«Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри»: 1.1

Канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» була заснована у 2008-му році з метою створення більш тісних взаємин між двома народами: українцями та євреями, що протягом століть жили пліч-о-пліч на території сучасної України. З моменту свого заснування, «Українсько-Єврейська Зустріч» ініціювала та фінансово підтримувала ряд конференцій, круглих столів, ґрунтовних наукових досліджень, а також публікацій та перекладів цих праць. Згідно з гаслом організації «Наші історії неповні одна без одної», такі проекти сприятимуть поглибленню порозуміння між українцями та євреями й кращого пізнання їх культур.

Вперше пропонуємо книгу «Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри» у форматі електронної книги.

Книга являє собою збірник статей, присвячених вивченню взаємодії між українською та єврейською культурами від початку сімнадцятого століття. Представлено всебічний погляд широкого кола фахівців з України, Ізраїлю та інших країн, щодо висвітлення паралелей під впливом міжкультурних зв’язків різних галузей, у тому числі й образотворчого мистецтва, фольклору, музики, літератури та мовознавства. У ряді есеїв також зосереджено увагу на взаємопоказі сприйняття культурного аспекту в «інакшому» ракурсі, як наприклад, зображено в літературних творах або з точки зору історії мистецтва.

Щедро ілюстроване видання містить велику кількість нової інформації, щодо цієї малодослідженої тематики. Книга видається як 25 том багатотомника «Євреї та слов’яни» (англ. Jews and Slavs), що виходить друком з 1993-го року у видавництві Єврейського університету в Єрусалимі. В кількох із попередніх томів, щодо зображення єврейського життя в Україні, значну увагу приділено визначальній ролі Старого Завіту в українській літературі й мистецтві, що відображено в творах Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Короленка та інших письменників.

Співредакторами даного збірника статей є Вольф Москович, почесний професор Єврейського університету в Єрусалимі та Алті Родаль, спів-директор канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч», яка також є автором Передмови даного видання. Вийшло друком у 2016 році завдяки видавництву Єврейського університету в Єрусалимі.

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.

Вступ 1.1

Алті Родал (співдиректор Фонду «Українсько-Єврейська Зустріч»)

Представлений увазі читача збірник статей розповідає, як етнічні українці та євреї, що впродовж століть жили пліч-о-пліч, взаємодіяли в різних культурних сферах. Такий підхід проливає світло на важливі аспекти українсько-єврейських взаємин, що зазвичай лишаються поза увагою істориків, схильних до стрибкоподібних переходів від аналізу однієї кризи до аналізу іншої, від опису одного епізоду насильства до опису наступного. Взаємодія культур відбувалася поступово завдяки щоденним різноманітним локальним контактам, які наклали стійкий відбиток на обидві спільноти. Культура відображає так багато ключових сторін життя, розвивається впродовж довгого часу і виявляє тривалі періоди нормального співіснування, комплексність і багатогранність цих взаємин.

Проте за докладнішого розгляду взаємодії української та єврейської культур виявляються чимало проблем, що не допускають узагальнень і викривлення історичної реальності. По-перше, слід враховувати значні відмінності у взаємодії культур у різних регіонах, з яких складається територія сучасної України. Як народи бездержавні євреї та етнічні українці були, кожен по-своєму, в різні часи підданими різних імперій, залежали від різних політичних режимів і панівних культур, які мали далекосяжний вплив на їхнє життя, зокрема на внутрішній культурний досвід і взаємодію з іншими народами. До Першої світової війни, як показує у своїй контекстуалізуючій статті Павло-Роберт Маґочій, досвід російських євреїв зі Смуги осілості різко відрізнявся від досвіду євреїв, що жили в Галичині, на Буковині й у Карпатській Русі, австро-угорських провінціях під владою Габсбурґів. У міжвоєнний період євреї, що мешкали на теренах сучасної України, опинилися у складі чотирьох країн: Галичина стала частиною Польщі, Буковина — Румунії, Східна Україна — Радянського Союзу, а Закарпаття — демократичної Чехословаччини. Цей динамічний і розмаїтий історичний досвід охоплює широкий спектр взаємодії культур, який неможливо зрозуміти, не врахувавши широкого політичного й суспільного контексту життя двох народів. Ключові міркування в цьому сенсі — наскільки євреї та українці ототожнювали себе з панівними культурами або протидіяли асиміляції з цими культурами; який масштаб запозичень ними не лише культурних ознак одне одного, а й культури інших етнічних груп, що населяли ці поліетнічні регіони, особливо поляків, росіян, румунів, угорців, етнічних німців, татар, вірмен і ромів.

Ще одна низка проблем стосується термінології та понять, до яких належать, за слушною заувагою Маґочія, самі терміни «українці» й «українські євреї». Як показує дослідник, з метою вивчення різних аспектів культурної взаємодії буде прийнятним вживати термін «етнічні українці» щодо тих, хто ідентифікує себе з українською «нацією» в сенсі етнокультурної спільноти (відмінної від «громадян» української держави), і вважати «українськими євреями» тих євреїв, котрі в певний історичний період мешкали на землях, що становлять територію сучасної України.

Для належної оцінки спектру міжкультурної взаємодії варто також узяти до уваги розмаїтість, притаманну кожній із цих спільнот. Не існує нічого однорідного. У кожній спільноті наявні відмінності в культурному самовираженні, наприклад, між мешканцями великих міст і мешканцями містечок та сіл, між світськими й традиційно релігійними особами. Відмінності у соціально-економічних статусах й освіті та, як зазначалося, у рівні асиміляції з панівною культурою також є критичними факторами, що чинять вплив на культурне самовираження й взаємодію з іншими.

Наступною проблемою є те, що термін «культура» сам по собі є узагальненим «парасольковим» поняттям, яке охоплює чимало різних сфер — таких як мистецтво, музика, фольклор, мова, література, театр і кіно, якщо перераховувати тільки ті сфери, про які йтиметься в цьому збірнику. Проте, оскільки кожна з них потребує фахової обізнаності та інтерпретації, аналіз взаємодії культур вимагає широкої ерудиції й міждисциплінарного підходу.

Крім того, існують проблеми (і потенціал для подальших досліджень), пов’язані з вивченням відносно нової царини. Досі на питанні взаємодії української та єврейської культур спинялися хіба що побіжно, попри очевидні взаємні запозичення в багатьох культурних сферах, свідченням чого є величезний вплив української мови на їдиш або схожість у традиційній музиці обох народів.

Конференція «Українсько-єврейська зустріч: взаємодія культур, зображення і пам’ять», вперше проведена в Єрусалимі у жовтні 2010 року Фондом «Українсько-Єврейська Зустріч»[1] спільно з Ізраїльським музеєм і Єврейським університетом, стала форумом для науковців з Ізраїлю, України, США, Канади та інших країн, які як експерти з широкого кола дисциплін фокусують свої дослідження на аспектах взаємодії української та єврейської культур. Статті цього збірника ґрунтуються здебільшого на матеріалах, представлених на конференції в Єрусалимі, і звертаються до широкого діапазону тем, які можна згрупувати навколо відповідей на три питання:

• Як українська і єврейська культури, століттями зберігаючи відмінність, співіснували та впливали одна на одну? А саме, що свідчить про паралелі або міжкультурні впливи в різних культурних сферах, наприклад, у фольклорі, народному мистецтві, архітектурі й мові?
• Якими були домінантні моделі сприйняття або образи «Іншого» у єврейській та українській культурах, а саме у творах мистецтва, фольклорі та літературі?
• Якими підходами послуговувалися євреї і неєвреї в далекому й недалекому минулому для вивчення, збереження й відродження (або ж повернення) українсько-єврейської культурної спадщини?

Взаємодія культур

Відповідаючи на перше питання, чимало авторів нашого збірника описують специфічні приклади взаємодії культур. Так, наприклад, Людмила Шолохова аналізує вплив українських народних пісень на музику хасидів; Вольф Москович розглядає взаємні запозичення в українській мові та в їдиші або безпосередньо, або через мову-посередника; Борис Хаймович вивчає наявність елементів українського народного мистецтва в настінних розписах синагог, а Томас Губка досліджує зовнішню архітектуру дерев’яних синагог XVIII ст. як переважно результат перетину східноєвропейського польсько-українського контексту та єврейського традиційного мистецтва.

У цьому сенсі варто згадати виступ на конференції в Єрусалимі Ірини Сергеєвої (Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського). Доповідь (не включена до збірки) була присвячена впливу традицій українського народного мистецтва на єврейське народне декоративне мистецтво на прикладі пінкасів (актових книг єврейських громад) із різних регіонів України, датованих кінцем XVIII — першою чвертю XX ст. Оздоблення пінкасів нагадує середньовічні єврейські манускрипти і стародруки з Європи в поєднанні з традиціями ілюстрування українських манускриптів та фольклорними мотивами, притаманними українському народному орнаменту й декоративному мистецтву. Цей приклад українського впливу на єврейську культуру особливо примітний через значущість пінкасів у житті єврейської громади.

Як і слід було очікувати, міжкультурні впливи зазвичай відбувалися від культури української більшості до культури єврейської меншини, хоча існує чимало прикладів зворотних впливів, так само як і впливів, які проникали в обидва середовища через третю культуру — в основному політично домінуючу: польську, російську або австрійську. Прикладом цього є синхронне засвоєння єврейським і українським християнським мистецтвом імперського двоголового орла як художнього образу Божественного провидіння, про що пише Ілля Родов. Іншою поширеною відповіддю на імперський контекст стало, як показує Віта Сусак, утвердження відповідних національних ідентичностей і прагнень в обох бездержавних народів, виражених у паралельному культурному розвитку української та єврейської «національних стилістик» у мистецтві перших десятиліть ХХ ст.

Такий паралельний розвиток нерідко відображав дійсну співпрацю митців єврейського та українського середовищ, особливо виразну в модерністському живописі, прикладом якої стало надзвичайно бурхливе становлення київського авангарду 1910–1920-х років. Дмитро Горбачов показує коло молодих єврейських художників Культур-Ліги[2], які навчалися у видатних наставників кубо-футуристського модернізму й абстракціонізму і разом із молодими художниками-українцями шукали новаторських способів сполучити традиційні народні мотиви й місцеві сюжети з ідеями авангарду. Схожим чином співпраця художників іноді набуває форми спільних проектів, таких як твори дерев’яного різьблення чи настінні розписи церков і синагог, про що зазначила Віта Сусак. Сергій Кравцов у статті про спорудження єврейської лікарні в Лемберґу/Львуві/Львові описує безпосередню співпрацю поза етнічними рамками в «інтернаціональній» команді, яка спільними зусиллями реалізувала цей епохальний архітектурний задум.

Інший напрям міжкультурних впливів вказує на запозичення українцями і євреями зі спільних джерел — ромської музики, російського чи польського фольклору та літератури або від спільних біблійних джерел, як засвідчує описане у статті Сергія Тримбача використання єврейської міфології в кінематографії Олександра Довженка. Ці різноманітні аспекти взаємодії культур підкреслюють як складність полікультурних політичних контекстів, так і спільність давніх традицій, що сформували і єврейську, й українську культурну форму.

Два виступи на конференції в Єрусалимі — Лариси Фіалкової з Університету Хайфи та Давида Ассафа з Університету Тель-Авіва — не потрапили до цього тому через раніше взяті авторами зобов’язання оприлюднити свої статті в інших виданнях. Але про них варто згадати в цьому вступі, оскільки в цих доповідях розкривались важливі аспекти взаємодії культур на теренах України у сфері фольклору й релігійних практик.

Фіалкова розглядала, як постать легендарного українського карпатського Робіна Гуда XVIII ст. — Олексу Довбуша — представлено в українському та єврейському фольклорі та літературі. Цікаво, що єврейські джерела (в них Довбуш знайомиться з легендарним засновником хасидизму Баал Шем Товом) під впливом українських джерел додають специфічних штрихів до його портрета й по-своєму розставляють акценти. Так, наприклад, «шляхетний розбійник» грабує навколишніх багатіїв, зокрема заможних євреїв, а бідних євреїв не чіпає. Помічаємо взаємне визнання обома легендарними героями внутрішньої сили один одного: Баал Шем Тов визнає умілість українського народного героя, а Довбуш усвідомлює духовну силу єврейського святого. Під впливом дива світогляд розбійника змінюється, спонукаючи покаятися перед єврейським святим. Ці легенди було зібрано і знову перероблено в єврейській повоєнній літературі, зокрема в баладах і оповіданнях ізраїльських письменників та в їдишській поезії єврейських вихідців із Галичини та інших українських земель, — процес, який Фіалкова називає «міжкультурною міграцією сюжетів і образів» та «двома сторонами одного феномену в сусідніх культурах»[3].

У виступі Ассафа про хасидизм у Смузі осілості Україна згадується як «колиска хасидизму… де він набув своєї історичної форми». Але, зауважує Ассаф, спроба змалювати хасидизм (єврейський релігійно-реформаторський рух, що зародився у XVIII ст. на Поділлі й Волині) у рамках політико-географічної моделі з методологічного погляду є проблематичною, оскільки сам цей релігійний рух розвивався, незважаючи на політичні кордони. Інші дослідники з’ясували, що попри те, що хасидизм надихав-ся давнішими єврейськими джерелами (особливо Кабалою та єврейською езотерично-містичною релігійною традицією), він також включив і поширені в сусідніх культурах елементи. Так, приміром, типові для української культури традиції знахарства й народної медицини паралельно існують і в хасидизмі, а з розквітом цього руху проявилися інші міжкультурні впливи, такі як описані у статті Людмили Шолохової запозичення українських народних мотивів у хасидських ніґунах («піснях»). З погляду культури, варто зауважити, що хасидизм зародився й утвердився саме на українських землях. Починаючи з другої половини XIX ст., хасидські твори друкувалися в десятках іврито- та їдишомовних видань, що існували в українських містах, а провідні хасидські династії і центри виникли в понад сорока містах і близько ста менших пунктах по всій Україні[4]. У результаті цей сегмент єврейського населення був щоденним учасником українсько-єврейської зустрічі, демонструючи величезну відмінність у релігійному способі життя і водночас близькість у підходах до віри та в дотриманні традицій. Піднесення хасидизму в Україні тривало і в перші роки радянської влади, аж доки наприкінці 1920-х років не почалися гоніння на релігію. У Галичині, на Буковині та в Закарпатті розквіт хасидизму припинився лише з початком Другої світової війни.

Зображення «Іншого» у творах культури

Ще один блок статей звертається до питання зображення «Іншого» засобами культури. Загалом висновки про те, як євреїв зображували в українському мистецтві, фольклорі й літературі, виявляють переважання не тільки негативних стереотипів, а й симпатії — ситуація не дуже відмінна від того, як змальовували євреїв у культурі більшості європейських народів.

В одному з попередніх томів «Євреїв і слов’ян»[5] Джон-Пол Химка розглянув зображення євреїв у середньовічній та ранньомодерній українській іконографії і з’ясував, що позитивне змалювання євреїв переважало в образах персонажів Старого Завіту, зокрема єврейських пророків, що єврейські елементи присутні в зображеннях Ісуса й Діви Марії, але не апостолів. Однак Химка помітив і те, що центральні теми антиюдейської полеміки (юдеї — христовбивці, юдеї — вороги християнства) також наявні в іконографічних образах. З іншого боку, він зазначав, що українські ікони не містили стількох антиєврейських сюжетів, як твори європейського християнського мистецтва, що асоціювали євреїв з Антихристом або звинувачували в ритуальних убивствах. У сфері релігії можна знайти перспективний зв’язок між статтею Химки й заключною статтею з нашого збірника, написаною Мирославом Мариновичем і присвяченою потенціалу юдейсько-християнського діалогу після 1960-х років, зокрема новому акценту на спільному корінні двох релігій, зробленому декларацією Nostra Aetate Другого Ватиканського Собору 1965 року, — потенціалу, що здатен поліпшити сучасні українсько-єврейські взаємини.

Мирослав Шкандрій доходить висновку, що образи євреїв в українській літературі останніх двохсот років включали як відтворення антисемітських стереотипів, так і прихильного зображення євреїв. Дослідник описує, як декілька українських письменників наважилися змінити панівні у суспільстві стереотипи. Особливої згадки заслуговують приклади співпраці українських і єврейських письменників у радянській Україні в 1920-х роках — тих довоєнних і післявоєнних літераторів єврейського походження, які вважали себе українцями, а також звернення до тематики Голокосту в українській літературі періоду незалежності.

Амелія Ґлейзер, зосередившись на літературних образах євреїв, розглядає літературний вплив російського письменника українського походження Миколи Гоголя на одного зі своїх читачів — славетного їдишського гумориста з України Шолема Рабиновича (Шолом-Алейхема). Відзначаючи спільне у використанні гумору й застосуванні прийому «сміху крізь сльози» в описах доленосних подій, Ґлейзер пояснює, як обидва письменники змальовували євреїв неминуче по-різному, адже Рабинович створював персонажі, котрі подеколи були прямою протилежністю антисемітським гоголівським карикатурам. Окрім різних перспектив зображення, Гоголь і Шолом-Алейхем відобразили реальність двох різних історичних періодів — початку XIX і початку XX століть, останній період позначився значними соціально-економічними потрясіннями й антиєврейськими погромами в Російській імперії.

Ярослав Грицак (Український Католицький Університет, Львів) представив на конференції доповідь про образ євреїв в українському фольклорі. [На жаль, вона не увійшла до цього тому, оскільки на момент публікації цієї книги автор не встиг завершити написання статті.] Звернувши увагу на багатюще зібрання Іваном Франком галицько-русинських народних приказок, Грицак виявляє в них чимало юдофобських стереотипів, зокрема зображення євреїв боягузами, нездарами, замазурами, експлуататорами й мучителями християн, чужими через їхню релігію, нечестивими, природно зіпсутими й негідними співчуття. Вчений зауважує, що значна зосередженість євреїв у Галичині, однаково масова злиденність євреїв і християнських селян регіону, а також виклики модернізації та націєтворення надали нового поштовху антиєврейським (і антипольським) почуттям, що й відбилося на місцевому фольклорі. Проте, зазначає Грицак, існували такі приказки, які показували євреїв у позитивному світлі, наприклад, що зустріти єврея означало удачу, або захоплення завзятістю євреїв, їхнім ревним дотриманням юдейського Закону. З погляду Грицака, вартий уваги і той факт, що, попри негативні фольклорні стереотипи, в Галичині останніх десятиліть Габсбурзької імперії й одразу після її краху відбулося лише кілька антиєврейських погромів, на відміну від сусідніх земель, де в той самий час маховик погромів набирав сили.

Щоб залучити дискусію про способи зображення етнічних українців у єврейській літературі, звернімося до стислих обрисів, зроблених на конференції в Єрусалимі в 1988 році в новаторській доповіді Ісраеля Барталя «На верхівці вулкана»[6] та в інших творах з цього питання. У цілому Барталь на основі вивчення східноєвропейської їдишської, івритської та іншомовної єврейської літератури з’ясовує, що неєвреїв описували «відповідно до системи етнічних стереотипів і [що] ці образи були включені в мережу стандартних моделей взаємодії між євреями та неєвреями»[7]. Тобто зображення неєвреїв у єврейській літературі розкривають широкий спектр ставлень, у яких бракує розрізнення між членами однієї неєврейської спільноти та членами іншої (їх усіх називали просто ґоями), і ставлення до таких непанівних народів, як українці, як до елементу пейзажу або частини фону, на якому розгорталося суспільно-економічне життя штетлу (невеликого містечка з переважно єврейським населенням). Неєвреїв також найчастіше зображали у фіксованих ситуаціях (наприклад, на базарі), як певний набір символів (віддана покоївка, що розмовляє їдишем, поважна сільська знахарка, знавець народної медицини, і шабесґой, який розпалював вогонь у Шабат). Відображене в літературі ставлення до неєвреїв варіювалося від ідеологічно обґрунтованого захоплення селянами як виробничою і пов’язаною з природою та землею верствою до поблажливості й страху перед неписьменним селянином, схильним до пияцтва й насильства, і перед чиновником-антисемітом. До того ж у єврейській літературі помічаємо традиційну огиду до близьких (тим більше романтичних) стосунків євреїв із неєвреями, в цьому разі з поляками, росіянами і українцями.

У двох статтях автори обговорюють тему спільного змалювання євреїв і українців у роки Другої світової війни і по її завершенні. Висновок, якого доходить Оля Гнатюк на основі вивчення спогадів тогочасних мешканців Львова, показує, що оцінки львів’янами міжетнічних відносин у 1939 році, особливо між українцями, поляками та євреями, формувалися під впливом культурної ідентичності самих оповідачів і в них втілилися стереотипи про «Іншого». Ілана Розен зосереджується на питанні, як колишні карпато-русинські євреї — громадяни Ізраїлю, згадують про довоєнні українсько-єврейські стосунки. Дослідниця зазначає домінування сприйняття євреями своїх неєврейських сусідів як консервативних і побожних селян, а інколи — як надзвичайно близьких і добре обізнаних з юдейською релігійною традицією. Втім, трапляються й розповіді про приклади напружених стосунків, навіть якщо ці сюжети передані з відтінком гумору.

Вивчення, збереження, комеморація і відродження інтересу до українсько-єврейської культурної спадщини

Даючи відповідь на третє питання, поставлене єрусалимською конференцією, присвяченою українсько-єврейській культурі, Валерій Димшиц простежує досвід, елементи спадкоємності й відмінність між трьома етапами етнографічних експедицій до подільських і волинських штетлів, проведених у 1912–1914 роках, у 1980-х і нещодавно, в 2004–2008 роках. Увагу сфокусовано не лише на підходах і здобутках у вивченні єврейської спадщини, а й на впливі цієї спадщини на учасників експедицій.

Стаття Веніаміна Лукіна розглядає з іншої перспективи підходи, засвоєні неєврейськими — українськими й російськими — мистецтвознавцями царської, радянської та пострадянської доби в оцінці збирання, збереження й вивчення форм традиційного єврейського мистецтва, що виникли на території України. Виявляючи причини, які перетворили їхні дослідження на об’єкт нищівної критики, Лукін визнає вагомий внесок цих мистецтвознавців у справу збереження пам’яті про світ єврейської творчості, знищений Голокостом, і відзначає подальшу роботу в цій царині, яка триває від часу здобуття Україною незалежності в 1991 році.

Автори двох статей звертаються до теми юдаїки в сучасних українських музеях. Роман Чмелик розповідає про історію і матеріали багатої колекції з юдаїки у львівському Музеї етнографії та художнього промислу, а також про міжнародні виставки, проведені музеєм від початку 1990-х років. Леонід Фінберг робить огляд декількох нових єврейських музеїв України, описуючи їхні матеріали, тло їхньої появи, ініціаторів і ризики, з якими ці музеї стикаються. Крім того, він подає критичні спостереження щодо суспільної ролі музеїв і, зокрема, єврейських музеїв в Україні в період після Голокосту і розпаду Радянського Союзу.

Тарас Возняк звертається до питання про сучасне значення (і особливий інтерес, який викликає «Українсько-єврейська зустріч») — масштаб, в якому єврейська культурна спадщина на українських землях має розглядатися як складова загальної культурної спадщини сучасної України. У певному сенсі ця можливість наштовхується на перешкоду наявного зараз тяжіння до підкреслення окремішності пам’яті у проектах комеморації, які, зокрема, описує Георгій Касьянов стосовно теми Бабиного Яру. Стаття Касьянова змальовує, яким чином масові убивства, що відбулися там у 1941–1943 роках, осмислювалися й зображувалися в проектах комеморації — від повного замовчування згадок про єврейські жертви в радянський час до маніпуляцій історією за допомогою різних проектів пам’яті про Бабин Яр, відколи Україна здобула незалежність.

Вміщені в цьому томі статті підкреслюють насиченість і багатоплановість взаємин між євреями та українцями в галузі культури, не забуваючи приділяти увагу взаємним стереотипам, що століттями чинили вплив на українсько-єврейські стосунки. Організатори єрусалимської конференції та редактори цього видання вбачали своє завдання у вдосконаленні дослідження складної й багатогранної культурної зустрічі двох народів як шляху до покращення обізнаності, поліпшення розуміння, нейтралізації упереджень і стереотипів та до спричинення правдивої й справедливої оцінки цих взаємин у минулому, що відкрило б великі можливості для посилення взаємопорозуміння в майбутньому.

[1]«Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) — приватний, багатонаціональний фонд, створений 2008 року як проект співпраці, до якого залучилися українці юдейського і християнського походження та інші люди в Україні, Ізраїлі та в їхніх діаспорах. У роботі проекту беруть участь науковці, громадські лідери, діячі культури, урядовці й широкий загал з метою зміцнення й поглиблення відносин між двома народами, виплеканих визнанням масштабів, складності і розмаїтості багатовікових українсько-єврейських взаємин.

[2] Культур-Ліга — так називалася заснована в Києві одночасно з проголошенням Центральною Радою Української Народної Республіки в 1917 році «парасолькова інституція», що об’єднала низку культурних, соціальних і громадських організацій. Її метою був розвиток автономної єврейської культури на рівних з українською національною культурою для протидії домінуванню російської культури. Культур-Ліга сприяла розвитку тогочасної світської їдишської культури в багатьох сферах, зокрема в освіті, літературі, театрі, мистецтві й музиці. Станом на літо 1918 року Культур-Ліга стала провідною єврейською суспільно-культурною організацією в Україні. Її осередки існували в понад 100 українських містах і штетлах, де члени Ліги керували заснованими ними школами, дитячими садками, вечірніми курсами грамотності для дорослих, бібліотеками, драмгуртками і музичними колективами. Культур-Лігу більше знали завдяки її незалежному видавництву, яке друкувало часопис і книги їдишем та івритом, а особливо завдяки її школі мистецтв та виставкам. Намагаючись створити нове єврейське мистецтво, члени Культур-Ліги синтезували образи традиційного єврейського мистецтва з ідеями українського авангарду. Київська Культур-Ліга, яка додала до багатого й розмаїтого київського авангарду літературну продукцію, проіснувала до 1925 року, коли у відповідь на спробу радянізації Ліги чимало її членів вирішили емігрувати, хоча видавництво й школу мистецтв закрили лише в 1930-х. Див. Вступну статтю Гілеля Казовського «Культур-Ліга» у YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe: http://www.yivoencyclopedia.org/article.aspx/Kultur-Lige і статтю Мирослава Шкандрія "Kyiv to Paris: Ukrainian Art in the European Avant-Garde, 1905—1930": http://www.zoryafineart.com/publications/view/11.

[3] Fialkova, Larisa. "Oleksa Dovbush: An Alternative Biography of the Ukrainian Hero Based on Jewish Sources," Fabula 52 (1/2) (2011): 92–108.

[4] Оцінка Ассафом і відповідні карти зі вступу до статті «Хасидизм» в YIVO Encyclopedia вказують на існування сорока головних хасидських центрів на території сучасної України, зокрема в містах Бар, Белз, Бердичів, Брацлав, Вижниця, Городенка, Жидачів, Житомир, Київ, Комарно, Корець, Косів, Кути, Меджибіж, Межиріч, Мукачево, Надвірна, Острог, Погребище, Повне, Перемишляни, Рашків, Рівне, Ружин, Садгора, Сасів, Саврань-Бендери, Сквира, Степин, Стратин, Стрільськ, Судилків, Тальне, Тульчин, Умань, Чорнобиль, Чортків і Шпола. Див.: http://www.yivoencyclopedia.org/article.aspx/Hasidism. Про чимало невеликих центрів хасидизму див.: Marcin Wodziński, Uriel Gellman, "Toward a New Geography of Hasidism": https://link.springer.com/article/10.1007/s10835-013-9185-7.

[5] "Jews in Ukrainian Sacral Art of the Fourteenth through Eighteenth Centuries", Jews and Slavs 19 (2008): 211–218.

[6] Bartal, Israel. "On the Top of Volcano: Jewish-Ukrainian Co-Existence as Depicted in Modern East European Jewish Literature," in Jewish-Ukrainian Relations in Historical Perspective, eds. Peter J. Potichnyj and Howard Aster (Edmonton and Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1988).

[7] YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe, s.v. "Relations between Jews and Non-Jews: Literary Perspectives."