Діалог копит із травою

[Василь Махно — український поет, прозаїк і есеїст — лауреат багатьох премій, зокрема «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™ (2020), спонсорованої канадською недержавною організацією «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) за підтримки ГО «Форум видавців» (м. Львів, Україна). Поїздку Василя Махна до Ізраїлю 2023 року для презентацій та досліджень підтримано UJE. Текст написано у серпні 2023-го, за три місяці до подій 7 жовтня. Тепер сприймається як довоєнний спогад.]

1.

Протягом дев’ятьох років, що я не був в Ізраїлі, у світі змінилося чимало.

Найперше, в Україні — війна.

Здавалося б, а чого б це країну, що простяглася уздовж Середземноморського узбережжя, то повинно турбувати? І для чого я пов’язую ці українські події з переповненою словом та подіями ханаанську землю, для якої слово «війна», як свідчать сакральні та історичні джерела, — таке ж звичне, як небо і трава. Відповідь, як кажуть, на поверхні, але одночасно з глибокими підвалинами суперечностей і недомовок.

Тоді, дев'ять років тому, я мешкав ув Єрусалимі, у західній його частині, й користувався, мандруючи містом, переважно трамваями та міськими автобусами. Тоді вперше увійшов у Старе місто і вперше на власні очі побачив залиті золотим промінням його стіни. Відчув насиченість біблійних подій, неприкриті суперечності визнавців трьох монотеїстичних релігій. Вперше походив вузькими вуличками, поторгувався з крамарями, які, прикриваючись облесливими словами, готові тебе ошукати, що й оком не змигнуть. Вперше доторкнувся до Західної стіни, побував у храмі Гробу Господнього, відвідав Яффо, Хайфу та Акко. Після чого написав «Єрусалимські вірші» й есей «Цвіркуни та горлиці».

Дев’ять років спливло, як дощ у ринві.

Я знову прилетів до Тель-Авіва. Знову муравлище летовища Бен-Ґуріон. Після певних формальностей, притаманних перетину кодону та митниці, виходиш назовні й шукаєш таксі.

Цього разу готелик неподалік моря.

Ми з таксистом потрапляємо у тягнучку. Я роздивляюся обабіч автомобільної траси й помічаю, як розбудовується Тель-Авів. Повсюди новітні хмародери, обплетені різного роду риштуваннями та високими будівельними кранами. Ми рухаємося поволі. Таксист сповіщає мене, що доведеться так повзти ще, може, хвилин сорок.

«Не проблема», — відповідаю.

У Нью-Йорку така ситуація більш аніж типова, тому мене це не дивує.

Після поселення — на пляж. Добігає сьома вечора, але пляжі на ніч, як це чинять у Нью-Йорку, не зачиняють. Відпочиваючі сидять на оранжевих пластикових стільцях, а з десяток відійшли подалі від берега й ловлять, підстрибуючи, хвилі.

Сонце котиться за горизонт — й синя, схожа кольором на сливу-угорку морська вода поночіє, темніючи.

2.

Наступного ранку за сніданком під відкритим небом за тобою спостерігають кілька птахів. Деякі з них уже на столах. Вони вичікують на залишки їжі. Мабуть, численні постояльці привчили тутешнє птаство ділитися з ними своїми сніданками. Своєрідна веранда, обсаджена місцевими породами дерев, в густому листі яких пурхають, виспівуючи, птахи, прикриває річку, яка поруч, і доріжки для бігунів з роверистами. І поки сонце не увійшло у свій зеніт, всі намагаються використати час: птахи — для співу та поживи, а люди — для пробіжок та їзди. І так кожного ранку.

3.

Тель-Авів заполонює тебе івритом, наче пташиним співом. Ще у тридцятих роках мале поселення, що відбрунькувалося від Яффо, в якому переважало арабське населення, помалу розросталося. Та й у тих тридцятих домінуючою мовою була арабська, що навіть дружина Аґнона заповзялася її вивчати. Це викликало у письменника невдоволення. Він пам'ятав арабські заворушення 1929 року, і ця травма залишилася у нього на ціле життя. Іврит вичікує, щоби ти, налаштувавши вухо, вслухався у вуличні перемовини перехожих, в оголошення зупинок у міських автобусах, і що головніше — вслухатися у музику слів своїх віршів, перекладених на цю мову на вулиці Каплан 6, а потім в Єрусалимі, ловлячи пом’якшенні звуки та розлущені «р». Це справді дивне відчуття, коли певен час доводиться перебувати у полоні мови, якої ти не розумієш. Усім відомо, що у новоствореній державі Ізраїль побутували різні думки щодо запровадження івриту чи їдишу. Можна це назвати навіть м’якою мовною війною, в якій переможцем вийшов іврит, а їдиш, по суті, залишився книжною та мертвою мовою. Мертвою у багатьох сенсах. Ми знаємо, що більшість їдишомовців з європейських містечок згинули під час Голокосту. Американські їдишомовні євреї перейшли на англійську. І тільки кілька письменників продовжували вперто нею писати, зокрема й один із останніх її охоронців — Ісаак Башевіс Зінґер.

4.

Світ живе у заскорузлих формах стереотипів. В Ізраїлі у цьому переконуєшся на кожному кроці. В Єрусалимі мене переконував визнавець ортодоксального юдаїзму, що усе, написане в Біблії про Христа, з точки зору юдаїзму не має жодного сенсу.

В Єрусалимі мешкає Вольф Московіц, з яким мені вдалося познайомитися тоді, під час перших відвідин. Пригадую, як ми сиділи в коридорі Гебрейського університету і розмовляли українською про усілякі справи. Цього разу ми зустрілися в Тель-Авіві, куди літній професор навідався з приводу українського фестивалю «Етно Хутір». Звернувся до мене по імені й батькові, від чого я в Америці відвик. Це звертання було як знак навернення нас обох до землі, де ми народилися, тобто України. Незважаючи на гамір та гучні динаміки, ми встигли перекинутися кількома словами, запевнивши одне одного, що побачимося за кілька днів у Єрусалимі. Однак не склалося. Та все одно навіть ті кілька хвилин спілкування були вельми приємними.

У Хайфі я побував на висотах і низинах в прямому значенні, без жодних метафор. Спочатку ми виїхали таксівкою до Хайфського університету, аби відвідати університетський музей. В універі канікули, тому заходити в порожні коридори який хосен? — зате панорама, що відкривається з гори, на якій вибудовано високий корпус, вражає. Куди не кинь оком — від сучасного морського порту вдалині проглядається Ліван, а можливо й Сирія. А потім ми з’їхали у саме підніжжя Хайфи й пройшлися вуличками, де живуть араби-християни. Там і християнські храми, і крамнички, і коти, і стара, ще з османського періоду, забудова, і навіть Поетична вулиця, прогулюючись якою з Анастасією Естер, розумієш, що саме тут більше поезії, аніж там — на самому вершку гори Кармель.

5.

У Домі Аґнона святкують чергове -річчя Хаїма Нахмана Бяліка. З цього приводу — виставка: листування Бяліка з Аґноном, книжки, які вони дарували один одному, та якісь особисті речі — окуляри, олівці тощо. Ми під'їжджаємо до вулиці Клауснера. Балакучий таксист, дружина якого німкеня, а він сам — араб, розповідає, що під час свята, здається, хіджабу, може заробити утричі більше.

«Переважна більшість, — каже він, — святкує, але я готовий возити пасажирів».

Питається, куди їдемо. Кажу, що до будинку Аґнона.

«Не чув про такого», — зізнається щиро.

Єрусалимське сонце скочується за пагорби і насуваються сутінки.

Ми з Джефрі Саксом, директором і великим знавцем Аґнона, розповідаємо слухачам про мої романи та Бучач.

У повітрі пахне аґнонівський сад. Дещо уже подостигало і встигло упасти у траву та на зацементований хідник. Ми толочимо це, йдучи до столика з мікрофонами. Співають птахи. З сутінками насувається єрусалимська прохолода. Здіймається вітер. Він перегортає мої папери, перевертає пластикові стакани, приготовлені для пиття. Дещо жбурляє на долівку. Я дивлюся на Джефрі й міркую собі, що, схоже, це Аґнон за щось на нас розгнівався й вирішив подати знак своєї присутності. Можливо, після того, коли ми кілька разів повторили слово «Бучач»?

В іншому домі на єрусалимських пагорбах, куди мене запрошено на приватне читання, до чого пристаралася моя перекладачка на іврит Міріям Фейґа Бунімович, пахне достиглою шовковицею та смоковницею. Будинок побудовано на схилі. Доріжки ведуть вділ до самого дому і в сад, який, здається, стрімголов летить вдолину, й зупиняє його крислата смоковниця. Чорна шовковиця так заплодоносила, що її чорні плоди, схожі на волохатих гусениць, чіпляються підошов нашого взуття. Ми розносимо за собою чорні смуги теплого й липкого соку.

Моє читання схоже на таємну вечерю. Принаймні одна обставина подібна — тобто стіл, точно як у Леонардо да Вінчі, обсіли гості. На столі — наїдки і напитки, хоч присутніх трохи більше, аніж дванадцять. Я читаю про війну, і вона з нами за цим столом, навіть якщо рядки про океанічні простори Атлантики чи Єгуду Аміхая. Більшість зі слухачів та слухачок прибули нещодавно: дехто — з прифронтового Харкова і Києва, дехто — із заходу нашої країни. І от ми — посередині Єрусалима, усі уродженці України, не полишаємо ні наших міст, ні наших споминів.

6.

Минулого разу в Яффо я побував у крамниці араба-комуніста, куди привіз нас з Йохананом Петровським-Штерном місцевий професор, який вчащав туди. Господар в молодості навчався в Радянському Союзі. Не секрет, що в Університеті Патріса Лумумби під прикриттям готували численних терористів, які, повертаючись на Близький Схід чи до Латинської Америки, вливалися в різного роду партизанські загони, а то й терористичні групи. Пригадую, що на підлозі його крамниці-складу валялися стоси старих газет. Тоді ми похапцем забігли до нього, перекусили теплим хлібом з найближчої пекарні й встигли перекинутися кількома словами. Не знаю, чи живий той мій випадковий знайомий? І хоч як я не намагався напружити пам’ять і пригадати вуличку, на якій ми тоді зупинялися, — усе надаремно.

Близький Схід завжди був під пильним оком багатьох імперій. Вони, сильні світу цього, уважали, що тутешній люд та всі багатства повинні належати завойовникам. Тому Римська, Османська та Бритійська імперії бажали захопити ласий шматок. Навіть Наполеон перебував на чолі своїх військ, коли ті тримали в облозі Яффо. До слова, Хайфський порт використовували для транспортування нафти й різних прянощів, а також як базу для переміщення військових. Бритійці — звісно, за допомоги, а то й визиску місцевих — проклали були навіть нафтопровід від місць видобутку нафти до самого порту.

Одначе порт Яффо слугував як пункт прийому прибульців: тут і прикордонна, і митна служби османів фільтрували євреїв-ашкеназів, тобто кого з них впускати, а кому — зась. Навіть Аґнон у 1908 році саме в Яффо перейшов усі перевірки, показуючи паспорт громадянина Австро-Угорщини, й ступив на яффський берег своєї нової батьківщини, хоча правильніше буде — прабатьківщини.

7.

Ідеї сіоністів, які заполонили молоді уми європейських євреїв з початком 20-го століття щодо повернення до османської Палестини та розбудови там єврейської інфраструктури для створення єврейської держави, докотилися й до Бучача, вірніше села Скоморохи, куди вчащав молодий Чачкес, плануючи свій виїзд із Галичини. Чомусь там збиралася молодь Бучацького повіту й обговорювала майбутнє. Письменник навіть у 1930 році, коли знову відвідав родимі місця, заїхав до Скоморохів, а звідти пішки пішов до Золотого Потоку, щоби кроками виміряти свою молодечу пам’ять. Можливо, щоби усе пригадати.

«У Єрусалимі, — сказали мені, — на трамвайні зупинки повернули сміттєві бочки».

«І що, — запитав я, — це така важлива деталь?»

«Звісно — це означає, що терористичної загрози поки що нема».

«Цікаво, — перепитав я, — а який зв’язок поміж бочками і тероризмом?»

«Прямий, туди закладали бомби».

8.

В Старому місті можеш почуватися голубом на каменистому виступі Західної стіни або горлицею, що жадібно п’є воду з фонтана. Можеш бути молитовними книжечками на возику з коліщатами, а можеш паломником в черзі, щоби поклячати при Голгофі у храмі Гробу Господнього. Можеш цвісти екзотичним квітом, а можеш полежувати лінивим котом на нічній вулиці — однаково хтось та винесе тобі поживу. Можеш бути усміхненим продавцем, а можеш танцюючим хасидом, що на повен голос співає на усю околицю. Можеш бути християнським монахом, а можеш ультраортодоксом, який чомусь плює услід визнавцям християнства. Місто перемінюється щосекунди з одного стану в інший, залишаючи нам присмак глибинної таїни, що діялася і діється серед оцих мурів, стін та навколишніх пагорбів та гір. Ким і чим би ти себе не уявив та на чому б не зупинилося твоє око, Єрусалим триматиме тебе на тій відстані, на яку ти заслужив.

9.

У Тель-Авіві я заблукав.

Мені потрібно було дістатися на вулицю Гіссін, щоби побачитись з ізраїльським композитором Амозом Елканою. Я повертався з Яффо. Всівся в автобус і, здавалося, доїхав до потрібної мені зупинки. Вийшов, але мій телефон показував, що я кручуся десь поблизу. Я зупинив випадкову перехожу і вона, потицявши на екрані свого телефона, сказала, щоби я йшов за нею. Ми йшли і розмовляли. Вона сказала, що на наступному перехресті я повинен буду звернути ліворуч, а вона піде прямо забирати свого сина з дитсадка.

Ця розгубленість, втрата просторової орієнтації та безпорадність часто нападають на мене в чужих містах. Ти почуваєшся малою дитиною, що загубилася від батьків серед юрби.

Нарешті я знайшов вулицю Гіссін.

Навпроти будинку, в якому розміщається студія Амоза, розбито невеликий парк з кількома крислатими деревами — і це рятівне коло від спеки, кинуте тобі міськими службами. Я вирішую присісти. Амоз стоїть на протилежному боці. Він усміхається і махає рукою: мовляв, я помітив тебе — й запрошує до студії. Я відповідаю, що може посидимо тут, у цьому мікроскопічному парку. Амоз погоджується і за якийсь час з’являється з двома горнятами. В одному — мій чай, в іншому — його кава. Розповідаю, що заблукав і що допомогла мені випадкова перехожа.

Вуличка-мізинець — тиха і спокійна.

Спека.

У нас насправді ділова зустріч, бо протягом тривалого часу ми намагаємося зробити щось із «Єрусалимськими віршами».

«Ти знаєш, — каже Амоз, — на тій вулиці, де ти виступав, саме збираються протестувальники супроти судової реформи?» Акції протесту торкнулися усього ізраїльського суспільства, розділивши його на тих, хто «за», і тих, хто «проти».

«Я знаю про протести, але не знав, що це на вулиці Каплан».

«Ну, ось тут поруч, — пояснює Амоз. — Нині знову туди піду».

Неподалік пролітає сіра ворона. У неї чорні тільки голова, дзьоб і крила, решта опірення сіре. Таких я бачив біля Ая-Софії у Стамбулі. Значить, Середноземномор’я — їхній ареал.

Пів року тому в нью-йоркському Меркін-голл я слухав його композицію Tripp. Дириґував камерною оркестрою Meitar Ensemble П’єр-Андре Воладе. Я спробував уявити, які мелодійні варіанти, прослуховуючи Tripp, Амоз запише поверх літер «Єрусалимських віршів». Якою буде ця музична емаль, якою покриються рядки і строфи? Як англійські переклади тих віршів втиснуться в горло майбутнього виконавця чи виконавиці? Тепер на спекотній тель-авівській вулиці ми розмірковуємо більше про політику, аніж про музику.

10.

У Хайфському університетському музеї Рубена Гехта зібрано чималу колекцію старожитніх артефактів — від реконструкцій жител, амфор, фресок, ужиткових деталей щоденного побутового життя, а також дещо, що пов’язано із присутністю Римської імперії. Зразки тодішньої зброї сусідять із тодішніми медичними інструментами. Цілком логічно: римських вояків переслідували хвороби та чимало з них зазнавали поранень під час боїв і служби у своїх гарнізонах. Напіврозколотий надмогильний камінь, напис якого свідчить про офіцера Публіуса Опіуса, громадянина Равенни, що загинув в бою у віці тридцяти років. Цей Публіус служив у П’ятому леґіоні, що базувався в Македонії. Перекинутий спочатку до Акко, а згодом до Еммауса. Після 71 року по Р. Х. та битви в Єрусалимі підрозділ було передислоковано на території теперішньої Болгарії. З цього приводу мені пригадалися деякі вірші Константіноса Кавафіса, який з таких написів, вичитаних у книжках, відтворював історію грецьких полководців чи вояків, домислюючи за них їхні відчуття та оцінки. Публіус Опіус, річ зрозуміла, не повернувся з леґіонерами до Moesia, куди направилися вцілілі рештки П’ятого легіону. Окрім побутових та мілітарних артефактів, мою увагу привернули невеликі піали з насінням, написи на яких свідчили, що саме ці рослинні плоди використовували для лікування. У першому століття по Р. Х. видано Discoridus Constatopolitanus, знаний також як Codex Medicus Craecus, оригінал якого зберігається в Національній бібліотеці у Відні. У цій обширній ботанічній енциклопедії зібрано біля шестисот рослин з описами їхніх цілющих властивостей та медичного застосування.

11.

Поетичний провулок у долішньому районі Хайфи, в якому мешкають араби-християни, розпочинався причепленою табличкою, котра сповіщала про поета Хана-Абу-Хана. Уздовж доволі пошарпаних будинків час до часу траплялася чергова табличка з віршем Абу-Хани, і я зупинявся, аби прочитати англійський переклад. Вірші відтворено було трьома мовами: оригіналом, тобто арабською, та двома перекладами — на іврит та англійською. Чим далі я заглиблювався у той провулок з двома своїми супутницями, він усе більше спадав вдолину, усе частіше з’являлися крамнички та більшало поіржавлених авт, з-під яких виглядали коти цього провулку. Котячі колонії я зустрічав у Старому місті Єрусалима, на вулицях Тель-Авіва, на блошиному ринку Яффо, і лише у Хайфі вони пов’язали своє існування з поезією — вірніше, з Поетичним провулком. По стінах вилися місцеві рослини, демонструючи нам свій пишний цвіт. Здалека я помітив ваговиті жовтяві плоди гранатів. Колір шкірки свідчив, що вони в процесі достигання. Над однією таблицею з віршем висів плід граната з характерною чашечкою із зазубринами. Вірш і гранат наче доповнювали один одного. Можливо, навіть вели неспішну розмову. Благо, що на тому боці провулка, де розміщувалися вони, зійшла благословенна тінь. Поруч власник крамниці, сидячи на брудному пластиковому стільці, пив каву. Покупців — катма. Пахнули виставлені назовні банани, помідори й сливки. Продавець ліниво провів нас поглядом, одразу оцінивши, що ми не його клієнти. Він сьорбав каву і насолоджувався спекотним надвечір’ям, прикритий тінню.

В арабських мешканців, ну, принаймні тутешніх, існує звичай, що будь-яку тарілку, глек чи горнятко, якщо вони від необережності вислизнули з рук і розбилися, не викидають — усі уламки дбайливо збирають, а потім припасовують на стіни будинків. Уламки вмуровують, і вони виграють на сонці кольорами та формами облущеного свого колишнього керамічного життя. Ось чому на одній зі стін з’явився Museum Without Walls, там викладено авторські керамічні плитки з певними сюжетами: закохана пара, щасливий та усміхнений ангел, чиясь п’ятірня, мечеть з християнською церквою, голуби.

Просуваючись Поетичним провулком, я відчув, що повіяло неприємним запахом, який добре знають ті, хто перетримує в домашніх умовах будь-яких птахів. Розгадка не забарилася — до однієї зі стін будинку, який ми проминали, хтось припасував голуб’ятню. Змайстрований з терсоплит і побілений, з кількома решітками, той дім для голубів був, звісно, самобудовою і примхою власника. Очевидно, що власник чистить цю кількаярусну клітку, але ж не кожної години.

Один із віршів арабського поета називається «Діалог копит з травою», у тій розмові, як твердить поет, копита не мають останнього слова, бо трава, збита ними, однаково проросте і відновиться.

Така проста й глибока думка.

12.

Дорогою до летовища Бен Ґуріон запрацювали блокпости. «Значить, — подумалось мені, — оголошену спецоперацію на півночі розпочато». На блокпості тільки позаглядали крізь прочинені вікна в таксі. Хоча скупчення військових й цивільних осіб з автоматами свідчило, що охорону й контроль на дорогах підсили. Вечорами в готельній кімнаті я передивлявся в телевізорі ізраїльські новини. Протестна хвиля охопила чималу кількість суспільства. Що би там не говорили, але судова реформа призвела до кризи. Бо як це інакше назвати, коли тисячі людей з накинутими на плечі ізраїльськими прапорами, дуючи в пищики, перекривають шляхи-дороги або збираються у самому центрі, показуючи своє невдоволення. Уряд прем'єр-міністра Натаньягу, Кнесет, праві та ліві, сіоністи та соціалісти, ортодокси й світські, поборники судової реформи та її супротивники розхитують і так непросте суспільство. На побутовому рівні, звісно, цього не помічаєш. Автобуси сновигають, крамниці працюють, ринок Єгуда Махане переповнено крамом і покупцями, до відділів соціальної допомоги суцільні черги — переважно ортодокси. Туристи покірно ходять Старим містом, пляжі Тель-Авіва та Хайфи заполонено брунатними тілами відпочиваючих. Проглядаються північні простори аж до Ліванського кордону, і десь зовсім близько мчать авта йорданськими дорогами, та тривожні думки обсідають не одну єврейську голову, зважаючи на ґлобальні політичні зрушення та війни. В Ізраїлі ніколи не було спокійно. Це не те місце, в якому почуваєшся у цілковитій безпеці. Так уже склалася новітня історія: причини та наслідки усім відомі. Небезпідставно, хоча паралелі не зовсім відповідні — війна в Україні порівнюється із ситуацією навколо і всередині Ізраїлю. В країні чимала кількість вихідців з України, і хоча більшість з них послуговуються російською мовою та приписували себе до російської культури, їхнє знання української історії, в переважній більшості, почерпнуто з радянської пропаганди та тогочасних шкільних підручників. Хоча задля справедливості потрібно сказати, що у кожного є також своя родинна історія, в якій чимало міфологем, зокрема я начувся від багатьох про те, що їхні діди і баби під час Громадянської війни неоднораз бачили Нестора Махна — ба більше, гуляйпільський батько заночовував у їхніх родичів по єврейських домах зі своїм штабом. На моє питання, чи причинив він їм яку-небудь шкоду, відповідь була: ні. Тепер вони згадують свої корені, назви українських містечок та сіл, розповіді їхніх батьків про співжиття з українцями — та підтримують Україну в нелегкій боротьбі за волю. Інша — частина, і не обов’язково вихідці з Росії — сунуть з транспарантами до українського посольства в Тель-Авіві й підтримують псевдоутворення «ДНР/ЛНР», беруть участь у святкуванні хайфською мерією Днів Росії, читають виключно Толстого, Достоєвського чи Булгакова. Івритомовні, тобто народжені в Ізраїлі, та які належать до іранських, марокканських, сефардських, ашкеназьких коренів взагалі можуть не перейматися нашим нещастям. Інша справа хасиди, яким щороку літати до Умані. Чи може воююча Україна забезпечити їм сяку-таку безпеку від російських ракетних обстрілів, якщо не може вберегти своїх громадян, що мешкають при лініях фронту чи геть при західних кордонах країни. Американські союзники Ізраїлю пакують допомогу Україні, а Ізраїль вичікує, бо каже, що зв’язаний по руках Іраном та Сирією, що частково є правдою. «Наша безпека, — повторювали мені, — найголовніше». Що тут скажеш?

Уже в літаку дорогою до Америки, перебираючи в пам’яті поетичні рядки отого Хана-Абу-Хана, про якого ніколи в житті не чув, міркував про діалог копит із травою. «Ну, ось ці копита й трава, як дві протилежні сили нищення й спротиву, борикаються одна з одною від створення світу». Війна й мир, життя та смерть, світло й тінь — скільки ще потрібно нагромадити антонімів, щоби продовжити ряд цих протиставлень?

Парадоксально: але вони випливають одне з одного, зв’язані одне з одним й одне без одного неможливі.

То як там в Еклезіасті?

Якщо ж прийняти символіку поета, то тепер час копит, а час трави — в майбутньому?

Василь Махно
Серпень, 2023

Знимки автора

Вперше опубліковано @Zbruc.