Світ виник без нашої участі, але без неї він неповний

Василь Махно — український поет, прозаїк і есеїст — лауреат багатьох премій, зокрема «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™ (2020), спонсорованої канадською недержавною організацією «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) за підтримки ГО «Форум видавців» (м. Львів, Україна). Поїздку Василя Махна до Ізраїлю 2023 року для презентацій та досліджень підтримано UJE. Текст написано у липні 2023-го, за три місяці до подій 7 жовтня. Тепер сприймається як довоєнний спогад.]

Я сиджу на терасі єрусалимського готелю, з якого відкривається краєвид на Старе місто. Ну, якась його смужка, але більше — дахи низькорослих будинків, якими можна було б ходити і переступати їх. Але це тільки моє метафоричне бажання. Завжди галаслива Яффська вулиця з початком Суботи — притихла. Вулиці — порожні. Під вечір в Єрусалимі, такі особливості тутешнього клімату, стає прохолодно. У нічному небі висить місяць і, видається, що саме над Старим містом він нерухомо завис. Усе, що вдається виловити з вечірнього пейзажу — застигле світло, що схоже на начинку пахлави.

Про що б ми не говорили з приводу Єрусалиму — сакральність місця завжди виступатиме першим планом. Я міркував про це, сидячи на пластиковому білому кріслі, поруч із десятками чоловіків біля Західної стіни, яку називають ще Стіною плачу. Одні з накинутими на плечі талесами похитувалися під ритм їм відомої мелодії, інші притуляли чола до каменю, ще інші — туристи — фотографувалися на тлі стіни, радісно усміхаючись. Працівники міських служб пильнували за столиками, на яких було розкладено книжки і брошурки з написами на івриті. В якийсь момент ці столики легко можна перемістити, бо ж на коліщатах, в інше місце. Від різкого руху й неуважності працівника одна брошурка випала. Я побачив, як миттю її підняв хасид і, поцілуваши, поставив на місце. Неподалік група сефардів святкувала бар-міцву. Винуватець події — тринадцятилітній хлопець в оточенні родичів-чоловіків — відбував ритуал, який переходять усі визнавці юдаїзму. З-за високої загорожі, що відділяє чоловічу і жіночу частини біля Стіни, жіноцтво веселими голосами підтримує родинну подію і фотографує, високо піднявши свої телефони.

У щілинах Стіни повно записок. Біля мене сиділо кілька чоловіків, які записували на куценьких клаптиках паперу свої прохання. Потім підходили до Стіни і довго вибирали зручне місце, де б примістити свої зматеріалізовані прохання. Чому саме у вигляді записок? Чи не можна подумки? Зрозуміло, що ці записки ті ж працівники міської служби виколупують зі щілин і викидають у сміття. Чи за стільки років ця паперова навала від прохачів, якби її не прибирали, не виросла би більшою за кам’яні мури Старого міста?

Два голуби і молода горлиця примостилися поміж вищербленого каміння Стіни. Вони нерухомо, без зайвої метушні, наче приросли до каміння, сприймали свою пташину повинність, призначену їм Творцем. Цікаво, але мусять же коли-небудь полетіти за поживою та водою? Я дивився на них, а вони — на нас, які стояли і сиділи під Стіною, й здавалося, що птахи так звикли до івритських молитов, що ті їм заміняють усе.

Як не дивно, але Старе місто має своїх мешканців. Так-так, тут є дворики і квартири, в яких постійно мешкають, кожен у своєму кварталі, визнавці юдаїзму, християнства та ісламу. Йдучи переповненими торговими вуличками, завжди глипнеш убік і побачиш, що існують відростки провулків, сходами яких стікає вода. Поливають розгарячіле каміння, змиваючи тисячі слідів, залишені тисячами ніг.

Цього разу я потрапив у гості до помешкання, вікна якого виходять на Західну стіну. Я вийшов від Стіни і піднявся сходами до вулиці Місгав Ладах. Знайшов відповідне число будинку і зайшов в аркоподібний прохід, що виводив крутими сходами на другий поверх. Мене зустрів пес. Вірніше, голос пса, тільки-но я натиснув ґудзик дзвінка. Двері відчинилися, і господар у чорному костюмі й білій сорочці з усмішкою запропонував увійти. Пес був менш гостинний. Він ще довго гарчав і обнюхував незнаного гостя, аж поки не дозволив мені пройти до дивана з журнальним столиком. Про що можна розмовляти у Старому місті неподалік Західної стіни? Звісно, що про стосунки людини з Богом, про юдаїзм і християнство, про можливості та власну волю. «Світ виник без нашої участі, — подумалося, коли попрощався з господарем, — але без нашої участі неповний». Я повертався тими ж вуличками, якими прямував до Західної стіни, тільки тепер у зворотному напрямку. Так само ліниво сиділи на сходах своїх крамниць продавці, закликали на увесь голос вичавлювачі свіжих соків, й мої ноги, словгаючись по гладких єрусалимських каменях, деякі з них ще з римських часів, —шукали виходу до Яффської брами.

Нараз від людського потоку зробилося тісно.

Невідь-звідки напливли сотні людей з килимками в руках, які прямували на п’ятничну молитву. Людський потік поніс мене зі собою, і лише на якомусь перетинку вулиць вдалося звернути ліворуч і вивільнитися від в’язкого руху. Взагалі, у Старому місті вулички, провулки, закапелки переплетено так, щоби утруднити тобі вихід, щоби затримати тебе. Для чого? Це вже вирішуй сам.

Тінь в Єрусалимі — рятівна. Тіні падають від будинків і дерев, і найменшу затоптують за день тисячі ніг. Уже близько сьомої вечора, перед приходом сутінків, з околиць міста приходить і прохолода. Кожного вечора Яффська вулиця переповнена юрбами, але в Суботу її порожнеча свідчить про необхідність тиші, тобто часу для роздумів. У Єрусалимі його достатньо, але в Суботу він всепоглинаючий.

У готелі я несподівано зустрів Бучач. Після виступу в дворику будинку Аґнона, під час якого зривався вітер і мої приготовлені для читання книжки та папери злітали зі стола, я зустрів чоловіка з Бучача, який уже вісім років ув Єрусалимі. Я не питав, чи він бував в будинку Аґнона, чи читав твори свого земляка, чи взагалі має потребу в читанні, бо найголовніше слово, яке вимовляють українці при зустрічі у світах, – це війна.

І біля Західної стіни, і в Храмі Гробу Господнього в моїх словах було прохання миру.

Так колись Аґнон ходив вуличками Єрусалима до своєї синагоги і, мабуть, також розмірковував у молитвах про війну і прикликав мир. Тепер він то вітром в садку свого будинку нагадає про свою присутність, то знимкою на меню в одному ресторанчику на Яффській вулиці.

Єрусалим, повітря якого зіткано із запитань, а світло — зі зустрічей, прощань, голубів, горлиць, вуличних котів, збирачів пожертв, тримає для нас усіх головну вісь поміж землею і небом.

Нині був справді спекотний день. Хіба тут цим кого-небудь здивуєш: ні запакованих в чорні халати з капелюхами ортодоксальних євреїв, ні туристів, що обливаються потами. Я довго блукав вузькими вуличками Старого міста. Втомившись, знайшов благодатну тінь, що спадала від будинку, і став під її крило. Єрусалим — це завжди багато подій для твоїх очей та вух, а також не менше слів, якими він ділиться. А що тобі ще потрібно, крім слів?

Я ще сиджу на терасі й розглядаю обриси Старого міста. Час перевалив за північ.

У нічному небі висить дика помаранча місяця і тиша, яку час до часу порушують людські голоси.

Вперше опубліковано @Zbruc.