«Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри»: 1.2

Канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» була заснована у 2008-му році з метою створення більш тісних взаємин між двома народами: українцями та євреями, що протягом століть жили пліч-о-пліч на території сучасної України. З моменту свого заснування, «Українсько-Єврейська Зустріч» ініціювала та фінансово підтримувала ряд конференцій, круглих столів, ґрунтовних наукових досліджень, а також публікацій та перекладів цих праць. Згідно з гаслом організації «Наші історії неповні одна без одної», такі проекти сприятимуть поглибленню порозуміння між українцями та євреями й кращого пізнання їх культур.

Вперше пропонуємо книгу «Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри» у форматі електронної книги.

Книга являє собою збірник статей, присвячених вивченню взаємодії між українською та єврейською культурами від початку сімнадцятого століття. Представлено всебічний погляд широкого кола фахівців з України, Ізраїлю та інших країн, щодо висвітлення паралелей під впливом міжкультурних зв’язків різних галузей, у тому числі й образотворчого мистецтва, фольклору, музики, літератури та мовознавства. У ряді есеїв також зосереджено увагу на взаємопоказі сприйняття культурного аспекту в «інакшому» ракурсі, як наприклад, зображено в літературних творах або з точки зору історії мистецтва.

Щедро ілюстроване видання містить велику кількість нової інформації, щодо цієї малодослідженої тематики. Книга видається як 25 том багатотомника «Євреї та слов’яни» (англ. Jews and Slavs), що виходить друком з 1993-го року у видавництві Єврейського університету в Єрусалимі. В кількох із попередніх томів, щодо зображення єврейського життя в Україні, значну увагу приділено визначальній ролі Старого Завіту в українській літературі й мистецтві, що відображено в творах Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Короленка та інших письменників.

Співредакторами даного збірника статей є Вольф Москович, почесний професор Єврейського університету в Єрусалимі та Алті Родаль, спів-директор канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч», яка також є автором Передмови даного видання. Вийшло друком у 2016 році завдяки видавництву Єврейського університету в Єрусалимі.

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.

Вступ 1.2

Окреслюючи контекст: термінологія, регіональне розмаїття та українсько-єврейська зустріч

Павло-Роберт Маґочій (Університет Торонто)
Уже сама тема тривалого проекту «Українсько-єврейська зустріч» від початку поставила кілька концептуальних проблем. По-перше, чи можна обґрунтовано казати про українців і євреїв як про відмінні самовизначені спільноти, як у минулому, так і тепер? Інакше кажучи, чи ті, кого інші визначають як українців або євреїв, справді відчувають себе частиною цієї групи, і чи їхні дії у повсякденному житті відображають і репрезентують так звані групові чи національні або етнічні характеристики? Зрештою, що ми маємо на увазі під «євреями в Україні», або «українськими євреями»? Чи існує такий феномен і якщо так, то як визначають той феномен? І хто такі українці: особи зі стійкими українськими етнолінгвістичними характеристиками чи всі громадяни сучасної української держави без огляду на їхні етнолінгвістичні характеристики?

Мета цієї дискусії спонукає нас прийняти за основу наступні визначення, які, сподіваюся, спрямують розуміння того, що ми називаємо українсько-єврейською зустріччю, а саме, що термін «українець» вказує на групу, члени якої ідентифікують себе як людей української національності. Загалом, я віддаю перевагу терміну «етнічний українець», щоб відрізнити цей народ від громадян України, до яких належить усе населення країни, незважаючи на його етнолінгвістичне й національне походження. Зміст термінів «євреї в Україні» або «українські євреї», на перший погляд, здавалося б, визначити ще легше: вони вказують на осіб, чиє коріння або релігія є єврейськими і які народилися або мешкають в Україні. А як щодо євреїв з історичного минулого, котрі мешкали в Україні, коли як держава вона ще не існувала? Як для мети цих зауваг, так і для «українсько-єврейської зустрічі» ми послуговуємося доволі анахронічним підходом. Осіб єврейського походження, якщо вони проживали в певний період історії на теренах сучасної України — від найдавніших часів до сьогодення, незважаючи на те, існувала тоді українська держава чи ні — ми позначаємо як «українських євреїв» або «євреїв з України».

Таке розуміння необов’язково збігається із самовизначенням кожної з указаних груп. Натомість існує те, що можна назвати неузгодженістю сприйняття. З одного боку, етнічні українці вважають, що їхньою історичною батьківщиною завжди була Україна, територія, яка лише впродовж ХХ ст. постала як конкретна і в підсумку незалежна держава. З іншого боку, євреї, про яких іде мова, є частиною світової єврейської діаспори, одна з гілок якої — ашкенази — донедавна проживала на величезних просторах Центрально-Східної Європи (див. карту 1), зокрема й на теренах, котрі лише нещодавно, з їхнього погляду, «стали» Україною.

У тих випадках, коли йдеться про більш специфічне територіальне походження, для опису місць, де мешкали українські євреї, використовують загальні і часто нечіткі терміни: Смуга осілості; Росія; для більш недавніх часів — Радянський Союз; або у випадку прибічників хасидизму поняття включають не географічні простори як такі, а певні рабинські династії, з якими асоціюються ті чи інші місця, наприклад, Белз (династія Рокеах), Брацлав, Чорнобиль (Тверські), Саврань (Моше Цві), Золочів, Мукачево, Ружин і Садгора (Фрідман) або Вижниця. Деяких євреїв ідентифікують з окремим регіоном, таким як Галичина, Буковина, Карпатська Русь чи Крим. Річ у тім, що для євреїв поняття «Україна» зрідка використовувалося на позначення походження свого чи предків. Зазвичай казали не «український єврей», а «російський єврей», «польський єврей», «радянський єврей», «ґаліціанер», «кримчак», послідовник белзського чи мукачівського ребе.

Тим не менш, назви різноманітних регіонів і країн відображають справжні відмінності в тому, що ми визначили як українське єврейство. Багато в чому єврейський культурний тип мислення залежав від геополітичних структур, що датуються кінцем XVIII ст. — початком Першої світової війни. Цей період розпочався з поділів Речі Посполитої (див. карту 2) в 1772–1795 роках, після чого Польсько-Литовська держава припинила своє існування, а ті її землі, що були анексовані Російською імперією, стали частиною так званої Смуги осілості (див. карту 3). Займаючи територію сучасних Литви, Білорусі і більшу частину України, Смуга вмістила найбільшу у світі кількість ашкеназійських євреїв. Приблизно чотири мільйони (на 1897 рік) євреїв у Смузі осілості, включаючи майже два мільйони, які в 1897–1917 роках емігрували до Північної Америки (переважно до північно-східних регіонів Сполучених Штатів), вважали себе — а їхні нащадки досі себе вважають — євреями з Росії чи російськими євреями.

Смуга вказувала на ті губернії Російської імперії (Волинську, Подільську, Київську, Чернігівську, Полтавську, Херсонську, Катеринославську і українську частину Таврійської), де євреям було дозволено постійно проживати (див. карту 4). По суті, за невеликими винятками, російський імперський уряд заборонив євреям мешкати поза межами Смуги, себто вони могли легально жити лише в тих частинах Російської імперії, що були приєднані в результаті анексій території Польщі в 1772, 1792 та 1795 роках. Та навіть у самій Смузі існували різноманітні обмеження щодо місць проживання євреїв, а від початку 1880-х років їм тимчасово заборонили постійно мешкати на селі. Саме у Смузі осілості, особливо в розташованих в Україні царських губерніях, відбулися антиєврейські погроми 1881–1882 років.

Попри обмеження й періодичні спалахи насильства, як-от під час Кишинівського погрому 1903 року, на території Смуги існували осередки, де єврейські громади продовжували процвітати й навіть чисельно збільшуватися. Це особливо помітно на прикладі Криму, де починаючи з 1880-х років євреї-ашкенази з інших частин України та Смуги осілості селилися у великій кількості поруч із тюркомовними євреями-кримчаками та караїмами, чиї кримські громади вперше згадуються принаймні з XIII ст.

На відміну від євреїв, які проживали в Смузі осілості Російської імперії, на теренах сучасної України були й ті євреї, котрі потрапили після подій 1770-х років до Австро-Угорської імперії Габсбурґів. Як і в Смузі осілості, великий відсоток євреїв був серед мешканців провінцій Галичина та Буковина (в австрійській «половині» імперії Габсбурґів) і в історичному регіоні Карпатська Русь (в угорській «половині» цієї імперії) (див. карту 5). Євреї цих країв мали змогу користатися з переваг, що давали проведені імператором Йосифом II у 1770–1780-х роках реформи, які забезпечили правову рівність для всіх підданих, незважаючи на їхнє віросповідання. Емансиповані євреї могли скористатися з повної свободи пересування й можливості оселятися в будь-якому куточку імперії, а це давало змогу багатьом із них, з-поміж іншого, поліпшити своє економічне становище. Найбільш ініціативні подалися до університетів, зокрема на медичні та юридичні професії, де євреї Австро-Угорщини переважали аж до початку Першої світової війни. Коли в 1880-х роках небезпека погромів сколихнула південь Російської імперії, особливо Україну, євреї з російської Смуги осілості намагалися знайти постійний прихисток, перетинаючи кордон і оселяючись, бодай спочатку, в керованих австрійцями Галичині та Буковині.

Коли Російська та Австро-Угорська імперії припинили своє існування в останні роки Першої світової війни (1917–1918), євреї, котрі мешкали на землях сучасної України, опинилися на території чотирьох держав: Радянського Союзу, Польщі, Румунії та Чехословаччини (див. карту 6). Євреї колишньої Російської імперії тепер стали громадянами підвладної більшовикам Української Радянської Республіки, що входила до складу СРСР. Політика радянської влади справила на їхнє життя як позитивний, так і негативний вплив. Релігійних євреїв та їхні інституції переслідували, дрібних торгівців і власників роздрібних магазинів позбавили їхньої справи. З іншого боку, радянське законодавство скасувало будь-які правові обмеження щодо євреїв як соціальної групи, внаслідок чого сотні тисяч євреїв змогли зробити успішну кар’єру в радянських органах влади, уряді, університетах, науці або управлінні промисловістю.

Українські євреї із земель колишньої Австро-Угорщини після Першої світової війни опинилися в Польщі, яка анексувала Галичину, в Румунії, яка анексувала Буковину, та в Чехословаччині, яка анексувала Карпатську Русь. У міжвоєнний час толерантність Габсбурзької монархії замінили обмеження, особливо у сфері вищої освіти, спрямовані проти євреїв підконтрольної Польщі Галичини та підконтрольної Румунії Буковини, тоді як у демократичній Чехословаччині євреї мали змогу досягти такого успіху в економіці, суспільному житті й освіті, який був неможливий навіть у довоєнній габсбурзькій Угорщині.

Які висновки можна зробити та що порадити з огляду на вже сказане? Перший висновок стосується власне формулювання терміна «українське єврейство». Якщо ми використовуємо його як аналітичний засіб, тоді слід визнати факт регіональних відмінностей України та важливість їх впливу на єврейських мешканців цієї країни. Очевидно, що часто негативний досвід євреїв у російській Смузі осілості у XIX ст. не мав нічого спільного з квітучим світом єврейського життя в Галичині та Буковині за правління Габсбурґів у сусідній Австро-Угорській імперії. І попри те, що погроми були типовими подіями в певні періоди XIX–XX ст. у багатьох куточках України та загалом Центрально-Східної Європи, один регіон сучасної України — Закарпаття (історична Підкарпатська Русь) — ніколи не знав погромів і навіть тих видів насильства, що їх деякі єврейські історики класифікують як «ексцеси».[i]

Певною мірою пов’язаний із цим висновок і порада полягають у потребі відійти від спрощеного розуміння історичного минулого східноєвропейського єврейства як не більш ніж розповіді про суцільну трагедію. Найкраще узагальнив цю проблему єврейсько-американський дослідник Стівен Дж. Ципперштейн у своєму нарисі про історіографію Голокосту:

За відсутності історичних досліджень, внаслідок безжальних, типових спогадів іммігрантів про прожите там життя і внаслідок Шоа поширені передчуття жахів у Східній Європі злилися воєдино, породивши зловісні прогнози: жахи нацизму і царські погроми зазвичай пронизують розрізнені, багаторівневі наративи, які євреї звично використовували для описів цього величезного і складного регіону. Відстань між життям у Вільно [неймовірно продуктивний інтелектуальний світ, відображений у діяльності Інституту YIVO в міжвоєнний період] і смертю в Треблінці в таких оцінках ставала непомітною, наче відмінності були лише в деталях, а не в самій суті.[ii]

Зважаючи на те, що Україна є частиною східноєвропейського світу, спосіб традиційного вжитку цього топоніма підкреслює симптоматичність сказаного Ципперштейном і, як наслідок, викликає занепокоєння. На жаль, стереотипи долати важко, надто ж коли вони насаджені у відтворюваний століттями культурний дискурс. Отже, на позначення слов’янських земель Центрально-Східної Європи (зокрема й України) середньовічні єврейські джерела використовували поняття Кнаан (Ханаан), з тим підтекстом, що це — «край рабів». Як нагадав нам Макс Вайнрайх, «історія їдишу й історія ашкеназів — це одне й те саме».[iii] Проте не завжди й не всюди європейські євреї розмовляли їдишем. Мене неабияк вразила дискусія, розпочата блискучою монографією Беньяміна Гаршава «Значення їдишу», де він подає перелік різних інших мов, якими послуговувалися європейські євреї — від італійської до російської та англійської та багатьма іншими в діапазоні між ними. Однак у переліку Гаршава бракує ще однієї досить впливової мови, якою величезна кількість ашкеназів не лише спілкувалася — вона посутньо вплинула на подальший розвиток їдишу. Цією мовою є українська, але більшість євреїв традиційно називали її просто «ґойською», на відміну від польської, голландської чи чеської.[iv]

Навіть у самому єврейському світі не згадувані українські землі набули надзвичайно негативних характеристик. Маю на увазі «галичан» (ґаліціанер), термін, який вживали на позначення не лише євреїв з історичної австрійської Галичини, а й (принаймні на діалектах їдишу) євреїв, що мешкали далеко на сході, на Правобережній Україні. На відміну від «чванливих» німецьких євреїв, і так само східних, проте «значно витонченіших» литваків, їдишський термін «ґаліціанер», якщо цитувати видану YIVO «Енциклопедію євреїв Східної Європи», — це культурний ідентифікатор з переважно негативними конотаціями: «…баламут, хитрун, користолюбець, релігійний фанатик, безпринципний угодовець, носій простонародного їдишу, який соромиться свого походження, бажаючи виставити себе за австрійця».[v]

Термінологія, як відомо, має величезне і символічне, й інструментальне значення. Предметом нашого дослідження мали бути українські євреї, або євреї з України, і топоніми, назви міст чи історичних регіонів, у яких мав відобразитися мововжиток тієї країни, де євреї тепер перебувають. Зрозуміло, що слід зважати на реальну розмаїтість численних варіантів назв для ледь не кожного міста, містечка й села в Центрально-Східній Європі, але попри важливість сучасних реалій — що вже казати про питання практичного роду — я запропонував би поміркувати стосовно вжитку українських топонімів у самій Україні. Якщо ми обмежимося лише одним із можливих прикладів, нам не варто боятися вжитку назви «Львів» (і, мабуть, їдишської альтернативної назви «Лемберек» чи «Лвув») замість польської «Львув» чи російської «Львов». Щодо історичних регіонів варто вживати більш точну словосполуку «Київська Русь» (Kievan Rus’) або «Карпатська Русь» замість «Київська Росія» (Kievan Russia) чи «Карпаторосія» (Carpathian Russia). Чутливість до термінології та її послідовного вжитку теж, безперечно, може дуже прислужитися нашим спільним спробам позбутися випадкового, а іноді й шкідливого, сприйняття одне одного.

[i] Heifetz, Elias. The Slaughter of the Jews in the Ukraine in 1919 (New York, 1921). В англомовному виданні цієї книги розрізняються «погроми», які закінчувалися смертю, і «ексцеси», що приносили лише матеріальні збитки.

[ii] Zipperstein, Steven J. Imagining Russian Jewry: Memory, History, Identity (Seattle University of Washington Press, 1999), 94.

[iii] Weinreich, Max. History of the Yiddish Language, vol. 1 (New Haven and London: Yale University Press, 2008), 4.

[iv] Harshav, Benjamin. The Meaning of Yiddish (Berkeley and Los Angeles: University of California Press, 1990), xiii.

[v] The YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe, s.v. "Galitsianer".