Листи з минулого
Первісно опубліковано англійською мовою @Tablet Magazine
Сім’я моєї матері іммігрувала з Києва до Брукліну наприкінці 1970-х років, приблизно за десять років до мого народження. У дитинстві я, як і всі інші в нашій іммігрантській спільноті, вважала себе російською єврейкою. Цей наратив почав змінюватися: спочатку повільно після незаконної анексії Криму Росією у 2014 році, а потім швидко — приблизно у 2016 році, коли група моїх друзів вперше відкрила мені очі на українську мову й культуру. До того часу все українське було для мене чужим. Всю мою українсько-єврейську спадщину — від їдишу, яким розмовляли мої дідусь і бабуся, аж до нюансів приготування їжі, які знала моя бабуся, — заступав моноліт російськомовної радянської культури.
Пізніше я часто думала про ці наслідки, але у 2016 році я тільки почала звертати на них увагу. З цікавістю я запитувала свого друга-українця, чи вважає він, що я можу прийняти для себе українську ідентичність. Зрештою, мої предки століттями жили на українській землі (хоча з різних причин ніколи не вважали себе українцями).
«Це тобі вирішувати», — стенув плечима мій друг, усвідомлюючи, наскільки важким може бути моє запитання в іншому контексті. Якщо бути точною, то це, мабуть, і був той момент, коли почалася моя особиста подорож. Через п’ять років, після кількох уроків української мови я влаштувалася на роботу в рідному місті моєї матері й купила квиток до Києва в один кінець.
Я провела в столиці України три літні місяці 2021 року, офіційно по роботі, а неофіційно простежуючи шляхи своєї родини, щоб ближче познайомитися зі своїм українським єврейським корінням. Описуючи свій досвід у Tablet того літа, я резюмувала: «Що стосується моєї української ідентичності, то я хотіла б, але не можу, сказати, що ця поїздка допомогла її укріпити. Думаю, вона тільки ще більше ускладнила її».
Потім почалася війна, і все змінилося.
Російське вторгнення сильно струснуло наше життя навіть у бруклінських домівках. Після перших місяців протестів, збору коштів і пожертв та критики в соцмережах з’явилися дрібніші способи демонстрації спротиву. Роблячи покупки в місцевому магазині, що продає продукти зі Східної Європи, я ніколи не звертала стільки уваги на походження рослинної олії, яку купую. В моїй коморі досі стоїть пляшка соняшникової олії без етикетки — відтоді, як моя свекруха випадково придбала російську марку. (У мого чоловіка стався б напад, якби він дізнався.)
Ці жести, хоч і символічні, здавалися такими марними, що навіювали депресію. Впоратися з цим мені допомогло рішення скерувати накопичену енергію в генеалогічне дослідження. Я поринула з головою в цю захопливу справу й дізналася чимало цікавих фактів про свою родину — особливо про долю мого прадіда Герша.
На папері Герш (який називався російським ім’ям Гріґорій, скорочено Ґріша, щоб звучати менш по-єврейськи) загинув безвісти під час вторгнення нацистів у Київ. Принаймні так мені завжди казала моя мати, завважуючи, що ніхто не знав, та й ніколи б не дізнався, що сталося насправді. Коли його дружина Ханна й дочка Раїса — моя покійна бабуся — повернулися до Києва з Уралу після евакуації, Герш вже давно перестав писати й не було жодної надії, що він вижив. Якщо його не вбили як члена у воєнного формування, то він мав би бути серед 33 771 єврея, розстріляного в Бабиному Яру.
Я прожила з цією неоднозначністю більшу частину свого життя. Коли мене питали, чи хтось із моєї родини загинув під час Голокосту, я завжди відповідала розпливчасто. Я прийняла, що дещо так і залишиться таємницею, і натомість зосередилася на дрібницях — уривках фольклору та їдишу, які я змогла зібрати з сімейних артефактів.
Я почала з гортання зошита рецептів, списаного знайомим почерком моєї бабусі Раїси. Зошит був настільки затертий від багатьох років приготування, що сторінки здавалися на десятиліття старшими, ніж були насправді. Моя мама та її сестра в притаманній їм манері уникали сентиментальності й вважали рішучість, з якою я переглядала кожну замаслену сторінку баби Раїси, величезною тратою часу. Але я була непохитна. Коли ж я натрапила на рецепт приготування фаршированої риби, моє серце тьохнуло.
«Дивіться! Баба Раїса явно вживає тут українське слово буряк. Рецепт фаршированої риби на основі буряка? Більш Ukrainishe не буває». Мама майже закотила очі.
Мою заповзятість було не спинити. Далі я звернулася до архіву «Джойнта», щоб знайти трансміграційні записи про членів родини. Там мали бути дані про життя моїх бабусь і дідусів, досі невідомі нам. Ось назва єврейської сільськогосподарської колонії в Криму, де виріс мій дід. Генеалогічний прорив!
«Так, і в російській статті Вікіпедії немає жодної згадки про те, що колись це була єврейська колонія. Як чарівно», — сухо промовила мама.
Окрилена своїм відкриттям, я надіслала електронного листа в Державний архів України, намагаючись роздобути деякі сімейні документи, хоч шанси були невисокі. Після кількох невдалих спроб — нарешті цінна знахідка: архів надіслав мені заскановану копію оригіналу свідоцтва про народження мого дідуся, написану від руки українською мовою. Там простим чорнилом було написано ім’я мого діда: Берко Айзикович Іциксон. Я завжди знала його за зросійщеним ім’ям Боріс Капров, тож із величезною радістю розглядала копію оригіналу.
Моя мама залишалася незворушною. «Тут немає нічого такого, про що б я не могла тобі розповісти сама», — сказала вона, хоча я помітила вогник цікавості в її очах.
Я не була певна, що саме я шукала, але вперто продовжувала пошуки й зрештою дізналася дещо важливе від моєї тітки, що весь час було в мене прямо під носом. Це не сімейна таємниця чи щось подібне, а просто момент, про який ніхто не завдав собі клопоту розповісти мені. Або ж якщо й розповідали, то я не звернула уваги.
Моя тітка простягнула мені конверта з застереженням, що його вміст неймовірно крихкий. Я кивнула й обережно вийняла дев’ять пошарпаних аркушів паперу, деякі з яких розпалися на шматки, а в деяких бракувало частин. Листи від Герша, російською. Перший був датований 8 серпня 1941 року. Він писав:
Привіт, Ханна. Привіт, Раїчка. Я не знаю, чи можу поділитися з вами чимось приємним. Поки що ми в Києві. Я не можу спати ночами й постійно думаю про вас обох. Як так вийшло, що вони завезли вас туди [на край світу], хоча ви їхали такими гарними місцями й могли зійти з поїзда будь-коли. Тепер я знову нагадую вам, що ви повинні серйозно подумати про це й переїхати в тепліше місце. Я знаю, що це буде важкий крок. Але що я можу зробити, щоб допомогти вам, мої дорогі...
Далі йшов нерозбірливий текст. Було очевидно, що російська мова не була рідною для Герша, бо він писав із численними граматичними помилками. В іншому листі йшлося:
Вересень
Купіть Раїчці туфлі, чи чобітки, чи що вам потрібно за погодою. Ви забули вдома валянки… Не панікуйте, це вам не допоможе. Зробіть усе можливе, щоб полегшити собі життя. Знову ж таки, не беріть із собою одяг, продайте його, якщо можете, щоб купити хоч щось поїсти…
Ханно, прошу, щоб Раїчка здобула освіту. Вона дитина, і їй потрібно вчитися. Хоча Київ зовсім не схожий на те місце, де ви зараз, але навчання тут почалося 1 вересня. Я закінчую цей лист. Будь ласка, залишайтеся живі й здорові. Бажаю вам всього найкращого.
Твій чоловік, Папа Ґріша
Більшість документів не були датовані, й було важко розібрати, в якій послідовності їх написали, бо бракувало багатьох частин. Останнім був невеликий фрагмент оригіналу:
Я закінчую цей лист, добряче поплакавши. Як ми до цього дійшли. Але якщо на цьому все закінчиться, то на краще. Цілую тебе, Раїчка, якщо ти можеш отримати освіту, будь ласка, зроби це, інакше тобі треба буде переїхати туди, де є школи.
Я відправлю тобі посилку. Я дістану щось і надішлю тобі. До побачення. — Ґріша
Після прочитання цих листів у мене виникло ще більше питань, ніж раніше. Я засканувала сторінки й у нестямі подзвонила матері, сподіваючись, що вона зможе розібрати в написаному Гершем щось таке, чого я не змогла.
«Деталі в основному стосуються їхнього повсякденного виживання. Навчання баби Раїси й так далі», — з розчаруванням почула я її відповідь. Я сподівалася на більше.
«Але є щось, чого я раніше не помічала, — продовжила мама. — Зверни увагу на дати. Серпень і вересень 1941 р. — Київ».
«Ну і? Я думала, що нам це відомо», — відповіла я.
«Ну так, але цікаво те, що він писав із Києва. Я завжди думала, що він був десь у лісі, з військовими».
«Я не певна, що вловлюю, що ти хочеш сказати», — сказала я.
«Сам[анто], всіх євреїв, які були в Києві у вересні 1941 року, вбили. Подивись, він навіть згадує відправлення посилки. Поштою звідки? Він мав би повернутися в місто тоді. Я ніколи не звертала уваги на цю деталь, але виглядає логічно».
Мені було важко прийняти те, що раніше ці деталі просто не помічалися. Моя бабуся Раїса померла у 2017 році, і після того, як родина успадкувала її майно, більшість документів залишили на складі й забули про них. Я запитувала себе, чи не були вони надто болісні й через це в них не захотіли розбиратися.
«Знаєш що? Я пам’ятаю, що бачила якийсь бабин папір серед її документів — якесь свідчення чи що. Точно не пригадаю. Може, ти хочеш прийти подивитися?» — запитала мама.
«Так! Звісно», — відгукнулася я. Наступного дня я з’явилася на порозі батьківської квартири й почала копатися в купі паперів, виданих протягом багатьох десятиліть — радянських свідоцтв про народження й смерть, шкільних довідок, документів про натуралізацію, стосів старих посвідок особи тощо. Нарешті я знайшла те, що шукала: три аркуші паперу в лінійку, списаних рукою моєї бабусі. Це була чернетка листа до науковця, який працював над книгою про Бабин Яр, що вийшла 1983 року. Вона просила його згадати ім’я Герша:
У серпні й вересні ми отримали кілька листів від мого батька, в яких, зокрема, говорилося, що він був свідком паніки в місті — люди тікали, і навіть багато його побратимів зникали один за одним. Він писав, що хоче помститися фашистам, любить Київ і не може залишити місто в такі тяжкі часи. Я цитую його листи, які в мене досі зберігаються: «Ми Київ не здамо. Ми будемо боротися до останньої краплі крові».
На тлі сьогоднішньої війни ці слова здалися мені страшенно знайомими. Бабуся продовжувала:
Київ, звісно, здали, а мій батько разом зі своїми побратимами-захисниками потрапив в оточення, їх схопили німецькі фашисти. За словами очевидців, серед яких був наш сусід — українець, який служив у тому ж батальйоні, що й мій батько, — їх посадили просто неба й огородили колючим дротом. Потім вибрали євреїв і розстріляли їх у Бабиному Яру. Усіх неєвреїв відпустили.
Як же вона могла написати ці слова з таким переконанням? І як це свідчення приховували від мене все життя? Мама стверджувала, що ніколи не знала про існування свідка — можливо, баба Раїса колись і говорила їй щось про цього українця, але вона, як і я, вона не звернула уваги.
Баба Раїса також написала у своєму листі, що разом із матір'ю відвідала меморіал перед еміграцією в Америку. Її обурив напис на пам’ятнику, сформульований у загальних термінах, без згадки про те, що переважна більшість жертв були євреями. Відтоді український уряд офіційно визнав цю подію єврейською трагедією й важливою частиною історії нації. Як і мій прадід, євреї, що загинули в Бабиному Яру, можливо, не вважали себе українцями, але їхні нащадки, які сьогодні воюють на передовій, мають українську ідентичність, а це свідчення нерозривної історії двох народів.
Влітку 2021 року незадовго до від’їзду з Києва я відвідала Бабин Яр. Пам’ятаю, як підходила до меморіалу, не знаючи, що маю відчувати. Чи 80-річна таємниця зникнення мого прадіда щось сколихне в мені? Коли я нарешті дісталася до обсадженого деревами яру, довкола стояла моторошна тиша.
Озираючись назад, я можу з впевненістю сказати одне: і ідентичність, і пам’ять є актами волі. Я думаю, що баба Раїса вирішила повірити, що її батька вбили в Бабиному Яру, щоб отримати відчуття завершеності. Принаймні я зараз вирішила в це вірити — так само як вирішила вважати себе українською єврейкою. Це маленький жест, але він говорить багато про що.
Коли-небудь я хотіла б повернутися в переможну Україну. Хотіла б поїхати в ту частину Криму, де виріс мій дід, і в усі інші місця, де ступала нога моїх предків. І хотіла б знову відвідати Бабин Яр у світлі всього, що я знаю тепер.
Є ще одна річ, яку я тепер знаю певно. Одного дня, коли я розповідатиму цю історію своїм дітям, то пильнуватиму, щоб вони уважно слухали.
З англійської переклав В. Старко.
