На наших очах народжується українська єврейська ідентичність

Первісно опубліковано англійською мовою @Forward

Майкл Гольд, Forward

Росія не «звільнила» українських євреїв, а об’єднала їх з іншими українцями проти спільного ворога

КИЇВ — Як і більшість моїх співгромадян України (незалежно від етнічного походження), я не вірив, що ця війна може статися. Я думав, що у XXI столітті війна, тортури цивільного населення та масове вимушене переміщення охоплені принципом «Ніколи знову», який ми поклялися дотримуватися після Другої світової війни.

Як же я помилявся!

Я виріс в унікальній українській родині. Єврейська ідентичність завжди була невіддільною частиною нашого життя. Одного мого дідуся заслали в 1920-х роках до Казахстану за участь у сіоністській діяльності, а другий був членом сіоністського молодіжного руху «Гордонія» в Чернівцях, які тоді були на території Румунії. Мої батьки одружилися під хупою в радянському Києві 1971 року й досі зберігають ктубу (єврейський шлюбний контракт), написану на листку зошита.

З 1993 року я працював автором і редактором у різних єврейських газетах і журналах, а останні кілька років обіймаю посаду головного редактора газети «Хадашот» — однієї з найстаріших єврейських газет в Україні.

Коли люди запитують мене про «єврейський» аспект російсько-української війни, я перш за все хочу сказати, що «єврейського» аспекту немає. З одного боку, це правда — немає явних закликів до знищення євреїв, як у Гітлера, але з іншого боку, Росія розпочала своє вторгнення під лицемірним гаслом «денацифікації» України й «захисту» російськомовців в Україні. У цьому сенсі українські євреї нібито були предметом подвійної «турботи» Кремля — і як євреї (для яких нацизм є втіленням абсолютного зла), і як російськомовні громадяни.

Євреї в Україні традиційно тяжіли до російської мови, бо єврейське населення після Другої світової війни було зосереджене переважно у великих містах південного сходу та центру України, тобто в переважно російськомовних регіонах. Окрім того, протягом багатьох десятиліть російська була мовою керівної еліти в Радянському Союзі (і раніше в Російській імперії), а такі етнічні меншини, як євреї, мають тенденцію культурно й мовно взоруватися на місцеві еліти через їхню близькість під час виконання представниками меншин своїх службових ролей у суспільстві.

Війна Путіна розпочалася під фальшивим приводом «денацифікації», а його безглуздий напад лише укріпив і поглибив українську єврейську ідентичність. Путінська агресія скомпрометувала все, пов’язане з російськомовним простором, і природним чином наблизила українських євреїв до української національної більшості.

Нова хвиля єврейських біженців

Вплив війни найсильніший на сході, південному сході та в центрі країни, де зосереджено більшість великих єврейських громад України. «Нас не треба було ні від кого звільняти», — такий рефрен я чув від українських євреїв різного віку й походження. Але російська армія таки «звільнила» їх — від відносно мирного життя, від їхніх домівок і роботи, а також від членів родини та друзів, які стали переміщеними особами чи жертвами російських бомб.

Вперше після Другої світової війни та заснування держави Ізраїль світ побачив десятки тисяч єврейських біженців, які рятувалися від тотальної війни. Я особисто зібрав понад 150 свідчень єврейських біженців з України. Почав записувати їх у перші дні цієї війни, а тепер оформив як проєкт Exodus-2022. Багато з цих біженців переживали воєнну евакуацію вдруге. Серед них мій 89-річний батько Герман Гольд, заслужений художник України. В жовтні 1941 року, коли він був ще дитиною, його евакуювали з Москви, а в березні 2022 року поспішно репатріювали в Ізраїль через Молдову. І його випадок зовсім не унікальний.

97-річний батько Анатолія (Тувія) Шенгайта, який 1941 року втік від німців до Росії, тепер їде в Німеччину, тікаючи від росіян. Борис Забарко, колишній в’язень Шаргородського гетто на Вінниччині й голова Всеукраїнської асоціації євреїв — колишніх в'язнів гетто і нацистських концтаборів, також нещодавно здійснив довгу й складну подорож з Києва до Німеччини, щоб уникнути війни. «Для мене це друга трагедія мого життя», — розмірковує він, додаючи, що його одногрупники, які дивом пережили німецьку окупацію, тепер знову розкидані по всьому світу.

Практично кожен біженець, якого я опитав, мав власний унікальний «єврейський» досвід війни. Одна жінка пригадала, як у квітні минулого року пекла мацу на Песах у старій радянській печі й вперше відчула, що «виходить з Єгипту». Вчителька математики з Маріуполя використовувала менору як лампу в темному підвальному бомбосховищі, щоб зробити укол інсуліну своїй хворій на діабет, паралізованій матері. Єврейці, яка раптом опинилася на окупованій Росією території, вперше в житті довелося ховати під блузкою намисто з зображенням зірки Давида.

Ірина Живолуп, нотаріуска єврейського походження з Ізюма, втратила всю свою родину, коли поруч вибухнула російська ракета «Град». Вона сама була тяжко поранена й промучилася самотньо в будинку без даху вісім днів за низької температури, перш ніж її знайшли сусіди. Я розмовляв із нею телефоном через кілька годин після того, як вона перетнула українсько-польський кордон в кареті швидкої допомоги. Зараз Ірина в Ізраїлі, ще ходить з паличкою і лише нещодавно дізналася номери ділянок, де поховані члени її родини в Україні. Як має почуватися людина, в якої російські «визволителі» вбили всю родину?

Українське єврейське відродження

Війна кардинально вплинула на ідентичність єврейської громади України. Насправді багато в чому саме зараз відбувається зародження українського єврейства. Чимало моїх сусідів досі розмовляють рідною російською, але вони вже не вважають себе частиною російськомовного єврейського світу. Відбувається масштабний перехід до використання української мови в публічному просторі (тенденція, яку я спостерігаю з 2014 року та яка стосується і єврейської громади). Все більше євреїв на своїх особистих сторінках у Facebook заявляють, що вирішили перейти на українську мову.

Українські євреї все ще досить скептично ставилися до деяких новоприйнятих національних історичних героїв України, як-от Симона Петлюри, Степана Бандери чи Юрія Шухевича, що прямо чи опосередковано розпалювали антисемітизм. Однак у наші дні, перебуваючи під постійними російськими обстрілами, українці з’ясовують, що між ними набагато більше спільного, ніж різні погляди на українську історію. «На відміну від часів розпаду СРСР сьогодні єврейська громада чітко ідентифікує себе з українською державою, готова розділити її труднощі й випробування, захистити свою землю та померти за її незалежність», — каже В’ячеслав Ліхачов, експерт «Центру громадянських свобод» — української правозахисної організації, яка стала співлауреаткою Нобелівської премії миру 2022 року.

З Ліхачовим погоджується й Анатолій Подольський, відомий українсько-єврейський історик, директор Українського центру вивчення історії Голокосту. За його словами, «повномасштабне російське вторгнення сприяло формуванню української політичної ідентичності». Як приклад він наводить свого колегу-єврея, професора Максима Гона, який у віці 56 років пішов добровольцем в українську армію. Інший відомий випадок — Ашер Йосеф Черкаський, ультраортодоксальний український офіцер і батько трьох дітей; його син також служить в Збройних Силах України. Замість того, щоб розпастися за етнічними ознаками, українці об’єдналися проти спільного ворога.

Втрати й перспективи на майбутнє

За понад 30 років незалежності в Україні постала розгалужена мережа єврейських громад, релігійних, освітніх і молодіжних організацій значною мірою завдяки підтримці західних євреїв. Війна підірвала діяльність багатьох із них. За даними Ліхачова, за минулий рік було пошкоджено 14 із 80 українських єврейських культових споруд, що пропорційно відповідає шкоді, завданій молитовним будинкам інших конфесій в Україні. Однак вплив на єврейські громади виявився, мабуть, більшим, бо українські міста часто мають лише по одній синагозі.

Попри все це Ліхачов упевнений, що в єврейської громади України є майбутнє. Хоча, за його словами, це більше пов’язано з соціальним служінням у дусі концепції «тіккун олам», ніж із роллю охоронниці єврейських традицій. Приємною несподіванкою стала потужна активність світової єврейської громади в Україні порівняно з такими організаціями, як Міжнародний комітет Червоного Хреста. Цю активність побачили не лише такі традиційно «єврейські» міста, як Одеса (куди для надання допомоги після вибухів у порту першими прибули волонтери з ізраїльської команди ZAKA), а й також, наприклад, Миколаїв, де єврейська громада роздає їжу всім нужденним, а волонтери лагодять вікна, вибиті вибухами бомб.

Хочеться вірити, що єврейська громада успішно знайде нове місце в українському суспільстві, яке проходить процес трансформування. Я також хочу вірити, що війна, яка змінила наше розуміння глобальних безпекових викликів, закінчиться цього року.

Проте рік тому ми жили надією, що повномасштабного російського вторгнення не буде. Наші надії виявилися жахливо невиправданими, але мені додає оптимізму стійкість українського народу й, зокрема, єврейської громади. У цій війні ми живемо й вмираємо разом, як один народ.

Слава Україні!

Майкл Гольд — головний редактор української єврейської газети «Хадашот». Він також є засновником Exodus-2022 — проєкту збирання свідчень євреїв-біженців від російсько-української війни. Погляди й думки, висловлені в цій статті, належать автору й не обов’язково відбивають погляди видання Forward.

З автором можна сконтактувати е-поштою за адресою [email protected]

З англійської переклав В. Старко