‘Tablet’: Аарон Аппельфельд, спогад

[Примітка редактора: «Українсько-Єврейська Зустріч» підтримала україномовний переклад та видання двох книг великого ізраїльського письменника Аарона Аппельфельда «Катерина» та «Квіти пітьми». Обидві книги були перекладені його давнім перекладачем Віктором Радуцьким та видані видавництвом Книги-XXI (Чернівці) у 2018 та 2020 роках відповідно.

Народившись на Буковині, Аппельфельд помер в Ізраїлі 4-го січня 2018 року. Через рік після його смерті журнал Tablet опублікував статтю Наталії Федущак, директора з комунікацій UJE, в пам'ять про письменника. В 2021 році наближається третя річниця смерті Аппельфельда, тому ми ділимося цією статтею з нашими читачами.]   

Минув рік від смерті великого письменника, а його постать досі випромінює людяність.

Аарон Аппельфельд — мабуть, один із найвідоміших письменників України, однак він маловідомий у країні, на території якої він народився. А. Аппельфельд родом із Чернівців, а помер він торік у Петах-Тікві, що поблизу Тель-Авіву, у віці 85 років. Він залишив після себе літературу, яка охоплює десятиліття — спогади про спокійне дитинство на селі в Буковині, стражденні роки виживання під час Голокосту, непростий період адаптації й облаштування нового життя в новоствореній державі Ізраїль. Сюжети деяких його казкових, густо написаних книг, як-от «Катерини» й «Історії життя», розгортаються в місцях, які тепер є територією Україні, а краєвиди, звуки й запахи його малої батьківщини наповнюють цілий корпус його творів, відкриваючи читачеві атмосферу землі й часу, що їх уже немає.

А. Аппельфельд народився 16 лютого 1932 року в заможній світській єврейській сім'ї. У своїх спогадах «Історія життя» автор розповідає про ідилічне дитинство. Він часто проводив час зі своїми бабусею й дідусем, які були релігійними євреями й жили на селі в будинку, де працювали українські служниці. Малий Аарон ходив на довгі прогулянки з матір'ю й відвідував синагогу свого діда. Війна зруйнувала це життя, коли йому було 9 років.

Матір і бабусю Аарона вбили, коли німецькі й румунські війська  зайняли Буковину, яка входила до Румунії після Першої світової війни і яку Радянський Союз анексував за рік до цих подій. Аарон із батьком втекли до Чернівців, де їх кинули в гетто. Потім був переїзд на схід до трудового табору в Придністров'ї, де їх розділили. Аарон втік із табору в ліс. Його прийняли до себе українські волоцюги, а згодом він знайшов собі притулок у будинку повії.

Коли радянська влада повернулася на ці землі, Аарон став помічником кухаря в радянській армії. Потім він пробрався до Італії, а 1946 року йому вдалося переїхати до Палестини, яка тоді була під британським мандатом. Залишалося два роки до заснування держави Ізраїль. За свою багаторічну кар'єру А. Аппельфельд написав понад 40 книг івритом — мовою, яку він вивчив уже дорослим. Його відзначено цілою низкою престижних премій, зокрема Премією Ізраїлю, Національною єврейською книжковою премією й Премією Медічі.

У некрологах, що з'явилися після смерті А. Аппельфельда, вказувалося, що його «переслідував» Голокост і що він став «головним літописцем» цієї трагедії завдяки своєму «яскравому голосу». Однак у його творах щоденні жахи Голокосту приглушені, травми лежать на задньому плані. Натомість читач поринає у багатогранний світ життя євреїв до, під час і після Голокосту.

Життєві перипетії автора вплинули на його романи, в яких розповідь нелінійна, а історичні деталі нерідко відсутні. Коли ми зустрілися в його домі одного сонячного липневого дня, я запитала про це, особливо стосовно «Історії життя», де описано, як він чудом вижив в українському лісі і як розгорталися події після цього.

«Я був таким юним... тому це більше уява, — сказав А. Аппельфельд, пояснюючи відсутність конкретних історичних деталей. — Я не історик. Я говорю про почуття, відчуття й уяву. Це моя робота. Я не можу писати художні твори в суворій відповідності до історичних чи хронологічних деталей. Це неможливо. Я пишу, бо це форма терапії нижчого рівня для створення чогось значущого. Я не пишу хронологію».

Аппельфельд сказав, що українські волоцюги, що прийняли його до себе (свою долю він відпрацьовував крадіжками), не знали, що він єврей: «Я мав дуже світле волосся й сині очі й добре говорив українською, мовою, яку я вже забув».

Озираючись на ті давні події, як він почувався щодо тих людей чи українців взагалі? Адже в «Історії життя» А. Аппельфельд описав, який відчай охопив його, коли зникла українська нянька — саме тоді, коли вона найбільше була йому потрібна, як вибухнула війна.

«Я був дитиною, все мене лякало. Люди також лякали. Але коли я був з ними, вони давали мені їжу, тому я вижив. Але я робив роботу», — згадує письменник.

Хоча тоді він був ще надто малий і не розумів суспільних розбіжностей між українцями та євреями, А. Аппельфельд каже, що між ними «ніколи не було, скажімо так, любові, але мої дідусь і бабуся говорили з ними. Звичайно, їх ніколи не запрошували в наш будинок, а вони не запрошували нас».

Проте він пам’ятає апатію селян, коли 1941 року до села,  де жили його дідусь і бабуся, ввійшли німці та румуни і почали вбивати одного за одним.

«Вони розстрілювали євреїв. Вони йшли від дому до дому й розстрілювали євреїв. Мою маму було вбито, мою бабусю було вбито, і багато євреїв було вбито. Мене вразило, що ніхто в селі не прийшов, щоб допомогти нам. І коли ми залишали село, ніхто не сказав нам, бачите: «Візьміть кусень хліба, візьміть мамалиґу...»

Перериваючи свою думку, А. Аппельфельд запитав: «Ви теж кажете мамалиґа?»

«Чи повинні українці нести відповідальність за те, що вони не допомагали своїм єврейським сусідам?» — запитала я.

«Мені не подобаються ці узагальнення, — відповів А. Аппельфельд. — Ні. Вони були в нашому домі, там було дві служниці, дві українські служниці. І вони мене дуже любили. Вони любили мене покусувати, легенько так. Їхня сім'я жила в іншому селі. Але вони гралися зі мною. Це було тоді, коли я був у домі дідуся й бабусі, в селі до війни».

Як і багато інших євреїв після Голокосту, А. Аппельфельд приїхав в Палестину сам.

«Там було дуже мало сімей. Люди були залишками. Залишками. … Це було краще, ніж те, що відбувалося у воєнні роки. … Я жив у кібуці. Ми працювали в полі й мали достатньо їжі. Всі мали притулок».

А. Аппельфельд прожив в Ізраїлі до кінця свого життя, проте не почувався вдома. «Людина, яка втратила свій перший дім, не може замінити його іншим, — казав він. — Мій перший дім. … Я не живу там, я не хочу називати його своїм домом, я хочу називати його своїм втраченим домом, тому що мій дім означає, що я там живу. А це мій втрачений дім. Я втратив багато чого».

Письменник каже, що Ізраїль став «своєрідним домом-замінником» і що можна відчувати прив’язаність до двох місць: місця народження й місця проживання.

А. Аппельфельд писав постійно й залишав романи відлежуватися у шухляді на два або й більше років. Потім він витягав їх і починав «писати й переписувати». Він завжди писав від руки. «Мені подобається відчувати ручку, і мені подобається відчувати папір, — сказав він мені. — Комп'ютер — це як любити жінку через щось».

Останній роман А. Аппельфельда «Заплутаність» опубліковано у вересні 2017 року, лише за три місяці до його смерті 4 січня 2018 року.

Нині українці мають нагоду краще познайомитися з цим письменником — його роман «Катерина» вийшов друком у чернівецькому видавництві «Книги — XXI». У ньому йдеться про українську служницю, яка працює в будинку євреїв і, зрештою, починає ототожнювати себе з єврейським народом. Натхненням для роману стали українські служниці з дитинства автора, які, як він каже, «дуже любили мене як дитину».

«Хлопець. Вони називали мене хлопець. Красивий хлопець».

Прочитайте передмову Аарона Аппельфельда до українського видання «Катерини» тут.

Автор: Наталія Федущак
Наталія Федущак є директором з комунікацій канадської недержавної організації «Українсько-єврейська зустріч».

Первісно опубліковано в Tablet.

Переклад з англійської В. Старка.