеві справи. Але не було жодного органу, який представляв українське населення в цілому. У цьому сенсі галичанам велося краще, бо вони мали місцеве відділення на основі Краківського Українського центрального комітету, на чолі з Володимиром Кубійовичем.

Найбільш ранні місцеві формування поліції, особливо в Західній Україні, з'явились як міліційні і діяли практично без німецької участі відразу ж після того, як вторгнення почалося. Через деякий час керівники айнзацгруп або німецькі військові зменшили особовий склад цих ополчень, вигнавши при цьому з них багатьох членів ОУН. Тільки в Райхскомісаріаті в кінцевому підсумку було близько 80 тисяч поліцейських допоміжної поліції — в чотири рази більше, ніж німецьких поліцейських.

Допоміжна поліція відігравала ключову роль у залякуванні, зловживаннях, грабунках, арештах, а іноді навіть у вбивствах євреїв. Окрім того, вона транспортувала євреїв із сільської місцевості до міст на допит, з подальшим убивством.

Скрізь, де утворилися ґетто, ці поліцейські, як правило, грабували і охороняли їх. Сумна кульмінація їхньої участі у Голокості припала на другу половину 1942 року, коли вони привозили жертв і чергували на розстрілах біля ям.

Рівень участі в цих діях Організації Українських Націоналістів, чи то фракції під керівництвом Степана Бандери (ОУН-Б), чи то фракції на чолі з Андрієм Мельником (ОУН-М), залишається проблематичним, і цю справу ще остаточно не закрито. Виразним прикладом тут є великий Буковинський курінь — тисячі українців з фракції Мельника, які на початку серпня 1941 року поїхали з Буковини до Києва та далі за його межі. Деякі автори стверджують, що немає сумнівів у тому, що ці чоловіки і жінки не були в Києві під час бійні у Бабиному Яру.

З другого боку, деякі українські емігранти (серед них Ярослав Гайвас) згадували, що тисячі людей перебували в сусідньому Житомирі, де брали участь у важливих похованнях 2 вересня 1941 року, і що

«як тільки Київ звільнено від большевиків, кожен хотів бути там, і то негайно. Не було стриму».

Справді, буковинці прибували до Києва в той час, як Хрещатик «горів». Більше того, один єврей, що залишився в живих (Віктор Стадник), згадував, що бачив їх у центрі міста у вересні. Отже, лишається питання, чи можна насправді виключати прихід буковинців у цьому місяці.

Відносини між німцями та українськими націоналістами швидко погіршувалися. Спочатку, влітку 1941 року, ОУН-Б почали переслідувати, передусім через те, що фракція відмовилася анулювати свою заяву про проголошення української державності, зроблену у Львові в день німецької окупації (30 червня). ОУН-М, яка була особливо активною в Києві, також зазнала репресій, хоча можливості для співпраці з Німеччиною для неї залишалися відкритими.

Партизани
ОУН-Б в основному порвала з Німеччиною на початку 1943 року, зокрема після того, як почалося створення в центральній і у південній Волині Української повстанської армії (УПА).

Історики в цілому погоджуються в тому, що, як і багато інших партизанських рухів у Європі під час Другої світової війни, частини УПА брали участь у масових убивствах мирних громадян, у цьому разі зокрема поляків. Совєтські партизани також справляли великий вплив на повсякденне життя. Вони займалися саботажем і розповсюджували листівки і газети, але на порядку денному вони мали також убивства, і не тільки німців. НКВС УССР своєю офіційною метою визначав завдання систематично «винищувати» «фашистський» режим, створений в Україні. Совєтські партизани, здавалося, приділяли мало або взагалі жодної уваги наслідкам своїх дій для місцевих жителів.

Німецька реакція на дії партизанів була переважно одна: вбивства і спалення сіл, і все це було сплановано із жахливою пунктуальністю. Таким чином було вбито близько 50 тисяч осіб. Більшість випадків спалення сіл мали місце в північній частині України, де багато лісів, що було важливою передумовою для сталої партизанської діяльності. Понад триста сіл було зруйновано повністю або частково. Однією з перших жертв цих нападів у Райхскомісаріаті стало село Кортеліси Ратнівського району на Поліссі. 23 вересня 1943 року Кортеліси оточили загін допоміжних поліцейських і рота німецької поліції, що базувалась у Брест-Литовську (в основному з поліцейськими з Нюрнберга). Було вбито близько 2900 осіб. Їх було розстріляно з автоматів і пістолетів, утоплено або заколото багнетами.

У лютому 1943 року совєтські партизани під керівництвом Олексія Федорова напали на гарнізон у маленькому містечку Корюківка на Чернігівщині з метою звільнити заручників. Гарнізон складався з німецьких солдатів, угорців і поліцейських допоміжної поліції. У жахливій помсті, що настала далі, 1 і 2 березня, все село було знищено. Тих, хто залишився в живих, добивали. 9 березня Корюківка стала попелищем із рештками тисяч людей. Це була тільки одна група серед багатьох людей, які втратили свої життя, прямо або опосередковано в результаті нацистської окупації України.

Література

Berkhof Karel C. Harvest of Despair: Life and Death in Ukraine under Nazi Rule. — Cambridge, Massachusetts: The Belknap Press of Harvard University Press, 2004.

Патриляк І. К, Боровик М. А. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду. — Ніжин: Видавництво: ПП Лисенко М. М., 2010. — 590 с.

Penter, Tanja. Kohle für Stalin und Hitler: Arbeiten und Leben im Donbass 1929 bis 1953. — Essen: Klartext Verlag, 2010.

Pohl, Dieter. Die Herrschaft der Wehrmacht: Deutsche Militärbesatzung und einheimische Bevölkerung in der Sowjetunion 1941–1944. — München: R. Oldenbourg Verlag, 2008.

Україна під нацистською окупацією: спалені села (1941–1944 рр.): Анотований покажчик / За ред. Солдатенко В. Ф. — Київ: ДП НВЦ «Пріоритети», 2012. — 362 с.

Struve, Kai. Deutsche Herrschaft, ukrainischer Nationalismus, antijüdische Gewalt: Der Sommer 1941 in der Westukraine. — München: De Gruyter Oldenbourg, 2015.

З англійської переклав Владислав Гриневич